Від часу виходу в світ у 2003 р. моєї монографії про Антона Синявського, мені не доводилося повертатися до теми його життєвої сильветки та наукової праці. Але останнім часом віднайдено невідомі раніше архівні матеріали, які дають можливість пролити трішки нового світла на вже відомі факти біографії вченого і громадського діяча. Маю на увазі, насамперед, його доволі об’ємну особову справу-формуляр про нагляд за ним поліції впродовж 1890–1901 рр. та послужний список за 1899 р. А також деякі інші документи, які вдалося розшукати за ці 20 років.
Як засвідчують родинні спомини, задокументовані послужний список та метрична книга, народився він 12 липня 1866 р. в с. Скригалівці, тоді присілку с. Веприка Веприцької волості Васильківського повіту Київської губернії в хаті діда, дяка Івана Синявського, де замешкала щойно створена молода родина його батьків. Син протоієрея (тоді просто священника) Стефана Івановича Синявського (1832–1927) і доньки настоятеля церкви св. Параскеви с. Веприка Лева Погарецького Катерини Львівни (1847–1931). Батьки Антона, як бачимо, були довгожителями: Стефан Іванович прожив 95, а Катерина Львівна 84 роки. Антін Стефанович був першородним сином і єдиною дитиною в їхній сім’ї (принаймні, яка вижила, переживши дитинство).
Метричний запис про народження та про таїнство хрещення, який відбувся 13 липня, здійснив рідний дід Антона, Лев Погарецький На той час він був парохом у с. Веприку. Згадані у цьому записові священик села Дорогинки Феофан Богданович (який охрестив немовля), диякон Йосип Войтовський, паламар Михайло Ренський, хрещені батьки – священник с. Пришивального Хома Каковський і дружина Ф. Богдановича Олександра Йосипівна (уроджена Войтовська) – усі вони були близькими чи далекими родичами Синявських і Погарецьких.
Родовід А. С. Синявського не надається до тривалого заглиблення у пітьму століть. Антін знав лише своїх рідних дідів, обидва належали до духовенства. Рід батька починався дідом Іваном, родом із Синявки, за що й прозвався Синявським. Навіть як було його по-батькові не лишилося згадки в родинних хроніках. В часи Антонового дитинства служив дячком, мешкав у Скригалівці і побут його родини нічим не відрізнявся від селянського. Проте своєму синові дячок дав хорошу духовну освіту. У спілкуванні доволі часто переходив на польську мову. Окрім сина Стефана, мав доньку Марію, яку віддав у заміжжя за дрібного судового урядовця з Фастова Кайдановського, з яким вона мала дітей: Лідію, Костянтина, Марію та Олександра. Це були найближчі двоюрідні брати та сестри Антона, про яких він чомусь ніколи не згадував у меморіях, кількох деталізованих автобіографіях та в родинному колі.
Рід матері теж починається дуже близько – із діда Левка Погарецького, який був сином священника (теж невідомого імені) і сам служив настоятелем церкви Параскеви у Веприку, парафію якого згодом успадкував його син Лев, а вже від нього зять, Стефан Іванович. Належав він до роду Погорецьких – дрібної шляхти, розкиданої по Волині, Поділлю та Київщині. Переважно це були греко-католики, незначна частина яких перейшла до духовного стану у православ’я. Крім доньки Катерини, отець Лев мав доньку Марію Погарецьку, яку видав за священника села Улашівки Таращанського повіту Тарасія Грушевського, а також сина Віктора Погарецького. Останній у 1890 р. був одружений з Марією Ільницькою (донькою священника), мав з нею сина Євстафія і служив начальником залізничної станції Боярки, яка знаходилася між Фастовом і Києвом (відкрита у 1870 р.).
Серед вказаних родичів Антона Степановича найбільшу увагу привертає його дядько (чоловік рідної тітки) Тарасій Грушевський. Насамперед тому, що Антон і Михайло Грушевський вважали себе апріорі далекими родичами через споріднення родин сватівством. Якщо погодитися із версією історика В. Кривошеї, що всі Грушевські (Грушівські) правобережної Київщини походили від генерального писаря Івана Груші, то до цього широко розгалуженого роду належав також дід Тараса Шевчанка Іван Андрійович Грушівський-Швець.
