Переважна більшість генеалогій відомих аристократичних родин (а монарших династій і поготів) розпочинаються з якогось далекого і знаменитого пращура. Зазвичай міфічного, або напівлегендарного засновника, який у свою чергу має дуже давнє походження, якщо не від самого бога (чи відразу від двох), то вже обов’язково від якогось харизматичного і пасіонарного історичного персонажа – наприклад Юлія Цезаря. На таке неймовірне і водночас кумедне зазіхання можна було б і не зважати – такі були часи і менталітети. Та просте, на перший погляд, визначення витоків родоводу в руках авантюристів у кінцевому підсумку перетворюється у вкрай важливе політичне питання, не тільки внутрішньодержавне, але й міждержавне, призводячи до війн і численних убивств людей, які не мають жодного стосунку до генетичних колізій можновладців. Одним з таких фіктивних, але вкрай агресивних родоводів є генеалогічна історія князівського роду, яку на замовлення злочинної влади історики назвали «династією Рюриковичів».
Коренем цього «історичного зла» стала всього лише звичайна легендарна середньовічна казка про трьох братів, – Рюрика, Синеуса і Трувора, яких з їхніми воїнами покликали до себе князювати нерозсудливі ільменські племена (зауважимо – не дніпровські), що ніяк не могли самі собі дати ради – чудь, весь, кривичі і словени. За дивним збігом обставин – два фінські і два слов’янські. Записано її було нібито у 1113 р. в Києві до літопису, умовно названому «Повість минулих літ» (ПМЛ) ченцем Печерського монастиря Нестором, а у 1116 р. відредаговано ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром. Тобто, джерелом появи означеної генеалогічної фікції стали легендарні і міфічні розповіді літописців, літературні вигадки по своїй суті.
Тривалий час про неї не знали (або забули, чи просто вона була непотрібною), допоки аж у другій половині ХV ст. московські князі оголосили про свої агресивні претензії і зазіхання на території сусідніх держав, а також про наміри «відновити історичну справедливість». І почалося…
Отож першим і найважливішим фактором аргументації нашого заперечення означеної в заголовку формули є звичайне визнання династії дійсною (а не фіктивною) через пробанда роду і присвоєння їй певного родового імені – патроніму. Саме ця назва і є найбільшою вадою та генеалогічно найвразливішим місцем конструкції. Її парадокс пов’язаний з історіографічною традицією, про що ми ще поговоримо. В ній Рюрик постає всесвітньовідомою особистістю, про яку нічого не відомо. За легендою цей персонаж з’являється в літописах якось несподівано. Причому поза Києвом, і навіть ніколи там не буває. Княжить доволі довго (17 років), і, «засвітивши» лише свій перший і останній рік правління, помирає. При цьому, жоден автентичний документ до часу написання ПМЛ не фіксує князя, вождя чи бодай якогось персонажа історичних подій, пов’язаних зі східними слов’янами з іменем чи бодай прізвиськом Рюрик. Жоден. Найдавніший відомий достовірний текст 30–40-років ХІ ст., який найближче стоїть до тих часів, «Слово» митрополита Іларіона не згадує серед предків Володимира такого родича і діяча. Взагалі. Важко повірити, що про це могли забути в родині лише за сто років та щоб його не було зафіксовано в тогочасних актах, які аж у серединні ХІІІ ст. згоріли під час погромів монгольської інвазії.
Згодом, з політичних мотивів, ім’я Рюрика поступово впроваджується до текстів літописів та релігійних і полемічних трактатів конкретних епох і конкретних осіб. Особливою інтенсивністю історичних фальсифікацій славилися часи московських князів Івана ІІІ та Василія ІІІ. Саме в роки правління останнього легенда обросла офіційним твердженням, що сам цей вигаданий Рюрик є прямим нащадком римського імператора Октавіана Августа (тобто, фальсифікатори занурилися більше ніж на 800 років у глибину століть). До цього парадоксу ми повернемося далі, але на маргінесі зауважу, що навіть тоді рід ніхто не називав «династією Рюриковичів». Рід московських князів вимер, так і не дізнавшись, що вони «Рюриковичі».
Спроби ж уже істориків прив’язати того Рюрика до когось із відомих варягів, норманів, ютландських, фризьких, полабських, фінських та поморських вождів за допомогою таких конструктів як: «здається», «ймовірно», «можливо», «схоже» і тому подібне не витримують критики тих, хто вимагає аргументованих і переконливих доказів, а не припущень. Більше того, окремі сміливці (із естрадних коміків) ще й намагаються зробити його слов’янським/руським князем Рарогом (соколом). Це безнадійна справа, бо неможливо спіймати чорного кота в поспіль темній кімнаті, особливо у тому випадку, коли його там немає. Жоден історіографічний претендент на роль легендарно-міфічного Рюрика не витримує критики – теж за браком достовірності і через великі сумніви в його справжності.
Ми підтримуємо думку тих професійних і авторитетних істориків, які вважають, що ця доволі складна етіологічно-етнологічно-генеалогічна казка є династичною літературною, ідеологічною та політичною вигадкою і шукати ким же був цей персонаж насправді безперспективно й немає сенсу. Всі можливі джерельні ресурси, які б дали документальну змогу довести її правдивість, давно вичерпані. Ми також впевнені, що «засновник київської князівської династії Рюрик» – це вигадка. І найбільше нас у цьому переконують саме ті дослідники, які намагаються довести історичне буття означеного персонажа. Тому наразі навіть не будемо розглядати можливі варіанти ким же він міг бути. Спекуляціям з цього натягування шкірки на кисіль вже давно присвячена ціла окрема бібліотека історичних та побіляісторичних наукових і псевдонаукових опусів. Не існувало Рюрика, значить не було і його династії. І на цьому можна було б поставити крапку. Але…
Що ж нам відомо достеменно і що є спекулятивними домислами старих та нових історіографій? Що б ми знали про початкову генеалогічну історію цього княжого роду, якби ПМЛ не існувало в природі? В пошуках інформації про державне життя на стародавніх київських пагорбах нам би довелося знаходити інші джерела. Відтак і звернемося насамперед до сучасним подіям зарубіжних, візантійських та європейських документів.
