Опубл.: ХII Всеукраїнська конференція молодих вчених «Молоді вчені 2021: від теорії до практики», 25 березня 2021. Дніпро, НметАУ, 2021.
Поява наукометрії в сучасній електронній версії була неминучою, оскільки сформувався єдиний світовий цифровий простір, що дозволяв в лічені секунди знаходити науково-бібліографічну інформацію. Паперова наукометрія перетворилася у щось принципово нове завдяки нівелюванню інформаційних барʼєрів між країнами та неймовірній швидкості обміну інформацією. Наукометрична мережа індексів, цитувань та посилань стала невідʼємною частиною інтелектуально-цифрової глобалізації, що невпинно розширює свої межі. Але виграє в цьому сегменті глобалізації, як і в будь-якому іншому, той, хто першим придумав і впровадив правила.
Якщо говорити про наукометрію лише в аналітичному аспекті, вона має надзвичайно велике значення, дозволяючи нам спостерігати за закономірностями росту та трансформації наукового знання. Наукометрія була започаткована в 30-х роках ХХ ст. Д. Берналом та Ю. Гарфілдом. Їм спало на думку створити «централізовані механізми збору наукової статистики та репринтів наукових публікацій, щоб полегшити роботу вчених і зробити наукову інформацію доступнішою для широких верств населення»[1, С. 131]. Ці ідеї вдалося реалізувати в 50-60-ті роки після створення Інституту наукової інформації. Діяльність інституту зі збору та аналізу наукової інформації призвела до створення відомої бази даних Web of Science [1, С. 131]. Вона стала зразком для інших систем, що виникли згодом. В процесі наукометричних досліджень виникли відомий «закон Бредфорда», універсальна десяткова класифікація, був вдосконалений бібліографічний пошук інформації.
Проте на сучасному етапі ми спостерігаємо певні функціональні зміни у наукометрії, які складно назвати втішними. О.В. Москальова прийшла до висновку, що «використання наукометричних даних для порівняння наукової продуктивності та ефективності наукової діяльності цілком виправдано, але не може бути єдиним критерієм, на основі якого приймаються адміністративні рішення»[2, С. 107].
Сумніви в наукометрії виникають у звʼязку з намаганнями перетворити його на інструмент бюрократичного управління наукою, вченими і науковими спільнотами. За словами Д.Л. Солодкіна, «дані про цитування мають широкий спектр можливостей: дозволяють досліджувати внутрішню структуру областей знання, стежити за змінами фронту наукових досліджень, виявляти як розвиваються галузі науки, нові напрямки наукових досліджень в світі, але вони не є обʼєктивними критеріями оцінки якості роботи і професіоналізму вченого»[3, С. 189]. Тож насторожує не стільки сама наукометрія як аналітична технологія, скільки її сприйняття як засобу контролю над наукою. Біда ще й у тому, що вторгнення «бюрократичної» наукометрії у сферу гуманітарних наук відбулося з території наук природних і технічних, тому специфіка «знання про людину» практично не враховується. Передовсім йдеться про те, що це знання слабо інтернаціоналізоване, а його досягнення у вигляді творчої думки погано формалізуються в обʼєктивних і безпомилкових показниках.
Отже, якими, на наш погляд, є засадничі проблеми інструменталізації наукометрії як технології контролю за дослідницькою сферою і з якими труднощами стикаються українські гуманітарії в цьому контексті? Спробуємо коротко охарактеризувати деякі прикрі тенденції.