Необхідно відразу зауважити, що подальший виклад біографії і фактів про трудову діяльність в особистих документах і спогадах А. Синявського вкрай суперечливий. За своє тривале життя де він тільки не служив і не працював (іноді по кілька разів у різних установах): у Києві (в різні роки), Шенкурську, Одесі, Бахмуті, Згаржі (Лодзі), Білостоці, Катеринославі, Владивостоці, Хабаровську, Сімферополі, Нальчику, Чернівцях, Краснодарі, Ростові-на-Дону, Кіровограді. Вже не кажучи про місця роботи, яких могло бути одночасно декілька. Щоб вижити і уберегтися, через свою громадську діяльність, він змушений був вдаватися до певних фальсифікацій документів та автобіографічних даних. В цьому заплутаному калейдоскопі різноманітних фактів нині вкрай важко розібратися. Навіть маючи під рукою нібито й достовірні документи.
Наразі нас цікавить період його життя після заслання до Шенкурська. Наприкінці 1889 р. звідти він поїхав до «вільної» порто-франківської Одеси, де подав документи на юридичний факультет Новоросійського університету і у 1890 р. був зарахований його вільним слухачем. А заробляв на життя і на оплату університетських студій працюючи викладачем Одеських вищих жіночих курсів. Водночас з 28 травня 1893 р. служив за сумісництвом викладачем Одеської шестикласної гімназії, а з вересня того року ще й лектором Одеського піхотного юнкерського училища. Влітку, у липні 1893 р., відпочивав у Богичанах Кишинівського повіту Бесарабської губернії. На початку 1894 р. прослухав курс юридичного факультету університету, але іспити не склав. Тому у березні 1894 р. поїхав у м. Бахмут, повітовий центр Катеринославської губернії, да влаштувався викладачем латинської мови до Бахмутської прогімназії. Звідти у квітні клопотав перед Харківською юридичною випробувальною комісією з приводу дозволу скласти іспити на диплом юриста. Ймовірно, що комісія вимагала додаткові документи, бо у червні А. Синявський з’їздив за ними до Одеси і повернувся у Бахмут. Очевидно під час поїздки у нього позитивно вирішилося кілька інших справ: 27 червня він одружився, а 1 липня був призначений на посаду викладача Одеського комерційного училища імені Миколи І. З цього часу його доля тісно пов’язалася з комерційним профілем спеціальної освіти. Бо у серпні того ж 1894 р. він став ще й викладачем Приватного комерційного училища Г. Ф. Файга. Відомо, що в Одесі він винаймав помешкання на Херсонській вулиці в будинку Давида Перкеля, 23.
Коли Антін ще від початку 1890 р. замешкав в Одесі, він став активним членом Одеської української громади, а також відвідував різні заходи та гуртки розкутої одеської молоді. Йому самому було лише 24 роки. На цих тусівках (збіговиськах) познайомився з якоюсь «товаришкою Сарою», а невдовзі і з громадською активісткою, «простою дівчиною» з дворян Зінаїдою Віталіївною Зорич. Можливо, що Сара і Зінаїда це одна й та ж особа. Закохався і 27 червня 1894 р. взяв з нею шлюб – повінчався в Одеському Преображенському соборі. Батько Зінаїди був поміщиком-землевласником і впливовим чиновником у фінансовому відомстві. Тому у липні 1894 р. Синявський з Бахмута знову перебрався до Одеси на постійне мешкання. Про рід нареченої і дружини наразі вже можемо сказати більше.
Перші Зоричі прибули в Україну разом із загоном полковника Пантелеймона Божича у 1704 р. Вони осіли на території Київського та Чернігівського полків Гетьманщини, де був розквартирований Сербський гусарський полк, в який пішли на службу. Але після подій 1708–1709 рр. Зоричі перейшли до українського козацького війська в Київський полк, у якому служили військовими товаришами. Відомо, що Василь Зорич у 1755 р. був військовим канцеляристом Київської полкової канцелярії і мешкав в Олишівці. Його син Андрій служив у тому ж полку з 1762 р., мав чин військового товариша (з 1782 р.), потім перейшов до московського війська і у 1799 р. вийшов у відставку поручиком. Поступово Зоричі осіли в містечках Чернігівської губернії, де мали землю та підданих і були нобілітовані.
