top of page
Поиск
Hist

Савченко С.В. Преподобний Іоанн Вишенський: повернення до автентичного образу

Обновлено: 13 июл. 2021 г.

(Уривок з праці: Савченко С.В. Давня Русь у полемічній літературі 16-17 ст. Дніпропетровськ, 2007. - 188 с. - с. 139-160.)



Вишенський явно не вписувався в контекст бурхливого зламу ХVІ-ХVІІ ст. Його просто не розуміли, так само як преп. Йова Княгиницького, преп. Йова Почаївського, митрополита Ісаю Копинського, ієросхімонаха Леонтія Карповича. Символічно, що “не вписався“ Іван із Судової Вишні і в структуру основного тексту нашої монографії, як бачимо, місце для нього знайшлося лише на марґінесі, у додатку. Незрозумілим був полеміст і для дослідників ХІХ-ХХ ст., які хотіли бачити його то в колі “борців за народ“, то серед європейських протестантів-реформаторів, то знаходили для нього притулок у клубі ренесансних гуманістів. Взагалі, такі інтерпретації постаті Вишенського настільки очевидно безглузді, що це не потребувало б особливих доказів з нашого боку, коли б не одна обставина: в сучасній історичній та філософській літературі концепти “Вишенський-протестант“, “Вишенський-гуманіст“, витіснивши потроху “Вишенського-революційного демократа“, вважаються передовими, ”патріотичними” і рідко піддаються сумніву. На наш погляд, пошук ідентичності для Івана Вишенського в синхронному вимірі приречений на невдачу та крайню модернізацію. Ключем до пояснення світогляду та поведінки полеміста може бути лише вимір діахронний. Органічним контекстом для руського афоніта була аскетична традиція Святих Отців візантійської ери, яку наважимося назвати часом ”вічної тривалості”.


Іван Вишенський − типовий середньовічний книжник, постать, практично позбавлена індивідуальних рис. Вишенський − авва, “старець“, містик-аскет, образ якого сформований східною агіографічною традицією.[1] Вишенського легко можна уявити поміж героїв “Печерського патерика“, в числі антилатиністів-однодумців преподобного Феодосія; серед аскетів з “Луга духовного“ Іоанна Мосха; він чудово вписується в середовище палестинських Отців, життя яких описане Палестинським Патериком; “серед своїх“ був би наш герой в компанії єгипетських Отців, таких як преподобний Макарій, авва Аммон, Арсеній Великий, відомих своїми неймовірними аскетичними подвигами та самозреченням. Але просто неможливо уявити Вишенського серед просвітителів-гуманістів Італії ХV-ХVІ ст., серед активістів-реформаторів, таких як Лютер, Кальвін, Меланхтон, Цвінглі. Повторюємося: Вишенський − ідеальний тип, виписаний зі сторінок аскетичної літератури. Його писання жодним чином не підпадають під ренесансне розуміння “творчості“. Суть авторської “методології“ полеміста можна висловити словами Даниїла Заточника: «Я за море не ходив, від філософів не навчався, був як бджола, припадав до різних квітів…» За висновком В. Земи, «твори Вишенського не несуть інформації про автора, обмежуючись загальнохристиянською топікою, із властивою для середньовічної агіографії декларативною заявою про своє невігластво…»[2]


Річпосполитське ХVІІ ст. вже мало чим нагадувало візантійську аскетичну цивілізацію, з її пустинниками, стовпниками, печерниками та мучениками. Поведінка свмч. Афанасія Филиповича, його стояння за “єдиний аз“ православної догматики, дивовижна молитовність Леонтія Карповича видавалася сучасникам дивацтвом (“юродством“) та божевіллям. На зміну аскетичним ціностям поступово приходять цінності гедоністичної цивілізації, і в цьому дійсно не можемо не побачити західноєвропейського впливу. Відтак, в контексті ХVІІ ст. наш середньовічний книжник “мніх Іоанн“, саме через свою явну анахронічність, виглядав екзотично, непересічно. Вишенський дивував, бентежив, шокував сучасників, зокрема львівських братчиків, своєю “неотмирностью“, надмірним аскетизмом. Він був для свого часу “гласом вопіющего в пустині“…


З унікальності Вишенського випливає його полісемантичність, здатність вписуватися, точніше − бути вписаним в різні контексти, навіть чужі та неорганічні для його світогляду. Саме тому в посмертному “наверненні“ полеміста дуже зацікавлені прибічники концепцій про “православну реформацію“ та “український гуманізм“.


Хоча твори Вишенського були віднайдені і частково опубліковані в середині ХІХ ст., ідеологічне прочитання полеміста починається з кінця ХІХ ст. В історіографії та літературознавстві кінця ХІХ- початку ХХ ст. домінував народницький напрямок. Проголосивши найбільшою цінністю народ-селянство, науковці-народники звикли бачити у Вишенському “захисника пригноблених мас“, “демократа“, борця проти панів тощо. Полеміст цікавив їх не як особистість, а як “виразник“ інтересів народу, певних “прогресивних“ ідей, актуальних саме для початку ХХ ст.


С.Єфремов, наприклад, вважав, що «…аскет не поборов у [Вишенському] громадянина й демократа з природи, що перший поміж полемікою про справи віри поставив гостро питання про тяжкі злидні простого люду».[3] Такі якості як аскетизм та демократизм, за Єфремовим, перебувають у стані непримиримої опозиції. Аскетизм осуджується як безглузда практика, породжена, звісно, “середньовічним обскурантизмом“. В той час як демократизм − це універсально-позитивний світогляд, однаково “прогресивний“ для усіх часів та народів. Оскільки Вишенський − герой безумовно позитивний, він просто не міг не бути демократом. Єфремов відображає типово просвітницьку, вольтерівську настанову щодо релігії, і ця настанова була успадкована згодом радянською атеїстичною “наукою“.


Досить багато уваги приділив Вишенському М. Грушевський у своїй “Історії української літератури“. Він тлумачить Вишенського як православного консерватора, який вкупі з Йовом Княгиницьким, Ісаєю Копинським потоптався по паростках західних впливів: «Їх тяжкі, “невитерті чоботища“ дуже дошкульно потоптали і без того кволі паростки реформаційного руху, які були проросли на українськім ґрунті».[4] Попри те, що Грушевський не вбачає у Вишенському реформатора, окремі цитати з його творів спокушають історика на сумнівні міркування. Навівши відомі слова полеміста: «На священнический степень по правилу святих отец да восходят, а не по своїх волех сан да восхищают…», − дослідник робить висновок, що це «революційні поради організації виборної пресвітеріанської церкви…Се був би повний розрив з канонами і всім традиційним устроєм православної церкви».[5] Однак, Грушевський лише припускає, що таким міг бути шлях Вишенського. Насправді ж, «очевидно таких виводів Вишенський зовсім не передбачав і тому в результаті радив покладатися на Бога і чекати чуда від нього».[6] Як бачимо, Грушевський стояв перед спокусою оголосити Вишенського українським протестантом, але він, як сумлінний історик, її подолав, не знайшовши для цього достатніх джерельних і загалом раціональних підстав.


Чому взагалі у дослідників, і не лише у Грушевського, при цитуванні згаданих слів про святоотецькі правила сходження “на священнический степень“, виникає бажання тлумачити їх в “протестантському“ дусі? Відповідь дуже проста: по-перше, − тому що історики чомусь краще знають протестантське учення про священство, ніж православне. А по-друге, − ці заклики сприймаються світськими істориками як середньовічна риторика, “плетіння словес“, данина середньовічному стилю мислення. Мало хто замислювався над тим, що “правила святих отець“ − це не риторична вправа, яка приховує “безпоповщину“ чи протестанські інтенції, а конкретні канонічні положення про ієрейський та архіпастирський сан, які прийняті Святими Отцями на Вселенських Соборах. Для знавця канонічного права, яким безсумнівно був Іван Вишенський, ці правила володіють максимальним рівнем конкретності. Ось, наприклад, деякі з них:

Правила Святих апостолів

1.Епископа да поставляют два или три епископа.

