Рід Моцок належав до старої боярської еліти князівства Молдови. Він походив з Буковини, розселившись від Хотина до Ясс.
З румунської слово «Moțoc» прекладається як слизький, чи мокрий. Вже починаючи від ХVІ ст. представники клану виходять на історичну арену із небуття, посідаючи поважні та відповідальні посади придворних міністеріалів (дрегеторів) біля молдавських князів у двірцево-вотчинній та у придворно-міністерській організації державного управлінні, яке склалося і побутувало у Молдові. І впродовж ХVІ–ХVІІІ ст. задокументовано бачимо їх ворниками (податково-фіскальними урядовцями), вістерниками (скарбничими), спафаріями (воєводами), пітарами (старшими пекарями), медельничарами (чашниками), житничарами (житничими), мажордомами, дворецькими.
Наразі нам відомо, що в середині ХVІ ст., за часів господаря/воєводи Олександра Лепушняну (1552–1561; 1564–1568), якийсь Моцок вже був ворником Молдови. Про нього йдеться в «Літописі від Драгош Воде до Арона» Костаке Негруцці який повідомляє знамениту приказку пов’язану з ним: «Capul lui Moțoc vrem!» – Хочемо голову Моцока! Стверджують, що із цієї ж родини вільних землевласників походив і Васіле Моцок (1580–1657) – у чернецтві Варлаам, митрополит Молдавського князівства упродовж 1632–1653 рр., знаний як видавець першої книги румунською мовою, сучасник і соратник господаря Васіле Лупу. Відомо, що якийсь Моцок був «перкалаб в Дорохоиском и дал два кони попови».
Впродовж ХVІІ ст. згадуються також боярин Георгій Моцок (11.03.1621); землевласник Нечіта (Микита) Моцок у складі боярської ради при князеві у 1625 р. Тоді ж, у 1620-х роках зустрічається Моцок пітар (старший над пекарями, завідував випічкою хліба і розподілом його між господарем і його двірнею), також у князівстві були відомі Георгій Моцок, Моцок з Шишкауц, Моцок Іоанн, Моцок Нікоара ворник, Іоаніце Моцок, Григорашку Моцок, Моцок Коста, – великий спатарь (спафарій), Моцок Георгій (Григорій) – ворник голотний, господарський слуга, Моцок Тоадер, Моцок Анастасійка, Георгій (Георгіє) Моцок, котрий був ворником у 1644–1646 рр. Згадуються ще Василе Моцок та Іоаніце Моцок, Оанке Моцок, теж ворник, Моцок Константин (Коста), Моцок Гавриїл, а також Георгій, Васіле, Григорій та Теодор Моцоки без посад.
На зламі ХVІІ–ХVІІІ ст. в «Описі Молдови» князя Д. Кантемира згадуються Іліє Моцок, Іоанн Моцок, Коста Моцок. Із названих Іліє при дворі Кантемира посідав уряд великого житничого (житничерул) і разом з Іоном Нікулче був уведений до складу дивану. У 1701 р. державним комісаром І. Кантакузином розглядалася справа про борг Іліє Моцока грецькому купцеві із Ясс. Наприпочатку ХVІІІ ст. Іліє також згадується як боярин і медельничар (старший сервірувальник, метрдотель).
І вже від початків своїх дрегеторе (а, можливо і завдяки цьому) рід опинився у близькому споріднення з впливовими боярськими сім’ями та кланами Молдови. Документ від 25 червня 1597 р. посвідчує, що дружиною Теодора (Федора) Моцока була Єфросинія Боул (сестра вістерника Теодора Боула). У 1649 р. дружиною ворника Моцока була донька Кости Бачка та Кандахії Солдан (доньки великого логофета Петрашку Солдана), а також рідна сестра першої дружини господаря Васіле Лупу Тодоски Бачок. Костянтин Моцок, паркалаб Хотина, у 1663 р. мав за дружину Сафту, доньку якогось високого достойника.
На маргінесі зауважу, що генеалогічні зв’язки між названими щойно представниками роду не складають предмет нашого дослідження, та й для остаточного і точного з’ясування цих зв’язків вони потребують дуже глибокого джерельного занурення, що з об’єктивних причин наразі є неможливим. Відтак, об’єктом нашого дослідження є становлення козацько-старшинської і дворянської еліти в Україні, а предметом – рід мельничара Юрія Моцока та його нащадків як її частини. Тому з нього і розпочнемо.
Юрій Григорович МОЦОК вважається пробандом української гілки цього великого роду. В документах він також називається Георгій та Григорій, а по-батькові Юрійович, Григорович та Гергійович у різних комбінаціях. Г.-З. Байєр іменує його Юрієм Івановичем. Походження та родовід цієї особи ще потребує додаткового з’ясування. Але гадаємо, що серед вище названих молдавських бояр із прізвищем Моцок його найближчими родичами були великий житничий Іліє Моцок та боярин Григорій Моцок, який займав різні уряди при дворі. Можемо висловити припущення, що Ілля та Юрій були рідними братами і синами Григорія. На таку думку наштовхує та обставина, що Юрій в історичних джерелах іменується Григоровичем, а також житничаром (як і Ілля).
В документі від 26 серпня 1688 р. про заснування монастиря Мера (за 25 км від Фокшан) йдеться про те, що боярин Моцок з Одобешт, за підтримки єпископа Іоанна Романського, спробував звести на плато лівого берега річки Мілкова скит з дерев’яною церквою та кількома келіями для ченців. Уже після смерті і боярина і архієрея, бояриня-вдова Урса Моцок поступилася Костянтину Кантемиру правами засновника, щоб той «завершивши будівництво, зробив би великий монастир, який називатиметься господарським». Там, близько 1688 р. князь К. Кантемир і побудував першу дерев’яну церкву. Далі обитель, зведена в місті Мера (або М'єра, чи Миру), відома за багатьма господарськими грамотами і стала єдиним монастирем, заснованим родиною Кантемирів. На наш погляд, в цій інформації ймовірно йдеться про батька Іллі та Юрія Моцоків боярина Григорія (Георгія) Моцока та про його дружину, а потім удову Урсу (Урсулу) Моцок.
Згідно із задокументованою інформацією, у 1715 р. Юрій Моцок мав 52 роки, а відтак народився в Молдові близько 1663 р. Про його служби і маєтності до 1711 р. ми наразі не маємо свідчень. Достеменно лише відомо, що на той час він мав чин придворного житничого. З таким же він згадується і вже мешкаючи в Україні.
Зауважимо, що житничий, або житничар, це ранг і посада, одного з придворних бояр в Молдавському князівстві, урядовця господарського палацу. Відповідав він при дворах князів за комори та склади збіжжя, за збір жита. Його обов'язки, в основному, зводились до зберігання, постачання і видачі зернових за потреби. Перша збережена письмова згадка в документах князівства про посаду житничого віднайдена у тексті 1558 р. Того часу житничий був серед придворних господаря, а не серед його намісників. У ХVІІ ст. житничий став одним з головних посадовців і зайняв сьоме місце серед диванних бояр першої категорії. А саме: сьомим за рангом від першого боярина в оточенні господаря, наступним після великого слугаря і старшим перед великим пітарем (начальником над пекарями). У ХVІІІ ст. ранг великого житника відповідав уже боярину 2-го рангу.
У 1711 р., після невдалого Прутського походу, Петро І привів із собою з Молдавії князя Дмитра Кантемира та його васалів. У вічне вигнання на москву поїхали Іон Мерескул (полковник), Іліє Абаза (ворник), Нуор Дзерул (постільничий) та його родичі: Іон (купець), Коста (медельнічар) і Васіле (медельнічар) Дзерули, Іон Некулче (гетьман), капітани Апостол-Кегич, полковники Брагу, Теодор та Павло Мерескули. За свідченням Іона Некулче, разом з цими нерозсудливими панами, в обозі понурого і розбитого відступаючого московського війська їхав і житничар Юрій Моцок з родиною. Ось таким робом, восени 1711 р. разом з Д. Кантемиром він і прибув до України в Глухів. Там отримав від Петра І чин капітана. На 1715 р. колишній житничар і чинний капітан Георгій Григорович Моцок проживав у Харківському полку в селі Дворічному Куті, мав 52 роки і при ньому був син його Григорій, 14 років.
Принагідно також хочу зауважити наступне. Історик В. Кривошея у 2004 р. озвучив версію, що компанійський полковник впродовж 1688–1708 рр. у гетьманів Івана Самойловича, а потім у Івана Мазепи Юр’їця і основоположник українського роду Юрій (Георгій) Моцок це одна й та сама особа. Згодом (у 2011 р.) його гіпотезу підтримали й ми. Але при більш детальному вивченні роду Моцок пересвідчуємося, що таке припущення є хибним. Ця генеалогічна конструкція, як версія, не знайшла підтвердження і спростовується документами. Звичайно, цілком можливо що полковник Юр’їця і мав прізвище Моцок, але вже точно він не був житничаром у Дмитра Кантемира. До того ж, він значно старший за нашого героя. Також Юр’їця у 1709 р. пішов за Мазепою в Молдавію у вигнання, а Юрій Моцок у 1711 р. прибув з Молдови до Харківського полку. Погляньте як цікаво: українські «зрадники» пішли в Молдавію, а молдавські «зрадники» прийшли в Україну. Отже, застерігаємо, не плутати мельничара Юрія Моцока з компанійським полковником Юр’їцею. Однозначно, це різні персонажі.