Далекий предок Зінаїди Віталіївни Іван Васильович Зорич пішов служити до Новосербського гусарського корпусу під опіку свого далекого родича, бригадира Максима Федоровича Зорича (1719–1775), який був заступником командира цього формування. Вже там, у 1786 р. у нього народився син Василь Іванович, який у 1806 р. пішов на службу до щойно відновленого Бузького козацького війська, що проіснувало впродовж 1803–1817 рр. і було розформовано після придушення у 1817 р. повстання бужанців. У його послужних списках значиться: «Зорич Василь Іванович, старшина Бузького війська: урядник (25 червня 1808 р.– 26 грудня 1812 р.), хорунжий (26 грудня 1812 р.–18 березня 1814 р.), сотник (18 березня 1814 р.–1815 р.). А також у формулярі за 1815 р.: «Зорич Василий Иванов сын, второго полка сотник. Возраст: 25 лет. Вступил на службу 15 ноября 1806 г. Происхождением из дворян. С 25 июня 1808 г. урядник; с 26 декабря 1812 г. хорунжий; 18 марта 1814 г. сотник». У січні 1815 р. Василь одружився і вийшов у відставку. Тому участі у повстанні 1817 р. він не взяв, залишившись вірним служакою «царю и отечеству».
Одружившись з донькою поручика Семена Албулова, отримав за нею у посаг помістя у 750 десятин землі з кріпаками в «дєрєвнє» Албуловці Тираспольського повіту Херсонської губернії (на р. Силівці, між селами Євгеніївкою та Петровірівкою). Схоже, що до 1837 р. Василь Іванович помер, бо того року маєтком уже володів його син Іван Васильович, який взяв кредит під заставу майна і Сенат наклав заборону на його маєток. У 1849 р. Іван подбав про дворянську нобілітацію своєї родини, про що свідчить збережена архівна справа. У 1854 р. йому було 38 років – тобто народився він десь у 1815 р. По десятій казенній ревізії 1856 р. за ним була «дєрєвня» Албуловка, по якій він подавав ревізькі реєстри («сказки»). На 1856 р. власницьке село Албуловка знаходилося у першому стані Тираспольського повіту, біля балки Уритої, за 80 верст від Тирасполя, за 35 верст від станової квартири, мало 13 дворів і 81 жителя (з них 43 чол. та 38 жін. статі душ).
Іван Васильович помер до 1864 р., бо на той час помістям уже володів і викупні та статутні угоди із місцевими селянами впродовж 12 вересня 1864 – 1 січня 1865 р. підписував його єдиний син Віталій Іванович Зорич, який за нашими підрахунками міг народитися близько 1843 р.
На 1887 р. Албуловка перебувала у складі Євгеніївської волості Тираспольського повіту. Мала 96 мешканців (41 чол. і 55 жін. статі душ). Спадковий дворянин Віталій Іванович Зорич в Євгеніївській волості в с. Албуловці мав на 20 серпня 1892 р. 555 дес. землі (всієї). На 1916 р. Албуловка належала до Петровірівської волості Тираспольського повіту і в ній діяло сільське товариство. В наші дні це село Силівка Коноплянської сільської громади Березівського району (колишнього Іванівського району) Одеської області. За переписом 1989 р. у ньому було 35 осіб (14 чол. і 21 жін.), а у 2001 р. 82 особи – з них 80, 49 % українці. Назване від річки Силівки, лівого допливу Великого Куяльника, на якій розташоване.
Про самого Віталія Івановича відомо мало. Був він на військовій службі і вийшов у відставку в чині штаб-ротмістра. Далі служив по цивільному відомству Міністерства фінансів. Жив з родиною в Одесі. Дружину звали Ольга Олександрівна і вона також значилася у списках землевласників. Зінаїда була їхньою старшою донькою. У 1886 р. Віталій подавав документи на дворянську нобілітацію своєї родини. На 1914 р. служив головним казначеєм у Земському банку Херсонської губернії і 14 серпня за свою гідну службу разом з директором та секретарем банку був нагороджений імператором.
У Зінаїди Віталіївни був також молодший брат, Олександр Віталійович Зорич. У 1906 р. він закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище, служив ротмістром 4-го драгунського полку (на 1914 р.). Білогвардієць, був в армії А. Денікіна, а потім П. Врангеля у складі Корніловської дивізії до евакуації з Криму у листопаді 1920 р. 18 грудня 1920 р. знаходився в Галліполійських таборах в 12-й роті Корніловського полку. Восени 1925 р. уже був у Франції у складі 1-ї Галліполійської роти інтернованих білогвардійців у чині підполковника. Був одружений, дружину звали Надія Митрофанівна.