2.Пресвитера и диакона и прочих причетников да поставляет один епископ.

3.Если кто с отлученным от общения церковного помолится, таковый да будет отлучен.

28.Если кто, епископ, или пресвитер или диакон, праведно за явную вину изверженный, дерзнет коснуться служения, некогда ему порученного: таковой да совсем отсечется от Церкви.

30. Если кто епископ, мирских начальников употребив, чрез них получит епископскую в Церкви власть: да будет извержен и отлучен, и все сообщающиеся с ним.

31.Если некоторый пресвитер, презрев собственного епископа, отдельно собрания творить будет, и алтарь иной водрузит, не обличив судом епископа ни в чем противном благочестию и правде: да будет извержен как любоначальный.[7]

Правила VІІ Нікейского Вселенського Собору

3.Всякое избрание во епископа, или пресвитера, или диакона, делаемое мирскими начальниками, да будет недействительно по правилу, которое говорит: аще который епископ, мирских начальников употребив, чрез них получит епископскую в церкви власть, да будет извержен и отлучен, и все сообщающиеся с ним. Ибо имеющий произвестись во епископа, должен избираем быть от епископов, якоже святых отцов определено в правиле…


Цікаву розвідку присвятив нашому герою І. Житецький, хоч загалом його висновки відбивають не стільки світогляд Вишенського, скільки ідейні настанови самого автора. Концепція “Вишенський − демократ“ набуває у Житецького виразно народницьких ознак: «Не знаходячи достатньої підтримки православ’ю серед вищих класів південно-руського суспільства та південно-руського духовенства, Вишенський повинен був із ще більшою любов’ю звертатися до непривілейованих класів…суспільства, стати захисником найбіднішого населення, низьких класів вбогої Русі, сіромах та хлопів».[8] Втім, Житецький заслуговує на високу оцінку хоча б тому, що він утримався від спокуси оголосити Вишенського протестантом: «Протестантська освіченість проникала в той час на південну Русь разом із західними та раціоналістичними впливами. І цей розумовий запас відкидався на початку ХVІІ ст. мислителями на зразок Івана Вишенського, як і самим Вишенським».[9] Більше того, історик критикує несміливі наміри Франка проводити паралелі між Вишенським та західними діячами (Ульріхом фон Гуттеном), слушно вважаючи, що «таке порівняння лише плутає поняття; воно нее дає ясного і чіткого образу, крім неочікуваного співставлення ефектних імен».[10] Як бачимо, дослідникам зламу ХІХ-ХХ ст. вистачало академізму, щоб подумки не мандрувати Європою у пошуках сумнівних паралелей.


Більш проникливі інтерпретації Франка стали майже канонічними для радянських “вишенськознавців“, хоч ці інтерпретації не містили зручних ярликів на зразок “демократа“, “революціонера“ тощо. Заслугою І.Франка, зокрема, є перший систематичний огляд історіографії про Вишенського.[11] Дослідник не вбачає у поглядах полеміста ні протестантизму, ні, тим більше, ренесансного гуманізму, ідеї якого, на думку І.Франка, дійшли до України лише в другій половині ХVІІІ ст.[12] В релігійному світогляді Вишенського Франко знаходить лише песимізм, «розуміння церкви православної…яко релігії терпіння, унижень, тяжких проб і ненависті до світу і власного тіла, яко вічної боротьби з лукавими духами піднебесними…»[13] З погляду особистості, Вишенський є «непідкупною совістю южноруського народу».[14] Не поділяв І.Франко спрощених думок С.Єфремова про перемогу у Вишенському демократа над аскетом, навіть навпаки − «під впливом аскетичного пафосу він [Вишенський] доходить досить близько до нігілізму суспільного, вбачаючи спокусу диявольську в цілім суспільнім ладі…»[15] Особливого “демократизму“ у поглядах полеміста І.Франко теж не помічає: «Погляду, що основою організації суспільної є праця і верстви робочі, не бачимо у нашого автора ні сліду. Він знає тільки один рід праці − подвиг аскетичний…Всі діла чисто світські повинні були рішатися зі становища церковного…» Вишенський − передусім “мораліст та аскет“.[16]


Розлогу, проте концептуально невиразну розвідку про Вишенського написав Микола Сумцов.[17] Вона цікава лише тим, що підтверджує загальну тенденцію: на зламі ХІХ-ХХ ст. нікому не спадало на думку проводити паралелі між Вишенський та Социном.

Значно цікавішою є рецензія Агатангела Кримського на докторську дисертацію Івана Франка. В ній рецензент надзвичайно тонко помічає недоліки Франкової методології та концепції. Зокрема, Кримський скептично ставиться до стереотипу про “демократизм“ Вишенського: «Стаючи на захист простого народу, Вишенський зазвичай має на увазі міщан, а не мужиків та панських підданих».[18] Не менш поширений стереотип прив'язування народної мови до протестантизму теж зазнає критичної оцінки з боку вченого: «Потрібно поставити знак запитання над тезою, ніби народна мова в священних книгах є лише плід тільки протестантської пропаганди: вона систематично проникає в писемність з самого її початку, сама по собі, завдяки природному чиннику: національності переписувачів…Тому я не думаю, щоб у Вишенського і його сучасників народна мова Священного Писання асоціювалася з уявленнями про протестантизм».[19] Критикує Кримський і надто спрощені уявлення Франка про християнство та аскетизм, навіяні народницькою “гуманістичною“ ідеологією.[20]

У поглядах М. Возняка поєдналися інтерпретації Грушевського («…опинився Вишенський на шляху реформації національної церкви, але не пішов тим шляхом…»), Франка («…не як богослов-догматик, не як полеміст-діалектик цікавий Вишенський, але як гарячий, пристрастний поет…») та Єфремова («…любов до народних мас і спочування їх недолі…).[21]

Народницьку традицію осмислення Вишенського успадкувала радянська наука, яка квінтесенцію діяльності полеміста бачила у тому, що «для нього боротьба релігійна і національна була нерозривно зв’язана з боротьбою соціальною проти всіх панів, незалежно від їх віри і національного походження»[22] “Протестантські“ фрагменти з творів полеміста привертали увагу радянських істориків, однак вони прагнули побачити в його словах дещо іншу ідеологію. «Ідеалізоване письменником християнство асоціювалося в його уяві з демократичним церковним і суспільним ладом, з рівністю людей між собою. Тому він так пристрастно боровся з церковною ієрархією, так гостро виступав проти владик і попів взагалі», − писав у популярній праці для вчителів С. Пінчук.[23]


Загалом, полемічна література і Вишенський на її тлі перебували в колі зацікавлень українських радянських істориків і філософів. Однак, погляди полеміста зазнавали анекдотичних спрощень, подавалися майже винятково в пропагандистському ключі. «Провідними в світогляді Вишенського…були демократизм, різке засудження феодального гніту…», «як ніхто з полемістів, Вишенський оголює класовий характер діяльності єпископів», «з громадським пафосом бичує письменник носіїв соціального зла − церковників», «…в його інтерпретації Христос своїм народженням засуджує соціальну нерівність», «легенда про народження Христа в устах письменника набрала різко вираженого антифеодального характеру…»[24] − цитуємо відому брошуру П. Загайка, видану Академією Наук УРСР 1957 р. В поглядах полеміста українські історики того часу не вбачали чогось глибшого і складнішого за нехитрі емоції, гамма яких цілком відображалася поняттями “засудження“, “ненависть“, “викритття“, “боротьба“. Жодного конструктиву не знаходили і не шукали. Вишенський був чимось на зразок “середньовічного більшовика“, якого зі справжніми більшовиками пов’язувала тяглість революційних традицій.