А московський цар, наобіцявши райдужні перспективи, кинув родини нерозважливих придворних бояр у степовій околиці, у глибокій провінції, глухій периферії, яка частенько піддавалася татарським грабункам. Та й населення Слобожанщини (козацька старшина, священники, козаки) не було від них у захваті, дивуючись таким несподіваним гостям (власне ж новим господарям) і поставилося вороже до прибульців, які поводилися зверхньо і зарозуміло, як європейська шляхта із азіатами. Вважаючи себе спадкоємцями греко-римської цивілізації, вони творили безчинства: били старшину, попів, палили цілі села і «оным грабительством чинили великие обыды и разорения». Як командири козацьких підрозділів і поміщики колись вільних слобідських сіл, поводилися «сурово, малодушно и деспотично», вдаючись до рукоприкладства та фізичних розправ. У відповідь місцеві обзивали їх «циганами», «волоцюгами», «бусурманами», «потурнаками», і теж чинили фізичний спротив.
Руджине (червоний) житничар, молдаванин (волох) Юрій Моцок, отримавши чин капітана, від 1712 р. служив в ландміліційних полках. За твердженням Байєра, його дружиною була Уляна Микитівна, донька спафарія (спатаря) Стуржеліва (Стурдзи). У пари було троє дітей: доньки Олександра і Софія та син Юрій Юрійович. Щоправда інший, сучасний дослідник С. Бакалов повідомляє, що житничар Георге Моцок мав за дружину Марію Дмитрівну Боул – доньку Думитрашко Боула і його дружини Ілеани (Юліани). Вона принесла йому у посаг села: Давідені повіту Нямец; Бринзени у повіті Сороки; Коржеуці з трьома частинами біля Тецканів, повіту Хотин; а також якесь село між Чоршацями на Шомузі, повіту Сучави. Можливо це інший Моцок, або Марія Боул була першою дружиною Юрія. Ця проблема ще потребує з’ясування.
За виїзд із Молдавії, цар велів роздати молдавським боярам маєтності опального генерал-майора Федора Шидловського, який мав понад 710 дворів підданих. Що нам достеменно відомо про цей маєток? На час конфіскації у 1711 р. майна Ф. В. Шидловського за ним у селі Дворічний Кут були: церква дерев’яна Різдва Богородиці, двір з двома світлицями, приворотною ізбою, стайнею, клітями та сараєм, а у власності вільних черкас 64 двори. За інформацією Філарета (Гумілевського) «слобода Волосский Кут, иначе Двуречный Кут, была пожалована полковнику Илье Андреевичу Абазе вместе с другими волошскими дворянами. Абаза первым объявил о своем желании поступить на российскую службу, когда русская армия вела бои в польском городе Яворове (25 мая 1711 г.). По грамоте 18.10.1718 г. дворянам молдавского происхождения пожаловано в Харьковском и Изюмском полках 710 дворов, отобранных по указу от 9.06.1712 г. у генерал-майора Ф. В. Шидловского». І ми точно знаємо, що 34 двори «вільних черкас» дісталися Моцоку, а ще 30 Абазі. Після цього слобода й почала називатися Волоський Кут.
Про таку волю іменний указ з’явився 9 червня 1712 р. і невдовзі у вересні князем Д. Кантемиром вчинено «справедливий розподіл». Також на ці маєтності було дано сім іменних жалуваних грамот. Житничару і капітану Георгію Григоровичу Моцоку в 1712 р. наказали дати 30 дворів людей. Насправді ж на 1715 р. йому у Харківському полку в селі Дворічний Кут із колишніх маєтностей Ф. В. Шидловського імператором і князем даровано 34 дворища та дві греблі з чотирма млинами і прибудовами, що звісно набагато більше. Означене засвідчує, що Кантемир високо цінував свого мельничара, тримаючи його у близькому оточенні і щедро винагороджуючи.
З приводу цього дарунка Г.-З. Байєр повідомляє, що капітан і житничар Юрій Іванович (sic!) Моцок, після виїзду свого до Росії у 1711 р. отримав подарованих від Петра І в Харківському намісництві, Золочівської округи в селі Дворічному Куті 34 дворища. А у віднайдених нами документах сказано, що «В 1711-м году во время турецкой войны житничар Юрья Моцок с покойным князем Кантемиром, между протчими офицеры, выехал в Росию и служил при армии и потом отставлен. Он, как и протчие выезжие, в Росии, для вечного и потомственного их содержания, пожалованы им за выезд деревни бывшего генерала Шидловского. Ему же пожаловано в Харковском полку село Двуречное Кут, где тридцать четыре двора, да на речке Ольшане две мелницы называемыя Средняя да Путянская. И дана ему на оныя жалованная грамота на людей оного села и на мелницы в 1718 году октября 31 дня.
В 1727 году Юрья Моцок, пришед в крайнюю скудость от росплаты долгов и пожилых денег, продал Харьковского полку городничему Леонтею Глуховичу, сотнику Ивану Дробицкому да Варваре Васильевой дочери Ковалевской за шестьсот рублев, а оные де мелницы при владении генерала Шидловского отдаваны были в годовой оброк почти за десять рублев».
На наш погляд, продав він цей прибутковий маєток не через «скудость». Була інша вагома причина. 21 серпня 1723 р. помер ініціатор колаборації і як, наслідок, еміграції князь Дмитро Кантемир. Молдавські емігранти осиротіли, захищати їх вже не було кому. За твердженням Байєра, як і деякі інші перекинчики, у 1727 р. Юрій Моцок просився, щоб відпустили його назад до Молдови. Але чи дозволили йому виїзд, чи він і помер в Україні історику було невідомо. На той час в Молдавії у Юрія залишилася велика і впливова родина. В документах за 1712–1760 рр. згадуються тамтешні представники боярського клану Моцок: Гаврил, Гаврилаш, Георгій та його донька Агафія, Григорій, Іліє, Іон, Іоніта, Іордачі, Іудіта, Марія, Міхалачі, Ніколай, Парасківа, Санду, Сандул, Теодор, Якоб. Із них на 1728 р. Теодор Моцок жив у Яссах і продавав будинок на міському ринку Марії Черчезе (Черкешенці, родичці Абаз). Відомо також, що Георге Моцок, який лишився в Молдові і жив у Яссах, мав доньку Агафіту, а за дружину Сафту (Софію), яка була донькою Ілеани (Уляни), сестри Драгутеску.
Усі вони володіли своїми значними маєтностями і продовжували насолоджуватися звичним, традиційним життям у себе на батьківщині. Думка про те, що і він міг би так спокійно жити, з’їдала душу капітанові Юрію. Йому, як і іншим молдаванам, необлаштоване життя у Дикому полі здавалося примітивним, безглуздим і нецивілізованим. Тому починаючи від 1722 р. Ю. Моцок, разом із І. Абазою, Сулжером та іншими вчиняє кілька спроб отримати прощення у султана Османської імперії Ахмеда III і дістати від царя Петра І дозвіл повернутися на батьківщину. Але у милу Молдову до рідні ніхто його не відпустив. Як не відпустили й інших. Дехто вкоротив собі життя, декому допомогли відійти в інший світ. Такі навдивовижу раптові смерті трапилися із І. Абазою, А. Танським, П. Куликовським та ще з деким, із бажаючих повернутися. Тому більшість, пересвідчившись на прикладі цих нещасних, чим можуть скінчитися на москві чолобитні, змирились зі своєю долею вигнанців з печаттю зрадника.
Син капітана Юрія згодом повідомляв, що «вышеписанной отец мой, по выезде с волоской нации, служил императорскому величеству по смерть свою». А трапилася вона, за його ж словами, у Переяславі, невдовзі після 1743 р. Тобто, у віці понад 80 років Юрій Моцок помер у домі сина, втративши всі маєтності – і в Молдові, і на Харківщині.
Отже достеменно відомо, що в 1711 р. мельничар Юрій Моцок виїхав з Молдавії в Харківський полк. В 1715 р. на підставі указу 5 квітня отримав маєтності в Дворічному Куті. У 1718 р. 31 жовтня дістав на даровані маєтки жалувану грамоту із Колегії закордонних справ, яка опікувалася молдавськими «зрадниками». У 1727 р. продав усі ці маєтки трьом особам за 600 руб. і попросився назад у Молдавію. Але залишився в Гетьманщині і помер у Переяславі маючи вже 80 років. Ніяким компанійським полковником у Самойловича та Мазепи він не був.
Дві його доньки стали дружинами нащадків таких же молдавських перекинчиків, як і він сам. Старша Софія Юріївна, народилася ще до 1700 р., вийшла у заміжжя за Семена Івановича Кодряну, 1686 року народження, третього спафарія (спатарія) – мечоносця при дворі Д. Кантемира. Маючи 25 років у 1711 р. він виїхав зі своїм князем до Росії. Отримав там в Курському повіті (згодом Щигровська округа) в селах Вереїтиновому 13 дворів і в Миколаївці 12 дворів (всього 25). Помер в цьому маєтку у 1730 р. Його дружина померла у віці 54-х років теж в помісті на Курщині. Подружжя мало трьох дітей: сина Матвія та двох доньок – Анастасію і Марію, які влилися у «всеросійське» народне море, розчинившись у ньому.
Матвій народився у листопаді 1723 р. На 4 травня 1744 р. служив в лейб-гвардії Преображенському полку, а 16 січня 1764 р. вийшов звідти у відставку у чині капітана. Після відкриття у Курську намісництва, був обраний дворянством предводителем, а від 1779 р. там же совісним суддею. 16 січня 1745 р. взяв шлюб з донькою курського поміщика, надвірного радника Сидора Денисьєва Надією (1728 р. н.). На 1780 рік дітей у них не було.
