Віктор ЗАРУБА. ЧИ БУВ СОТНИК ПАВЛО СЕМЕНОВ КТИТОРОМ КИТАЙГОРОДСЬКИХ ЦЕРКОВ?

   Павло Єрофійович Семенов (1715–1783), сотник Китайгородської сотні Полтавського полку у 1747–1765 рр., був сином тутешнього сотника Єрофія Семеновича і онуком місцевого сотника Семена Ревенка (Реви). Тобто належав до спадкової козацької старшини, як знаменитий літературний Забрьоха із «Конотопської відьми» Г. Квітки-Основ’яненка. Ось тільки Ревою не хотілося бути. А все ж по-благородньому, Семеновим. Краєзнавці Царичанщини, а за ними й науковці та науковиці подейкують, що в роки свого сотникування, будучи людиною вельми впливовою і заможною, маючи маєтності та пеньондзи  Павло спорудив власним коштом у Китай-Городі аж три муровані з каменю та цегли храми. Саме завдяки їм Семенова і донині пам’ятають, інакше давно б забули, як і всіх інших сотників.

   При цьому вражає швидкість з якою вони постали одна за одною у прикордонному степовому містечку. За усталеною версією (вірогідність якої ще потрібно довести), першою у 1754 р. уведено в дію Успенську церкву; 1756 р. окремо до неї побудовано дзвіницю, яка сьогодні називається престолом св. Варвари; у 1757 р. неподалік окремо побудовано Миколаївську церкву-ротонду. І навіщо так багато?

   В краєзнавчих наративах стверджується, що саме П.Є. Семенов був їхнім кти́тором (від грецького  κτήτωρ – будівничий, засновник). Так називали (і називають) будівничих храмів, осіб, на кошти яких споруджено, повністю відновлено чи відремонтовано, або заново убрано іконами, розмальовано фресками чи викладено мозаїками православний храм. Званням ктитора урочисто нагороджували і про це обов’язково зазначали в усіх церковних документах. Навіть ікони малювали з моделькою храму у руках.

   У тому ж краєзнавчому дискурсі за усіма критеріями визначення Семенов ідеально підходить під титул ктитора. Але шкода, що бракує доказів. Жодної інформації про обов’язкові дозволи, благословення, освячення місця, підготовчі роботи до будівництва та події пов’язані з ним нічого не пишуть. Немає документів, які б розповіли нам хто, коли і як будували, хто проектував, хто фінансував, де брали матеріали, чому будували і т. д. Апріорі вважається що все це робив Семенов, бо так нібито сказано в документах. В яких саме? Наші пошуки таких джерел не увінчалися успіхом.

   І все ж, ми з’ясували, що існуюча версія ґрунтується виключно на інформації єпархіального клірового довідника Полтавської єпархії за 1902 р. Там знаходимо ось таке: «Местечка Китайгорода Успенская церков, каменная, с такой же отдельною колокольнею, холодная, построена в 1754 году старанием и на средства бунчукового товарища Павла Іерофеева Семенова». А також: «Местечка Китайгорода Николаевская церков, каменная, построена в 1757 г. старанием и иждиванием помещика Павла Ієрофеева Семенова». Оце і все. 

   Але за десять років опісля,  у довіднику про храми Полтавської єпархії  1912 р. в описі Успенської та Миколаївської церков вже зовсім нічого не сказано, що їхнім будівничим був П. Семенов. Чому? Переглянувши уважно всі попередні (до 1902 р.) довідники про Полтавську губернію, її поселення та храми (до прикладу,  за 1890 і 1895 рр.) теж такої інформації не знайшли. Якось дивно.

   Тобто, окрім щойно означених, вельми суперечливих свідчень парафіяльного довідника 1902 р. іншої документальної інформації наразі немає. Пошуки в збережених архівах консисторії, сотенного та полкового правління не дали бажаного результату. Отож, документів, які б підтвердили факт будівництва цих храмів саме Семеновим немає.