Російські радянські автори дозволяли собі набагато сміливіший хід думок, який виходив за межі канонів класового аналізу. І.Єрьомін відомі слова українського полеміста оцінював так: «Вишенський висловив низку таких тверджень, які навіть з точки зору офіційних блюстителів православ’я не могли не здаватися ”єретичними”. Маю на увазі ті сторінки його творів, де проголошується ідея вільної, безпастирської церкви…В устах Вишенського ця проповідь…є наочним прикладом того, що ідеї, які надихали діячів західноєвропейської народної реформації були свого часу надбанням не лише Західної, а й Східної Європи».[25] Парадоксально, але історики-марксисти набагато пильніше виявляли антицерковні єресі, ніж “офіційні блюстителі“ Церкви. Не пригадуємо, щоб хтось із православних ієрархів ХVІІ ст. чи пізнішого часу називав Вишенського єретиком.


Наприкінці радянської доби “реформаційні“ та “гуманістичні“ нотки з'явилися в інтерпретаціях і українських авторів. «Своєю творчістю і діяльністю [Вишенський] сприяв утверджденню на Україні гуманістично-ренесансних ідей в шкільній практиці і в культурному житті», − вважав П. Яременко.[26] А на думку А. Пашука, ідеалізуючи раннє християнство, Вишенський «неодмінно мусив вступити у сферу вимог реформаційного та гуманістичного характеру».[27]

До значно радикальніших висновків приходять сучасні українські автори, наприклад, Валерій Шевчук. В його інтерпретації, Вишенський був однодумцем Томаса Мора, Еразма Роттердамського, Томаса Мюнцера. Позиція В.Шевчука є радикально антицерковною: осмислення ролі Церкви відбувається в межах питомо “совєцьких“ понять-лайок. Серед них бачимо і єпископів-“паразитів“ на тілі суспільства, і “паралізуючі пута“ Церкви, від яких людині треба звільнятися.[28] Не ясно, на підставі аналізу яких текстів полеміста В. Шевчук прийшов до думки про близькість Вишенського до антитринітаріїв (социніан).[29] Ця теза лишається таємницею дослідницької лабораторії автора. Так само, до речі, як і спосіб перекладу текстів полеміста. Один момент є настільки показовим, що його варто зауважити. В. Шевчук, прагнучи зробити з відомого львівського братчика Юрія Рогатинця ”українського гуманіста”, наважується на нехитрий експеремент з текстом Вишенського, який, як відомо, перебував у непростих стосунках з паном Юрком. Перекладач вкладає в уста полемістові слова, які той нібито адресує братчикові: Рогатинець «посмів воздвигнути людину на місце Христа, віддає їй Христову честь і хвалу, навчаючи: ”Христос так чинив, чи вчив, і ти так чини і вчи”».[30] Формально виходить, що Рогатинець є типовим виразником гуманістичного антропоцентризму, однодумцем Д. Манетті, Л. Валли та ін. Однак оригінал тексту Вишенського не дозволяє прийти до таких висновків: «Отож, госпоже Домникіє, нехай ся пан Юрко перво ся научит церковного чину і тайни єго, а не зараз кого без волі Христови на Христовом містце от своєго мненія посаждает, глаголючи: ”Христос так чинил ілі учил, і ти так чини і учи”, бо ся с того дерзновенія всі єресі в нас породили, і церков воздушниє духи сплюндровали…Что за чин в нашій церкві нині на принятіє стану духовнаго? Днесь кат, а завтра священник, днесь мучитель, а завтра учитель.., днесь убийца, а завтра Святитель…питаю Вас, не от сих лі ваш хитрійший Потій..?»[31] Отже, Вишенський звинувачував Рогатинця не в тому, що той ”воздвигнув людину на місце Христа”, віддаючи їй ”Христову честь і хвалу”, а в тому, що пан Юрко не дуже уважно оцінював моральний рівень претендентів на ієрейський сан, не розумівся на ”церковному чині”, коли поставлялися люди, не гідні служити Божому алтарю. ”Місцем Христа” у Церкві прийнято називати сан священика, оскільки церковний ієрей, відповідно до літургічного богослов’я, є образом Великого Небесного Архієрея - Христа. Так народжується міф про ”український ренесанс”…


Повернемося до ”протестантизму”. Цікаво, що у працях професійних істориків Церкви, богословів будь-які натяки на “протестантизм“ Вишенського відсутні. Йому скоріше можуть закинути певну психологічну близькість до старообрядництва. Наприклад, А.Карташов, цитуючи сумнозвісне “антиієрархічне“ висловлювання Вишенського про попів, що не можуть нас спасти, зауважує: «Дуже тонка межа відокремлює такі заклики від логіки Аввакума».[32] Аналогічну оцінку Вишенському, до речі, дав відомий літературознавець Д.Чижевський: «Найвизначнішим явищем українського 16 століття є полеміка геніального Івана Вишенського, яка спрямована якраз і проти ренесансу, і проти реформації, та ставить своєю метою повернутися до старої візантійської традиції…Коли Вишенський і належить до українського “ренесансу“, то він у ньому є Саванаролою, що не зупинився б, мабуть, перед знищенням усіх “надбань“ нової культури…Його ідеал − це загальний монастир для всього людства».[33] Однак і Чижевський не утримався від спокуси інтерпретувати погляди полеміста, правда, вже в хіліастичному напрямку: «Вишенський розвинув таку негативну критику сучасности, що її протилежністю могло б бути лише “Царство Боже на землі“».[34] Прот. Георгій Флоровський взагалі відмовлявся якось класифікувати Вишенського, з обережністю зазначаючи лише вплив Ареопагітик на богословську та життєву позицію афонського затворника, який вважав за краще поринути у молитву, ніж у суперечки з латинянами.[35] Б.Успенский також говорить про більшу наближеність Вишенського до великоросійського типу регігійності, ніж до “южнорусского“.[36] Характерно, що Вишенський більшою увагою користується з боку світських дослідників, ніж церковних, які часто не можуть знайти місця для завзятого антилатиніста в епоху, яка асоціюється з митрополитом Петром Могилою.[37]


Виявлення у поглядах Вишенського “гуманізму“ − це пізніша традиція, пов'язана з пошуком незалежною Україною свого західноєвропейського коріння. Один з прибічників такої концепції В. Микитась писав: «Гуманістичні погляди полеміста виразно проявляються у “Писанні до всіх обще, в Лядской землі живущих…“, де подано узагальнену картину загнивання феодально-кріпосницького ладу Речі Посполитої − несправедливість, брехливість, кривдність, лицемірство, ненависть, розбещеність не лише польського, а й українського панства, особливо ж уніатського духовенства».[38] Оце і вся аргументація на користь твердження, що наш герой був гуманістом. “Сильний“ бік цієї аргументації полягає в тому, що до подібної характеристики можна приладнати ярлик не лише “гуманізму“, а й “революційності“, “демократизму“, “соціалізму“, “комунізму“ і будь-якого іншого “−ізму“. Як бачимо з доказової бази, пошуки “українського гуманізму“, особливо в голові Івана Вишенського, не можна назвати вдалими. Це визнають навіть його апологети. «Полеміка І. Вишенського з Ю. Рогатинцем подає два діаметрально протилежні погляди на вирішення питання про співвідношення ідеалів чину і споглядання…Для Ю.Рогатинця вище благо − це передусім “народна користь“…У вченні ж Вишенського вище благо ототожнюється з “вічною істиною, Богом…», − пишуть автори монографії “Проблема людини в українській філософії…“[39]


На думку Г.Грабовича, «в його текстах…він був, як це чи не вперше зазначив Грушевський, суцільним, навіть фанатичним традиціоналістом і буквалістом, зовсім байдужим до гуманістичного й суспільного відлуння його релігійних переконань».[40] Дослідник скептично ставиться до спроб «ототожнити Вишенського з Ренесансом або якимось наївно-гіпотетичним варіянтом гуманізму».[41] Утім, нас цікавить зараз не стільки “гуманізм“ Вишенського, скільки прагнення ідентифікувати його з елементами протестантських доктрин.

