10 вересня 2017 року відомому в Україні та за її межами історику Віктору Миколайовичу Зарубі виповнилося 60 років, більшість з яких він віддав науці. Величезна бібліографія дозволяє скласти уявлення про доробок вченого за останні сорок років. Щиро вітаючи колегу, ми вирішили скористатися нагодою і написати про головні щаблі його наукової біографії, зміст та характер наукової діяльності.
В.М. Заруба народився 10 вересня 1957 р. у селі Наталівка Новопокровського (тепер Солонянського) району Дніпропетровської області. Середню освіту здобув в Наталівській восьмирічній (1965–1973) та Новопокровській середній школі, яку закінчив у 1975 р із золотою медаллю. Історією захопився, ознайомившись з працями Д.І. Яворницького в районній бібліотеці. Саме тоді зʼявилося бажання не просто читати і викладати історію, але й досліджувати минуле за першоджерелами. Вже в школі майбутній дослідник виявив неабиякі здібності до наукової праці, про що свідчить низка юнацьких нагород.
Упродовж 1975-1980 рр. він навчався на історичному факультеті Дніпропетровського державного університету (ДДУ) (тепер національний – ДНУ), закінчивши його з відзнакою. У студентські роки оволодівав своїм фахом під керівництвом професора М.П. Ковальського, спеціалізуючись у царині джерелознавства – історії українського козацтва: у 1976 р. побачила світ перша наукова стаття з історії фортеці Кодак, а в 1980 р. захищено дипломну працю на тему «Україна часів Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького в нотатках чужинців». Після закінчення університету – робота вчителем у середній школі. Упродовж 1984-1987 рр. тривало навчання в аспірантурі ДДУ, де під керівництвом доктора історичних наук, професора Д.П. Пойди розпочато вивчення українсько-турецько-татарських відносин у другій половині ХVІІ ст. Окрім безпосередньої роботи з університетськими вчителями – М.П. Ковальським та Д.І. Пойдою, чинником професійного зростання В.М. Заруби було спілкування з відомими українськими та зарубіжними вченими, передовсім, М.М. Шубравською, О.С. Компан, М.М. Лисенком, Любомиром Винаром, Марком Антоновичем, з якими підтримувався особистий та листовний звʼязок.
Після аспірантури історик працював у Дніпропетровському інституті освіти (обласного управління освіти) старшим викладачем кафедри суспільних наук та вчителем історії середніх шкіл м. Дніпропетровська. 4 травня 1999 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук в Інституті українознавства ім. Івана Крип’якевича Національної академії наук України (м. Львів), а 25 травня 2004 р. там же докторську дисертацію. З 2000 р. В.М. Заруба працював у Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ (до 2002 р. – Дніпропетровський юридичний інститут; упродовж 2002-2005 рр. – Юридична академія МВС), тривалий час очолюючи кафедру, на якій викладалися історико-правничі дисципліни. З 2012 року В.М. Заруба є професором на кафедрі документознавства та інформаційної діяльності Національної металургійної академії України, яку нині очолює професор О.В. Михайлюк.
Скажемо кілька слів про загальний історіографічний контекст формування наукового доробку Віктора Миколайовича Заруби.
70-80-ті роки ХХ ст., коли ювіляр розпочав свій шлях у науку, складно назвати сприятливими для незалежних дослідницьких пошуків. Історична наука цікавила державу лише як один з найвагоміших інструментів легітимації радянського ладу і творення нової «уявленої спільноти» − радянського народу. Коли на початку 90-х років говорилося про «кризу історичної науки» і «паралізованість методологічної думки істориків», майбутнє історіографії на уламках комуністичного ладу бачилося в «яскравих кольорах». Вважалося, що варто лише змінити радянсько-марксистську парадигму на історію ментальностей, історичну антропологію, культурну історію чи мікроісторію, засвоїти західні методології, від яких режим надійно захищав нас упродовж десятиліть, і розквіт науки не забариться.
