В контексті пожвавлення проблемного поля науки про документ важливо актуалізувати теоретичні рефлексії довкола низки питань, які можуть комусь видаватися давно вирішеними, і водночас заохотити до студій в ділянці українського історичного документознавства. Наразі хотілося би звернути увагу на феноменологію наративності в українській документальній традиції. Прийнято вважати, що сучасна ділова (або діловодна) практика природно тяжіє до автоматизації, відтак до трафаретизації змісту і стилістичної форми, і це є закономірним вектором її розвитку, наративні тексти напроти – простір для вільної творчої фантазії і стильових експериментів.
Щодо літературних текстів – то це не зовсім так. Середньовічні автори намагалися не виказувати своєї авторської індивідуальності, застосовуючи так званий «центонно-парафразний» метод конструювання наративу [4]. Вони копіювали «високий стиль», що був сформований візантійською риторикою з її «плетінням словес», спираючись на парадигмальні для доби «канони ідеального опису» в зображенні реалій. Тож літописні ізводи, що писалися сотнями років десятками літописців, виглядають як стилістично однорідний суцільний текст, «розшивання» якого на окремі авторські редакції складало неабияку проблему навіть для такого текстолога як Олексій Шахматов [14]. В новітню добу в СРСР поступово склалася система єдиного радянського стилю, що втілювався однаковою мірою як в науковій літературі, так і в художніх текстах («соцреалізм»). Та й понині так звані «фахові» стандарти наукового письма дають мало простору не лише для стилістичного самовираження, але й для вільного структурування власних текстів.
Тяжіння до мовно-стилістичної уніфікації документів у діловій сфері – це тенденція, що формувалася під впливом різних чинників, пов’язаних з культурою, політикою, ідеологією та своєрідною «ентелехією» в еволюції документації. Як показують праці Олега Купчинського та інших дипломатистів, наративна клаузула («narratiо») в ранніх актах («грамотах») Давньої Русі була спочатку досить бідною (або й загалом її не було). Однак поступово вона з’являється, розростається за рахунок деталізації побутових історій, в міру видової диференціації документів [8]. Формулярну нестабільність і мовно-стилістичну неуніфікованість давньоруських грамот Олександр Лаппо-Данилевський пояснював тим, що вони були не зовсім актами в модерному сенсі: вони радше фіксували в пам’яті учасників факт укладання угоди, аніж утверджували її в юридичній площині [9]. Звідси й архаїчна традиція супроводжувати письмову фіксацію ритуалом (наприклад, привселюдне лупцювання або скалічення дитини, яка мала би запам’ятати моральну та фізичну травму, завдану за певних обставин від конкретних людей і виступити свідком угоди через багато років).
Для давньої доби в історії вітчизняної документації взагалі не було властивим розмежування на юридичні акти та приватні документи: важило лише слово князя, а форма вираження його волі не мала великого значення. Наприклад, з ХІV ст. ми маємо чимало охоронних грамот галицько-волинських князів, які видавалися купцям для вільної торгівлі, що мали формуляр звичайного приватного листа [8, с.200-201]. А міжнародні угоди могли виглядати як дружнє листування приятелів (як грамота магістрові Тевтонського Ордену від галицьких князів Андрія та Лева 1316 р.), хоч і скріплене необхідними засобами засвідчення [8, с.145].
Особливо цікавою та деталізованою є наративна клаузула документів українського діловодства ХVІ – першої половини ХVII ст., що функціонувало в полі литовського та польського права, відображаючи повсякденне життя людей (особливо таких видів як скарги, тестаменти, позови, зізнання, слідчі справи, судові декрети, дарчі записи та ін.) [13]. Наративна розмаїтість властива й діловій документації пізнішого часу – періоду Визвольної війни та Гетьманщини. Досить лише оглянути хитрі риторичні стратегії гетьмана Богдана Хмельницького у дипломатичному листуванні із потенційними союзниками та універсалах до народу: з яскравим апелюванням до біблійно-апокаліптичних топосів та образу останньої війни – Армагеддону, в який могла перерости війна з поляками. Гетьманські універсали та листи до монархів за стилістичною ознакою виглядають як релігійно-публіцистичні тексти [6].