Найбільш достовірними для нас наразі будуть: придворні трактати «Про управління імперією» та «Про церемонії» (середина X ст.), які традиційно приписують імператору Костянтину VІІ Порфірогенету (Багрянородному); «Історія» візантійського хроніста Лева Диякона (70-ті рр. Х ст.); «Антоподосис» італійського дипломата, єпископа кремонського Ліутпранда (середина Х ст.); «Продовження хроніки Регінона» Адальберта Магдебурзького; русько-візантійські угоди 911, 944 і 971 рр. скопійовані у ХІ ст. в константинопольських архівах; «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона (1039 р.).
Аргументом і доказом нам слугуватимуть насамперед документально зафіксовані персональні дані про предків київської родини Володимира Святославича і його самого. І розпочнемо з перших представників клану. При цьому означимо лише ті факти, які можна перевірити, забувши про судження, розмірковування, гіпотези, конструкції та домисли істориків і не лише їх.
На відміну від свого легендарного попередника, військовий вождь чи умовний князь Олег є дійсним історичним персонажем. Хоча його походження, рік і місце народження, як і рік і місце смерті науці не відомі. Вперше зустрічаємо його під 911 р., коли до Царгорода приїхала русь, надіслана «Олегом від усіх, хто під рукою його, – світлих і великих князів і його великих бояр». Тобто, на той час князів у цієї русі було багато, а сама вона, як соціум, репрезентована п’ятнадцятьма послами із скандинавськими та слов’янськими іменами, що вказують на мішане населення [1].
До слова, автор ПМЛ не знав хто така ця русь, якого роду-племені. А також відразу зауважу, що термінів князь (дукс) та боярин канцелярія імператора не вживала. В означених візантійських джерелах вожді київських дружин русів називаються архонтами, тобто вищими посадовими особами, обраними руссю своїми керманичами. На князів і бояр їх розділили вже київські перекладачі. При зустрічі з імператором, посланці сказали, що вони «від роду руського», а не «від роду Рюрикового», як, за версією літописця, нібито говорив Олег киянам ще у 882 р., тримаючи на руках малолітку Ігоря.
Отже всі вони були від загадкового «роду руського». Що ж це за такий рід, від імені якого приїхали посли укладати угоду? Вперше про людей, які називали себе росами, за походженням з народності свеонів, знаходимо свідчення під 839 р. в «Бертинських аналах» єпископа Пруденція. За його словами, їхній правитель, хакан, відправив їх до Константинополя з дружнім посольством через землі дуже жорстоких варварів (печенігів). Отож, не бажаючи знову ризикувати, їдучи через терени тих дикунів, вони прибули до Франції і попросили відправити їх на батьківщину – до Свеонії (Швеції). Тобто виходить, що руси (роси, русь) це не етнічна ідентичність, а професія чи спосіб життя означених людей. Бо своєю етнічною належністю вони назвали свеонів (шведів). А їхнім фахом було найманство, військовий супровід (охорона), людоловство, работоргівля і просто торгівля (переважно тканинами і особливо візантійським шовком).
Згодом, на тому ж Великому Кордоні, фронтирі племен та народів, цивілізацій і релігій, в нашій історії ця соціально-етнічна дилема повторилася знову, коли виникло і сформувалося козацтво – військово-служилий стан, багато в чому схожий на цю русь. Літописці ХVІ–ХVІІІ ст. навіть називали українців «козако-руським народом». А всі українці/русини Речі Посполитої хотіли бути козацького роду, «з діда-прадіда козаками».
Повернувшись до тексту і змісту Олегової угоди ми зрозуміємо, що він очолював не державу (про неї зовсім не йдеться), а щось подібне до торгівельної компанії, в якій вказані в угоді особи мали свою частку (долю) – бенефіцій. А відтак були бенефіціарами доволі прибуткового бізнесу. На той час (кінець ІХ–початок Х ст.) київська русь (тобто та, що промишляла навколо Києва) являла собою міжетнічний (переважно скандинавський) соціальний субстрат конгломерату військових найманців, купців, работорговців-людоловів, які контролювали річковий торгівельний шлях «із варягів у греки». Їхнім центром була факторія в Києві та його околиці – від Вишгорода до Витичева. А контрольована територія (ядро майбутньої держави з центром у Києві) вкладалася в хрестовину: в центрі з півночі на південь Дніпро, де в Києві та околицях жила сама русь і поляни; ліворуч – Десна з поселеними обачіч її берегів сіверянами та радимичами; а праворуч Прип’ять, на південь від якої жили древляни, а на півночі дреговичі.
Отже, посли прибули від «роду руського», а не від ще не вигаданого, а тому і неіснуючого роду Рюрика, тобто державної династії. Посли прийшли від імені торгової русі і угоду вони укладали суто торгівельну, а не міждержавну. Із можновладців (старших серед дружинників і купців) названий тільки Олег (який чомусь сам не приїхав до Константинополя), без родини і родичів, лише як верховний очільник «великих і світлих князів» київських русичів. І ось тут, з точки зору теоретичної і практичної генеалогії, вражає кількість Олегів серед представників роду у Х–ХІІІ ст., яких ми нарахували 14 осіб. Тобто, київські князі вельми вшановували Олега, як свого прямого предка. Вже у Святослава був син Олег, якого він посадив наглядачем до древлян. Така генеалогічна послідовність і впертість говорить лише про одне: Олег був кровним родичем Святослава і усіх його нащадків[2]. Найімовірніше, за жіночою лінією через Ольгу, яка вже в наступній угоді 944 р., за відсутності Олега (через смерть) виступає самостійним і незалежним власником-бенефіціаром. Вона надсилає свого власного посла і секретарем імператора не прив’язується ні до чоловіка, ні до сина. Дуже схоже, що саме вона успадкувала Олегову вотчину (і бенефіцій у торгівлі) – руські боярині мали таке право. Та й ім’я їй дали Олегове (батькове, який синів не мав). А за версією літописця, Ольгу Ігореві в дружини привів саме Олег – тобто вона й була Олеговою.