Згадуючи цю тенденцію Г.Грабович відзначив, що «намагання підкреслити близькість Вишенського в тих чи інших моментах до тогочасної протестантської думки (пор. статтю В. Шевчука “Відродження і реформація в українській культурі ХV-ХVІІ ст.“) не дуже переконливі».[42] Тим не менш, Грабович не пояснює, чому ці намагання його не переконують, більше того, вважає за правомірне погодитися із “антиієрархізмом“, приписуваним Вишенському. Зрештою, “протестантські“ висловлювання афонського ченця провокують дослідника навіть на такі слова: «Це, своєю чергою, ставить перед нами цікаве, але дотепер ще зовсім не досліджене питання про типологічну схожість між Вишенським і радикальними гілками протестантизму…»[43]


Перша (і чи не єдина) критична рефлексія з приводу “протестантизму“ Вишенського належить В. Земі, автору цікавої, але радше програмної статті про семіотику “простоти“ у Івана Вишенського. Абсолютно справедливо дослідник вказує на вади методології вивчення творчості полеміста: «відрив творів від теологічного контексту із намаганням наповнити їх соціальним змістом», «хибне витлумачення окремих елементів дискурсу, яким надавалося зрозуміле для інтерпретатора значення, призвело до спроб трактувати Вишенського як “гуманіста“ і “демократа“», «переконаність у протестантській і антиієрархічній заанґажованості Вишенського, спричинена вилученням певних його тверджень з притаманного їм контексту».[44] На великий жаль, ці критичні закиди не мали адресатів і не розвивалися на конкретному історіографічному матеріалі.


Мусимо погодитися, що класифікація Вишенського як “протестанта“ спирається хоч на якусь джерельну основу, на відміну від “гуманістичних“ інсинуацій. Проте, ця джерельна основа, яка зводиться до кількох цитат, подається у контексті, абсолютно для Вишенського не властивому. Без розуміння органічного контексту, його цінностей, ментальних основ, − ярлик “протестанта“ − це практично єдина метафора, яка дозволяє дослідникам інтерпретувати тексти суворого руського затворника. Одна з сумнозвісних цитат, яка так “дискредитувала“ Вишенського, варта того, щоб навести її повністю: «На священический степен по правилох святих отец да восходят, а не по своїх волях, похоті плотскоє ради, іменіє і панства сан да восхищают. І всякого такого, котрий сам наскакуєт, не приймуйте і от короля данного без вашего ізбранія ізжденете і прокленіте: не в папіжа бо ви крестилися і не в королеву власт, да вам даєт волки и злодеи, разбойники і антихристови таїнники. Ліпше бо вам без владик і без попов, от діавола поставленних, до церкви ходити і православія хранети, нежелі с владиками і попами, не от Бога званними, у церкві биті…і православіє попирати. Не попи бо нас спасут, ілі владики.., але віри нашеє таїнство православноє с храненієм заповідей Божиїх − тоє нас спасти маєт».[45] Досить часто пригадують ще слова, які Вишенський вкладає в уста патріархові Єремії, і з якими той начебто звертався до львівських братчиків: «Спасайтеся, братія моя, сами, а пастирми спастися не можете. Спасайтеся.., роде ізбранний, язику святий, царскоє священіе, россійский благочестивий народе. Спасайтеся вірою; спасайтеся заповідми євангельскими…Пребудете в церкві, пребудете во ограді…Питаю вас, Дух лі Святий вас поставил, єпископи, пасти Церков.., ілі дух антихристов пасти чрево і множити неситоє лихоїмство…»[46] Це практично весь джерельний арсенал прихильників “протестантизму“ Івана Вишенського.


Спробуємо систематизовано проаналізувати усі “протестантські“ фрагменти творів полеміста. Вирішити це завдання допоможе книжка дослідниці українського протестантизму Вікторії Любащенко “Кирилл Лукарис и протестантизм. Опыт межцерковного диалога“.[47] В своїй праці про Константинопольського партіарха Кирила Лукаріса авторка, окрім всього іншого, прагне довести, що протестантизм так глибоко проник у мислення православних християн, що навіть у творах непохитного ортодокса Івана Вишенського помітні реформаторські доктрини.

Перша теза: «У справі спасіння Вишенський заперечує ”людський фактор”»: “Імійте убо віру і надіжду в Бога жива кріпку и непоколебиму! На панов же ваших русского роду, на сини человіческія, не надійтеся! В них нет спасенія…Спасайтеся вірою; спасайтеся заповедями євангельскими; спасайтеся законом отеческим; спасайтеся чистим і целомудренним житієм!..а пастирми спастися не можете“.[48] Навіть неозброєним оком у цьому твердженні неважко помітити логічну суперечність: Вишенський заперечує “людський фактор“ і в той самий час закликає спасатися чистим життям та “законом отеческим“. Це хіба не людський фактор? Протестантське sola fide, як відомо, якраз і виступало проти будь-яких “законів отеческих“, проти думки, що благочестивим життям, власною праведністю можна заслужити спасіння. Ось як пояснює процедуру людського спасіння “Гейдельберзький катехизис“: «Яким чином ти праведний перед Господом? - Без будь-якої моєї заслуги, через одне лише милосердя Боже мені присвоюється і дарується повне задоволення (satisfactio), праведність і святість Христові; так, ніби я жодного гріха не скоїв, навіть більше: ніби послух, який за мене здійснює Христос, здійснюю я сам».[49] “Швейцарське сповідання“: «Бог замість моєї праведності вважає моєю заслугою праведність Христову».[50] «Якщо Христос заплатив за наші гріхи навіть більше, ніж вони коштували, навіщо ще думати, що потрібно самому трудитися задля свого спасіння? Зусилля людини є просто зайвими і навіть небезпечними: вони применшують значення заслуги Христа», − дещо спрощено, але загалом адекватно, резюмував протестантську сотеріологію патр. Сергій (Страгородський).[51]


Іван Вишенський жив на Афоні, ховався від “суєти міра сєго“ в печері, мандрував монастирями Афону; відомо, що частину своїх послань він написав у монастирі Зограф. Він свідомо не хотів повертатися на “милу Русь“, де процвітала схоластика, “латинство“, “прелесть“. Зображення полемістом Речі Посполитої в образі трупа, що розкладається, стало хрестоматійним. Життєва позиція нашого затворника − це повторення подвигу преподобного Арсенія Великого. «Арсеній молився Богові так: Господи! Навчи мене, як мені спастися? І був до нього глас: втікай від людей і спасешся».[52] Вишенський належав до того кола людей, які розуміли, що найбільшою цінністю є не державність, не боротьба за високі ідеали, не батьківщина, а спасіння його власної душі. Звідси − його несприйняття закликів Львівського братства повернутися на Україну. Звідси − його докори панові Рогатинцю.[53] Він писав свої послання не тому, що був “соціально активний“, “засуджував несправедливість“, “вболівав за скривджених“, був “демократом“ і т.п., а тому що з любові до людей хотів переконати усіх теж стати монахами-затворниками. Бо саме в цьому, − а не в зовнішній боротьбі, не в риториці та граматиці, − полягає шлях до спасіння. Вишенський волів боротися не з проявами соціального зла, а з самим корінням зла − “князем цього світу“, пам’ятаючи, що “рід сей виганяється тільки постом і молитвою“. Контекст, в якому жив Вишенський − це навіть не стільки святоотецьке богослов’я, скільки святоотецька аскеза, абсурдне для нехристиянської свідомості заперечення світу в ім’я любові до світу. Ось формула ставлення монаха до світу, якою керувався і наш герой: «Буття всього людства не є для нього чимось чужим, стороннім, воно невід’ємно пов’язане і з його особистим буттям».[54]


«Запитав якось авва Арсеній одного з єгипетських старців про свої помисли. Це побачив якийсь брат і сказав йому: аввва Арсеній! Чому ти, заглиблений у вченість Греції та Риму, запитуєш про свої помисли цього невченого чоловіка? Арсеній відповів: науки Греції та Риму я пізнав, але ще не пізнав і абетки, якою володіє цей муж, не освічений в мирських науках».[55] Вишенський хотів бути саме серед тих, “хто не знає мирської суєтної вченості“, але “завойовує Царство Небесне“. І слідом за святителем Григорієм Паламою “мніх Іоанн“ готовий був повторювати: «…Від вивчення багатьох і безглуздих зовнішніх наук, від людської мудрості та знання, що здобувається у безсонні та праці, у тих, хто надмірно піклується про це не тільки з’являється необхідне знання, що веде до вічного життя, а й навпаки, примножується скорбота».[56] “Антиієрархізм“ та боротьба проти “зовнішньої плотської мудрості“ випливала не з протестантських доктрин. Це була позиція купця з євангельської притчі. Він продав усе своє майно для того, щоб купити поле, на якому захована коштовна перлина. (Мф.13: 44, 46) Володіючи найбільшим скарбом, який тільки може мати людина, решту Вишенський визнавав за сміття. Його “кредо“ чудово резюмується словами Блаженного Августина: «Нещасною є та людина, яка, знаючи все, не знає Тебе; блаженний той, хто знає Тебе, навіть коли він не знає більше нічого. Я вже знайшов коштовну перлину, яку належало купити, продавши усе своє майно».[57] Наш афоніт жив не ідеями “Ренесансу“ чи “Реформації“, він жив лише радістю зустрічі з Христом і не розумів: навіщо людям потрібно ще щось, окрім Спасителя, який є “шлях, істина та життя“.