Про шлюб Антона Синявського та Зінаїди Зорич дізнаємося не лише з метричних записів та звітів поліційних донощиків, але й з його власного листування з Михайлом Грушевським впродовж квітня – червня 1895 р. З нього випливає, що влітку того року Антін Степанович, разом з дружиною, збирався здійснити подорож до Європи.
У березні 1897 р. А. Синявського (який продовжував викладати у різних школах Одеси) призначили директором Одеського комерційного училища Г. Файга, в якому він працював за сумісництвом ще від серпня 1894 р. Прослужив на цій посаді лише рік, як добрі знайомі і друзі, вже впливові чиновники та урядовці, запропонували йому очолити щойно відкрите у 1898 р. у містечку Згерж у Царстві Польському (як не як – Європа!) комерційне училище. І від серпня 1898 р. він уже в Лодзі і директорує у Згержі. Там подає клопотання про зняття з нього поліційного нагляду, під яким перебував з 1890 р. як «особа сумнівної політичної благонадійности». І такий нагляд було знято, нібито «за отсутствием необходимости». У 1899 році, «літун» Антін Синявський все ще служив директором Згержського комерційного училища (біля Лодзі) Петроковської губернії Царства Польського (Królestwo Polskie), що засвідчує його формулярний список. Був одружений.
За окремими ж свідченнями, він почав працювати шкільним вчителем у Лодзі ще з вересня 1896 р. А коли у 1898 р. у Згержі (біля Людзі) відкрилося комерційне училище, Синявський став її першим директором. На цій посаді він зафіксований у формулярному списку, у довідниках за 1898 – 1900 рр. (без чину і титулу лише як православний), а також як такий, що 12 жовтня 1898 р. отримав за юридичний факультет Новоросійського університету диплом 1-го ступеня, який нині зберігається в ДНІМі. Проте, вже на початку 1899 р. від тих же невгамовних впливових друзів йому надходить нова цікава пропозиція створити та очолити комерційну школу у Білостоці. Що він і зробив, пропрацювавши там два навчальні роки у 1899 – 1901 рр. (можливо теж за сумісництвом у Згержі).
Також задокументовано, що 5 квітня 1901 р. директор комерційного училища у Білостоці Антін Синявський був обраний з числа кількох претендентів і 1 червня затверджений царем на посаду директора Катеринославського комерційного училища. Після чого наказом міністра був переведений з Білостока до Катеринослава для організації щойно створеного закладу. Його урочисте відкриття відбулося 17 вересня 1901 р. вже за участі А. Синявського. Підкреслимо, що до Катеринослава він приїхав уже неодруженим. Тобто свою Зінаїду Віталіївну він втратив десь у Білостоці.
Що його змусило покинути вже насиджене місце в європейській Лодзі і поїхати в степове «захолустьє» до убогого Катеринослава, в якому навіть приміщення для школи не було – залишається загадкою непередбачуваного Антона Степановича. І як складалося сімейне життя Синявського та Зорич мені теж не відомо. Можна лише гадати, підшукуючи вдалі варіанти. На маргінесі ж зауважу, що при особистих зустрічах і розмовах з його донькою Ніною Антонівною у 1990-х роках, я двічі запитував про перший шлюб її батька. На що вона завжди відповідала, що він ніколи не був одружений до шлюбу з її мамою. Звичайно, говорила вона, були якісь там захоплення і навіть романи. Але нічого серйозного. З означеного роблю висновок, що факт шлюбу з Зінаїдою Зорич у родині Синявських ретельно приховувався. А це може означати лише одне – був він не вдалим і мабуть скандальним. Про нього всі воліли забути і не згадувати.
Отже, влітку 1901 р. Антін Степанович вже був у Катеринославі, де відразу ж поринув у вир громадської діяльності щодо відкриття у місті природничо-краєзнавчого музею імені О. Поля, який став його дітищем. Означене засвідчив його лист до Д. Яворницького від 2 червня 1902 р. Там же він створив і відкрив Комерційне училище, яке з часом стало називатися іменем Миколи ІІ (як в Одесі Миколи І), а збудований на його замовлення архітектором Д. Скоробагатовим корпус дуже нагадував Харківське комерційне училище імені Олександра ІІІ. І, як мені повідомляла Ніна Антонівна, у 1904 р. він взяв шлюб з її мамою – донькою великого землевласника Катеринославського повіту і впливового місцевого діяча Григорія Гаркушевського Ніною, яка мала великий і славний дворянський родовід, не згірший від Зінаїди Зорич.