В угоді більшість імен послів скандинавські, місто Київ, як нав’язлива «матір міст руських», не згадується ні у вигляді іменника, ні як прийменник. Повторюю, немає також згадки чи натяку на державу та на династію: їх ми не бачимо. В переліку послів 911 р. не вказано чи знаходяться вони в якомусь спорідненні зі своїм сюзереном чи начальником, а чи між собою. Можливо що в ніяких. А скоріш всього на той час такому фактору взагалі не надавалося значення. І в свою чергу це й означає, що династія ще навіть не думала починати формуватися. Та й чи потрібна була комусь у тогочасному Києві якась династія і політичний провід/примус?
Наступний (за хронологією угод) архонт русів Ігор теж є достовірним історичним персонажем і, виходячи з усього, є пробандом і засновником цього роду. Але, як і про попередника, наука не має свідчень про його народження і смерть. Якого він походження теж неможливо відповісти. Його ім’я, поза всякими сумнівами, скандинавське, але в усіх документах воно вживається у слов’янській транскрипції – не Інгвар, а саме Ігор. Схоже на слов’янізованого варяга, можливо навіть сина слов’янки. Візантійський хроніст Лев Диякон, описуючи війни Святослава, називає Ігоря «батьком Сфендослава» і згадує, що греки спалили його кораблі «грецьким вогнем» 11 червня 941 р. Митрополит Іларіон першим назвав його Ігорем Старим і дідом Володимира.
Перша ж достовірна, задокументована згадка про нього міститься в угоді з Візантією 944 року. В ній він постає як великий (головний) архонт. Сам він, як і Олег, не поїхав до Константинополя, при цьому захищати інтереси особисто від себе надіслав посланця Івора – з такими ж повноваженнями як і посли інших архонтів (бояр). Тобто, рівень його участі в посольстві був такий же як і послідовно названих в угоді усіх бенефіціарів. Знову ж, посли сказали, що «ми от рода руського» і від усіх людей землі руської, а не від роду нашого священного сюзерена Рюрика. Тобто, і в угоді 944 р. (виключно торговельно-економічній) знову ж жодного натяку ні на державу, ні на династію в Києві ми не знаходимо. В кращому разі, враховуючи наявність ієрархії (великий князь, князі, бояри, дружинники), нарад поміж правлячої еліти на чолі з великим князем, території, на яку поширювалася влада (Русь), міст, відносин данництва та ін., можна говорити про тяжіння політичної структури до протодержавного утворення.
Але в ній, за порядком представництва, вже чітко простежується родина Ігоря, що дуже важливо для генеалогії роду. Сам він, та його син Святослав, відправили кожен свого посла. Його дружина Ольга (апріорі, бо документ не називає її такою), теж свого посла. Їх же самих (Ігоря, Ольги і Святослава) немає з посольством. Далі виявляється, що в Ігоря були брати і сестри, бо архонт мав двох племінників (нетіїв): першого теж Ігоря і другого Якуна. Достеменно невідомо, це були сини братів чи сестер, чи один братів, а другий сестри. З аналізу тексту угоди видно, що у Ігоря-племінника були діти з відверто слов’янськими іменами – Володислав та Предслава, а також рідний брат Гліб (Уліб), який мав трьох дітей: Турда, Фоста та Сфірка. Як би там не було, документ стверджує, що Ігор мав велику родину, і водночас спростовує легенду про зовсім одинокого сина міфічного Рюрика. А детальний перелік послів (24) та купців (26), розміщений у відповідній послідовності вказує на те, що ця сім’я, як основа майбутнього роду, уже виходить з тіні і починає формуватися в окремий впливовий клан [3].
За устійненою легендарною версією (яка не має жодного документального підтвердження) загинув Ігор вже у листопаді 944 року під час полюддя до древлян. Але в трактаті «Про управління імперією», написаному між 948–952 рр. Ігор (Інгор) згаданий як живий князь (архонт) русі, який править у Києві, а свого повнолітнього сина Святослава відправив посадником до міста Немогарда. Імператор Іоанн Цимісхій називав його Інгером, а Лев Диякон повідомляв про смерть від рук дикунів германців, які розірвали його тіло двома нахиленими деревами. В київській літературній традиції вказане ритуальне убивство нібито вчинили древляни.
Пам’ять про відважного князя Ігоря жила в роду дуже довго, до кінця ХІІІ ст. Щойно ми сказали, що вже у 944 р. у нього був небіж Ігор, названий мабуть же на його честь, або в честь їхнього спільного предка. Знову ж, якщо поглянемо на родовий розпис, то знайдемо в ньому аж 9 Ігорів [1]. Тобто, архонт, князь, ватажок, лідер, провідник чи вождь військово-купецької амальгами київських русів Ігор Старий є дійсним історичним персонажем і законним пробандом-засновником майбутнього роду князів середньовічного Києва. І судячи з його імені та імен найближчих родичів був він змішаного скандинаво-слов’янського походження. Пошуки ж його родинного зв’язку з Рюриком, якого ніколи не було, безперспективні.
Дружина Ігоря, звана «великою княгинею» Ольгою, є найбільш контроверсійною і загадковою особою, але теж цілком достовірним історичним персонажем. Про «архонтесу росів» є свідчення в київських та візантійських джерелах, насамперед в русько-візантійській угоді 944 р., а також в латиномовних західноєвропейських. Вона називається дружиною Ігоря, матір’ю Святослава, бабою Володимира, княгинею, архонтесою, правителькою русів, і навіть королевою.
Відкинувши припущення, домисли і відверті вигадки літописів та християнський егрегор агіографічної літератури, використавши лише документи, яким можна довіряти, ми матимемо ось таке. Вперше вона з’являється в угоді 944 р. При цьому без титулу і самостійно: не як дружина Ігоря чи мати Святослава. Вона виступає незалежним учасником переговорного процесу з греками, надіславши до цісарів власного посла – Іскуса (скоріш за все свого близького родича, можливо чоловіка сестри), який мав, треба гадати, захищати виключно її інтереси, без прив’язки до великого архонта Ігоря та його сина Святослава.