Анастасія Кодряну народилася 29 жовтня 1724 р. В 1740 р. видана у заміжжя за курського поміщика підпоручика Андрія Григоровича Спєшнєва. До її нащадків (правнук) належав відомий нігіліст і вільнодумець, петрашевець Микола Олександрович Спєшнєв (1820–1882).
Марія Кодряну народилася у травні 1727 р. Двічі ходила заміж. Перший раз (у квітні 1745 р.) за карачевського поміщика, прем’єр-майора Матвія Артамоновича Верьовкіна, а вдруге (в 1760 р.) за курського поміщика секунд-майора Михайла Матвійовича Ртіщева. Про її нащадків відомостей віднайти не вдалося.
Молодша донька капітана Ю. Моцока, Олександра Георгіївна/Юріївна у 1730 р. стала дружиною ротмістра ландміліції Іона (Івана) Ілліча Абази (1695 р. н.). І мала з ним п’ятеро дітей: синів Костянтина (1732 р. н., поручик, титулярний радник, одружений з Дарією Миколаївною Арнаутовою, донькою поручика); Олексія (1734 р. н., одруженого з донькою міщанина Ганною Григорівною Глухівською); Івана (1735 р. н., вахмістра, який помер неодруженим); Григорія (1741 р. н., який помер у дитинстві) та доньку Марію (1742 р. н.), яка у першому шлюбі була за Костенком, а у другому заміжжі за підполковником Яковом Данулом.
Також нам відомо, що у синів Олександри Костянтина та Олексія Абаз було по десятеро дітей, які дали численне потомство і започаткували дуже потужну гілку цього роду. Особливо нащадки Костянтина, до яких належали навіть відомі історичні діячі.
Григорій Юрійович МОЦОК, єдиний син мельничара, який також як і батько вільно іменується Георгій чи Юрій, Георгійович та Григорович, вже є більш відомим персонажем української історії. Народився він ще в Молдавії близько 1700 р. (у 1715 р. мав 14 років). Разом з батьками у 1711 р. прийшов до України в Харківський полк і замешкав у Дворічному Куті. Досягши «рочків служебних», поїхав до Глухова, де поступив перекладачем спочатку у канцелярію гетьмана І. І. Скоропадського, а потім до установ 1-ої Малоросійської колегії. У 1727 р., коли батько спродував маєтки у Дворічному Куті і просився назад до Молдови, Григорія взяв до себе в палати обраний 1 жовтня гетьманом Війська Запорозького миргородський полковник, молдаванин Данило Апостол. Там він, впродовж 1727–1734 рр., служив ад’ютантом і «слугою дому рейментарського» у різних кур’єрських справах (на побігеньках). І видать служба при гетьманові посприяла корисним та потрібним зв’язкам, бо у 1731 р. отримав чин значкового товариша.
Коли 28 січня 1734 р. Д. Апостол помер, Грицько став до служби у козацькому Переяславському полку де відразу посів уряд полкового хорунжого. За сумісництвом, у 1750 р. виконував обов’язки золотоніського сотенного хорунжого, бо мешкав у Золотоноші. Разом з Переяславським полком брав участь в усіх військових акціях, в яких задіювано полчан: на будівництві ліній та фортечних укріплень, в російсько-турецькій війні 1735–1739 рр., у семилітній віні 1756–1763 рр., в охороні південних кордонів Гетьманщини. Щодо його соціальної активності, то відомо, що у липні 1736 р. у Кримському поході позивався «о безчестії» з переяславським полковим осавулом Яковом Пилипенком. А у 1767 р., разом зі старшим сином, підписав від шляхти полку наказ депутатам в Комісію нового Уложення. Від 1768 р. згадується вже як абшитований полковий хорунжий, а в 1770 р. у відставці.
Досить пізно, десь у 1742 р. одружився з багатою нареченою – Пелагеєю Павлівною Черняхівською. Вона була донькою вже на той час покійного впливового переяславського полкового писаря та судді Павла Черняхівського і Євдокії Томари – доньки великого землевласника і переяславського полковника грецького походження Стефана Івановича Томари. Відтак по дружині Григорій Юрійович доводився шваґером бунчуковому товаришу Степану Васильовичу Томарі (в родині якого служив домашнім вчителем Григорій Сковорода). У шлюбі народилося троє синів: Микола, Семен та Степан.
Дружина померла рано, десь між 1759/1760 рр. На червень 1768 р. сини вже служили: Микола полковим хорунжим, а Семен та Степан канцеляристами в Переяславській полковій канцелярії. Григорій же був у відставці «по старості своїй».
Як землевласник та душевласник мав значні маєтності в Переяславському полку. В податкових реєстрах полку, починаючи з 1752 р., згадується хутір Моцоківка за 9 верст від Золотоноші. Від 1753 р. надибуємо хутори полкового хорунжого Григорія Моцока в Золотоніській сотні біля річки Золотоношки і в Кропивнянській сотні. За ревізіями полку мав 40 душ підданих у м-ку Золотоноші, 25 душ у м-ку Гельм’язові, в с. Великій Каратулі Третьої полкової сотні 17 душ, в с. Липовському 4 душі, та згаданий хутір у Кропивненській сотні. «Моцокова заора» згадується в матеріалах Рум’нцевського опису Гетьманщини. Проходила вона між битими шляхами з Піщаного до Драбова і з Золотоноші до Гелм’язова.
Як і вся спрагла до наживи старшина того часу, скуповував у посполитих та козаків їхні маєтності та «дідизни»: двори, плеци, хати, гаї, ниви, луки, ставки та греблі. Вів боротьбу за майно з іншими власниками. Так у 1753 р. колишній переяславський полковий суддя Костянтин Олексійович Лесеневич вчинив напад на його хутір в Золотоніській сотні, захопив людей та худобу і спалив сіно. А у січні 1755 р. Григорій Моцок подавав до Переяславської полкової канцелярії скаргу на сотенну старшину і козаків Золотоніської сотні за викошення його луки.
Одружившись з дівчиною із впливової родини, заручившись підтримкою нових родичів, Григорій Моцок вирішив повернути назад втрачені у 1727 р. маєтності у селі Дворічний Кут Харківського полку, де його батько розпродав свою частку за 600 рублів покупцям Л. Глуховичу, І. Дробицькому та В. Ковалевській. Подавши на ім’я імператриці чолобитну, просив дати дозвіл і розпорядження викупити колишні маєтки батька з тим, щоб прибуток за час володіння, пішов новим власникам як його компенсація покупних грошей. Тобто, ще й не платити нічого. Перебіг цієї досить тривалої в часі тяжби можемо простежити за документами віднайденої у слобідській канцелярії справи. У стислому вигляді хронологія суплікацій, чолобитних, доношеній і звернень, та відповідей на них з Сенату така.
У травні 1742 р. Григорій написав щойно коронованій імператриці Єлизаветі чолобитну про повернення йому помістя у Дворічному Куті. В ній, зазначив, що «отцем моим, жичничером Юрием Моцоком, мимо меня наследника, пожалованных для содержания ему и детей его в Харковском полку села Двуречного Кута продано с принадлежащими к оному двумя плотинами о четырех мельничных амбарах. А он, Григорий, будучи в том 1727-м году в службе, про означенную отцом его продажу был не сведом, а когда изведал, то за дальними походами и за другими нуждами просить об оном случае не мог».
Свою правову позицію прохач мотивував указом Петра І про те, що даровані маєтки заборонялося відчужувати у сторонні руки: «просил чтоб означенную проданную отца его жалованную ему вотчину и с мельницами по силе именного указу 1715 году апреля 5 дня по котором данных выезжим волохам вотчин продавать, закладывать и поступаться не велено, а чиновным людем владеть теми данными деревнями по наследству».
З огляду на цю, дійсно викладену норму в указі Петра І, 25 травня 1743 р. «Сенат приказал, тое село Двуречное Кут с мельницами от оных Глуховича, Дробицкого и Ковалевской, даже если они кому продали, возвратить и ему челобитчику Моцоку отдать; за которые взятые по крепостям отцом его деньги заплатить ему Моцоку тем людям, кому оные проданы были». Тобто Сенат ухвалив рішення повернути усі маєтності Григорію, за умови повернення ним покупцям коштів. Для цього 25 травня скерував відповідні вказівки для виконання владі на місцях: у Білгород – головному командиру слобідських полків генерал-поручику Іллі Бібікову та в канцелярію Правління гетьманського уряду до Глухова.
Забравши 8 серпня 1743 р. в глухівській канцелярії надіслані з Сенату папери, Г. Моцок повіз їх у Харків до Комісії установлення слобідських полків. Але прибувши з’ясував, що вона уже припинила свою роботу. Тому суплікатор повернувся з нічим додому в Золотоношу і справа затихла. До того ж, за цей час у Григорія невдовзі помер батько, згодом згорів дім, а потому померла дружина,– відтак було не до суплікацій. А тим часом, «село Двуречной Кут с двумя мельницами и жилым двором от покупщиков Глуховича и Дробицкого поступили в продажу до племянника умершего митрополита воронежского. По умертвии же и оного племянника, женою его имение продано отставному майору Николаю Ильину сыну Абазе. А другими двумя мелницами прежняя покупщица Ковалевская владеет».