Існує загроза підміни формальними показниками цитованості реального внеску у науку. До прикладу. Індекс Хірша Галини Лозко, філолога і за сумісництвом язичницької «волхвині», становить 11 пунктів. Її робота «Велесова книга: Волховник» має 22 цитування, зафіксованих Google scholar. Її підручник «Українське народознавство», що є маніфестом неоязичництва, цитується 267 разів. Велика частина інших текстів авторки написана в тому ж дусі, але наукометричні показники Лозко за продуктивностю майже дорівнюють показникам Наталії Яковенко – авторові фундаментальних праць з історії України. Тож наукометрія не страхує від імітації дослідження, нездатна відділити науку від лженауки і зазвичай не оперує смисловим контекстом цитування. Більше того, вона провокує псевдовчених писати «сенсаційні» дурниці для того, щоб їх спростовували і тим самим підвищували індекс цитування. Найбільш відомий приклад гуманітарних псевдодосліджень – експеримент-провокація Пітера Богосяна, Джеймса Ліндсі та Гелен Плакроуз. Вони свідомо написали декілька явно «безглуздих статей», де висловлювалися такі ідеї: «чоловіків треба тренувати як псів, щоб попередити поширення культури насильства», «маскулінний штучний інтелект загрожує світові, «білих чоловіків варто приковувати ланцюгами і змушувати сидіти на підлозі у класі, щоб вони відчули на собі пригнічення соціальних груп». Статті успішно опублікували рецензовані наукові журнали з позитивними відгуками «сліпих рецензентів»[7]. Весь секрет успішності їхнього проекту полягав у тому, що авторам вдалося пристосуватися до неписаної, але надзвичайно жорсткої ідеологічної конвенції західної наукової спільноти, що показало відсутність межі між повним абсурдом та дослідженням в ультраліберальному тренді.
Стандартизація форми, стилістики, ідеології публікацій в процесі виконання стандартів наукометричних систем може привести до того, що формально «правильним», але «порожнім» публікаціям віддається перевага перед «неправильними», але інноваційними роботами. Крім того, як показує досвід, навіть талановиті вчені намагаються пристосуватися до формальних показників, свідомо занижуючи якість своїх публікацій заради збільшення кількості. Кількість в даному випадку не переходить в якість, а протистоїть їй. Небезпека полягає в тому, що «сам процес вимірювання потрібних показників і наслідки у вигляді розподілу благ за його результатами радикально порушує систему відповідної діяльності, оскільки у науковців змінюються пріоритети, вони більше зорієнтовані на потрібні показники за будь-яку ціну, ніж на підтримку своєї діяльності» [4].
Зважаючи на це, наукова статистика має бути лише предметом спостереження і аналізу, а не інструментом управління наукою і вченими. Закон Ч. Гутхарта стверджує: «Будь-яка статистична закономірність, яку ми спостерігаємо, ризикує бути спотвореною, якщо на неї починає здійснюватися тиск з метою управління» [5, С. 147]. Якщо цей закон порушується, відбувається підміна смислів: наукова творчість підміняється публікаційною активністю в наукометричних системах, прогрес науки – ефектністю статистичних показників, науковий вплив – кількістю посилань та цитат, наукова співпраця – егоїстичною конкуренцією за посади та фінансові ресурси, що розподіляються відповідно до індексів. Те, що ми звикли називати наукою, може перетворитися на грандіозну мегасимуляцію.
З приводу українських гуманітарних видань, зареєстрованих в WS, впадає в око тенденція англізації мови публікацій. Наприклад, «Kyiv-Mohyla Humanities Journal» або «Східноєвропейській історичний вісник» приймають до друку статті лише англійською мовою. Деякі журнали («Наукові праці історічного факультету Запорізького національного університету»), які націлені на перспективу потрапити в WS, англомовні статті приймають на пріоритетній та безкоштовній основі, на відміну від україномовних текстів. Чи означає це, що англійська мова в Україні цінується більше, ніж українська? Як це поєднується з мовним законодавством, що покликане підсилити присутність української мови в суспільному житті?
Справа ще й у тому, що технічні науки використовують універсальний комунікаційний код у вигляді чисел і формул, тому повсякденна мова, як засіб вираження, не має такого великого значення, як у гуманітаристиці, що продукує наукові результати у формі літературно вишуканих наративів. Літературознавчий, філософський або історичний текст не зводиться до чистої інформації: це естетика слова, стиль, ремінісценції, знаки-покажчики, відсилання до культурного контексту, метафори, ідіоми і образи, закорінені в культурну семіосферу, речником якої виступає автор-дослідник. Все це нівелюється в разі перекладу тексту з рідної мови на англійську або при його написанні будь-якою нерідною мовою.