У 957 р. Ольга, вже як вдова, самостійно з доволі численним і великим посольством відвідала Константинополь і удостоїлася двох прийомів у імператора: 9 і 18 вересня. Її названо Ельга Росена, тобто Ольга (Хельга) Русинка, архонтеса Рóсії (правителька русів). Першого дня, коли вона прибула до палацу, з нею було 6 близьких архонтес-родичок і 18 фрейлін (найбільш знатних служниць). За її суто жіночим супроводом ішли 20 послів і 43 купці архонтів русів (тобто знатних і багатих дружинників – по місцевому князів і бояр). Серед них були: духівник княгині священник Григорій (отже вона вже була християнкою), її особистий перекладач та два перекладачі для інших. Окремо був посол Святослава та його люди, а також Ольгин анепсій – племінник чи двоюрідний брат. Після урочистого обіду з імператором, Ольгу і увесь її супровід обдаровано грошима – срібними міліарісіями (1/1000 золотого фунта). Княгині, в золотій, прикрашеній дорогоцінним камінням чаші, вручили 500 міл., її анепсію 30, решті від 20 до 3 міл. Кількість вручених монет відповідала родинному та придвірцевому рангу прибулих. Найбільше отримали близькі родички книгині – по 20 міл.
18 вересня в честь Ольги та її супроводу відбувся другий (мабуть прощальний) урочистий обід в іншій залі палацу. Знову було присутнє все її посольство, і знову ж обдароване. І вдруге найбільше архонтесу (200 міл.) та її близького родича (20 міл.). В описі Ольга постає жінкою приблизно одного віку з імператором Костянтином VІІ Порфірогенетом (905–959), яка мала 6 близьких родичок (племінниць і сестер) та одного небожа чи двоюрідного брата. Тобто була вже у віці 50 років, зовсім не одинокою, маючи велику родину.
За два роки, у 959 р. вже як Єлену, королеву (!) ругів (русів) про неї згадує Адальберт – автор німецької хроніки «Продовжувач Регінона». За його версією, свого часу вона була охрещена в Константинополі ще за правління імператора Романа І Лакапіна (тобто у 944 р.), а того року надіслала послів до короля Німеччини Оттона І з проханням висвятити для русів єпископа і священників. Вважається, що померла вона 11 липня 969 р. у віці до 65-ти років.
Та чи була вона «великою княгинею київською», яка одноосібно «правила руссю» як державою? Такого в документах немає. І в угоді 944 р. і в описі Костянтина VІІ ми бачимо лише архонтесу русів з численним супроводом. Про представницю держави, як і про саму державу ми не знаходимо свідчень. Як не знаходимо чогось подібного і про династію. Тобто на 957 р. держави, де діють державні інституції і де влада успадковується за вже устійненою на той час європейською традицією, а також правлячої в ній монархічно династії ще не існувало.
І про Ольгу пам’ять жила в наступних поколіннях її прямих нащадків. Разом з нею, ми маємо в роді 7 представниць з цим іменем [5].
Отже, не залучаючи хронологічно пізнішу, аж надто міфологізовану і поспіль легендарну агіографічну літературу вважаємо, що названого достатньо щоб визнати історичну достовірність Ольги-Єлени та її роль і місце в історії родини. Незалежні один від одного джерела стверджують, що Ольга була керівником київських русів (архонтесою, княгинею, королевою), матір’ю Святослава, а відтак – представницею великого вже роду, генеалогічна належність якої до нього не викликає жодних сумнівів. Проте, її походження залишається невідомим і вже ніколи ми не зможемо цього дізнатися, які б карколомні версії і хиткі генеалогічні конструкції не вибудовувалися істориками, підкидаючи ячмінь в решеті. Їхні домисли залишаються всього лише домислами – вдалими чи не дуже вдалими, привабливими чи зовсім непривабливими.
А ось історична достовірність сина Ольги Святослава вже не потребує особливих доказів: це найбільш відомий енергійний діяч середньовічних візантійських та латинських історичних хронік, арабських подорожніх нотаток, руських літописів. Про нього є згадки у Константина Багрянородного, Лева Диякона, Іоанна Скилиці, митрополита Іларіона, в русько-візантійських угодах 944 і 971 рр. Усі вони твердять, що Святослав був сином Ігоря та Ольги, а також першим представником роду з відверто слов’янським ім’ям.
Щоправда, знову ж невідомо коли він народився і якого віку був в конкретно задокументованих епізодах свого бурхливого життя. Вперше про нього згадує русько-візантійська угода 944 р. На цей час Святослав уже був повнолітній (мав не менше 18 років), бо від нього прибув окремий посол. В трактаті «Про управління імперією» 948–952 рр. Святослав згаданий як «Сфендослав, син Ігоря, архонта русів» і намісник чи посадник від батька в місті Немогарді, який ототожнюють з Новгородом. Тобто, на той час він теж мав бути повнолітнім, щоб виконувати функції озброєного адміністратора і контролювати північні ворота військово-торговельного шляху «із варягів у греки». Отже, народився не пізніше 926 р., тому й міг уже сидіти «смотрящим» в Новгороді і направляти від себе посольство.
Після тривалої балканської війни, у липні 971 р. він особисто уклав угоду з Візантією, в оригіналі якої названий «архонтом русів». Титул «великий князь русі» дописаний згодом переписувачами літописів. Звертає на себе увагу той факт, що він мав не лише слов’янське ім’я, але й присягав від імені своїх слов’янських (а не варязьких) богів, в яких вірував – Перуном і Волосом – «богом скотським». Схоже що ця, скандинавського походження сім’я була таки ослов’янена, і давно. Бо переходити у християнство разом з матір’ю Святослав відмовився. За версією автора ПМЛ весною (у березні) 972 р. десь на Дніпрі (на порогах) його підстерегли і убили печеніги за наказом хана Курі.