   Зауважимо також, що з поля зору зацікавлених осіб чомусь випала загальна  історія китайгородських церков як окрема велика тема. Документи містять інформацію, що переселенці з Поділля (які й осадили Китай-Город) впродовж 1672–1677 рр. будували  храми. Але  у 1696 р., під час нападу кримсько-ногайського війська, ті китайгородські «церкви сожжены». Тобто, на рік загибелі їх було кілька (принаймні дві). Якщо їх того ж 1696 р. відбудували із самарських сосен, то до 1754 р. за 58 років вони могли й струхлявіти. Можливо, що саме замість спорохнявілої дерев’яної Успенської церкви і споруджено нову кам’яну.  

   У єпархіальній звітності сказано, що дерев’яна Святодухівська церква, що існувала задовго до 1763 р., холодна, з дерев’яною ж дзвіницею, діяла в Китайгороді на 1917 р. Цікаво, що у 1902 р. вона мала на першому поверсі дзвіниці, збудованої у 1784 р. і відремонтованої у 1909 р., «холодну Варваринську церкву». У кам’яній дзвіниці Успенської на 1912 р. теж з’являється 2-й престол св. Варвари, а от у дзвіниці Святодухівської вже не вказується. Яка доля цієї останньої (струхлявіла, згоріла, закрита комуністами?) мені наразі не відомо. Про неї не згадують статистики і нічого не пишуть всюдисущі краєзнавці. Достеменно знаємо, що на 1912 р. в Полтавській єпархії  на обліку стояли три церкви в Китайгороді: Свято-Духівська, Миколаївська та Успенська.

   Отже, «храми Семенова» в Китайгороді були не одні. До їхнього будівництва в містечку вже були дерев’яні церкви, і після них спорудили церкву Святого Духа. Питання кому належали ідея  спорудження і до певної міри якесь фінансування наразі залишається риторичним.

   Як зазначено вище, у довідниках повідомляється, що кам’яна Успенська церква збудована у 1754 р. Щоправда, коли і ким освячена жодного разу не вказано. У нашому розпорядженні є сповідальні списки парафіян: «о бытии в святую четыредесятницу в исповеди и святых тайн и кто ж исповедался токмо а не причастился и кто ж неисповедался 1754 года». Великдень у 1754 р. припадав на 3 квітня. Тобто, впродовж Великого посту, який тривав 40 днів до 2 квітня, церква вже діяла. Чи це була ще стара, дерев’яна? Серед вірян значиться і Павло Семенов з родиною як звичайний парафіянин серед військових. Але в записі немає інформації що він ктитор цього храму. А це було б обов’язкова, та ще й на самому початку функціонування церкви.

   Також на підставі усної традиції стверджується, що саме в цій церкві у спеціальному склепі його поховали. Знову ж апріорі, без доказів. Можливо тому і з’явилася легенда? На цих церквах будується героїзація і майже канонізація П.Є. Семенова, чому повторюю документальних доказів немає. Вірогідність цієї легенди ще потрібно довести.

   Отже, маємо великі сумніви, що Павло Семенов спорудив китайгородські церкви. Тому за браком документів, залишаючи питання наразі відкритим, ми не будемо деталізувати історію храмів, а також розвивати далі сюжет про Семенова-будівничого.  Разом з тим, принагідно означимо важливі для історії церкви та її діячів факти, на які чомусь не звертали уваги краєзнавці та науковці.