Однак час спливав, й ті зміни, що відбувалися, складно визнати змінами на краще. Нові підходи засвоювалися хіба на рівні жонглювання термінами із західних теорій, які поєднувалися зі звичними народницько-радянськими категоріями.[1] Фактично, «базис/надбудова» та класовий аналіз багато в чому й надалі визначали методологію і стиль мислення українських істориків, а «структури марксистського історичного наративу часто несвідомо відтворювалися навіть тими, хто хотів від нього відійти».[2] Мрії про обʼєктивне історіописання, без партійних замовлень і цензури «органів», виявилися наївними. Тематика як інституційних, так і індивідуальних досліджень стала визначатися вже не вказівками однієї Партії, а замовленнями різних партійно-політичних сил, ринковим попитом, ідеологію фінансових фондів та владних інституцій. Перефарбовані комуністи, які ще вчора боролися з «буржуазним націоналізмом» на чолі з М. Грушевським, оголосили себе його відданими учнями. Цій історіографічній спільноті властиве інверсійне мислення: ті, що заперечували Голодомор, тепер його натхненно популяризують; ті, що прославляли Партію, тепер розвінчують її злочини; ті, що боролися з Церквою − тепер самі зодягнуті у ряси. Зазвичай історики-конвертити сприймають свою місію як «вірне служіння» державі/народу, при цьому байдуже якій державі та якому народу.
На цьому тлі визріла небезпечна тенденція. Йдеться про тотальну дискредитацію історичної праці та фаху історика. Академічна історіографія, що в інституційному плані вочевидь доживає віку, не в змозі витримати конкуренцію з маніпулятивною міфотворчістю, що використовує ефективніші засоби і канали впливу на масову історичну свідомість, ніж наукові монографії. Варто погодитися з Л.Рєпіною, що «упродовж ХХ ст. такі функції історіографії як ідентифікаційна, виховна, розважальна – в умовах безпрецедентного розростання прірви між професійною і буденною історичною свідомістю – були ефективно освоєні мас-медіа».[3] Нині ми переживаємо очевидну кризу того історизму, завдяки якому XIX століття називають «епохою істориків». Формуванням колективної «національної памʼяті» займається телебачення, що витворило новий тип «історизуючого» шоумена. Він привертає увагу публіки яскравою та сенсаційною тезою з арсеналу націократичної міфології, що успішно продається, рекламується і тиражується. Шоумен на екрані, який щосекунди видає сенсації, остаточно затьмарив обриси вченого, що безкорисливо шукає відповіді на питання про істину. Його «аргументи» зрозуміліші для розбещеного телеокультизмом масового глядача. За висловом Ж. Бодрійяра, «штучні спогади сьогодні стирають памʼять людей», а телебачення стало «справжнім остаточним вирішенням історичності будь-якої події».[4]
Крім всеосяжної профанації історичного знання у публічному просторі, аналітики виділяють такі прикметні ознаки української історіографічної ситуації як: «відсутність повноцінного академічного середовища»; тенденція до посилення тематичної та нерідко світоглядної ізольованості регіональних осередків»;[5] комерціалізація наукових публікацій і відсутність будь-якого фахового контролю над купленими за гроші статтями; надмірна заполітизованість наукової роботи, що позначається передовсім на виборі дослідницьких тем («перспективні» теми переважно стосуються подій XX ст., повʼязаних з Другою світовою війною, ОУН і УПА, голодомором, репресіями, етнічними чистками, голокостом та іншими аспектами єврейства, історією гендеру та квір-спільнот);[6] «занепад культури дискусій» та «поширення плагіату», як правило, цілковито безкарно. Деякі історики говорять про таке прикре явище як «блокбастерізація науки», коли «академічний процес <…> повторює еволюцію мейнстрімного кіно, коли критерієм якості та успіху стає наявність та масштаб спецефектів і доступність сприйняття».[7] Також слід додати неможливість на рівних конкурувати із західними істориками через «засадничо різні соціально-економічні та інформаційні умови роботи українських та західних науковців»; відсутність «нормальної мобільності вчених всередині країни»; факультативний характер наукової роботи в українських ВНЗ та багато іншого.[8]
Таким чином, з одного боку, з 1991 року за спинами істориків вже не стоять офіційні цензори; але з другого, «питання контролю за якістю наукової продукції та дослідницької етики стає питанням індивідуального вибору кожного історика».[9] Перед дослідником минулого постає питання про місію у суспільстві, що має вкрай низькі інтелектуальні та культурні запити.