Неабиякою проблемою є тематична невідповідність більшості українських гуманітарних досліджень західним трендам. Це спостерігається навіть у термінології: українські автори менше думають про політкоректність висловлювань. Визнаним є той факт, що «в значній кількості випадків українські матеріали не приймаються до західних видань через відсутність можливості здійснити їх експертизу» [6]. З точки зору західних експертів, вони «неактуальні для міжнародної аудиторії» [6]. Дійсно, якщо історик вивчає історію рідного краю, наприклад, пише про Пʼятихатки чи Павлоградський повіт у ХIХ ст., він приречений на наукову маргінальність, бо його дослідження, незважаючи на якість, гарантовано не візьмуть до провідних західних журналів, що зареєстровані у Scopus чи WS.
Ще одна небезпека – це ризикованість малодосліджених і вузькоспеціалізованих тем, які не мають значної історіографічної традиції і суспільного розголосу. Їхнє вивчення «соціально незатребуване», тобто «неактуальне» з точки зору домінуючого політичного та ідеологічного дискурсу. Авторові роботи за «неактуальною» темою не пощастило: на його статтю, яка може бути інноваційною у своїй вузькій сфері, будуть посилатися мало або не посилатися взагалі, принаймні, у найближчий після публікації час. Ученому-гуманітарію, що обирає тему, відтепер складно спиратися лише на академічний інтерес без імітації інтересу «громадського» і без орієнтації на неоліберальні конвенції західного академічного світу [2, С. 107].
Врешті-решт, система наукової звітності вимагає від дослідника друкуватися в наукометричних виданнях з тим, щоб його думки і висновки потім широко цитувалися в інших індексованих текстах. Отже, в ідеалі всі вчені повинні представляти свою працю в виданнях Scopus і WS, якщо хочуть, щоб система фіксувала їхні успіхи і прискорювала «службові ліфти». А міжнародне експертне співтовариство в особі редакцій і рецензентів несе відповідальність за якість прийнятих матеріалів, тому приймає «краще з кращого». Це означає, що вчений орієнтований публікувати тексти високого ступеня завершеності, теоретичної безспірності, інтелектуальної неризикованості, суворої верифікованості усіх своїх тверджень та спостережень. Інструкції з підготовки статей в індексованих журналах на цьому, власне, й акцентують: стаття, що готується до друку, не повинна містити помилкових висновків, що їх не можна застосувати, а також «застарілої інформації» [9, С.5].
Насправді, історія гуманітарних наук говорить нам про те, що абсолютна верифікація знання неможлива, «застаріла інформація» – поняття відносне і субʼєктивне, а наукові теорії не поділяються на «правдиві» і «неправдиві». Сама ж наука як сфера думки – це «пролірефація» гіпотез, концепцій, теорій, як загальновизнаних, так і новаторських, як «помилкових», так і таких, що певний час здаються «правильними». Більше того, науковець може продукувати і цілком неймовірні теорії (К. Поппер, П. Фейєрабенд).
Висновки:
1.Головна проблема застосування наукометрії (і це не лише українська ситуація, а скоріше світова тенденція) полягає в тому, що інструмент наукової аналітики штучно перетворено на засіб адміністративного управління науково-дослідницьким процесом. Це деформує наукову діяльність вже на етапі постановки дослідницьких завдань. Недарма серед науковців вже давно блукає сумний анекдот: «Вчений ХIХ ст.: – Я повинен знайти пояснення цього феномена, щоб дійсно зрозуміти Природу. Вчений ХХI ст.: – Я повинен підігнати результати під свою теорію, тоді я зможу відправити статтю в журнал ”Nature”» [4].
