Віктор ЗАРУБА. ЧИ БУВ ПАВЛО СЕМЕНОВ ОСАДЧИМ СЕЛА КУРИЛІВКИ?

Серед непомітного творчого активу дніпровських краєзнавців побутує версія, що китайгородський сотник Павло Семенов був засновником села Курилівки на лівому березі Дніпра, «поселенного в местности низменной и сырой». Свого часу її озвучила історикиня Н. Ченцова просто у заголовку своєї статті: «Осадчий села Курилівки Павло Семенов». Тобто, що він був його засновником констатовано як доконаний факт. Щоправда, у чималій статті науковиці про саму Курилівку лише два рядочки, а про те як її заснував Семенов – жодного слова і жодного документа. За правдивими ж народними переказами, назва села походить або від прізвища першого поселенця козака Курила, або від навколишніх високих піщаних пагорбів, що завжди куріли.

   Історик Василь Пірко повідомляв, що наприкінці 1740-х рр. Курилівка знаходилася на території Самарської паланки і у 1746 р. вже існувала.  Ким заснована – він не вказував і П. Семенова не згадував. Щоправда, у 1746 р. китайгородським сотником таки ж був Семенов, тільки не Павло, а його батько Єрофій. Курилівка знаходилася між с. Ревунівкою і Сотницьким хутором Семенових і мабуть була причетна до якихось подій в житті і господарюванні Павла Єрофійовича. Тому, гадаю, і виникла ця, ще одна легенда, пов’язана з ним.

   Насправді ж, Курилівка стала продуктом Української лінії, зведення якої розпочалося у 1730 р.  У чотирикутнику між Дніпром–Протовчею і Оріллю–Самарою споруджувалися редути – передові форпости лінії. На цих роботах працювали вихідці з Гетьманщини під керівництвом московських офіцерів. Але у 1734 р. сюди повернулися запорожці, які не дозволяли поселення на своїй території гетьманцям, а з тими хто вже поселився – повели рішучу боротьбу, зганяючи їх з земель, грабуючи господарство, спалюючи хати. Боялися вони чіпати лише земляні укріплення лінії, щоб, борони боже, якась «всемилостивейшая матушка» знову не запроторила їх в Олешківську пустелю.

   У 1741 р. бригадир Данило Опочинін на південь від Орелі (за лінією) придбав шмат землі з орними ґрунтами та гайком у мешканки сотенного містечка Переволочної Варвари Федорихи і поселив слободу Данилівку (вона ж і Бригадирівка). Того ж року інший офіцер з Української лінії капітан Яків Курилов аналогічним робом поселив село Курилівку, а сотник Єрофій Семенов на купленім полі біля правого берега Протовчі заснував хутір Протовчанський (згодом село Сотницьке). І все це на землях, які запорожці вважали своїми. Тому вже наступного 1742 р. на осадників з канцелярії Коша до Петербургу полетіла скарга особисто новій імператорці Єлизаветі. 21 липня того  ж року кошовий отаман отримав царське рішення про заборону будь-кому осаджувати поселення на запорозьких теренах. Але вже існуючі на південь від лінії села не стали зносити, і Сенат указом від 8 березня 1743 р. узаконив та передав їх під юрисдикцію Гетьманщини. Так заснована Данилом Опочиніним Данилівка (Бригадирівка) стала слободою Орлицької сотні Полтавського полку, а поселена Яковом Куриловим Курилівка – залінійною слободою Китайгородської сотні.

   Отож, у 1741 р. село Курилівка, вже існувало, а на 1756 р. там кілька років навіть діяла церква в iм'я св. Георгiя. А Павло Семенов став сотником щойно у 1747 р. В документах за 1760–1761 рр. Курилівка називається селом Китайгородської сотні. У 1765 р., коли січовий старшина Андрій Порохня зруйнував Протовчанський хутір Семенова і на його місці створив центр Протовчанської паланки, Курилівка увійшла до нового утворення вже як запорозьке поселення. На 1769 р. в документі про будівництво нових церков це вже слобода Протовчанської паланки Війська Запорозького Низового (ВНЗ). Сотницький хутір Семенова назвали Протовчею і зробили осідком запорозького полковника.