Чергова зміна влади у столиці і надія на добру імператрицю навіяли Григорію оптимізму і спонукали знову вдатися до пошуків втраченого і до нової атаки на державні установи. Він починає все від початку і у червні 1768 р. звертається до високих інстанцій у Петербурзі, подаючи чолобитну Катерині ІІ: «И дабы высочайшим вашего императорского величества указом повелено было сие мое челобитие в правительствующем Сенате принять и отискав в оном по челобитью моему об селе Двуречном Куте и мельницах имеющееся решение, на основании оного об отдаче означенного села Двуречного Кута с жилым двором и мельниц во владение мое и наследников моих, зачитав держателям тех мельниц от дня решения по отдачу в сумму ту яко я за отца моего оным покупщикам заплатить должен. И указ учинит, чтоб я получив те село с жилым двором и мельницами во свое правильное владение». Тобто, чолобитник і далі наполягав щоб оброчні гроші за користування млинами були зараховані власникам як його компенсація.
Сенатори вдруге розглянули чолобитну та надіслані документи і 19 серпня 1769 р. відправили усі папери до Харкова губернатору Євдокиму Щербиніну, а 19 травня 1770 р. надіслали йому і указ. У ньому, на підставі розпорядження імператриці звеліли: розібратися з ситуацією на місці і вчинити згідно з чинним законодавством (бо минуло вже більше сорока років). Якщо ж на правочин у губернатора не вистачить повноважень, то всі документи знову надіслати в Сенат разом зі своїм особливим «мнєнієм» щодо цієї справи. 22 травня 1770 р. Є. Щербинін пише у Сенат рапорт про отримання документів і викладає власні пропозиції.
А у серпні 1770 р. в Сенат подає чолобитну вже новий власник помістя М. І. Абаза і виставляє колосальний рахунок на 1220 рублів і 80 копійок. Удвічі більше 600 руб. Тому 25 вересня 1770 р. Є. Щербинін подає у вотчинний департамент нові пропозиції щодо того, як бути з Моцоком і Абазою. На цьому власне справа тимчасово припинилася, бо постало питання сплати «пожилого» згідно з обрахунками М. І. Абази. Справа зайшла в глухий фінансовий кут: занадто великий рахунок виставив своєму родичеві Микола Ілліч. За час цих розборів Григорій помер і тяжбу за маєтності у Дворічному Куті продовжив вже його старший син, полковий обозний Микола Моцок, про що скажемо далі.
Вочевидь мало сподіваючись на повернення проданих батьком маєтностей, Григорій вирішив отримати як спадщину ще й маєтки двоюрідного дядька – покійного капітана Григорія Васильовича Бантиша, котрий свого часу мав в Ізюмському полку в селі Колодязному (Колодяжному) двори, а в селі Новомлинському житловий дім з обійстям та підданими. За інформацією Г.-З. Байєра, «Василий Федорович Бантыш умер в Молдавии, а сын его Григорий, выехавший в Россию с князем Дмитрием Кантемиром, имел чин капитана. Ему в Колодежном селе пожаловано было 6 дворов. Умер холостой». Виявилося, що Байєр помилявся: Григорій був одружений, але бездітний. Також з’ясувалося, що його мамою була Моцок – сестра Іона і рідна тітка мельничара Юрія Моцока, позаяк Григорій називає свого батька і Григорія Бантиша братами, останнього своїм же дядьком, а себе, його рідного небожа, найближчим законним спадкоємцем. Отож вирішив позиватися заодно і про залишені маєтності дядька.
Знову ж, маючи надію на добру імператрицю у червні 1768 р. він пише чолобитну Катерині ІІ на «дворики» Григорія Бантиша, прохаючи визнати його єдиним близьким спадкоємцем свого дядька і теж дати розпорядження на успадкування його помістя в селах Колодязному і Новомлинському Ізюмського полку: «Во время выезду князя Кантемира выихавших с волоской нации бояр и офицеров, выехал тогда отец мой Георгей Моцок со своим братом, а моим дядей, капитаном Григорием Бантышем. И оному Бантышу, как и протчим боярам и офицерам, для его с женою и детьми пропитания пожаловано Изюмского слободского полку в селах Колодяжном и Новомлинском по небольшому числу двориков з жилым домом. Показанный же дядя мой капитан Бантыш с женою, будучи бездетны, померли не оставя к оному имению наследника. И чтоб мне не приити к большему несостоянию, для того оставшеся по дяде моему Бантышу дворики мне, яко ближайшему наследнику и за показанную продолженную отцем моим и самим мною, а также и трьома сыновьями моими службы, отдать во владение. И дабы повелено было оставшиеся по дяде моему в слободском Изюмском полку в селах Колодяжном и Новомлинском дворики з жилым двором отдать мне, яко ближайшему наследнику».
Відомо, що капітану Г. В. Бантишу указом від 12 червня 1712 р. виділили 6 дворів в с. Новомлинському і 6 дворів в Колодязному. На 1715 р. капітан Григорій Васильович Бантиш, 40 років, мав би мешкати у с. Новомлинському Ізюмського полку. Але, за словами полковника Мерескула, жив він у Москві при боці князя Кантемира. Дружиною капітана Г. В. Бантиша ймовірно була донька новомлинського поміщика Юрія Степановича Мечника (Мечникова). За переписом (ревізією) лейб-гвардії майора М. С. Хрущова у 1732 р. в Новомлинську проживало 100 душ чоловіків, а в Колодязному 142 душі чоловіків.
Очевидно і ця тяжба Григорію Моцоку не пішла на користь і відсудити майно двоюрідного дядька йому не вдалося. Тому що згідно з наявними документами Новомлинське (Переволочна) і Колодязне відійшли до Куп’янського повіту і маєтки там успадкували інші молдавани, а Моцоки не згадані в жодному з них. Архівні джерела свідчать, що вже після усіх суплікацій, у 1775 р. абшитований полковий хорунжий Юрій Моцок мешкав удівцем у Золотоноші. Як поміщик мав 85 душ підданих (посполитих та підсусідків): 50 у м-ку Золотоноші, 25 у м-ку Гельмязові і 10 у селі Великій Каратулі. Востаннє згадується як живий у 1780 р. Десь того року й помер.
Із трьох його синів доволі швидко губляться сліди найменшого – Степана, який народився у 1757 р. На червень 1768 р. значився канцеляристом в Переяславській полковій канцелярії. Потім служив прапорщиком на флоті, у піхотних полках поручиком (1775). Далі згадок про нього ми не знайшли. Може бути, що загинув у російсько-турецькій війні 1787–1791 рр. десь під Очаковом чи в Молдові – на своїй історичній батьківщині.
Микола Григорович МОЦОК був старшим сином переяславського хорунжого і в документах називається Юрійовичем та Георгійовичем. Народився в Золотоноші у 1744 р. Шляхтич з походження. У 1761 р. закінчив Переяславський колегіум, де навчався шість років. Службу розпочав 22 травня 1761 р. переяславським полковим канцеляристом, займаючи цю посаду до 1766 р. 10 серпня 1766 р. отримав чин значкового товариша.
Близько 1767 р. одружився з донькою польського шляхтича, мечника вінницького, Івона Подольського Марціаною, з якою мав доньку Ганну та сина Олександра. За іншими джерелами його дружиною була якась Нестемська. Як спадковий і сімейний шляхтич, у 1767 р. від дворянства полку, разом з батьком, підписав наказ депутатам до Комісії нового Уложення.
30 січня 1768 р. указом 2-ї Малоросійської колегії Миколу Григоровича призначили на уряд переяславського полкового хорунжого і він став учасником російсько-турецької війни 1768–1774 рр., відправившись у турецький похід. Під час війни, 3 листопада 1772 р. вийшов указ 2-ї Малоросійської колегії про підвищення його до посади переяславського полкового обозного. У 1774 р., вже на москві, отримав свій перший табельний чин, а 1775 р., пройшовши поглиблену службову перевірку та атестацію, був визнаний відповідним посаді. У 1779 р. все ще займав уряд полкового обозного, а 10 січня 1780 р. дістав звання прем’єр-майора імператорської армії.
На 1774 р. ще жив в одному обійсті з батьком в Золотоноші, маючи у спільному володінні і підданих, – тобто вони не були поділені між ними. Згодом отримав хутір Моцоківку, за 9 верст від Золотоноші, ставши земле та душе власником. Тоді ж, на честь дружини, перейменував Моцоківку у Подольське. У 1780 р. мав 120 підданих: 20 душ у Третій полковій, 30 у Гельм’язівській і 70 у Золотоніській сотнях. Згідно з описом Київського намісництва, у 1781 р. за полковим обозним Миколою Моцоком у Золотоніському повіті (в колишній Золотоніській сотні), значилися 4 ревізькі посполиті і підсусідки та 4 хати в с. Моцоківці.
Прем’єр-майор у відставці, поміщик. На 1782 р. (час ліквідації козацької автономії) тримав 4 хати в хуторі Моцоківці, а в Золотоніській сотні значився ще один хутір полкового обозного Моцока. В «Описах Київського намісництва» вже з’являється і друга його назва – «Подольской хутор».
Також у 1782 р. мав 30 куплених душ у с. Дворічному Золочівського повіту Харківського намісництва. Тобто, це був Дворічний Кут, власне його частина чи куток. Відомо також, що у 1785 р. Микола вів судові тяжби з М. І. Абазою за маєтки в селі Дворічний Кут – тобто продовжував батькові спроби повернути подаровані мельничару Юрію Моцоку маєтності. Але успіху теж не досяг. Тому що Дворічний Кут, відійшовши до Харківського повіту Слобідсько-Української губернії, належав Абазам. У 1802 р. там господарював титулярний радник Василь Абаза, який вирощував картоплю на «аглицький манір». У 1820 р. помістям володів підпоручик Ф. А. Абаза. На 1826 р. поміщиком вказаний поручик Андрій Андрійович Абаза (1786 р. н.), за яким у 1830 р. було 40 ревізьких душ. Як бачимо, Моцоки не згадуються як власники Дворічного Кута.