Радянські гуманітарії, що не бажали бути зброєю системи, мали змогу уникнути партійних доручень, подавшись в «неактуальні» і віддалені від сучасності теми, сповідуючи те, що зараз називають «ідеологією професіоналізму». Ця практика – «технічно бездоганно виконаного емпіричного дослідження» (з мінімальною кількістю ритуальних посилань на комуністичних класиків) − оцінюється неоднозначно: вона «практично паралізувала інтелектуальну теоретичну роботу і набувала рис компромісу, що захищав не тільки вчених від системи, але й систему від вчених».[10] Проте в археографічних, джерелознавчих, археологічних, краєзнавчих студіях історики знаходили хоч якийсь прихисток від класової боротьби та «віковічного прагнення» українського народу до злиття з російським народом. У сучасних професійних істориків, які зуміли зберегти культуру наукового дослідження і етичні принципи свого фаху, які не бажають бути асимільованими політичними гаслами, «актуальними» ідеологіями та ринковими запитами, лишається той самий вихід: працювати над своїми темами, керуючись при цьому, хоч як це банально звучатиме, лише любовʼю до історії. Колись вважалося, що вона «невіддільна від людської природи».[11]
Якщо на цьому тлі говорити про професійну ідентичність професора В.М. Заруби, ми віднесли би його саме до тих істориків-професіоналів, що свідомо дистанціюються від будь-яких ідеологій та партійних завдань «науково-феодальних корпорацій».[12] Передусім привертає увагу той факт, що в науковій біографії ювіляра, який почав публікуватися ще в період «глибокого застою» (перша публікація була присвячена Кодаку), відсутній «синдром 1991 року». Він не належав до широкого кола істориків, які перейшли від паплюження «українського буржуазного націоналізму» до обслуговування замовлень нової владної номенклатури вже в незалежній Україні. Йому не потрібно було раптово змінювати ані теми, ані ідеологічні акценти. У 80-ті роки В.М. Заруба писав про М. Старицького, Д. Багалія, М. Максимовича, Д.І. Яворницького, М. Грушевського та нищення його школи у 20-30-ті роки ХХ ст. У часи, коли козацька тема вважалася «неактуальною» і її наполегливо «не рекомендували», історик працює над історією фортеці Кодак, досліджує уявлення про Україну ХVІ-XVII ст. іноземних мандрівників, пише низку статей про портрети Б. Хмельницького та участь козацького війська в російсько-турецьких війнах XVII ст. Роботу над цими ж проблемами було продовжено і в 90-ті роки, а «кодакознавчі» студії, розпочаті в 1976 році, вилилися у нещодавно видану книжку «Фортеця над Кодацьким порогом» (2013).
Помітне місце в доробку вченого мають рецензії (на праці О. Юркової, В. Василенка, В. Гориня, О. Кресіна, П. Кулаковського, І. Стороженка), а деякі з них дістали свого часу широкого розголосу. Наприкінці 80-тих років в «Українському історику», «Радянській освіті», «Літературній Україні» В.М. Заруба критикував радянські схеми історії України, втілені в підручниках з історії УРСР за 7-9 класи. Рецензент закидав номенклатурним авторам «опльовування історії українського народу», «відверту зневагу до України», численні замовчування, перекручення та фактографічні помилки. Так головна концепція підручника «Історія УРСР» для 7-8 класів відомих академічних авторів (В. Смолія, В. Сарбея, Г. Сергієнка) полягала в тому, що «український народ увесь час бореться проти власного незалежного існування, він зображений якимось самоїдом, котрий вважає, що самостійність для нього крах.., і що він, як народ другого сорту, може існувати лише під російським протектором».[13] Обʼєктом критики були не лише оціночні судження, але й сфальшована задля ідеологічної зручності фактографія: так школярі мали затямити, що Бєлінський, який називав Шевченка «ослом», «пошляком», «дураком» и «любителем горилки», був однодумцем поета; московські бояри з якогось дива опинилися в 1648 році під Львовом; а князь Святослав, виявляється, не проводив загарбницьких війн, а всього лише визволяв братню Болгарію від візантійських окупантів. Історик вказував на небезпеку спотворення масових уявлень про українське минуле та доклав чимало особистих зусиль, щоб змінити ситуацію. Його підручники з історії України та історії держави і права України тривалий час виходили в світ у київських та дніпропетровських видавництвах і дістали високу оцінку серед викладачів та студентів.