Що ж до вшанування його імені нащадками, то серед представників роду Володимира знаходимо більше 30 Святославів – найбільше з усіх [6]. Маємо навіть дві Святослави: доньку Доброніги Володимирівни від польського короля Казимира I (племінниця Ярослава І) і Святославу Львівну, доньку Лева І Даниловича. Така генеалогічна кількість представників родини з цим іменем переконує нас у тому, що саме Святослава нащадки вважали справжнім засновником роду, а його батьків Ігоря та Ольгу – пробандами.
Принагідно зауважу, що в обоймах імен київських князів є ще один вельми цікавий факт, який потребує не версій, а документального підтвердження та історіографічної фіксації. Від Святослава і до кінця ХІІІ ст. переважна більшість князів носила старослов’янські язичницькі імена, незважаючи на те, що вже від Володимира (Василія) і його дітей усі вони були охрещені і мали християнські імена дані під час обряду. При цьому хресні імена багатьох з них лишаються невідомі (за умови, якщо вони взагалі були). У язичників дітям давали імена виключно померлих предків. У християн дозволялося брати імена і живих родичів. Основним же принципом вибору імені, як відомо, було вшанування пам’яті померлих предків і честі пращура чи живого діда, баби, батька, матері, дядька, тітки.
Отже, походження Святослава від Ігоря та Ольги не викликає жодних сумнівів. Залишається нерозгаданою лише дата його народження, – чого ми вже ніколи не дізнаємося.
Син Святослава великий князь Володимир Великий взагалі не потребує особливих доказів своєї історичної достовірності. Найдавніша пам’ятка середньовічного київського інтелектуального простору «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, складена наприкінці 1040-х років, є відвертим панегіриком Володимиру. Говорячи про шляхетне походження, автор називає Ігоря його дідом, бабою – Ольгу, а батьком – Святослава: «Похвалімо ж і ми, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, а сина славного Святослава», який «із бабою своєю Ольгою приніс хрест із нового Єрусалима». Власне оце і вся генеалогія, яку знали про родину в тогочасному Києві. А то ж були часи ще живого Ярослава, який звичайно ж мав пам’ятати своїх предків. Принаймні, якого роду був прадід Ігор і хто був його батько. А якщо він не знав далі Ігоря, тоді і ніхто не знав.
«Словом» Іларіона років на двадцять пізніше скористався суздальський монах Яків, автор «Памяти и похвале князю рускому Владимиру», який теж нічого не говорить про Рюрика, а називає лише Ігоря, Ольгу та Святослава. Тобто, ми хочемо сказати, що ні про якого Рюрика у Києві та його окружних колоніях в 1040–1060-х роках не згадували. Навіть самі перші представники цього роду. Ця легенда з’явилася дещо пізніше, у дискурсі почитання і початку канонізації Володимира, котрий і є справжнім засновником роду київських князів – великих і маленьких, столичних і удільних, тривалих і короткотермінових, які сиділи в Києві та поза ним в контрольованих адміністративних центрах підвладних територій.
Означеним зайвий раз підкреслюємо, що рід київських князів започатковано Володимиром і розпочався він фактично з Володимира. Про якусь династію до нього в жодному документі не йдеться. Всі попередники – це його предки, близькі та далекі родичі, члени родини і сім’ї. Всі хто був після нього – його нащадки князі, представники християнської родини і християнської традиції. До Володимира в Києві існувала впливова група родичів, члени якої виборювали право першості особистими фізичними, майновими чи інтелектуальними якостями. Після Володимира цього вже не треба було робити – досить було фактом свого народження належати до роду, щоб мати претензію на його спадщину (вотчину). Обрана група родичів стала політичною елітою, своєрідним закритим клубом для зайд, доступ в який визначався лише кровним спорідненням з засновником, тобто з Володимиром. Відтак і сам рід варто називати Володимировичами. Його велика родина поступово утворила кілька локальних князівських династій (Ольговичів, Ярославичів, Романовичів, Мономаховичів), а не одну. А генеалогічна формула «династія Рюриковичів» – це московська політична претензія на увесь рід Володимира і його вотчини без винятків і виключень.
До Володимира не було держави в її повноцінному юридично-правовому вимірі і визначенні. Не було і відповідної династії. З центром у Києві існувало військово-політичне протодержавне утворення місцевої русі. А засновником і будівничим яскраво вираженої середньовічної Київської Держави з усіма її ознаками став Володимир І. Вона вже потребувала династії, бо формувалася як авторитарна монархія зі спадковою владою старшого представника роду. Такого висновку доходимо на підставі відомих фактів, які стали доконаними лише за його часів. А саме: перетворення двірцево-вотчинної системи в державне управління; запровадження адміністративного поділу та адміністрації; виникнення керованих і підпорядкованих одному князю військово-силових структур; утворення фінансової системи; введення власної грошової одиниці (валюти); впровадження і упорядкування державного оподаткування; визначення і окреслення державних кордонів; запровадження нової релігії, єдиної для всієї держави. Все це сталося за Володимира. Тому власне з нього і починається наша українська історія – і як наука, і як політичне минуле.
Звичайно, Київська Держава не була українською в сучасному розумінні, так як не була французькою держава Хлодвіга та Меровінгів, і навіть Карла Великого та Каролінгів. Але вона започаткувала державницьку традицію та ідеологію на українських теренах, яка після падіння Києва перейшла до Галицько-Волинського королівства, потім до Великого Князівства Литовського, Руського та Жемайтійського, а у ХVІІ ст. до Гетьманської Держави.
Поза сумнівами, коріння цієї сімейки очевидно скандинавське, як переважно скандинавами були і самі придніпровські руси (рутсі, роси, рось). Але означені вище предки Володимира могли бути як варягами, так і слов’янами, або (ймовірніше) плодом змішаних шлюбів. І останнє найбільш вірогідне. Адже відомо, що небіж Ігоря мав сина Володислава і доньку Предславу (дочку з таким іменем згодом мав і Володимир). Ім’я другого племінника Гліба кілька разів повториться в родоводі. Зрештою, рідним сином Ігоря був же Святослав. Ольга-Єлена теж мала велику рідню, жіночу частину якої привезла з собою до Константинополя у 957 р. І немає ні твердження ні доказів, що вони були скандинавками. Хоча з огляду на Святослава та усіх його слов’янсько-іменних нащадків не виключено що і слов’янського.