Далекий предок Ніни Григорівни, Григорій Андрійович Гаркушевський походив із козацької старшини слобідських полків, служив сотенным старшиною Старобільської сотні, брав участь у російсько-турецьких війнах кінця ХVIII ст. У 1807 р. мав чин значкового товариша і знаходився в командному складі Катеринославського земського війська (місцевого ополчення) від Павлоградського повіту. Поміщик цього ж повіту, де за ним була частина села Времовки. Одружився з донькою секунд-майора Молдавського гусарського полку Ольгою Миронівною Времовою. Подружжя мало синів Тихона та Андрія, котрі жили в Павлоградському повіті у родовому маєтку.
Тихон Григорович Гаркушевський у 1792 р. вже служив прапорщиком у Війську Чорноморських вірних козаків. За ним був маєток Времовка на р. Терсі. У 1807 р. разом з батьком, як прапорщик, знаходився в командному складі Катеринославського земського війська від Павлоградського повіту. Одружився з донькою священника, дворянкою Марфою Григорівною Крем’янскою (померла до 1842 р.), за якою була земля біля с. Григорівки (Попової) Катеринославського повіту. Дворянськими зборами вони обоє, разом з дітьми, внесені до 2-ї частини родовідної книги. Подружжя мало двох доньок: Ольгу та Анастасію, і двох синів – Тихона (народився 9 липня 1821 р.) і Тимофія. Останній і започаткував перше покоління Гаркушевських уже Катеринославського повіту.
Тимофій Тихонович народився 23 травня 1817 р. і був внесений разом з братом по чину батька до 2-ї частини родовідної книги визначенням дворянських зборів. Ймовірно, що вже з початком 1830-х рр. жив у с. Григорівці (маєтку матері) і служив у Нікополі, позаяк 1 жовтня 1837 р. перебував серед тих, хто зустрічав у місті спадкоємця престолу і поета В. А. Жуковського. У 1842 р. мав чин колезького реєстратора – найнижчий у «Табелі про ранги». Згодом губернський секретар (чин 12-го класу). Мав від батька маєток Времовку в Павлоградському повіті на р. Терсі. У 1842 р., за заповітом бездітного дядька, нікопольського протоієрея Г. Г. Крем’янского, отримав с. Григорівку на р. Топили з кріпаками, 3000 дес. землі, садибу і будинок в Нікополі. Свій новий маєток назвав Нововремовкою. Був досить заможним, бо у 1860 р. кредитував місцевих поміщиків: Я. Я. Савельєва, Г. Краснокутського, А. А. Савицького, теж достатньо заможних дідичів. Із дружиною Єлизаветою Андріївною, прізвища якої ми не знаємо, мав восьмеро дітей – синів Григорія, Володимира, Миколу, Василя та доньок Марію, Серафиму, Ганну і Олену. Помер у 1889 р.
Батько Ніни Гаркушевської, Григорій Тимофійович, народився 11 серпня 1842 р. Закінчив у 1861 р. Катеринославську класичну гімназію, а потім юридичний факультет Харківського університету. Кандидат прав. Служив у Катеринославі і на 1904 р. мав чин статського радника. Вів значну громадську роботу будучи почесним попечителем церковно-парафіяльних шкіл Катеринославського повіту. За його участі і матеріального сприяння в с. Томаківці побудовано Народну аудиторію при якій у 1911 р. відкрито бібліотеку-читальню. У 1891 р. на верхів’ї балки Куцої встановив хрест-пам’ятник запорозьким козакам на місці Томаківської Січі. Гласний повітового земського зібрання впродовж 1908 – 1917 рр. Протягом 25 років (від 1890 р.) був земським начальником 4-ї повітової дільниці. Листувався з істориком Д. І. Яворницьким. Внесений з дружиною і дітьми до родовідної книги дворянства. Поміщик, за яким у повіті було 1520 дес. землі. Жив у власному маєтку Мировій (біля с. Томаківки). Мировий суддя. Помер (чи був убитий бандитами) восени 1919 р.