Микола Григорович вперше нобілітувався у Київському намісництві ще у 1786 р. як шляхтич. У чині прем’єр-майора був внесений до родовідної книги спадкових дворян Київського намісництва. Згодом, як місцевий поміщик та душевласник, був внесений до 3-ї (військової) частини родовідних книг Слобідсько-Української губернії. Вже після смерті, у 1846 р. разом з нобілітацією сина Олександра, який служив у Золотоноші в суді у чині колезького асесора, був внесений до 3-ї частини РК дворян Полтавської губернії. Означене затверджено указом Герольдії від 18 жовтня 1846 р. за № 4426. Цей факт засвідчує, що син його на той час ще був живий і подбав про дворянський статус роду.
Про дітей Миколи Григоровича збереглося обмаль інформації. Доньку Ганну Миколаївну згадує Байєр: у 1782 р. вона вже була. Подальша її доля нам наразі не відома. Можна лише припустити, що вона вочевидь не дожила до повноліття, померши у дитинстві. Син Олександр Миколайович народився у 1768 р. і ще підлітком був записаний до корпусу значкових товаришів (на 1781 р.). Збереглося прохання значкового товариша Олександра Моцока від 1787 р. до генерал-губернатора П. О. Рум’янцева про звільнення зі служби з присвоєнням чину. Далі служив канцеляристом в судових установах Золотоніського повіту. Разом з батьком вносився до 3-ї частини родовідних книг дворян Слобідсько-Української губернії. Дітей вочевидь не мав. Його родина і нащадки загубилися в пітьмі минулого.
Схоже що бездітний Олександр Миколайович заповів х. Моцоківку своїй двоюрідній сестрі – Анастасії Семенівні Ісаєвич. Документальні джерела середини XIX–початку ХХ ст. фіксують обидві назви: Подільське і Моцоківка, хутір і село. На 1861 р. це власницьке село, під назвою «деревня» Подольська, знаходилося серед степу біля криниці, в 3 стані (центр у м-ку Гелм’язові) Золотоніського повіту, 12 верст від Золотоноші, 13 верст від Гелм’язова, мало 15 дворів, 64 чол. і 54 жін. душ (118 жителів).
Після смерті Анастасії Семенівни у 1861 р., маєток успадкували її сини – Василь та Антон Яковичі Ісаєвичі. Перехід спадщини тривав аж до початку 1870-х років. Вони розділили хутір Подольський (так в документі) на три частини і кожен власник окремо укладав викупні та статутні угоди з місцевими селянами. Згідно з матеріалами викупної установи, – 1-ї частини Антон Якович Ісаєвич (у 1875 р.); 2-ї частини у спільному володінні Василя Яковича, Василя Васильовича (?) та Степана Васильовича Ісаєвичів (у 1876 р.); третьої частини Степана Васильовича Ісаєвича (у 1884 р.).
За межовими книгами Золотоніського повіту на 15 жовтня 1877 р. із земельної дачі с. Моцоківки вимежувано ще три ділянки (всього 72 дес. 2384 кв. саж.). 1-ю володіли селяни-власники, колишні кріпаки вдови Іваненка із села Лукашівки (63 дес. і 1660 кв. саж.); 2-ю селянин-власник із с. Лукашівки Дмитро Гайдай (3 дес. 104 кв. саж.); а 3-ю теж селянин-власник із с. Лукашівки Іван Гайдай (6 дес. 620 кв. саж.). Ні Моцоки, ні Ісаєвичи, як землевласники цього села (яке названо «Моцоковка»), в межових книгах вже не згадуються.
Семен Григорович МОЦОК – другий син хорунжого Григорія, став справжнім продовжувачем роду в Україні (на відміну від старшого брата Миколи). Народився 1750 р. Здобув освіту: скінчив курс наук у Переяславському колегіумі. На червень 1768 р. служив канцеляристом в Переяславській полковій канцелярії. Мабуть у тому ж році пішов до московської армії: служив прапорщиком Азовського піхотного полку і брав участь у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. На 1775 р. підпоручик. У 1778–1779 рр. подавав до похідної канцелярії генерала П. Рум’янцева рапорт, формулярний список та лікарський атестат, прохаючи про відставку. Діставши її без підвищення у чині підпоручиком, замешкав у селі Великій Каратулі. Зажив поміщиком, мав у Переяславському та Золотоніському повітах 37 хат підданих та посполитих.
Близько 1778 р. одружився. За дружину взяв собі Ксенію Данилівну Бутовську – доньку чигирин-дібровського і жовнинського сотника, теж молдавського походження, Данила Олександровича Бутовського та Ганни Федорівни Базилевич-Кулябки. У шлюбі народилися два сини – Григорій і Василь, та донька Анастасія (у 1785 році). Остання на початку 1803 р. стала жінкою підпоручика Якова Пантелеймоновича Ісаєвича (1777 р. н.), з котрим мала семеро дітей: синів Миколу (1804 р. н.), Івана (1805 р. н.), Василя (1809 р. н.), Якова (1811 р. н.), Антона (1818 р. н.), Олександра (1822 р. н.) та доньку Ксенію (1814 р. н.) Ісаєвичів. Анастасія підтримувала добрі стосунки зі своїми братами: від двоюрідного Олександра успадкувала с. Моцоківку, а рідний брат, поручик Григорій у селі Козинцях у березні 1811 р. став хрещеним батьком її сина Якова.
Молодший син Григорій Семенович був на військовій службі. Поручик у відставці (на 1825 р.). Як ми щойно зазначили, у березні 1811 р. став хрещеним батьком небожа – Якова Яковича Ісаєвича. Хрещеною матір’ю була дівчина Пелагея Гулак. Впродовж 1823–1826 рр. служив триріччя за вибором дворянства комісаром у Кременчуцькому земському суді. Подавав документи на дворянську нобілітацію і був внесений дворянським зібранням до 2-ї частини РК спадкових дворян Полтавської губнонії. Але затвердження указом Герольдії так і не дочекався. Згадується у спогадах Олексія Дмитровича Бутовського як частий гість поміщика Петра Даниловича Бутовського (свого дядька). Про долю і родину цього (за словами мемуариста) випещеного старосвітського поміщика відомостей наразі не маємо. За опосередкованими свідченнями, можна лише висловити припущення, що його пізня донька, Ольга Григорівна, стала дружиною співвласника села Слюзівки Григорія Валеріановича Булюбаша.
Старший, Василь Семенович теж був на військовій службі і теж не у високих чинах. Поручик, штабс-капітан у відставці (на 1815 р.). Впродовж 1815–1822 рр. служив за вибором дворянства комісаром у Кременчуцькому земському суді. На цій посаді його змінив молодший брат Григорій. Василь став поміщиком Кременчуцького повіту. Сталося це так.
Свого часу донька чигирин-дібровського сотника Івана Булюбаша Анастасія, вийшовши у заміжжя за лубенського полкового осавула Семена Леонтійовича Слюза, отримала у посаг хутір Кринки в степах, який з часом переріс у село Слюзівку. До хутора було приєднано чимало сусідніх земель – «в довжину на п’ять верст, а в ширину на чотири версти». Так село, з дачею у 4000 десятини землі, стало власністю Слюзів і передавалося у спадщину донькам та онукам Анастасії Іванівни. Василь Семенович Моцок одружився з донькою корнета Івана Васильовича Слюза (онук Анастасії Булюбаш), яка принесла йому в посаг частину Слюзівки (200 десятин землі) із ревізькими душами. Цю маєтність успадкував її єдиний син Павло Васильович Моцок, назвавши на свою честь Павлівкою, а вже від нього його сини та донька. Ось таким чином Моцоки опинилися у Кременчуцькому повіті.
Дружину штаб-капітана Василя Моцока звали Олександрою. Вона прославилася на всю імперію своїм нелюдським поводженням із селянами і жорстокими покараннями дворових дівчат. А кріпачці Марфі Головченко у липні 1827 року завдала таких побоїв і тілесних ушкоджень, після яких бідолашна померла. Цю справу розглядав Сенат, після чого подав імператору «всеподданейший доклад». Як наслідок – за це убивство і за жорстокість до інших Олександра Моцок була засуджена до заслання в Сибір. Зауважимо, що її справа і поведінка не випадає із низки вже відомих нам фактів жорстокості поміщиків і особливо поміщиць. І не лише знаменитої Дар’ї Салтикової (Салтичихи). На прикладі катеринославських дворян відомі такі факти з Ольгою Струковою/Бріскорн та Марією Харченко.
За описом 1858–1861 рр. власницьке село Слюзівка знаходилося в першому стані (центр в м. Градіжську) Кременчуцького повіту, в степу біля колодязя, 52 версти від повітового центру і 25 верст від станової квартири, нараховувало 50 дворів і 351 жителя (165 чоловіків і 186 жінок). Земельна дача під селом складала тоді 3976 дес. придатної землі. Село Павлівка ще не було виділене зі Слюзівки і не значилося як окремий населений пункт. Після виокремлення Павлівка назвалася селом (до і під час викупів) та хутором (вже за межовими книгами 1886 р.).
На час скасування кріпаччини (1859 р.) основна частина «деревни Слюзовой» належала поміщику Івану Петровичу Ісаєвичу. Там за ним було записано: 122 ревізькі душі кріпаків, 32 двори, дворових не було, а також 790 дес. придатної і 100 дес. непридатної землі. Інші співвласники вважалися дрібнопомісними дворянами, не маючи й сотні ревізьких душ.