   Для єпископа Феодосія (Макаревського), який мав у своєму розпорядженні ще цілі і неушкоджені архіви Південної України, історія Курилівки вже була покрита пеленою забуття. Розповідаючи про перенесення у 1772 р.  курилівської  Георгіївської церкви до Петриківки, він писав:

   «0 древнем запорожском поселении Куриловке нет у нас достаточных и обстоятельных исторических сведений; знаем только, что селение это расположено было у самаго Днепра, по левую сторону течения его, на месте низменном и сыром. Церковь этого села и духовенство его состояли, чрез царичанскаго наместника, иерея Иоанна Слоновскаго, в ведомстве Полтавской протопопии. 1756 года диакон местечка Переволочной Воскресенской церкви Дионисий Иванов преосвященным Тимофеем, митрополитом Киевским, рукоположен во священника в принадлежавшее Полтавской протопопии село Куриловку к Георгиевской церкви. Запорожскаго сечеваго войска атаман Калнышевский, с войсковою старшиною и товариством, от 20-го февраля 1772 года в формальном сообщении за № 177-м писал к преосвященному Гавриилу, митрополиту Киевскому: "находящийся в Протовчи войска запорожскаго низоваго, господин полковник Келех с старшиною и Старокодацкой Крестовой Наместнии наместник отец Григорий Порохня, с присутствующими в духовном Правлении иереи, по представлению Свято-Георгиевской Куриловской церкви иереев Феодора Чепелиевскаго, Логгина Петрова и Фомы Верхогляда с прихожанами, письменно к нам докладывают, что владения запо-рожскаго войска село Куриловка, тою стороною Днепра, не вдали его, на таком песке и на такой низине положение свое имееть, речными протоками со всех сторон окружается, таковы и промежду самыми жилищами во многих местах найдутся, в весняное ж и осеннее время умножающаяся оттуда вода так разливается, что оною не толь людския жилища, но и самая церковь Божия подтопляется, песком же от воды, а в летние времена и от ветра наноси-мым засыпается и уже вокруг не мелко будучи засыпана».

   В часи належності Курилівки до ВЗН на початку січня 1772 р. Старокодацька запорозька наміснія (протопопія), яку очолював Григорій Порохня (брат Андрія), склала відомість про свої храми. Про Курилівку у ній зазначено таке:

«Села Куриловки Святогеоргеевской церкви священник Феодор Чепелиовский, протопопии Прилуцкой, села Сергеевки, измершого крестового священника Иакова Чепелиовского син, лет 43, обучался в Академии Киевской, даже до богословия, имеет детей 2. Тоей же Святогеоргеевской Куриловской церкви священник Логин Петров, Войска Запорожского Низового з полкових старшин, лет 37, грамоти славенской толко учен, бездетен. Того же прихода священник Фома Верхогляд Войска Запорожского Низового из полкових старшин, лет, 29, славенской толко грамоти учился, имеет сина Василия 1 года. Дячок Андрей Бардак, холост, куреня Менского козак, лет 32, от Войска Запорожского определен, в стихарь не посвящен. Пономарь Йван Косий, звання посполитого, славенскому диалекту учен, женат, в стихарь не посвящен, лет 28, имеет дочь».

  Вже у лютому 1772 р. почалося згадане вище Феодосієм клопотання про перенесення Георгіївської церкви, яку у 1772–1773 рр. розібрали і перевезли до Петриківки. Щоправда, у іншому документі сказано, що церкву з Курилівки переносили не у Петриківку, а в Чаплинку, ще до 1769 р. Проте, перенесена Георгiївська церква в Петрикiвцi швидко спорохнявiла,  і замiсть неї збудували нову, освячену 22 березня 1775 р.

     Єпископ Феодосій також зазначав, що частина мешканців старої Курилівки, звідки забрано церкву, пішла за нею на нове місце, щоб бути ближче до храму і подалі від незручного місця:

«Жители уходили на другую, более удобную и возвышенную местность. В 1772 году, по распоряжению Коша запорожскаго, приходския церкви—Бригадировская Свято-Покровская и Куриловская Свято-Георгиевская сняты со своих неудобных мест, перевезены и поставлены на других более удобных местностях,—Бригадировская Свято-Покровская—в слободах Лычковой, а Куриловская Свято-Георгиевская—в слободе Петриковке; причты и прихожане их, пожелавшие быть в ведомстве Коша запорожскаго, также переведены в означенныя новыя слободы; но многие из поселян Бригадировских и Куриловских пожелали поселиться, вблизи стараго жилья, на месте, недавно избранном и населенном уже их же слобожанами».