Провідними темами дослідницьких зацікавлень В.М. Заруби є історія українського козацтва, катеринославського дворянства, національна історіографія, суспільно-політичні рухи кінця ХІХ-початку ХХ ст., а також методика викладання історії в середній та вищій школах. Головні наукові пріоритети належать у розробці основних положень теорії наукової школи в українській історіографії, у дослідженні біографій, теоретичного і практичного доробку Д.І. Яворницького, М.С. Грушевського, М.Є. Слабченка, А.С. Синявського, наукових шкіл В.Б. Антоновича та М.С. Грушевського, у вивченні персонального складу козацької старшини, полково-сотенного устрою Гетьманщини, у визначенні ролі та місця козацького війська в перебігу подій української історії ХVІІ-ХVІІІ століть. У 1990-2000 роки триває робота над біографіями видатних і менш відомих українських істориків.
Праці В.М. Заруби стали одними з найбільш «зачитуваних» у краєзнавчому відділі Дніпропетровської обласної наукової бібліотеки, маємо на увазі, в першу чергу, збірку «Постаті» (1993), яка включала нариси про Д.І. Яворницького, М.С. Грушевського і його школу, М.Є. Слабченка, А.С. Синявського, а також про письменницю Л. Старицьку-Черняхівську. Для багатьох читачів, в тому числі майбутніх істориків, згадані нариси стали на початку 90-х років першим знайомством з українською історіографією. Зазначимо, що різним аспектам постаті М. Грушевського присвячено близько 30-ти публікацій В.М. Заруби, більше 10-ти – Д. Яворницькому, в тому числі біобібліографію з нарисом життя і творчості, М.Є. Слабченкові – монографія, збірку документів, бібліографію та чимало статей.
Значне місце в наукових інтересах вченого посідає Антін Синявський (1866-1951), непересічна постать, яка в буквальному сенсі була «відкрита» В.М. Зарубою. Людина з дивовижною і насиченою біографією: багатогранний інтелектуал, учень В.Б. Антоновича, діяч українського руху, що стояв коло витоків політичного українства, історик, який був однодумцем і товаришем М. Грушевського і навіть випереджав його в розробці концепції нової схеми української історії, визначний діяч катеринославської освіти та науки на початку ХХ ст. (був директором Комерційного училища), учасник революційного селянського «Союзу», катеринославської «Просвіти», чільний діяч українських представницьких організацій в пореволюційному Катеринославі, освітній чиновник гетьманського уряду, згодом діяч радянської освіти та науки.[14] Зацікавлення Синявським мало наслідком написання і захист кандидатської дисертації. Справжньою подією наукового життя України стала докторська дисертація «Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття» (2003 р.), де було досліджено роль України у європейській геополітиці кінця ХVII ст., зокрема, «провідний і визначальний» внесок козацтва у реалізацію антиосманських планів «Священної ліги» і визволення від турецько-татарського панування південних земель України. Прикметно, що дисертація спочатку планувалася як кандидатська і мала би захищатися в ДНУ, однак тема про Яворницького, запропонована самим здобувачем, не була пропущена пильними університетськими цензорами.
Треба зазначити, що обидві дисертації долали шлях до визнання далеко не безпроблемно. Ось як згадує про це сам історик: роки з 1994 по 1997 «були витрачені на зовсім далекі від науки проблеми банального виживання, до якого спонукали більшість населення України наші традиційно бездарні політики. За 1995 і 1997 роки у мене не зʼявилося жодної публікації, – було не до того. І все ж, оговтавшись і якось зіпʼявшись на ноги, знову повернувся до науки і дисертації, про яку запитав насамперед у Ярослава Дмитровича, позаяк у себе на факультеті підтримки не дістав». Натомість працею вченого зацікавився видатний український історик академік Я.Д. Ісаєвич, з яким В.М. Заруба підтримував листовний звʼязок з 1982 року. Тож обидві дисертації за короткий проміжок часу були блискуче захищені у Львові в Інституті українознавства ім. І. Крипʼякевича НАН України під керівництвом його директора Я.Д. Ісаєвича, який відіграв значну роль у житті і науковій біографії ювіляра. Творчі та особисті стосунки з науковим керівником висвітлено у публікації «Листи зі Львова (Памʼяті Я.Д. Ісаєвича).[15]
За останнє десятиліття опублікувано фундаментальні студії про адміністративно-територіальний устрій Війська Запорозького, генеалогічні дослідження козацької старшини та дворянства Катеринославської губернії, велику працю про село Наталівку Солонянського району, Катеринославський повіт, Чигиринські походи в контексті подій російсько-турецької війни 1677-1678 рр., фортецю Кодак, а також збірку своїх праць «Українська метрика». Творчий доробок вченого складає близько 300 наукових праць, виступів, відгуків, опонувань. До творчих задумів найближчого часу входить продовження праці над історією катеринославського дворянства (планується ще дві значні роботи про дворянські родоводи та катеринославське дворянство як соціальну спільноту), а також дослідження повітів Катеринославської губернії. Наскільки нам відомо, готується публікація студії про Верхньодніпровський повіт.