Мова документів українських гетьманів була канцелярською синтезою польської, церковнослов’янської і навіть подекуди середньовічної латини. А в діловій документації Гетьманщини ХVІІІ ст. дослідники зауважують органічне переплетення народно-розмовних елементів із книжними канцеляризмами, особливо в наративних клаузулах судово-слідчих документів, де викладалися побутові обставини справ: «урочний термін», «указной срок», «справедливости мірило», «подступний фальш», «кари подлеглим бути», «перед судом точилася справа», «таковим способом», «прийшов за повиною», «слушне справедливо», «подано персонално», «представити документи» (так, термін «документи» в українському діловодстві ХVІІІ ст. вживався!), «природним правом», «просили неотступно», «о громадских денгах», «з тих респектов надаєм єму селце», «чинити перешкоды» та ін. [5, с.161-162; 2, с.124, 127] До речі, сучасна українська літературна мова мала шанс постати не із селянських говірок ХІХ століття, а з канцелярської (ділової) мови козацької України ХVІІ-ХVІІІ ст. [7]. Проте так не сталося, що породило донині актуальну проблему культурної тяглості / перервності між давньою та модерною Україною [11, с.166-185.]
Діловодство ХIХ століття, попри відомі реформи імператорів Петра I та Олександра I, було далеким від сучасних норм уніфікації. За словами Галини Орлової, «…листування між інстанціями велося у формі особистих листів, для обґрунтування адміністративних дій використовуються приватні висловлювання (при цьому розроблені законодавчі схеми леґітимації, як і управлінські формули, відсутні). А циркуляри, рапорти та накази, куди б та ким би вони не надсилалися, наповнені колоритними захопливими історіями. Усе це остаточно переконує в канцелярській генеалогії російської літературної мови… А ще це свідчить про відсутність у «паперу» одного з базових властивостей документа – використання ресурсу типізації та схематизації для упорядкування соціальної реальності» (переклад наш. – С.С., К.П.) [10]. Простір імперської бюрократії функціонував як аморфне поле прецедентів, що довільно і докладно викладалися в наративній частині ділового документа без жодних ознак трафаретизації. Найбільш стандартизованими були формули ввічливості (звертання, вживання номіналів чинів та титулів, правильна адресація) між учасниками ділової комунікації, що розташовувалися «Табелем про ранги» на різних рівнях службової ієрархії.
ХХ століття було століттям ідеологічних держав. За словами Ролана Барта, для «політичного письма» не властива стилістична нейтральність: «певний політичний соціум» змушує висловлюватися відповідно до приписів тих, хто утримує владу [1]. Це стосується не лише літератури, але й ділової документації. Розпорядчі, організаційні, звітні, протокольні документи радянської системи, здавалося би, мали бути стандартними і сухими за змістом, бо сфера документування було охоплена з 1950-60-х років хвилею суцільної стандартизації. Однак діловодна практика комуністичної доби демонструвала дещо інші реалії. Документи радянського діловодства, навіть протоколи, яким наполегливо закликав не довіряти Андреа Граціозі [3], освоювали літературні тропи, застосовуючи урочисто-піднесений квазіреволюційний стиль, патетику, метафори, метонімію, іронію, «Езопову мову», натяки-криптограми, прямі та приховані біблійні цитати та алюзії, звісно, що мали зрозумілу специфіку під впливом домінантного політичного дискурсу.