   Після атакування Запорозької Січі і ліквідації Коша, владу у Вольностях отримав завойовник, який гойною рукою почав роздавати козацькі землі поміщикам. Повернув собі хутір Сотницький і Павло Семенов, який,  вийшовши у відставку, отримав чин бунчукового товариша. А у 1779 р. всю місцевість від Дніпра до Протовчі, тобто, майже всю колишню Протовчанську паланку, отримав у приватну власність полковник Яків Завадовський (рідний брат фаворита Катерини ІІ). У тому числі і Курилівку: як стару на Дніпрі, так і нову на Протовчі, яка на 1775 р. була доволі великим селом: «В с. Куриловке над Протовчею  15 дворов, 113 хат, 311 муж., 312 жен., 623 обоего пола, от Линии 30 верст». У 1781 р., щойно одружившись, пан Завадовський перейменував Курилівку над Протовчею в село Єлизаветівку, на честь своєї молодої дружини –  Єлизавети Павлівни Семенової, власниці хутора (згодом села) Сотницького, яке отримала в посаг від батька – бунчукового товариша.

   У 1783 р. Я.В. Завадовський, клопочучи про побудову в Єлизаветівці вже своєї власної церкви, писав славенському архієпископу Никифору:

«В старой слободе моей Куриловке, ныне мною переименованной Елисаветовкою, состоящей Азовской губернии в Екатеринославском уезде, имеется в поселений подданических дворов 163, в коих обоего пола душ 614, в которой слободе издревле была приходская церковь, но за отнятием оной слободы бывшей Сечи запорожской казаками, снята и увезена та церковь в другое место, а что точно таковая церковь в той моей слободе имелась и подлежала Полтавскому духовному Правлению, о том прилагаю свидетельство от онаго Правления». 

   Все щойно означене вище засвідчує, що немає жодних підстав вважати китайгородського сотника Павла Семенова осадчим Курилівки. Також зауважу, що в подальшому село на старому займищі стало частиною помістя графів Завадовських та їхніх родичів і спадкоємців князів Барятинських під межовим кадастровим номером 90 Плану Генерального межування. Центральне ж село цього величезного помістя було поселене на землях Семенових, які примикали до с. Сотницького тому і назване  Єлизаветівкою в честь власниці – графині Єлизавети Павлівни Завадовської, уродженої Семенової, доньки бунчукового товариша.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

   Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ 1713–1776. Київ: Наукова думка, 1994. Спр. 236. С. 113.

   Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734–1775.  Київ: Наукова думка, Том 3. 2003. С. 383, 385.

   Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734–1775.  Київ: Наукова думка, Том 4. 2006. С. 239, 251.

   Державний архів Дніпропетровської області. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 1044-А (том 1). А. 41–44.    

   Модзалевський В.Л. Малороссийский родословник. Киев, 1910–1912. Том 2. С. 103; Т. 3, с. 699.

   Пірко В.О. Заселення і господарське освоєння Степової України в XVI–XVIII ст. Донецьк, 2004. С. 48.

   Феодосий (Макарьевский). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии: церкви и приходы прошедшего XVIII ст. Екатеринослав. 1880. С. 436; 513.

   Центральний державний історичний архів України (ЦДІАК). Ф. 51. Оп. 3.  Спр. 9333. А. 203–203зв. Копія указу Сената від 21 липня 1742 р. 

   ЦДІАК. Ф. 51. Оп. 3. Спр. 13796. А. 40–41. Копія указу Сената від 8 березня 1743 р.

   Ченцова Н.В. Осадчий села Курилівки Павло Семенов. Гуманітарний журнал. 2003. Зима. С. 61–66.

   Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских козаков. Том 2.    Владимир, 1903. С. 1711.

   Яворницький Д.І. Твори у 20 томах. Том 8. До історії Степової України.    Запоріжжя: Тандем-У, 2006. С. 39.