Проте, це не значить, що він заперечував потрібність церковної ієрархії, без якої Церкви бути просто не може, без якої неможливе онтологічне єднання з Христом у таїнстві Євхаристії. Містицизм у східному християнстві не є антитезою ієрархізму. Фраза про “попів та владик“, без яких можна обійтися, виривається небайдужими до Вишенського дослідниками з контексту церковно-політичної історії ХVІІ ст. Ці слова пролунали в той час, коли Православна Церква в Україні майже не мала вірних їй єпископів. Колишні православні єпископи стали ієрархами Римо-Католицької Церкви, але при цьому, спираючись на підтримку короля, примушували православне населення визнавати свою канонічну владу. В такій ситуації, яка нагадує аріанську, монофелітську або іконоборницьку смуту з візантійської історії, «ліпше без владик і без попов, от діавола поставленних, до церкви ходити, нежелі с попами і владиками, не от Бога званними, у Церкві биті…и православіє попирати…»[58] У православній свідомості, на відміну від римо-католицької, Церква − це не лише єпископи та священики, це передусім віруючий церковний народ, який має слухати єпископа до того часу, поки той не став явним єретиком, відступником від православної віри. Благодать архієрейства не є механічною запорукою особистої святості та непомильності її носія. В стародавніх візантійських патериках нерідко можна зустріти, наприклад, такі діалоги: «Якщо виявиться, що чийсь авва заражений єрессю, - то чи мусить брат покинути його? - Коли дійсно виявиться, що він заражений єрессю, то потрібно покинути його. Але коли його лише підозрюють в тому - не треба лишати його і навіть довідуватися про нього».[59]

Мислення Вишенського безсумнівно спиралося на прецеденти з історії Візантії, про яку він, вочевидь, мав уявлення. І загалом: поведінка, характер, висловлювання руського афоніта настільки ідеально вписувалися в канонізований візантійською агіографією образ борця за чистоту віри, що паралелі напрошуються самі собою. «В іконоборницьку епоху − пише ігумен Іларіон (Алфєєв),− візантійський єпископат через своє пристосуванство настільки втратив авторитет в очах пастви, що народ звертатиметься за духовним керівництвом не до представників ”офіційної Церкви”, а до монахів, котрі в багатьох випадках виявляться головними захисниками православної віри проти єретиків-імператорів та слухняних їм єпископів».[60] Згадаймо поставу Вишенського. Він, «свідомо наслідуючи стиль апостола Павла, представляє себе новим місіонером у краї, що наново став поганським. Через шістсот років після того, як на Русі-Україні впроваджено християнство, воно потребує нового апостола».[61] Отже, у випадку Вишенського йдеться не про осуд єпископів взагалі, а про тих, що зреклися своєї віри, що незаконно нав’язані королем православному народові. Знов згадаємо відомий заклик: «На священнический степен по правилом святих отец да восходят, а не по своїх волях, похоті плотскоє ради, іменія і панства…Не в папіжа ви крестились і не в королеву власт…»[62] Вишенський не антиієрархіст, навпаки − він найконсервативніший ієрархіст свого часу, оскільки “по правилом святих отец“ священиками вже давно ніхто не ставав. Ці ”правила”, повторюємо, не є бароковою риторикою чи якоюсь абстракцією. Це дуже конкретні соборні канонічні норми, які намагався відновити шанований полемістом патріарх Єремія ІІ, але безуспішно. Невизнання Вишенським уніатської ієрархії − це не “демократизм“, не “антиієрархізм“, не “анабаптизм“, а буквальне виконання Правила VІІ Нікейского Вселенського Собору: «Всякое избрание во епископа, или пресвитера, или диакона, делаемое мирскими начальниками, да будет недействительно по правилу, которое говорит: аще который епископ, мирских начальников употребив, чрез них получит епископскую в церкви власть, да будет извержен и отлучен, и все сообщающиеся с ним».[63] Відтак, небажання Вишенського коритися ієрархії, що перейшла в унію, породжене не ”антиієрархізмом”, а дисциплінарним послухом перед соборною волею Церкви, страхом перед церковною анафемою, під яку підпадають усі порушники цієї волі, вступаючи в молитовно-євхаристичне спілкування з єретиками та розкольниками. Для православної свідомості, що часто забувають світські автори, саме Вселенські Собори є істинним голосом Церкви, а не слова чи дії конкретних носіїв єпископського сану. І в разі смислового конфлікту між словами ієрарха (єпископа, митрополита, патріарха) і положеннями Вселенського або навіть Помісного Собору, перевага віддається останньому.


Звісно, для світського дослідника між формулами «…і в Духа Святаго, Господа животворящаго, іже от Отца ісходящаго…» та «…іже от Отца і Сина ісходящаго» різниця лише філологічна: між Католицькою та Православною Церквою не вбачається жодної різниці, окрім обрядових питань і розбіжності в кількох догматичних формулюваннях. Однак для Марка Ефеського, Григорія Палами, Івана Вишенського − римська віра була “єретичною“, а для єзуїтів Петра Скарги, Бенедикта Гербеста, Яна Кулєші − православна віра була “схизматичною“ та “безблагодатною“.[64] Церква має власну систему цінностей, часто незбагненну для зовнішніх. Найменша зміна у формулюванні догмату може призвести до духовної загибелі цілих народів. Ієрархи, що прийняли римську віру, з суворо канонічної точки зору, яку поділяв Вишенський, стали єретиками, і автоматично відлучалися від Єдиної Святої Соборної Апостольської Церкви. Коритися ж ієрархам-єретикам - злочин перед Церквою. Ідентичність уніатського та православного обряду могла обдурити кого завгодно, але не Вишенського та його однодумців. До речі, історики, як правило, дуже перебільшуюють значення обряду в структурі релігійності ранньомодерного часу.


Письменник завжди підкреслював канонічність повноважень Константинопольских патріархів над Київською митрополією: «Питаю вас, біскупи, для котороє причини патріархи нашого приїзд − не славний і не пожиточний вам видіти би ся міл..? Албо для того бисте розуміли непожиточне приїхати єму, іж он виділ Церков Христову заплюгавленую нечестивими пастирми.., злим і нечистим житієм поруганную…»[65] Згадаймо, аналогічною була позиція св. Ніфонта Новгородського (Печерського) в часи Київської Русі, який не бажав визнавати неканонічно, без волі грецького патріарха, поставленого митрополита Климента.[66] Може він теж “антиієрархіст“? Не варто забувати: Іван Вишенський визнавав канонічну правоздатність священиків, що лишилися вірними православ’ю: «…а священници православноє віри, поборници благочестія такову силу, власт і началство імают правду євангельскую боронити і о ней до крові заставляти, яко же сам Христос і апостоли єго».[67] Таким чином, чутки про “антиієрархізм“ Вишенського виявилися надто перебільшеними: він зводиться лише до заперечення канонічних повноважень єпископів-католиків над вірянами-православними, але ніде не видно, щоб Вишенський заперечував ієрархічний устрій Православної Церкви.