Мова цього дискурсу (з ідеалізацією конфлікту, радикалізму та насильства) стає мовою усіх текстів: від літературних до строго ділових. Закономірність тут виявляється такою: чим ближчим є суспільство до події його революційного переформатування, тим помітнішою є присутність політичного словника у формулярах документів, які за своєю функціонально-видовою ознакою мусили би бути стилістично нейтральними. Варто згадати хоча би знаменитий «сталінський стиль» партійних директив з переліком пейоративних метафор, що його копіювали на всіх рівнях адміністративної вертикалі (зі «шкідниками», «мерзотниками», «троцькістами» та «ворогами народу», яких «трудовий народ» повсякчас вимагає розстріляти) [12].
В таких реаліях дослідникові ділової документації варто враховувати кілька поверхів цензури. Андреа Граціозі протоколи радянської доби поділяв на три групи за рівнем відцензурованості: чорнові (там відбилася більш-менш правдива атмосфера зборів, але їх рідко зберігають), самоцензуровані автором (тут спрацьовує як здоровий глузд, так і інстинкт самозбереження, який змушував скорочувати наративну частину протоколу до мінімуму ключових формул) та цензуровані на етапі опублікування (з цілковито вихолощеним змістом) [3]. Ця «споруда» структурує своєю логікою різні види та типи ділової документації, незалежно від форми політичного режиму та рівня демократичних свобод.
До того ж, політизована реальність змушує укладачів ділових документів порушувати принцип мовної нейтральності, вносити до стилю струмінь емоційності, користуватися «партійним» тезаурусом правлячих груп, змінювати ad hoc граматичні правила, фемінітизувати звичні найменування реалій в річищі глобальних ліволіберальних трендів тощо. «Очевидно, – писав Барт, – що кожен політичний режим володіє власним письмом, чию історію ще потрібно написати» [1]. Усе це спонукає до рефлексій над кореляцією між суспільно-політичним ладом та формулярно-стилістичною специфікою ділової документації, що прокладає шлях до перспективних та цікавих документознавчих студій. Безумовний інтерес викликає лексико-граматичний та контент-аналіз ділового наративу різних періодів нашої історії з огляду на чинник ідеологізації та політизації ділової лексики, наявність політичних штампів та кліше, формул виявлення лояльності до домінуючих політичних чинників, категорій самоідентифікації, «іншування» тощо.
Література
1. Барт Р. Нулевая степень письма. М., 2008. 434 с.
2. Бутич І. Універсали Івана Мазепи. К., 2002. 780 с.
3. Грациози А. Новые архивные документы советской эпохи: источниковедческая критика // Отечественные записки. 2008. №4 (43). С.253-275.
4. Данилевский И. Повесть временных лет. Герменевтические основы источниковедения летописных текстов. М., 2004. 370 с.
5. Ділова документація Гетьманщини ХVIII ст. / Упор. В. Й. Горобець. К., 1993. 392 с.
6. Документи Богдана Хмельницького (1648-1657) / Упор.: І. Крип’якевич, І. Бутич. К., 1961. 740 с.
7. Ісаєвич Я. Мовний код культури // Історія української культури. Т. 2: Українська культура XIII – першої половини XVII століть. К., 2001. С.156-169.
8. Купчинський О.А. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини ХIV століть. Дослідження. Тексти. Л., 2004. 1285 с.
9. Лаппо-Данилевский А.С. Очерк русской дипломатики частных актов. СПб., 2007. 285 с.
10. Орлова Г. Официальный документ: удостоверение и фальсификация власти // Статус документа. Окончательная бумажка или отчужденное свидетельство?: [электронный ресурс]: URL: https://igiti.hse.ru/Editions/Document.
11. Савченко С.В. Проблема функціонування давньоруської спадщини в українській культурі ХVІІ-ХІХ ст.: вступні міркування // Княжа доба. Історія і культура. Вип.1. Львів, 2007. С.166-185.
12. Свідчення з минувшини. Мовою документів. Д., 2001. 320 с.
13. Українське повсякдення ранньомодерної доби. Збірник документів. Вип. 1. Волинь ХVІ ст. / Під ред. І. Ворончук. 2014. 776 с.
14. Шахматов А.А. Разыскания о русских летописях. М., 2001. 375 с.