Становлення і розвиток родини і роду київських князів відбувалися в Києві, населення якого першої половини Х ст. етнічно було дуже пістрявим, мішаним. В місті мешкали слов’яни, скандинави, хозари, тюрки. В 930–950 рр. у місті проживала доволі численна єврейська громада. Знаменитий «Київський лист» зафіксував 11 імен та прізвищ юдеїв, серед яких бачимо не лише євреїв, але й прозелітів – навернених в юдаїзм хозар і слов’ян [7]. Але головними дійовими особами початкового етапу київської історії були все ж руси. Перелік імен послів та купців в угодах переконує і засвідчує, що елітою ранньосередньовічного Києва були варяги (нормани, вікінги) – особи скандинавського походження – шведи, норвежці, фіни. Це достовірний, задокументований факт. Тобто, за 40 років від 911 до 950 рр. історичні документи фіксують мешканців Києва зі скандинавськими, слов’янськими, балтійськими, тюркськими та єврейськими іменами і прізвиськами. При цьому, слов’янських у 944 р. значно більше ніж було у 911 р.
З означеного переконуємося, що Київ тих часів являв собою збіговисько дітей різних народів, був поліетнічною купецькою факторією, де мешкали представники різних етносів. Відзначався віротерпимістю. При цьому, Гостята міг бути серед юдеїв, Володислав серед скандинавів, Сфірька серед слов’ян. І, як не дивно, ця пікантна обставина нікого не турбувала. Тому що на той час це не мало ніякого політичного чи релігійного значення.
Другий важливий аргумент у запереченні означеного в заголовку конструкту і визнанні його фікцією – це сама структура та кількісний і якісний склад так званої «династії». Початок її дуже кволий, вимираючий. За літописною легендою Рюрик, за 17 років пустопорожнього «єдинодержавія» мав у шлюбі лише одного сина Ігоря, – ймовірно посмертного. Олег же постає неодруженим і бездітним дідом. Ігор, проживши у шлюбі з Ольгою «тридцять лет и три года» мав теж єдиного сина, який народився у старих батьків вже в клімаксі. Хоча із інших джерел нам відомо, що у Ігоря були брати, сестри і племінники, і у Ольги теж були близькі родички (доньки сестер). Щоправда Святослав мав вже трьох синів. Але всі вони якось причино народжені, і чомусь ледве не в один рік: від дружини, від наложниці і від рабині. Доньок, виходить, не було.
Ніхто також не зміг переконливо пояснити, чому від скандинавських імен (Олег, Ольга, Ігор), родина раптом переходить до слов’янських (Святослав, Ярополк, Володимир). При цьому, вже в християнські часи, язичницькі імена вперто зберігаються серед представників клану.
Далі, вже за Володимира і Ярослава рід («династія») переживає підозрілий демографічно неймовірний вибух. Літописці, а за ними гуртом дослідники, називають у Володимира близько 20 дітей від різних жінок: 10 синів-княжичів (Вишеслав, Ізяслав, Святослав, Ярослав, Мстислав, Всеволод, Станіслав, Судислав, Борис, Гліб, Позвізд) та 3 доньки-князівни (Предслава, Прямислава, Добронега). Звернемо увагу: жодного варязького імені! Окрім них, мав він нібито ще кількох дітей від більше як сотні наложниць. При цьому старші Володимирові брати, «легітимні» Ярополк і Олег помирають взагалі бездітними (!). Ну що ж, буває, таке трапляється.
Найвідоміший четвертий син Володимира Ярослав з’являється на світ, як і батько, за дуже пікантних обставин. А від своїх двох дружин нібито мав 10 канонічних дітей. Із них 7 синів (Ілля, Володимир, Ізяслав, Святослав, Всеволод, В’ячеслав, Ігор) та 3 доньки (Анастасія, Єлизавета, Анна).
Свідоцтв про їхнє народження не бачили не лише історики, а гадаю і літописці, яким доводиться просто вірити на слово. Все означене дає підстави засумніватися у належності всіх названих у родоводі осіб до нащадків як Володимира, так і Ярослава.
Нагадаю, що у другій половині Х ст. рід Святослава не був єдиний, який мав претензії на політичну гегемонію в Києві. Вже угода 911 р. називає у русичів «багато світлих та великих князів». Окрім того, на той час сіверяни, радимичі, древляни, дреговичі, кривичі, псковці мали своїх родових вождів, які почали створювати місцеві династії. Маю на увазі відомих з тих же літописів князів Чорного, Мала, Рогвольда, Гостомисла та інших, у більшості своїй безіменних. Якось дивно, що в один і той же історичний період рід Володимира переживає неймовірно потужний бебі-бум, а династії локальних князів знічев’я розчиняються у просторі і часі. Кого із їхніх нащадків включили до родини Володимира ми ніколи вже не дізнаємося. Можливо навіть самого Володимира, походження якого від рабині, доньки князя, нагадує казкову мелодраму зі щасливим фіналом. І ким насправді були канонізовані історіографією діти та онуки Володимира: фактичними, формальними чи фіктивними членами його роду. Чи їх туди притягли за вуха книжники та історики?
Можливо тому маємо кількох відомих проблемних представників внесених до родоводу. Насамперед нібито сини Володимира від наложниць: Болеслав, Мстислав Старший, В’ячеслав, Родослав та ін. А також якась невідомого імені донька, дружина північно-саксонського маркграфа Бернгарда ІІ. В європейських джерелах її названо просто «слов’янка із русі». Тобто, вона могла бути чиєю завгодно донькою. Ще один проблемний князь, «син двох батьків» (Ярополка і Володимира) Святополк Окаянний, на мою думку був самозванцем, знаряддям і зброєю польської інтриги Болеслава Хороброго, який мав претензії на Київ. Особливо проблемними, щодо походження, є онуки Володимира – Ян Святославич та Євстафій Мстиславич, а також болгарський деспот так званий княжич Яків-Святослав (+1276). Багато запитань з точки зору практичної генеалогії виникають і навколо здавалося б загальновідомих князів, наприклад Олександра Ярославича, прозваного Невським.