Викупні та статутні угоди із павлівськими селянами впродовж 15.10.1884–7.02.1886 рр. уклали діти (спадкоємці) Павла Васильовича: сини Микола, Іван, Олександр, Віталій та донька Ольга Моцоки. А із селянами Слюзівки ще у 1877 р. викупні та статутні угоди підписали Надія Миколаївна Родзянко, а також Михайло, Яків, Петро, Дмитро, та Костянтин Івановичі Ісаєвичі аж у 1884 р. Частина Н. Родзянко називалася селом, а частина Ісаєвичів «деревней». Тобто, вже до 1881 р. Слюзівка була розділена на три кутки.
Після відпуску селян на волю і наділення їх землею, за Моцоками лишився хутір Павлівка, а селян вони виселили в Слюзівку. За межовими книгами цей хутір був вимежуваний із с. Слюзівки у 1881 р. землеміром Флоринським, а межування затвердив 10 серпня 1883 р. межувальник Гощинський. На 28 липня 1886 р. хутір Павлівка (земельна ділянка під літерою «Т») належав спадкоємцям Павла Васильовича Моцока, і за ними у спільному володінні було 194 десятини і 60 кв. саж. землі.
Земельна дача під селом Слюзівкою, яка складала 3781 дес. землі (без хутора Павлівки), була розділена землемірами Флоринським (у 1881 р.) та Подольським (1. 08. 1883 р.) аж на 24 ділянки. Їхніми власниками стали дворяни: статський радник Григорій Валеріанович Булюбаш (180 дес. 1720 кв. саж.) та його мати, вдова майора Амалія Осипівна Булюбаш, уроджена Мількевич (123 дес. 1318 кв. саж.); капітан-лейтенант флоту Михайло Іванович Ісаєвич (дві ділянки: 147 дес. 1445 кв. саж. та 57 дес. 464 кв. саж.); лейтенант флоту Яків Іванович Ісаєвич (дві ділянки: 119 дес. 1600 кв. саж. та 27 дес. 821 кв. саж.) і його дружина Олександра Миколаївна Ісаєвич, уроджена Слюз (дві ділянки: 44 дес. 1200 кв. саж. та 15 дес. 379 кв. саж.); полковник Олексій Дмитрович Бутовський (19 дес. 200 кв. саж.); дружина губернського секретаря Костянтина Віталійовича Родзянка Надія Миколаївна, уроджена Слюз (114 дес. 2245 кв. саж.). А також ділянки: псаломщика Петра Якубовського (19 дес.); міщан – Василя Колотієвського (26 дес.), Гафії Кралич (16 дес.) та Юхима Кралича (58 дес.); козаків – Федора Тищенка (16 дес.), Петра Бабича (2 дес.), Якова Усенка (5 дес.), Кирила Онуфрієнка з іншими (31 дес.); казенних селян – Трохима Лотиша (24 дес.), Степана Голика (85 дес.); різних осіб, жителів Слюзівки (45 дес.); дві ділянки селянських товариств Слюзівки та колишніх кріпаків панів Родзянків.
Сьогодні від Павлівки не лишилося нічого, а Слюзівка, як і переважна більшість українських сіл деградувала до решти і тихо доживає віку. А щойно означена інформація дає нам підстави стверджувати, що Василь та Павло Моцоки близько поріднилися, чи були у родинній близькості з нащадками козацької старшини дворянами Ісаєвичами, Булюбашами, Слюзами, Родзянками, Бутовськими.
Павло Васильович Моцок, послуживши короткий час, вийшов у відставку поручиком. Потім вів життя провінційного поміщика, був одружений, але хто була його дружина поки що встановити не вдалося. У 1870 р. пройшов дворянську нобілітацію разом з дітьми: синами Іваном, Олександром, Миколою, Віталієм та донькою Ольгою. Указ Герольдії про внесення усіх до 2-ї частини РК ухвалено 20 жовтня 1870 р. за № 9968.
На маргінесі зауважу, що свого часу в дворянському архіві Полтавського дворянського зібрання зберігалися три справи про нобілітацію Моцоків. Прем’єр-майора Миколи Григоровича Моцока (спр. № 187), самого, без дітей; поручика Григорія Семеновича Моцока (спр. № 454), теж самого без родини; та поручика Павла Васильовича Моцока з дітьми: Іваном, Олександром, Ольгою, Миколою та Віталієм (спр. № 549). В РГІА в архіві Герольдії Сената зберігаються три справи про дворянську нобілітацію Моцоків. Одна за 1846 р. по Київській губернії, і дві по Полтавській: за 1870 р. і за 1884 р.
Поручик у відставці Павло Моцок передчасно помер між 1874 та 1884 рр. Очевидно найстаршим із його синів був Іван Павлович, який народився у 1855 р. У 1875 р. скінчив Полтавську петровську воєнну гімназію. Після неї навчався в Костянтинівському військовому училищі і на 1890 р. служив у Київській фортечній артилерії. Згодом офіцером курського гарнізону, де жив тривалий час (там він і помер). Капітан у відставці (1899 р.). Десь у 1884 р. одружився, і мав синів Володимира (1885 р. н.), Миколу (1888 р. н.) та Павла (1889 р. н.). Значився у списках землевласників – тобто, як старший з братів успадкував батьків маєток. До слова: у списках землевласників імперії починаючи з 1870 р. значаться Іван Павлович Моцок (Мацок) та Микола Павлович Мацок. Про інших дітей Павла Васильовича не згадується. Можливо вони продали свої долі братам.
Впродовж 1899 – 1907 рр. капітан у відставці Іван Павлович Моцок служив земським начальником п’ятої дільниці Рильського повіту Курської губернії. А у 1900 р. Державний дворянський земельний банк Міністерства фінансів видав кредит І. І. Моцок (дружині??). На початку літа 1909 р. Іван Павлович помер. Означене засвідчує архівна справа за 1909–1910 рр. про призначення пенсії його родині. Очевидно, що на момент його смерті залишалися неповнолітні діти та не сплачений кредит. Бо того ж таки 1909 р. Земельний банк розглядав справу про кредит І. І. Моцок, взятий у 1900 р.
Другий син Павла Васильовича Микола народився 30 липня 1856 р. і був на 10 місяців молодшим за Івана, тому навчався разом з братом і разом з ним у 1875 р. закінчив Полтавську військову гімназію. Після неї – Олександрівське училище і офіцерську артилерійську школу (відділення фортифікації) на «успішно». Православний. У військову службу вступив 10.08.1875 р. Звання отримував за визначеним порядком чинів: прапорщик (з 22.05.1877 р.), підпоручик (з 18.12.1878 р.), поручик (з 20.12.1879 р.), штабс-капітан (з 10.11.1886 р.), капітан (з 15.07.1893 р.), підполковник (з 14.12.1903 р.), полковник (з 1909 р.). Служив в Київській та Варшавській фортечній артилерії, в 4-й дивізії важкої артилерії. Був командиром роти та командиром батареї. На 6 грудня 1909 р. підполковник. З 29 липня 1911 р. командир 4-го Владивостоцького фортечного артилерійського полку. Мав нагороди: св. Анни 3 ступеня (1898 р.); св. Станіслава 2 ст. (1906 р.); св. Володимира 4 ст. (1913 р.).
16 квітня 1914 р. Микола Павлович отримав звання генерал-майора і вийшов у відставку з мундиром та пенсією. Про його участь у Першій світовій та у громадянській війнах свідчень не збереглося. Нам лише відомо, що якийсь генерал Моцок значився у списках генералів та офіцерів врангелівської армії, засуджених кривавими радянськими чекістами. Цілком можливо, що це наш Микола Павлович. І, схоже, що він все ж залишився в СРСР.
Про його родину в послужних списках не сказано (хоча зазвичай про неї згадувалося, навіть вказувалася кількість дітей і їхня стать). Але у біографічній довідці зазначено, що на початок 1909 р. він таки мав дружину і четверо дітей. Проте, знайти інформацію про них нажаль не вдалося. Сам Микола Павлович і його нащадки вживали вже прізвище Мацок. Його нащадки нині проживають по всій російській федерації. Цілком можливо, що Микола Павлович Мацок (1958 р. н.), який мешкає в м. Ногінську, є його правнуком.
Третій син, Олександр Павлович, відомий нам лише за дворянською нобілітацією у 1870 р. та за викупними угодами у 1886 р., як і єдина донька – Ольга Павлівна. Більше інформації про них ми не знайшли.
Найменший з дітей, четвертий син – Віталій Павлович – народився у 1864 р. Закінчив будівельний інститут у Петербурзі. Цивільний інженер. Жив у Києві і служив губернським архітектом (на 1908 р.). Впродовж 1908–1909 рр. керував будівельними роботами по реконструкції храму Вознесіння на Лук’янівці. У документах згадується як Віталій та Віктор Моцок. Він був одружений, мав дітей та онуків. Його нащадки і нині мешкають в Києві.
Із нащадків синів Павла Васильовича нам відомо лише про трьох дітей офіцера-артилериста Івана Павловича Моцока. Старший з них – Володимир, закінчив ветеринарне відділення медичного факультету університету св.. Володимира в Києві, отримав диплом ветеринарного лікаря і 1 квітня 1910 р. був відряджений до Тобольської губернії. Другий син, Микола Іванович, народився 1888 р. в Києві. Дворянин. Скінчив Курську гімназію (де на той час служив батько) і фізико-математичний факультет університету св. Володимира у 1907 р. На 1937 р. записаний як росіянин, мешканець Курська і викладач Курського залізничного технікуму. Там же, 5 серпня 1937 р. заарештований органами НКВС. Дуже швидко, за ухвалою трійки, розстріляний. Реабілітований у січні 1956 р. Тобто, напевно мав дружину та дітей, які подавали заяву на перегляд справи. Усі вони осіли в Курську.