В.М. Заруба написав чимало праць, присвячених історії Придніпровʼя. При цьому його праці не є «краєзнавчими» у тому розумінні, яке вкладають у це слово місцеві краєзнавці. Чомусь у нашому як фаховому, так і аматорському середовищі прийнято вважати «зразково-краєзнавчою» ту роботу, яка зводиться до пошуку дрібного фактажу, розташування його в хронологічній послідовності та механічного перенесення його з архівних аркушів, протоколів або журналів на сторінки авторських публікацій. Часом доходить до того, що окремі «статті» виглядають як довжелезний перелік «голих» імен, іноді практично без коментарів. Натомість кожна праця В.М. Заруби: чи то невеличка розвідка, чи то велика студія, є підсумком глибокого системного аналізу і виводить читача на широке тло української та європейської історії. Взяти хоча би монографію «Наталівка. Село на Україні» (2013), в якій рідне для вченого село постає моделлю історичного життя української сільської спільноти упродовж кількох століть. Доля простих людей степової Наталівки сфокусувала епохальні процеси та явища: Запорозькі Вольності, історію поміщицької Новоросії, комуністичні експерименти над селянами після 1917 року, німецьку окупацію, типовий колгоспний побут радянського повоєнного села, занепад періоду незалежності.
Стиль наукового мислення В.М. Заруби засвідчує його належність до класичної документалістичної парадигми, принаймні, сам себе історик скромно характеризує як «емпірика-позитивіста». За цим визначенням стоїть бездоганне володіння історико-генеалогічним методом, увага до найменших деталей, прискіплива критика джерельних повідомлень і прагнення синтезувати загальну картину лише на основі усіх доступних джерел (крім архівних документів діловодного походження історик широко залучає мемуаристику, епістолярні джерела, дані спеціальних історичних дисциплін, зокрема, сфрагістики та історичної демографії, а також статистики та усні свідчення). Учений не писав спеціальних робіт з теорії історичного пізнання, але його теоретико-методологічні уявлення виразно втілені в конкретно-історичних студіях. Він не є прибічником «великих теорій», які наперед формують параметри відповідей на дослідницькі питання. «Комунізм» та «постмодернізм» як ідеологічні конструкції, на думку історика, однаково небезпечні своєю здатністю накидати дослідникові апріорні «штампи».
Перефразовуючи Т. Шаніна, скажемо, що в працях В.М. Заруби не помітно інтересу ані до теорії невблаганного лінійного прогресу, ані до всеохоплюючої конспірології, ані до постмодерністських постулатів про непізнаваність історії і літературно-художній характер наукової праці.[16] Загалом, розробку «теоретичних конструкцій, що не підпираються фактами» вчений відносить до сумних тенденцій історичної науки. Не менш прикрими є експансія літератури та політології в історіографію, що «нівелює історичну методологію», «екстраполяція сучасної політичної ситуації в Україні на минуле» та «рецидиви великодержавних ідей».[17]
Розуміючи історію як науку, яка описує та аналізує індивідуальне, а не вишукує «загальні закони», В.М. Заруба у своїй дослідницькій практиці користується засобом конструювання «малих гіпотез». Вони підтверджуються, коригуються або спростовуються в ході прискіпливого «перехресного допиту» різноманітних першоджерел, як письмових, так і усних. Так, наприклад, під час роботи над історією Катеринославського повіту та місцевого дворянства було здійснено кілька краєзнавчих подорожей повітовими селами, в яких нам пощастило взяти участь. Одне з завдань експедицій полягало в тому, щоб виявити параметри функціонування колективної памʼяті про дореволюційні часи: чи збереглася жива памʼять поколінь, зокрема, спогади і перекази про царських поміщиків, якими є «місця памʼяті» мешканців? Причини подій історик знаходить не у «всесвітньо-історичних закономірностях», а в мотивах, поведінці і мисленні людей, обмежених своїм часом, простором, ситуацією, світоглядом та «коридором можливостей».