У питанні про “ієрархізм“ Вишенський дуже нагадує преподобного Максима Сповідника, який дотепер є одним з найшанованіших на Афоні святих, і приклад якого не міг не надихати нашого героя. Простий монах Максим у свій час був практично єдиним захисником православ’я перед лицем монофелітської єресі, яка охопила політичну еліту, імператора, більшу частину церковної ієрархії, включно з патріархом. За словами прот. Георгія Флоровського, «в особі преподобного Максима світських захисників єресі найбільше дратувала його духовна незалежність і тверде заперечення прав царя в питаннях віри, заперечення авторитету царської влади. Дратувало і те, що, спокійно усвідомлюючи свою правоту, він протистояв цілому табору церковних ієрархів, прихильників компромісу».[68] Наступні слова Максим промовив у відповідь тим православним, які прагнули унії з Римом ціною догматичних поступок: «Я думаю не про єднання чи роз’єднання римлян та греків, але про те, щоб мені не відступити від правої віри».[69] «Коли йому закинули, що він, простий монах, повстав проти думки усіх патріархів, Максим відповів, що, коли б навіть ангел з неба проповідував єресь, він все одно захищав би істину».[70] Максим постраждав за істину, яку сповідував. Йому відрізали руку та язик. Після того Церква, яку він врятував від єресі, канонізувала його як Сповідника віри. Через тисячу років подібні слова за подібних умов злетіли з уст Івана Вишенського. Різниця лише в тому, що Максиму з відомих хронологічних причин ніхто не приписує “протестантизму“. У відповідь на подібні теорії нам хочеться сказати: в науці прийнято шукати відповідь на запитання про світогляд того чи іншого діяча в найближчому для нього контексті. Попри те, що Вишенський жив в епоху Реформації, він вів подвижницьке життя на Афоні. Не Реформація була для нього ближчим контекстом, а подвиг віри преподобного Максима, святителя Афанасія Великого, святителя Марка Ефеського та багатьох інших Отців, які не погоджувалися проміняти Євангеліє на принципи конфесійної толерантності. Авторитет цих людей на Афоні був навряд чи співмірним з авторитетом Социна, чи навіть Лютера з Кальвіном.


Вишенський досить гостро оцінював сучасне йому духовенство. І він вважав, що має на це як моральне право, так і фактичні підстави. Однак, це ще не привід закидати йому вплив протестантських доктрин. Критикувати недоліки церковного життя можна перебуваючи всередині церковної огорожі. Святитель Григорій Богослов (ІV ст.) був не менш різким при оцінці своїх “собратій“ по ієрархічному сану. Просимо оцінити рівень “антиієрархічного“ радикалізму у двох висловах, які належать різним людям, що жили в різний час: «Что за чин в нашій церкві нині на принятіє стану духовнаго?Днесь кат, а завтра священник, днесь мучитель, а завтра учитель, днесь корчмар і танцоводец, а заутра богослов и народоводец, днесь убийца, а завтра Святитель і єпископ, доднесь жертовал сатані все время віка сего, а нині пред олтарем предстоїт і непостижимому божеству таїньствуєт і жертву приносит…»[71] І другий вислів: «…Вчера святотатцы, а сегодня иереи; вчера отлученные от таинств, а сегодня тайноводцы; закореневшие в пороках и новички в благочестии; продукт человеческой милости, а не благодати Духа…Вчера Симон-маг, сегодня Симон Петр. Не верю такой внезапной перемене! Не верю львав в овечьей шкуре! Эти люди, повсюду пришедшие к власти при помощи насилия, в конце концов гнетут и само благочестие…Я часто плакал, видя тогдашнее разлитие нечестия и ныне восставшее гонение на правое слово от тех, кто должны были быть защитниками Слова».[72] Перший гнівний вислів належить Вишенському, а другий − це слова, сказані за тисячу років до цього Вселенським Учителем Григорієм Богословом. Дійсно, такими “пастирми спастися не можете». І до чого тут протестантизм?

Друга теза В. Любащенко стосується ідеї “царственного священства“. «Погляди Вишенського місцями дивовижно нагадують протестантське вчення Sola Fide: “Сего ради Іюдино і Петрово к вам глаголю. Ви же, возлюбленниє, православнії христиане, роде ізбранний, язику святий, царскоє священіє, людіє обновленія, святою вашею вірою назидающе себе, Духом Святим…“» Авторка цієї тези, правда, дещо її пом’якшує: «Звісно, мова йде про аналогії, а не прийняття Вишенським протестантського вчення. Але весь парадокс в тому, що виступаючи проти ”люторов”, православний полеміст йшов тим самим шляхом, що й реформатори, відмовляючи в істинності формально-обрядовому благочестю».[73] (Підкреслення наше. − Авт.)


Цей висновок мав би більшу вагу, коли б авторка дала поклик хоч на одну цитату з Вишенського, де той виступає проти “формалізму“ православних обрядів та таїнств, проти їхнього благодатного впливу на людину. Може попередня цитата мала підтвердити критичне ставлення Вишенського до церковних обрядів? З точки зору формальної логіки такі думки з цитати про “род ізбранний“ не випливають. А от зворотніми думками пронизані всі писання полеміста. Якщо Вишенський і виступав проти “формально-обрядового благочестя“, то в доволі дивний спосіб: «Латинскаго язика вседушнє діавол любит…В язику словенском лжа і прелість нікако містца иміти не может».[74] Очевидно, сам письменник не вважав мову літургії лише обрядовою формальністю, раз слов'янська мова настільки свята, що нею людина не може збрехати, коли б навіть цього захотіла. Тут скоріше можна закинути йому “обрядовірство“, “магізм“, але аж ніяк не “відмову в істинності формально-обрядового благочестя“…А ось ще один приклад. У полеміці зі Скаргою з приводу істинності церков Іван Вишенський використовує такий аргумент: «А чем же неподвижно правдивиє сакраменти полагал?А коли неподвижно правдиви костел римский, а о чем же і в правдивом календарі отміну учинил? А о чем же правдивиє всі устави, закони і учрежденія, славословіє, похвали, молитви, пісні, Духа святого дійством богоносних Отец сочиненни, зґвалтовал..?»[75] З цієї цитати непомітно, щоб Вишенський нехтував такими елементами “зовнішнього благочестя“ як календар, молитви, устави та ін. Навпаки − саме їх непорушність у православ'ї полеміст вважає за ознаку істинності своєї Церкви. На відміну від Католицької Церкви, в якій «когда што час, то новина, что год − отміна».[76] А в чому Вишенський “переосмислював православне вчення відповідно до вимог свого часу“,[77] − взагалі лишається незбагненним. Що нового він вніс у православне вчення? Які нові догмати запропонував? В яких сумнівався? На ці питання відповіді немає.


До речі, стосовно аналогій, які полюбляють відшукувати дослідники “православної Реформації“. Аналогія − це велика спокуса для дослідника, легких шлях до поверхових висновків. Пропонуємо наочний матеріал для перевірки нашої тези.

Григорій Палама: «…Усе, що не від Бога, не має буття. Тому мудрість греків хибно називається мудрістю…Вона відпала від належної мети богопізнання, тому її справедливіше називати не мудрістю, а безглуздою мудрістю, перетвореною на глупство та безумство…Їхні душі [Платона, Зинона, Арістотеля та ін.] надихалися злим духом, лютим бісом, ворожим до нашої природи…»[78]


Мартін Лютер: «…Мертвий язичник переміг, затьмарив і майже придушив книги живого Господа. І коли я міркую над цим, то не можу стверджувати нічого іншого, як те, що вивчення Арістотеля запровадив злий дух…»[79]

Іван Вишенський: «Чи не ліпше тобі ізучити Часословец, Псалтир, Октоїх, Апостол і Євангеліє…і жизнь вічную получити, нежелі постигнути Арітотеля і Платона і філософом мудрим ся в жизні сій звати і в геенну отиті[80]


В даному випадку: хто на кого влинув? Хто був чиїм послідовником? Може Лютер був ісихастом і поділяв доктрину Палами про “нетварне світло“ та “божественні енергії“? Чи святитель Григорій був “предтечею“ протестантизму? Принаймні, такий висновок випливає з логіки порівняльно-аналогічного методу, яким нерідко зловживають дослідники. У нашому випадку питання стоїть так: хто з них − Палама чи Лютер − міг ймовірніше вплинути на Вишенського? Чиї думки були більш авторитетними серед афонських ченців? А може далеко не все в історії можна пояснювати впливами, запозиченнями, аналогіями?