   У згаданому сповідальному розписі 1754 р., «протопопии Полтавской местечка Китайгорода церкви Успения Пресвятой Богородицы викария Василия Брожковского обретающимся при оной церкви в приходе ниже явленных чинов людем» в розділі про клір храму та їхніх домашніх сказано: «1-й двор. Поп Василий Брожковский 36 лет; жена его Мария 31 год; дети их: Екатерина 13 лет; Иван 6 лет. 2-й двор. Бродского жена, вдова Улияна 64 года; дети ея: Мария Васильевна 28 лет; Григорий Васильевич 25 лет; внук Яков Иванов 7 лет; служители их: Димитрий 20 лет; Мария 22; Матрона 16 (у исповеди были)». Означене засвідчує, що разом з іншими переселенцями з Подністров’я до Китайгорода прийшов козак Китайгородської сотні Подільського полку Костянтин Бродський (з Бродів) із синами. Старший Василь, став священником  дерев’яної Успенської церкви в Китайгороді і до 1754 р. вже помер. Середульший Стефан (Степан), був наказним сотником, мав синів Якима та Кіндрата, котрі започаткували в нашому краї  дві великі гілки старшинського і дворянського роду Бродських. А також найменший Кирило (1712–1763), який став архімандритом Костянтином.

   За допомогою цього документа ми також з’ясували, що до Успенської церкви мали пряме відношення відомі свого часу церковні діячі – архімандрит Нектарій  та єпископ Феофан, рідні брати. Сповідальний розпис згадує про «дьячка Григория Иванова Шиянина 46 лет; жену его 44 лет», та дітей. Тобто, дячком Успенського храму був отець Григорій, котрий мабуть був родом з села Чернявщини Полтавського полку, бо вживав церковне прізвище Чернявський. В документі ж він записаний як Григорій Іванович Шиян. Прізвище це дуже поширене по Лівобережжю і Слобожанщині. У березні 1754 р. йому було 46 років, отже народився він десь у 1708 році. Його дружина була на два роки молодшою. В Китайгороді у них народилися і згодом відомі сини.

   Федір Григорович Шиян з’явився на світ 8 червня 1744 р. Інформація літератури і довідників про те, що він «походив з міщанської родини і ще в ранньому дитинстві залишився сиротою» не відповідає дійсності. У червні 1754 р. малому Федору мало виповнитися 10 років і батьки, «духовного званія», були живі. У 1769 р. він закінчив курс богослов’я Києво-Могилянської академії. Чому саме там, а не в Переяславі, можемо висловити припущення: у 1747 р. в КМА уже навчався син китайгородського сотника Яків Єрофійович Семенов. Цілком можливо, що хтось із Семенових був і хрещеним батьком Федора. Також дядько Федора Григоровича отець Ромило (Роман) був еклезіархом Києво-Печерської лаври, тому він і потрапив спочатку до КМА, а в 1770 р. став ченцем КПЛ.

   Його старшим братом був теж церковний діяч Нектарій (Чернявський),  архімандрит Іосифо-Волоцького монастиря у 1778–1779 рр. та Новоєрусалимського монастиря в Істрі у 1792 р. Єпископ полтавський та переяславський Фефан (Шиян-Чернявський), як владика і архіпастир, за відгуками сучасників, «був щиросердним добродушним пастирем, ставився до всіх дуже приязно, розмовляв українською мовою». Помер цей добрий чоловік 12 січня 1812 р. в Переяславі де й був похований у Вознесенському монастирі.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

   Білокінь А.М. Комплекс китайгородських церков та їх місця в історії Приорілля. Історія і культура Придніпров’я.  Вип. 1. Дніпропетровськ, 2008. С. 52– 56.

   Києво-Могилянська академія в іменах XVII-XVIII cт.: Енцикл. вид. / Упоряд. З.І. Хижняк; За ред. В.С. Брюховецького. Київ, 2001. С. 593.

   Клировая книжка Полтавской епархии на 1902 год. Полтава, 1902. С. 196, № 372. С.197, № 373.

   Справочная клировая книга по Полтавской епархии на 1912 год. Том 1. Полтава, 1912. С. 67; № 284, 285, 288.

   Центральний державний історичний архів України. Ф. 990. Переяславсько-Бориспільська духовна консисторія. Оп. 2. 1733–1783. Спр. 15. Исповедная роспись церквей Полтавской протопопи. 1754 г. 1279 а. А. 1111–1111зв.