За словами В.М. Заруби, «сучасна парадигма української історичної науки спонукає дослідників до антропоцентричності студій, до наповнення екскурсів у минуле активними та діяльними людьми, безпосередніми учасниками конкретних подій, які, впливаючи на них, спричиняли певні суспільно-політичні зміни».[18] При цьому автор не ідеалізує своїх героїв, не приховує прикрих рис їхнього характеру, не намагається перебільшити їхнє значення в історії, не перетворює їх на монумент чи ікону (це часто трапляється з малознаними діячами, що їх фантазія краєзнавців вивищує ледь не до космічного масштабу), але й не демонізує в стилі радянської історіографії. Персоналії в описах дослідника є завжди колоритними, суперечливими, дослідник часто оперує несподіваними і «незручними» фактами, які не вкладаються у стереотипні хрестоматійні схеми «героїв» та «антигероїв». Це стосується: по-перше, українських істориків та інтелектуалів зламу XIX-XX ст., які були звичайними людьми і, попри свої ідейні переконання, могли демонструвати далеко не героїчну гнучкість у стосунках із владою; по-друге, козацької старшини періоду Гетьманщини, яка на тлі безперервної внутрішньої колотнечі, дрібних чвар, хабарництва, кумівства, насильства та доносительства, швидко зрадила ідеали козацької вольності, промінявши їх на російські уряди, маєтності та принади кріпосного права; по-третє, дворян Катеринославської губернії, серед яких зустрічаємо, поміж дійсно гідних осіб, цілий шерег комічних «гоголівських типів» − благодушних мрійливих нероб, шахраїв, гультяїв-марнотратників, казнокрадів, конʼюнктурників, а бувало що й справжніх маніяків-убивць, які знаходили душевну розраду у катуванні. Дворяни з-під пера В.М. Заруби зовсім не відповідають образу чи то «благородного сословия» і «опори престолу», чи то «видатних діячів-патріотів рідного краю». Навіть кращі з них жили щоденними дворянськими клопотами і радощами, воліли не помічати очевидних симптомів наближення кінця і «своїм становим егоїзмом зробили все можливе, щоб революція [1917 року] не тільки сталася, але й відбулася».[19]
Розмірковуючи на тему: «Якої методології потребує сучасна гуманітаристика?», Єва Доманська висловила думку, що однією з головних її проблем є відірваність теоретичних дискусій від дослідницької практики. Відтак «сьогодні нам потрібна методологія.., що постає на основі аналізу даних і для цього твориться…» Ця методологія «навчить, як будувати теорії знизу». Польська авторка має на увазі теорії, «що походять з глибокого аналізу дослідницького матеріалу», а не є набором нормативних підходів, які роблять дослідження «передбачуваними та підтверджують лише те, що ми вже знаємо». Така «практична методологія», на її думку, дозволить історикам «стати більш емпіричними», цінувати джерело і будувати «конкретні теорії», ґрунтовані на аналізі групи джерельних даних.[20] Переорієнтацію історіографії з абстрактних метатеорій до «нового емпіризму» Є. Доманська розглядає як крок до подолання методологічної кризи сучасної історичної науки. У звʼязку з цими міркуваннями нам здається, що дослідження В.М. Заруби не лише свідчать про тяглість класичних традицій української науки, але й можуть окреслювати обнадійливі історіографічні перспективи.
Наше місто часто з прикрістю називають «архівною пустелею». Значною мірою це правда, наше місто важко назвати сприятливим для істориків та історичних дослідів. Як відомо, давній архів було знищено у 1941 році, тому збережені документи дають можливість вивчати лише повоєнний період, хоча й тут слід постійно зважати на «апаратні фільтри» формування фондів та звичні в пострадянських реаліях бюрократичні перешкоди. Тим не менш, у ситуації майже цілковитої відсутності у місцевому архівосховищі документальних джерел з історії ХVI-XIX ст., В.М. Заруба демонструє неймовірну інтенсивність роботи саме на тих ділянках історичного знання, які вивчати найскладніше.