Молодший син, Павло Іванович Моцок, народився в Києві у 1889 р. Дворянин. Закінчив Київську першу гімназію і юридичний факультет університету св. Володимира у 1910 р., служив у Києві присяжним повіреним до 1917 р. Подальша його доля мені не відома.
Наразі це всі нащадки мельничара Юрія Моцока яких нам наразі вдалося встановити, а також все що ми змогли у вкрай несприятливих дослідницьких умовах про них знайти. Щоправда є ще й кілька невстановлених осіб серед дворян Херсонської та Бессарабської губерній. Але, схоже, вони належали до нащадків тих представників роду, які у 1711 р. залишилися у Молдавії, не піддавшись на авантюру князя Д. Кантемира.
Отже, проведене дослідження засвідчило, що представники родини Моцок, займаючи відповідальні посади відіграли певну історичну роль як військові діячі та управлінці. В українській адміністрації вони служили полковими старшинами (хорунжими, осавулами), в імператорській армії поручиками, майорами і навіть генерал-майорами. Були власниками маєтностей та поміщиками в селах Дворічний Кут (Харківський полк), Моцоківка, воно ж Подольське (Золотоніська сотня а потім повіт) та Павлівка, вона ж Слюзівка (Кременчуцького повіту). Всі ці помістя в різний час за різних обставин були втрачені. Більше 40 років, впродовж 1742–1787 рр. вони вели тяжбу за повернення маєтностей у Дворічному Куті, які необачно та нерозсудливо спродав їхній пробанд.
В ході наукової евристики встановлено, що у перші роки після приїзду Моцоки продовжували ріднитися зі своїми молдаванами – Кодрянами, Абазами, Данулами. В подальшому через шлюби нащадки Юрія Моцока поріднилися з українськими козацько-старшинськими родинами Бутовських, Базилевичів-Кулябок, Булюбашів, Гулаків, Слюзів, Ісаєвичів, Кандиб, Ілляшенків, Родзянок, Роздеришиних, Черняхівських, Томар, Юзефовичів, Прохоровичів, Гудимів-Левковичів, Кодинців, Александровичів, Криштофовичів та ін. Сліди роду губляться в радянський час. Дехто став жертвою комуністичної диктатури та терору, решта назавжди розчинилася в морі єдиного «савецкаго народа».
Використані джерела та література:
Arhiva Societăţii Ştiinţifice şi Literare. 5 Numere. Iaşi,1890. Р. 113.
Bacalov Sergiu. Boierimea Ţării Moldovei la mijlocul sec. al XVII-lea–începutul sec. al XVIII-lea: (studiu istorico-genealogic). Chișinău, 2012. 468 p. Р. 21, 85, 115, 120, 121, 124, 134, 310, 387, 411, 414.
Balan Teodor. Documente Bucovinene. Volumul IV: 1720–1745 Editura Mitropoliei Bucovinei. Cernăuţi, 1938. 299 s. Р. 18, 22, 92, 110, 111, 118 – 119, 143, 244–245.
Balan Teodor. Documente Bucovinene. Volumul VI: 1760–1833. Editura Mitropoliei Bucovinei. Cernăuţi, 1942. 504 s. Р. 21, 22, 57–60, 65, 89, 136, 161–162, 201, 207, 219–221, 222, 225, 259, 293.
Documenta Romaniae historica: Moldova. А. Volume 21. București,1971. Р. 20
Documenta Romaniae historica: Volume 19 (1643–1644). București, 1969. Р. 179.
Osadchenko Ion. Relat︠s︡iĭ literare moldo-ruso-ukrainene: yn sekolul XIX. 1977. Р. 174, 272, 284, 326.
Stoicescu Nicolae. Dicționar al Marilor Dregători din Țara Românească și Moldova în sec. XIV–XVII. București: Editura enciclopedică română. 1971.
Аброскін П., Кривошея В., Стасенко О. Київщина козацька: люди і долі. К.: Видавничий дім «Стилос», 2004. С. 42–52.
Адміністративно-територіальний поділ Полтавщина (1648 – 2012). Полтава, 2012. С. 102.
Адміністративно-територіальний устрій Лівобережної України 50-х років ХVІІІ ст. Каталог населених пунктів. Київ, 1990. С. 65, 67.
АК (Адрес-календарь) на 1825 р. Ч. 2. С. 350. АК на 1774- 217; 1775 – 218, 247. 1777-309; 1778-336; 1779-с. 406. АК на 1816 г. Ч. 2. С. 398. АК на 1818 г. Ч. 2. С. 414. АК на 1819 г. Ч. 2. С. 416. АК на 1820 г. Ч. 2. С. 429. АК на 1821 г. Ч. 2. С. 422.
Бабий А. И. Формирование молдавской ителлигенции во второй половине ХІХ в. 1971. С. 67.
Байер Г.-З. История о жизни и делах молдавского господаря князя Константина Кантемира. Москва: Университетская типография Н. Новикова, 1783. С. 365, 366, 367, 374, 375, 379, 389, 390, 395, 396.
Бутовский А. Д. В родном гнезде (летопись рода Бутовских). Киев: Олимпийская литература, 2009. С. 364.
Грекул Ф. А. Славяно-молдавские летописи XV–XVI вв. 1976. С. 101, 115, 123, 144.
ДАХО (Державний архів Харківської області). Ф. 14 (Харківське губернське дворянське депутатське зібрання). Оп. 11 (Родовідна книга спадкових дворян). Спр. 2 (Прізвища на літеру А–Д. Частина 2. Т. 1). Арк. 85зв.–87.
Димитрия Кантемира бывшего князя в Молдавии, историческое, географическое и политическое описание Молдавии с жизнью сочинителя. Москва: Университетская типография Н. Новикова, 1789.
Дюмін В. Вони будували Київ (із спогадів старого архітектора). Хроніка 2000: український культурологічний альманах. 1993. Вип. 1/2(3/4). С. 107.
Жертвы политического террора в СССР. Книга памяти Курской области. 1996. С. 146.
Звід пам'яток історії та культури України: енциклопедичне видання. Книга 1. Частина 1. Київ, 1999. С. 107, 562.
Исторические связи народов СССР и Румынии в XV–начале XVIII века. Том 3. Составитель Я. С. Гросул. Москва, 1970. С. 78, 79, 389.
История всемирной литературы в 9 томах. Москва, 1987. С. 316.
Ісаєвич Я. Д. Літературна спадщина Івана Федорова. Львів, 1989. С. 153, 186.
Кантемир Д. К. Описание Молдавии. Москва, 2022. С. КІІ-15, 375, 387.
Лучицкий И. В. Сборник материалов для истории общественных земель и угодий в Левобережной Украине (Полтавская губерния). Киев, 1884. С. 230.
Малаков Д. В. Архітектор Городецький: архівні розвідки. Київ, 1999. С. 172, 227.
Месяцослов с росписью чиновных особ на 1779 год. Часть 1. СПб., 1779. С. 406.
Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. Том 2. С. 233, 234.
Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. Том 4. С. 688.
Молдавия в эпоху феодализма. Переписи населения. Часть 1–2. Кишинев: Штиинца, 1975. С.100.
Молдавия в эпоху феодализма. Славяно-молдавские грамоты. Том 1. Кишинев: Штиинца, 1961. С. 75, 77; 130; 177, 294–295; 309–310, 369–371; 400, 433.
Молдавия в эпоху феодализма. Том 2. Кишинев, 1978. С. 43, 74, 432.
Молдавия в эпоху феодализма. Том 3. Кишинев, 1982. С. 130, 148, 177, 433.
Молдавия в эпоху феодализма. Том 4. Кишинев, 1986. С. 116, 145, 352.
Молдавия в эпоху феодализма. Том 5. Кишинев, 1987. С. 14, 91, 318.
Молдавия в эпоху феодализма. Том 6. Кишинев, 1992. С. 43.
Описи Київського намісництва 70–80 років ХVІІІ ст. Київ: Наукова думка, 1889. 390 с. С. 105.
Павловский И. Ф. Исторический очерк Петровского Полтавского кадетского корпуса. Приложение: Список кадетам окончивших курс Петровско-Полтавского кадетского корпуса и Петровско-Полтавской военной гимназии (1870–1875). Полтава, 1890.
Полтавская губерния. Список населенных мест по сведениям 1859 года. СПб., 1862. С. 43, 113.
Приложение к трудам редакционных комиссий для составления Положений о крестьянах, выходящих из крепостной зависимости. СПб., 1860. С. 20–21 (72–73).
Протоколы, журналы и указы Верховнаго Тайнаго Совета 1726–1730 гг. Част VІІ (январь–июнь 1729 г.). Сборник Русского исторического общества. Т. 94. СПб., 1894. 872 с. С. 88.
РГАДА (Российский государственный архив древних актов). Ф. 1354. Оп. 1. Д. 1065. Алфавит межевых книг Золотоношского уезда Полтавской губернии. Л. 128об. (№ 20, 21, 22).
РГАДА. Ф. 1354. Оп. 378. Д. 1068. Алфавит Кременчугского уезда Полтавской губернии. Л. 125об.; 140об.–141об.