Як же тлумачити слова апостола Петра про “род ізбранний, царственноє священство“ (1 Петра, 2, 9)? Передусім, це зовсім не означає, що апостол закликав усіх кому заманеться відправляти Божественну літургію, також не варто розуміти ці слова в сенсі “Геть батюшок!“, хоча саме на такому наївно-примітивному рівні вони зазвичай сприймаються. Богословський зміст слів Петра значно глибший. “Родом ізбранним“ апостол називає християн, “друзів Христових“. Ангели перед Престолом Божим закривають крилами очі, не маючи сили витримати сяйво Слави Господньої; християни ж причащаючись Крові та Тіла Христового в Євхаристії, стають Тілом Христовим; за превічним задумом Божим призначення людини − царствувати в “Небесному Єрусалимі“ разом із Христом, призначення ангелів − лише служити Богові та людині.[81] Той, хто по-протестантському тлумачить слова про “царственне священство“ (як всесвятство та самосвятство), сам себе цього священства позбавляє, відмовляючись від істинної Євхаристії. Утім, краще за нас православне розуміння таємничих апостольських слів пояснить архім. Софроній (Сахаров): «…Літургія у своїй вічній духовній реальності - це жертва за гріхи людства. Ось чому ми, стикаючись з вражаючою масою гріха…не перестаємо перебувати всередині літургічного акту. При такому усвідомленні священства все наше життя є служінням заради спасіння світу. В цьому сутність Божого дару нам: ”царственного священства”. Бути носієм благодаті ”царственного священства” можна і не маючи священицького сану. Внутрішня сутність цього священства в тому, щоб молитися за весь світ, наслідуючи приклад самого Господа… Всі і кожен з віруючих в Сина Божого покликані прийняти цей дар від Дародавця: бути ”царственним священством”. Спасаємося ми тільки вірою в Ісуса Христа як одвічну істинну буття нездоланного…»[82]


Тезу про «внутрішню подібність, яка простежується в північноєвропейському рухові благочестя (на грунті якого виховувався Лютер) і східно-християнському ісихазмі (виразником якого був Вишенський)»[83] навіть не вважаємо за потрібне заперечувати.[84] Ми, наприклад, навіть зовнішньої подібності не помітили. Утім, така думка, як і будь-яка інша, має право на існування. Від цього, зрештою, Лютер не стане ісихастом, а Вишенський − лютеранином. Читачеві ж радимо: замість того, щоб марнувати свій час на сумнівні аналогії, візьміть до рук “Триады в защиту священнобезмолствующих“ Григорія Палами, архієпископа Фессалонікійського та “Краткий катехизис доктора Мартина Лютера“ і просто уважно почитайте…


Не плекаємо жодних ілюзій стосовно впливу цієї розвідки на стан “вишенськознавства“ в Україні. Після виходу її в друк автори підручників, статей та монографій все одно писатимуть про “видатного гуманіста“ Вишенського, про його “протестантські“ погляди, “демократизм“ у боротьбі з “попами та владиками“ тощо. Інтерпретаційна парадигма не зміниться, хоча за позитивний сигнал сприймаємо серйозні новітні праці, де ці міфи не відтворюються, а Вишенському дається цілком адекватна характеристика.[85] А загалом, так писати зручно, тому що значно легше затиснути історичну особу в готовий ідеологічний трафарет, ніж вивчати живу людину. Тому що такий підхід звільняє від необхідності знати богословські погляди Святих Отців, справжнє учення Православної Церкви, якого суворо дотримувався наш афонський затворник, дозволяє розташовувати будь-які цитати у зручному контексті. Нарешті, “протестантський“ підхід до Вишенського вигідніший українським історикам політично, оскільки дає змогу апелювати до “західноєвропейських цінностей“, єдиної Європи, а не напівзабутої Візантії, на адресу якої з уст не одного покоління українських авторів різного ґатунку лилися ріки прокльонів. Суть наших намагань полягала лише в тому, щоб продемонструвати: при аналізі текстів видатного полеміста “протестантська“ чи “гуманістична“ інтерпретація не є самоочевидною і безальтернативною.

[1] Див.: Патерик Печерський. - К., 1998; Палестинский Патерик. - Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1996; Палладий, епископ Еленопольский. Лавсаик: повествование о жизни святых и блаженных отцов. - М., 2003; Луг духовный, творение Блаженного иоанна Мосха. - Сергиев Посад, 1915; Достопамятные сказания о подвижничестве святых и блаженных Отцов. - К., 2001; Афонский патерик. - К., б.д.; та ін.


[2] Цит.: Зема В. Семіотика ”простоти” у творах Іоана Вишенського // Генеза. - 1997. - № 1 (5). С. 187.


[3] Єфремов С. Історія українського письменства. - К., 1995. С.132.


[4] Грушевський М. Історія української літератури. - Т.5. - Кн. 2. - К., 1995. С. 91.


[5] Там же. С. 113.


[6] Там же. С. 114.


[7] Правила святых апостолов // Московская духовная семинария. Конспекты лекций для семинаристов-заочников. CD


[8] Житецкий И. Литературная деятельность Иоанна Вишенского // Киевская старина. - 1890. - Т. ХХІХ. - июнь. - С. 517.


[9] Там же. С. 525.


[10] Там же. С. 511.


[11] Франко І. Іван Вишенський і його твори // Зібрання творів у 50-ти томах. - Т.30. - К., 1981. С.7-211.


[12] Там же. С.205.


[13] Там же.


[14] Там же. С. 200.


[15] Там же. С. 206.


[16] Там же.


[17] Сумцов Н. Иоанн Вышенский (Южно-русский полемист ХVІІ в.) // Киевская старина. - 1885. - Т. ХІ. С. 649-677.


[18] Крымский А. Иоанн Вышенский, его жизнь и сочинения // Киевская старина. - 1895. - Т. LІ. - Октябрь. - С. 239.


[19] Там же. С. 244.


[20] «…Не можна говорити, − пише А. Кримський, − що коли-небудь любов не вважалася істотним і основним догматом християнства…Формалістична гра словами помітна і в міркуваннях Франка про аскетизм; можна заперечувати доцільність аскетизму, але не справедливо буде заперечувати в християнському аскетизмі мотив любові…» Цит.: Крымский А. Иоанн Вышенский, его жизнь и сочинения…С.242.


[21] Возняк М. Історія української літератури: У 2-х кн. - Кн. 1. - Львів, 1992. С. 401, 420.


[22] Історія української літератури. - Т. 1. - К., 1955. С. 72.


[23] Пінчук С. Іван Вишенський. Життя і творчість. - К., 1968. С. 78.


[24] Загайко П. Українські письменники-полемісти кінця ХVІ- початку ХVІІ ст. в боротьбі проти Ватікану і унії. - К., 1957. С. 40-60.


[25] Еремин И.П. Иван Вишенский и его общественно-литературная деятельность // Иван Вишенский. Сочинения. - М.-Л., 1955. С. 256.


[26] Яременко П. Іван Вишенський. - К., 1982. С. 97.


[27] Пашук А. Іван Вишенський − мислитель і борець. - Львів, 1990. С. 60.


[28] Шевчук В. Муза роксоланська. У 2-х кн. - К., 2004. С. 212-213.


[29] “Є підстави гадати, що Вишенський у перший період свого життя був близький і до протестантів (социніан), бо його ідея церкви без владик − явно реформаторська“. Див.: Шевчук В.О. Іван Вишенський та його послання // Іван Вишенський. Твори. - К., 1986. С. 6.