Його дружина, Марія Якимівна Ковалевська, народилася у 1845 р. і походила з відомої в губернії родини. Її батько, Яким Якович Ковалевський був директором Катеринославської класичної гімназії у 1831–1842 рр., а матір’ю – його друга дружина Ганна Антонівна фон Рубенау. Єдинокровними сестрами Марії Якимівни (тітками Ніни) були відома в губернії освітянська діячка Олександра Якимівна Риндовська та поміщиця Софія Якимівна Новохатська. Марія була внесена до 3-ї частини дворянської родовідної книги. Померла від застуди на початку 1920 р. у Катеринославі. Там же і похована. Подружжя мало 4-х синів – Володимира, Леоніда, Василя, Миколу, та єдину доньку Ніну.
Тобто, друга дружина вихідця з духовенства А. Синявського Ніна Григорівна мала серед своїх предків по жіночій лінії спадкових дворян Времових, Крем’янських, Малам, Ковалевських, фон Рубенау. Народилася вона 31 травня 1882 р. в дворянській садибі Мировій (нині в Томаківському районі). Закінчила в Харкові Інститут шляхетних дівчат. Збереглося кілька її світлин цього періоду. А у 1904 р. вийшла заміж. Ніна була домогосподаркою, займалася доньками, родичами, маєтком у Мировій і молопомітною в місті особою, яка нічим таким не відзначилася. Щоправда, входила до складу місцевої «Просвіти» (за квотою свого чоловіка). Але й там нічим особливим не проявила себе. Подружжя мало дві доньки – Ніну та Катерину.
Ніна Антонівна народилася 21 жовтня 1909 р. в Катеринославі. Закінчила Київський політехнічний інститут. За фахом хімік. З 1943 р. на еміграції. Жила спочатку в Німеччині, а від 1952 р. в США. Працювала професором коледжу. Померла в Нью-Йорку 19 лютого 2000 р. Похована на Ново-Дівєєвському кладовищі православного Свято-Троїцького монастиря.
Катерина Антонівна Синявська народилася 12 вересня 1911 р. в Катеринославі. Закінчила Київський інститут кінематографії. За фахом – оператор кінохроніки. Член Спілки кінематографістів СРСР. Працювала на Київській студії хронікально-документальних фільмів. Зняла кілька відомих документальних фільмів. Від 1935 р. заміжня за інженером Леонідом Юхимовичем Карликовим (репресований в 1937 р.). Померла 23 червня 1975 р. Києві і похована на Лісовому кладовищі. Її єдиний син, Олександр Леонідович Синявський, народився 14 квітня 1937 р. у м. Києві. Носив прізвище матері, щоб не бути репресованим як «син ворога народу». Освіту здобув на механіко-математичному факультеті Київського державного університету. Доктор технічних наук. Професор. Автор численних винаходів та наукових праць. Тривалий час працював у Києво–Могилянській академії.
Отже, дійсний статський радник (з 1916 р.), особистий дворянин, директор кількох комерційних училищ, професор і викладач більше десятка вишів, науковий співробітник ВУАН, автор багатьох і нині важливих праць з історії та географії України Антон Степанович Синявський прожив своє неспокійне життя в постійних мандрах. 22 березня 1948 р. в Кіровограді він втратив вірного товариша і дружину Ніну Григорівну, а сам помер 2 лютого 1951 р. в Сімферополі, де і був похований. Їхній єдиний онук, Олександр Леонідович Синявський у 1989 р. перепоховав обох поруч з їхньою донькою Катериною у Києві на Лісовому цвинтарі. Нащадків у нього немає. Рід Синявських вигас.
Джерела та література:
1. Государственный архив Российской Федерации. Ф. 102 (Департамент полиции Министерства внутренних дел). Оп. 88 (3-е делопроизводство. 1890 г.). Дело 891. О сыне священника, студенте Антоне Степанове Синявском. 1890–1901 гг. Л. 1–129.
2. Заруба В. М. Антін Синявський: життя, наукова та громадська діяльність (1866–1951). Дніпропетровськ: ЮА МВС, 2003. 283 с.
3. Заруба В. М. З вірою в українську справу. Антін Степанович Синявський. Київ: Либідь, 1993. 284 с.
4. Кочергін І. «Личность сомнительной благонадежности». З раннього періоду життя і діяльності А. С. Синявського. Січеславщина: краєзнавчий альманах. Випуск 5. Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. С. 88 – 94.
5. Российский государственный исторический архив. Фонд 1349. Опись 2. Дело 205. Биографические сведения директора Згержского коммерческого училища Петроковской губернии Антона Степановича Синявского на 1899 г. Родился 12 июля 1866 г. Л. 88–94.