РГИА (Российский государственный исторический архив). Ф. 577. Оп. 30. Д. 271. 1-я часть хутора Подольского. Исаевича А. Я. 28 апреля 1875–7 августа 1875 г. Л. 1 – 33.
РГИА. Ф. 577. Оп. 30. Д. 272. Хутора Подольского. Исаевича С. В. 29 февраля 1884–11 сентября 1884 г. Л. 1–32.
РГИА. Ф. 577. Оп. 30. Д. 273. Хутора Подольского. Исаевичей В. Я., В. В. и С. В. 20 февраля 1876–27 июля 1876 г. Л. 1–28.
РГИА. Ф. 577. Оп. 30. Д. 771. Исаевичевых, д. Слюзовки. 17 марта–24 сентября 1784 г. 41 л.
РГИА. Ф. 577. Оп. 30. Д. 828. Родзянко Н. Н. Села Слюзовки. 9 августа–22 ноября 1877 г. 31 л.
РГИА. Ф. 577. Оп. 30. Полтавская губерния. 1863–1888. Д. 809. Моцаков Н. П., И. П., А. П., В. П. и О. П. дер. Павловки Кременчугского уезда. 15 октября 1884 г.–7 февраля 1886 г. 45 л.
РГИА. Ф. 593. (Государственный дворянський земельный банк МФ). Оп. 11. Д. 1524 (О ссуде Моцок И. И.). 1900 г. Л. 1–8.
РГИА. Ф. 593. Оп. 11. Д. 1525 (О ссуде Моцок И. И.). 1909 г. Л. 1–19.
РГИА. Ф. 1151 (Департамент гражданських и духовних дел Государственного Совета). Оп. 1 (1826 г.). Д. 166 (О жене штабс-капитана Моцока Александре, судимой за жестокое обращение с крестьянами мужа и за жестокое наказание девки Марфы Головченковой, после котрого она умерла). 27 июля 1826 г.–22 декабря 1826 г. Л. 1 – 10.
РГИА. Ф. 1291 (Земский отдел МВД). Оп. 30 (1899 г. Лит. Г.). Д. 123 (Группа господина земского начальника пятого участка Рыльского уезда Курской губернии И. П. Моцоки). 20 декабря 1899 г.–28 апреля 1907 г.
РГИА. Ф. 1291. Оп. 35 (1909 г.). Д. 261 (О назначении пенсии семейству бывшего земского начальника пятого участка Рыльского уезда Курской губернии отставного капитана Моцок). 5 августа 1909 г.–19 марта 1910 г.
РГИА. Ф. 1302 (Ветеринарное управление МВД). Оп. 13 (1910 г.). Д. 2075 (О командировании ветеринарного врача Владимира Моцока в Тобольскую губернию). 1 апреля 1910 г.
РГИА. Ф. 1343 (Третий департамент Сената). Оп. 51 (Слободско-Украинская губерния). Д. 542 (Дворянские списки за 1786 – 1828 гг.). Л. 82 (премьер-майор Моцок Николай Григорьевич).
РГИА. Ф. 1343 (Третий департамент Сената). Оп. 51 (Киевская губерния). Д. 607 (Дворянские списки, дворянин Моцок Александр Павлович).
РГИА. Ф. 1343 (Третий департамент Сената). Оп. 51 (Полтавская губерния). Д. 607 (Дворянские списки). Л. 794 (дворянин Моцок Павел Васильевич).
РГИА. Ф. 1343. Оп. 25. Д. 5958 (Дело о дворянстве Моцока по Киевской губернии). 1846 г.
РГИА. Ф. 1343. Оп. 25. Д. 5959 (Дело о дворянстве Моцока по Полтавской губернии). 1870 г.
РГИА. Ф. 1343. Оп. 25. Д. 5960 (Дело о дворянстве Моцока по Полтавской губернии). 1884 г.
РГИА. Ф. 1343. Оп. 51 (Слободско-Украинская губерния). Д. 21 (Дворянские списки). Л. 3 (майор Моцок Николай Григорьевич).
РГИА. Ф. 1343. Оп. 51. Д. 542. Л. 82 (Моцок Александр Николаевич).
РГИА. Ф. 1398 (Всеподданнейшие доклады и рапорты Сената. Коллекция). Оп. 1 (1797 – 1840). Д. 42 56 (Доклад по делу жены оставного штабс-капитана помещицы Полтавской губернии Моцоковой А., осужденной за жестокое обращение с крестьянами и нанесение смертельних побоев Головченковой М.). Л. 1–5
Сборник материалов конференции, посвященной 100-летию Д. Е. Михальчи. Доклады и выступления. Москва, 2022. С. 69.
Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Полтавской губернии. Полтава, 1898. С. 421, 443, 461.
Список полковникам по старшинству. Составлен 1 марта 1910 г. С. 1227. Составлен 1 марта 1911 г. С. 1013. Составлен 1 марта 1912 г. С. 911. Составлен 1 марта 1914 г. С. 505.
Стати Василе. История Молдовы. 2003. С. 139, 140, 457.
Степанов В. П. Русское служилое дворянство 2-й пол. XVIII в. СПб., 2000. 74-217 75-218 76-247 77-309 78-336 79-406.
Урече Григоре. Летописецул церий Молдовей. Кишинев: Штиинца, 1971. С. 161, 176, 182, 183, 194, 251.
Филарет (Гумилевский). Историко-статистическое описание Харьковской епархии. Т. 2. Харьков, 2011. С. 251, 252, 261, 361, 551.
Филарет. Историко-статистическое описание. Отдел 2. Харьков, 1857. С. 68.
Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. Отдел 3. Харьков, 1857. С. 207
Фомин С. В. Кантемиры в изобразительных материалах. Кишинев: Штиинца, 1988. С. 30, 32, 80.
Цвиркун В. И. Дмитрий Кантемир. Страницы жизни в письмах и документах. СПб.: Нестор-История, 2010. 412 с. С.37, 138, 168, 170, 396.
Цвиркун В. И. Материалы, относящиеся к истории молдавских семей, которые уехали с Дмитрием Кантемиром в Россию. Revista de Istorie a Moldovei. № 2 (70). Chișinău, 2007. С. 98, 100.
ЦДІАК (Центральний державний історичний архів України у м. Києві). Ф. 51 (Генеральна військова канцелярія). Оп. 1 (том 1). Спр. 899. Про спір переяславського полкового хорунжого Григорія Моцока з переяславським полковим суддею Костянтином Лесеневичем за напади на його хутір у Золотоніській сотні, захоплення людей, худоби, сіна та іншого майна. 17. 12. 1753–18. 01. 1755 р. Аркуші 1–7.
ЦДІАК. Ф. 51 Оп. 1. Спр. 1296. Про передачу на розгляд Переяславській полковій канцелярії скарги переяславського полкового хорунжого Григорія Моцока на сотенну старшину і козаків Золотоніської сотні за викошення його луки. Січень 1755 р. Аркуші 1–3.
ЦДІАК. Ф. 51. Оп. 1 (том 2). Спр. 2355. Сказка про службу переяславського полкового хорунжого Григорія Моцока. 24 лютого 1762 р. Аркуші 1–4.
ЦДІАК, Ф. 51, оп. 3, спр. 11461. Реєстри по збору консистентського податку з населення Лівобережної України. 1752–1753 рр. А. 863зв – 863а. і 870зв.–871.
ЦДІАК. Ф. 54 (Друга Малоросійська колегія). Оп. 1. Спр. 1280. Про підвищення хорунжого Переяславського полку Моцока до чину обозного (1772 –1773). Арк. 1–22.
ЦДІАК. Ф. 54. Оп. 1. Спр. 1905. Послужні списки бунчукових, військових товаришів та іншої старшини Переяславського полку. 31. 12. 1775 р. Арк. 9–9зв.
ЦДІАК. Ф. 54. Оп. 1. Спр. 1906. Послужні списки урядовців Переяславського полку. 13. 07. 1775 р. Арк. 1–9.
ЦДІАК. Ф. 54. Оп. 1. Спр. 3380. Відомість переяславського маршалка шляхетства про проходження служби, про майновий та сімейний стан урядовців Переяславського полку. Січень 1775 р. Арк. 15.
ЦДІАК. Ф. 193 (Київське намісницьке правління). Оп. 1. Спр. 3184. Прохання значкового товариша Олександра Моцока генерал-губернатору П. О. Рум’янцеву про звільнення зі служби з присвоєнням чину. 1787 р. Арк. 1–2.
ЦДІАК. Ф. 246. Оп. 1 (1757–1795). Спр. 766. Чолобитні офіцерів та унтер-офіцерів Московського, Троїцького, Смоленського, Ростовського, Тульського та Азовського піхотних полків про звільнення у відставку за станом здоров’я. Листопад 1778–1779 рр. Рапорт, формулярний список та лікарський атестат Семена Григоровича Моцока. Арк. 163–165; 175; 176.
ЦДІАК. Ф. 1710 (Слобідсько-Українська губернська канцелярія). Оп. 2. Справа 749. Про дозвіл відставному хорунжому Моцоку викупити маєток, проданий його батьком. А. 1–11зв.
ЦДІАК. Ф. 1945 (Харківська палата цивільного суду). Оп. 1 (1780–1851 рр.). Спр. 382. Про спір полкового обозного М. Моцока з титулярним радником В. Абазою за нерухоме майно. 1785 р. Арк. 1–105.
Шидловский С. И. Материалы для очерка служебной деятельности Шидловских в Слободской Украине в 1696–1727 гг. Спб.: 1896 г. С. 2, 153–171.
Comments