[30] Вишенський І. Твори / Пер. В. Шевчука. К., 1986. С. 171.


[31] Вишенський І. Вибрані твори. Львів, 1980. С. 106.


[32] Карташев А.В. Очерки по истории Русской Православной Церкви. - Т.2. - СПб., 2004. С. 279.


[33] Чижевський Д. Вказ. праця. С. 216-217.


[34] Петров В., Чижевський Д., Глобенко М. Українська література. - Мюнхен-Львів, 1994. С. 92.


[35] Флоровский Георгий, прот. Пути русского богословия. (репр. вид.) - К., 1991. С. 37.


[36] Успенский Б. Раскол и культурный конфликт ХVІІ в. // Успенский Б. Избранные труды. Семиотика истории. Семиотика культуры. - Т. 1. - М., 1996. С. 486, 493.


[37] Напр., взагалі ніяк не визначає філософську та життєву позицію Вишенського Н. Тальберг. Див.: Тальберг Н. История Русской Церкви. - Спасо-Преображенський Мгарский мужской монастырь, 2002. С.487.


[38] Див.: Микитась В. Українська література ХІV-ХVІ ст. (Передмова) // Українська література ХІV-ХVІ ст. - К., 1988. С. 24.


[39] Проблема людини в українській філософії ХVІ-ХVІІ ст…С.61.


[40] Грабович Г.Авторство й авторитет у Івана Вишенського…С. 241.


[41] Там же.


[42] Грабович Г. До ідеології Ренесансу…С. 258.


[43] Грабович Г. Авторство й авторитет…С. 246.


[44] Зема В.Семіотика “простоти“ у творах Іоана Вишенського…С.184.


[45] Иван Вишенский. Сочинения. - М.-Л., 1955. С.24.


[46] Там же. С. 71.


[47] Любащенко В. Кирилл Лукарис и протестантизм. Опыт межцерковного диалога. - Б.м., 2001.


[48] Там же. С. 39.


[49] Цит. за: Сергий Страгородский, патр. Православное учение о спасении // Хрестоматия по сравнительному богословию. - М., 2005. С. 480.


[50] Там же.


[51] Сергий Страгородский, патр. Православное учение о спасении…С. 478.


[52] Отечник, составленный святителем Игнатием (Брянчаниновым). - Владимир, 2002. С.35.


[53] «…Не толко я, нічтоже сий в очах людских, але подобно іно сам Христос с небесі, єслі би звал, крест свой залецал и в пустиню ізиті для очищенья помисла и навикновенья брані бісовскоє, росказал − подобно не только народа, але і самого книгочію народонаставника пана Юрка з логовиська мирского би виторгнути не могл, бо ся добре напечатали смаки, юхи, перци и пирожниє слати на помислі і угожденію єго…Обецую ті, что ся крестом Христовим пан Юрко прелстити не даст и для него роскоши львовскоє не оставит…» Див.: Иван Вишенский. Сочинения. - М., 1955. С. 262.


[54] Софроний (Сахаров), архим. Старец Силуан. - М., 2002. С. 63.


[55] Там же. С. 36.


[56] Святитель Григорий Палама. Триады в защиту священнобезмолствующих. - М., 1995. С. 37. Треба, однак, відзначити, що далеко не всі Святі Отці негативно оцінювали “зовнішню мудрість“. Святитель Григорій Богослов, наприклад, неоднозначно охолоджував ревнителів “аскетичного неуцтва“: «Вважаю, що кожен, хто має розум, визнає найбільшим благом ученість, не лише таку ученість, яка, зневажаючи всі прикраси слів, береться за одне лише спасіння, але й ученість зовнішню, яку чимало християн, помиляючись, зневажають як противну Богові. Тому не варто принижувати вченість, а навпаки, треба визнати дурнями та неуками тих, хто, тримаючись такої думки, хотіли б усіх бачити подібними до себе, щоб у загальному невігластві приховати своє власне невігластво, уникнувши дорікань у неуцтві…» Цит.: Св. Григорий Богослов. Избранные слова. - М., 2002. С. 224-225.


[57] Блаженный Августин. Исповедь. - М., 1992. С. 202.


[58] Вишенский И. Сочинения…С. 24.


[59] Цит.: Преподобные Варсонофий и Иоанн. Руководство к духовной жизни. - М., 2002. С. 347.


[60] Илларион (Алфеев), игумен. Жизнь и учения св. Григория Богослова // СD. Московская духовная семинария. Конспекты лекций для семинаристов-заочников.


[61] Грабович Г. Авторство й авторитет у Івана Вишенського: діялектика відсутності…С. 248.


[62] Там само.


[63] Правила Вселенских Соборов // Московская духовная семинария. Конспекты лекций для семинаристов-заочников. CD.


[64] Herbest Benedikt. Wypisanie drogi (1566) // Пам’ятки полемічного письменства ХVI і ХVIІ в. / Видав К. Студинський. - Львів, 1906. - Т. 1. С. 1-12; Skarga Piotr. O rzadzie y iedności kościoła Bożego pod iednym pasterzem y o greckim y ruskim od tey iedności odtąpieniu. - Kraków, 1590 - 363 s.; Kulesza Ian A. Wiara prawoslawna piśmen swiętych, Soborami, Oycami Swiętymi mianowicie Greckiemi y Historyą Kościelna. - Wilno, 1704.- 342 s.


[65] Вишенский И. Сочинения…С. 71.


[66] Chronologia o prawoslawnych metropolitach Ruskich poczawszy od okrzszenia Rusi aż do Piotra Mogily // Seventeenth-Century Writings on the Kievan Caves Monastery. Harvard Library of Early Ukrainian Literature / Texts: Vol. 4. - Harvard University Press., 1987. Pp. 95.


[67] Там же.


[68] Флоровский Г., прот. Восточные Отцы Церкви. - М., 2005. С. 554.


[69] Там же.


[70] Иоанн Мейендорф, прот. Введение в святоотеческое богословие…С. 286.


[71] Вишенский И. Сочинения…С.165.


[72] Илларион (Алфеев), игумен. Жизнь и учения св. Григория Богослова // СD. Московская духовная семинария. Конспекты лекций для семинаристов-заочников. Як виняток, не перекладаємо цей уривок українською мовою, щоб схожість ритму, фразеології, лексики обох текстів була більш очевидною для читача. - С.С.


[73] Любащенко В. Кирилл Лукарис и протестантизм. Опыт межцерковного диалога. - Б.м., 2001. С. 40.


[74] Успенский Б. Раскол…С. 493.


[75] Вишенский И. Сочинения…С. 153.


[76] Там же.


[77] Любащенко В. Кирилл Лукарис…С. 40.


[78] Святитель Григорий Палама. Триады в защиту священнобезмолствующих. - М., 1995. С. 21-22, 36.


[79] Мартин Лютер. К христианскому дворянству…// Время молчания прошло. Изранные произведения. - Харьков, 1992. С. 69.


[80] Вишенский И. Сочинения…С. 23.


[81] «Ангелів Своїх примусив Він служити нам…», − говорив Св. Антоній Великий. Цит.: Добротолюбие. - Т. 1. - М., 2004. С. 46.


[82] Софроний (Сахаров), архим. Видеть Бога как он есть. - М., 2000. С. 229.


[83] Любащенко В. Кирилл Лукарис…с. 40.


[84] Хоча маємо сумнів у тому, що Лютер поділяв головні тези ісихастського богослов’я про нетварність ”божественних енергій”, ”синергію” (співпрацю) Божественної та людської волі у справі спасіння, ”обоження” як кінцевий антропологічний ідеал. Так само сумніваємося у тому, що Вишенський симпатизував таким ідеям Лютера як ”заміщувальна жертва Христа”, ”рабство волі” людини, ”виправдання” як кінцевий антропологічний ідеал.- С.С.


[85]Див.: Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - К., 2005. С. 230.

146 просмотров0 комментариев

コメント

5つ星のうち0と評価されています。
まだ評価がありません

評価を追加
bottom of page