2. Наукометрія як інструмент, який первинно апробовувався в галузі технічних та природничих наук, не враховує специфіку сфери Humanities and Arts, в якій не працюють позитивістичні критерії та принципи верифікації експериментальних знань. Гуманітарні науки мають справу із соціальною реальністю, пояснюючи логіку і механізми її функціонування, інтерпретують тексти, спираючись на презумцію множинності інтерпретаційних стратегій та безмежжя наукових «істин». Гуманітаристика є науковою сферою тільки в тому сенсі, що пошук відповідей відбувається в рамках соціальних структур, творчий пошук обмежується процедурами формальної логіки, самі ж відповіді є гіпотетичними твердженнями про реальність, що неодмінно підлягають спростуванню («фальсифікації» – в попперівському тлумаченні). В глобальному сенсі, за висловом Г. Гумбрехта, гуманітарні науки «повинні прагнути до винайдення шляхів розуміння і пояснення того, що ми називаємо ”реальністю”» [8]. Українська гуманітаристика в такій ситуації опиняється у ще більшій скруті: як через вузькість україномовного інтелектуального простору, так і через культурну неуніверсальність результатів, що здобуваються гуманітаріями, їхню неминучу національну укоріненість та ідеологічну «дискурсивність».
3.В ідеалізації транснаціональних компаній як арбітрів, що об'єктивно визначатимуть хто чого вартий в українській науці, безсумнівно далися взнаки пережитки патерналістичної ментальності нашого суспільства. Перекладаючи все більше відповідальності за експертизу наукових доробків на редакцію і експертів міжнародних наукометричних видань, при вкрай незначній кількості українських (і україномовних) гуманітарних наукометричних видань, які б враховували специфіку гуманітарного пізнання, ми нехтуємо формуванням та вдосконаленням власного експертного середовища.
В пориві нестримного ентузіазму з приводу технологій, якось зовсім забувається, що платформа WS, наприклад, належить міжнародній комерційній компанії, що ставить за мету не розвиток української науки, а отримання прибутку, передовсім через платні підписки. Хто створює правила, той і отримує з того зиск і підвищує власний добробут. Тому ніхто, крім нас, в розвитку нашої науки не зацікавлений.
Посилання
1. Соколов Д. В. Публикационная активность как наукометрический индикатор: российский и международный опыт / Д.В. Соколов // Управление наукой и наукометрия. 2014. С.131-147.
2. Москалева О.В. Использования наукометрических показателей для оценки научной деятельности / О.В. Москалева // Науковедческие исследования. – Москва, 2013. С. 85-109.
3. Солодкин Д.Л. К вопросу о становлении и развитии наукометрии / Д.Л. Солодкин // Вестник Омского университета. 2013. №3. С. 185-189.
4. Мошенничество в наукометрии или борьба за импакт-фактор [Электронный ресурс]. – Режим доступа: https://open-education.net/ academic/university/moshennichestvo-v-naukometrii-iliborba-za-impakt-faktor/
5. Вольчик В., Оганесян А. Реформы в образовании: бремя адаптации / В. Вольчик // ТЕRRА ECONOMICUS. 2017. Т.15. № 4. С.136-148.
6. Scopus замість науки: чи потрібно це Україні? [Электронный ресурс]. – Режим доступа: www.golos.com.ua /article/303608
7. Academic Grievance Studies and the Corruption of Scholarship [Electronic resource]. – URL:https://areomagazine.com/2018/10/02/academic-grievance-studies-and-the-corruption-of-scholarship/
8. Гумбрехт Ханс Ульрих. Ледяные объятия «научности», или Почему гуманитарным наукам предпочтительнее быть «Humanities and Arts» // Новое литературное обозрение. 2006. № 5. [Электронный ресурс] – Режим доступа: https://magazines.gorky.media/nlo/2006/5/ledyanye-obyatiya-nauchnosti-ili-pochemu-gumanitarnym-naukam-predpochtitelnee-byt-humanities-and-arts.html
9.Ассоциация научных редакторов и издателей. Методические рекомендации по подготовке и оформлению научных статей в журналах, индексируемых в международных наукометрических базах данных. – М., 2017. – 144 c.
Comments