Не можемо не звернути увагу також на таку дуже важливу обставину, що серед родичів і дітей Олега, Ігоря, Ольги, Святослава та Володимира нащадка чи близького родича з іменем Рюрик немає, що дуже дивно, зважаючи на консерватизм іменослова. Адже в ті часи давати ім’я предка новонародженому було просто обов’язком: у Святослава був Олег; у Володимира – Святослав, Гліб і Предслава; у Ярослава – Володимир, Святослав і Ігор. Більше того, в самій доволі численній родині до кінця ХІІІ ст. маємо всього лише двох Рюриків, які за дивним збігом обставин обидва Ростиславичі.
Перший Рюрик Ростиславич з’явився на світ між 1062–1067 рр. в сім’ї проблемного князя-ізгоя Ростислава Володимировича (онука Ярослава і троюрідного брата Володимира Мономаха). Ростислав розпочав своє адміністрування і політичні інтриги в Новгороді (NB!), де мабуть це ім’я побутувало, а може й почув цю легенду. Все своє коротке життя він ворогував з родичами за уділи і ймовірно іменем свого сина бажав щось комусь нагадати, щось підкреслити і якось скористатися. Означене може одночасно засвідчувати і той факт, що легенда про Рюрика прийшла до Києва з Новгорода десь у перші роки після смерті Ярослава, і побутувала як історико-краєзнавче «предание старины глубокой». Проте, вже тоді вона використовувалася як аргумент у міжусобній боротьбі князів (нащадків Ярослава) за владу. Чернець Нестор чи ігумен Сильвестр звісно чули цей переказ, занісши його до літописної повісті на замовлення свого патрона Володимира Всеволодовича, кровно зацікавленого у більш глибоких родинних зв’язках з європейськими монархіями (як онука Мономаха і чоловіка Гіти Весекської).
Другий Рюрик Ростиславич (Кир-Василій) з’явився в роду лише через 100 років після першого і був сином знову ж новгородського князя (!) Ростислава Мстиславича (онука Володимира Мономаха і сина шведської принцеси Христини). Присвоїти таке ім’я своєму сину його теж спонукали або популярність цього імені в Новгороді, або політичні мотиви боротьби за великокнязівську спадщину. Навряд щоб він прочитав і став палким прихильником ПМЛ, хоча на той час вона уже була написана і легенда про Рюрика-варяга задокументована. Що ж до ще одного Рюрика, так званого Рюрика Ольговича, нібито князя чернігівського (1211–1212), то його вигадав В. Татіщев. Такого діяча взагалі не було. І скільки їх таких – хто знає!?
Тобто, обидва згадані князі Рюрики отримали своє ім’я у Новгороді, від батьків, які вели гостру боротьбу за владу з політичними конкурентами і намагалися таким чином довести права на київський стіл. Отож не дивно, що після них в родовому клані не вдавалися до поширення імені Рюрика серед нащадків. З означеного робимо висновок, що легенда про варязького князя Рюрика з’явилася у Новгороді в середині ХІ ст., згодом вона добралася до Києва і побутувала там в усній традиції. Тривалий час писемні люди і книжники ставилися до неї скептично. Поза сумнівами, вже на початку ХІІ ст. про неї дізнався сучасник (Нестор чи Сильвестр) і з якихось мотивів записав до своєї повісті як доконаний історичний факт.
Далі. Кілька синів Володимира і Ярослава утворили незалежні родові клани – окремі гілки родоводу. Деякі з них взагалі не вважали себе родичами інших нащадків цих князів, воювали проти них, убивали один одного, а тому апріорі не були родиною: їх уже пізніше силоміць загребли туди. Для прикладу: Ізяславичі (турівські та полоцькі); Ольговичі; Всеволодовичі; Мономаховичі (київські, волинські, смоленські, суздальські); Романовичі та ін. Тобто, вже в ХІІ ст. родовий клан Володимировичів розпався на окремі династії, які навіть родичами себе вже не вважали. Таке траплялося в тогочасній Європі і було нормальним і звичним генеалогічним явищем. Наприклад з Веттінами чи Ольденбургами – сучасниками наших перших князів Х–ХІ ст. До слова, нащадками Веттінів є нинішня королівська династія Великої Британії Віндзорів (до 1917 р. Саксен-Кобурги). При цьому вона зберігає генеалогічне споріднення з династіями, які виводять свій родовід від короля Вільгельма Завойовника: Плантагенетами, Ланкастерами, Йорками, Тюдорами, Стюартами, Ганноверами. Так само всі французькі королівські династії Меровінгів, Каролінгів, Капетингів, Валуа та Бурбонів знаходилися у близькому спорідненні одна з одною. Але це були окремішні династи, окремі суверени та їхні нащадки.
Проблемним є також генеалогічний дискурс про продовження роду у постмонгольський період і особливо в ХV–ХVІ ст., долучення до нього родин локальних князів, окремі з яких є відверто сумнівного походження від Володимира. Наприклад князі Острозькі, Друцькі та, особливо, князі московські, починаючи з Івана Калити (які, власне і заварили всю цю генеалогічну кашу).
Більшість персонажів і подій, описаних в літописах, вчені не мають змоги перевірити іншими джерелами, особливо у домонгольський період. Але за останніми генетичними дослідженнями сучасних нащадків київських князів з’ясувалося, що вони належать до різних гапплогруп, серед яких домінують слов’янська, скандинавська та прибалтійська, а також є різні варіації змішаних, у тому і монгольських/тюркських. Це дає підстави вважати, що до роду Володимира і Ярослава ще літописці приєднали князів із інших родин тогочасної еліти. Декого включили вже такі сумнозвісні історики як В. Татіщев.