Насамкінець зауважимо, що творча біографія ювіляра спростовує стереотипну думку про те, що наука завершується після захисту дисертації. Для В.М. Заруби найбільш плідним у творчому плані був період після фахових нобілітацій, про що й свідчить його Бібліографія. Сподіваємось, що вона поповниться ще багатьма цінними працями.
[1] Портнов А. «Західні» категорії в українській пострадянській історіографії: мовні зміни в епоху перекладів // Україна Модерна. № 5 (16). 2010. С. 153, 180, 182.
[2] Копосов Н. Історична наука та освіта у пострадянській Росії − [Електронний ресурс] – URL:http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/590−nikolai−koposov−istorychna−nauka−ta−osvita−u−postradianskii−rosii
[3] Историческая наука сегодня. Теории, методы, перспективы / Под ред. Л.П. Репиной. М., 2012. С. 8
[4] Бодрийяр Ж. Симулякры и симуляции. М., 2015. С. 70.
[5] Портнов А. Західні категорії…С. 158.
[6] Альмес І., Татьяніна Ю. «Пересічний український історик продовжує жити у циклічному часі національної комеморації». − [Електронний ресурс] – URL: http://www.historians.in.ua/index.php/en/institutsiji−istorichnoji−nauki−v−ukrajini/2074−ivan−almes−yuliana−tatyanina−peresichnyi−ukrainskyi−istoryk−prodovzhuie−zhyty−u−tsyklichnomu−chasi−natsionalnoi−komemoratsii−naukovyi−seminar−balans−transformatsii−ukrainska−istoriohrafiia−cherez−25−rokiv−pislia−rozpadu−srsr−kharkivskyi−natsionalnyi−unive
[7] Здравствуй, брат, писать очень трудно [Электронный ресурс] – URL: https://abimperio.net/cgi−bin/aishow.pl?state=portal/journal/call&idlang=2
[8] Савченко С.В. Посилити вимоги? [Електронний ресурс] – URL: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/483−serhii−savchenko−posylyty−vymohy
[9] Портнов А. Західні категорії… С. 158
[10]Маслийчук В., Портнов А., Токць С. Институции исторической науки Украины и Беларуси: анализ постсоветских трансформаций. Б.м., 2012 (архів автора)
[11] Болингброк. Письма об изучении и пользе истории / Пер. с англ. М., 1978. С. 10.
[12] Не секрет, що наука влаштована за феодально-патронажним принципом.
[13] Тенденційний підручник: дальше фальсифікування історії України. (Рецензія на “Історію УРСР” для 7–8 класів) // Український історик. Нью-Йорк. 1990. № 1-4. С. 145-153.
[14] Заруба В. Антін Синявський. Життя, наукова та громадяська діяльність (1866−1951). Дніпропетровськ, 2003. С. 117.
[15] Заруба В.Листи зі Львова (Памʼяті Ярослава Ісаєвича) – [Електронний ресурс] – URL: http://historians.in.ua/index.php/en/institutsiji−istorichnoji−nauki−v−ukrajini/1834−viktor−zaruba−lysty−zi−lvova−pam−iati−yaroslava−isaievycha
[16] Шанин Т. Революция как момент истины / Пер. с англ. М., 1997. С. 18−19.
[17] Заруба В.М. Українське козацьке військо в російсько−турецьких війнах останньої чверті XVII століття. Дніпропетровськ, 2003. С. 33.
[18] Заруба В.М. Козацька старшина гетьманської України: персональний склад та родинні зв’язки (1648 – 1782). – Дніпропетровськ, 2011. С. 3.
[19] Заруба В. Н. Дворяне Екатеринославской губернии. – Днипро, 2016. – 560 с. с ил. [Электронный ресурс] – URL: http://hi−phi.org.ua/historians.in.ua/index.php/en/novi−knizhki/1981−zaruba−v−n−dvoryane−ekaterinoslavskoj−gubernii−dnipro−lira−2016−560−s−s−il
[20] Доманська Е. Історія та сучасна гуманітаристика. К., 2012. С. 202-209.
Comments