Отже, персонально-структурний склад запропонованої генеалогічної конструкції під назвою «династія Рюриковичів» теж не бездоганний і час від часу викликає запитання, а іноді й спротив. І така велика кількість каменів спотикання вже з перших кроків ознайомлення з цією генеалогією породжує лише когнітивний дисонанс.
Нарешті третім важливим моментом для визначення і визнання династії як такої вкрай важливим є свідоме гносеологічне та онтологічне ототожнення її представників себе з родом і його пробандом. Тобто, йдеться про ідентичність. Князі, нащадки Володимира і Ярослава домонгольського періоду ніколи не називали себе «Рюриковичами» в жодній грамоті чи документі і так їх не іменували також в міжнародних чи міждержавних відносинах. І в постмонгольську добу вони в жодному окремому акті, текстовому документі, сказанні чи літописі не об’єднуються в одну династію під такою назвою. Окремі представники роду виходили заміж і одружувалися навіть не знаючи що мали спільним предком якогось там Рюрика. А деякі не знали і Володимира. Тобто таке своє походження вони не усвідомлювали і не співвідносилися як родичі.
Українські князі ХІІІ ст. ніколи не покликалися на Рюрика. Проте свій родовід, свою династію і своїх предків, включно з Володимиром, вони знали і згадували. У 1287 р. волинський князь Володимир Василькович у рукописанні так формулює власний родовід: «Се яз князь Володимер, син Васильков, внук Романов». У 1289 р. Мстислав Данилович, волинський же, в статутній грамоті пише: «Се аз князь Мстислав, син короля, внук Романов». Близько 1300 р. галицько-волинський князь Лев Данилович в дарчій грамоті записав: «А се я, князь Лев, син короля Данила, згадавшися ем с нашими бояри, яко прадед наш цар великий Володимир и отец наш» жертвували церкві, самі офіру їй приносимо. І жодного Рюрика.
При аналізі наявної крихти збереженої документації руських князів, дивує юридична формула заповітів (духовних грамот) московських урядників уже наступних здавалося б вищих у своєму розвитку ХІV–ХVІ ст. Князі Московщини, які з’явилися на Заліссі у першій половині ХІV ст., в духовних грамотах всього через сорок років після князя Лева, зовсім не згадують своїх предків, а тим паче когось із «династії» Володимира (чи Великого, чи Мономаха). Показово, що перший із них Іван Калита взагалі далі себе самого не йде, не вказуючи ні на діда, ні навіть на батька. І ми знаємо причину чому.
Останнім часом в інформаційному просторі з’явилося дуже багато текстів про те, що Іван Калита насправді був Чингізидом (Джучидом) – молодшим братом золотоординського хана Узбека Кулхан (Кулі-хан) Калтою. Звичайно, вони ще потребують більш ґрунтовного аргументування і підтвердження висловлених думок і гіпотез. Час наспів кинути промінь світла і на цю проблему темного середньовічного минулого Залісся, освітивши його непривабливу і сфальшовану історію.
Але дещо лежить і на поверхні. Зокрема, хронологічно найдавніший документ, який належить до часів правління Калти, це його пергаментна духовна грамота 1339 р., чомусь у двох варіантах, які відверто різняться між собою, що спонукає до невеселих роздумів з приводу їхньої автентичності. Так ось, у цьому документі він називає себе дуже просто: «Се яз, грешныи худыи раб Божии Иван». І більше ніде не називає себе «Іван, син Данилів, внук Ярославів», як вже було прийнято серед князів ще до монгольської навали. Натомість він постає таким собі Іваном Безрідним, чи «Иваном не помнящим родства». Даниловичем його вперше назвав автор Симеонівського літопису написаного наприкінці ХV ст. і збереженого у списку ХVІ ст. Тобто більше ніж через сто років після смерті Калти. У духовній цей князь навіть не вказує від кого він отримав землі, які заповідає синам. А йдеться ж про вотчину! Його сини та онуки теж дуже лаконічні в своїх генеалогічних інспіраціях і поклику до давності княжого роду. Ніхто не вказував на свій родовід, лише ім’я та по-батькові. Наприклад, Дмитро Донський: «се яз, грешный худый раб Божий Дмитрий Иванович». Вже щойно означене дає підстави сумніватися в тому, що московські князі були споріднені з нащадками Мономаха і належали до «Рюриковичів». Та й самі вони ніде, аж до початку ХVІ ст. не засвідчують свою належність до «роду Рюрика», що йде зовсім не на користь цьому концепту.
І ще одне, дуже важливе в генеалогії. Серед московських правителів, нащадків Івана Калити, немає жодного князя з іменем Ярослав, Олександр чи Данило, що вказувало б на генеалогічний і династичний зв’язок з «родоначальниками». З Олександром Ярославичем (Невським) та з Данилом Олександровичем – першим улус-беєєм Московської волості (улусу), створеної у 1277 р. ханом Менгу-Тимуром як адміністративної одиниці Золотої Орди.
І, нарешті, доскіпливий герменевтичний та компаративний аналіз історіографічної традиції появи аналізованого конструкту також засвідчує його фіктивність. Як ми вже вище зазначили, династична етіологічна легенда про походження київських князів з’явилася як усний переказ у Новгороді в 1060-х рр. і тоді ж вперше ім’я Рюрика з’явилося і в родині. Але ця легенда не закріпилася ні в політичній свідомості князів, ні в їхніх сім’ях, ні в книжній культурі. В літописній традиції вживалися прізвища представників лише локально-територіальних нащадків Володимира. Та й то не всіх, а здебільшого з династій Мономаховичів, Ростиславичів, Романовичів, Ольговичів. В жодному літописі поза текстом ПМЛ ця легенда ніколи не згадувалася.
Для прикладу. Сюжет про закликання варягів відсутній в сказанні про побудову храму печерської Богородиці, написаного суздальським єпископом Симеоном, який помер у 1226 р. Тобто до монгольського часу. Він, будучи прихильником та глорифікатором Володимира, жодним словом не обмовився про варязьке походження київських князів. Мабуть же тому, що ніякого Рюрика не було. Петербурзька дослідниця П. Федотова вважає, що часом писемного «народження Рюрика» слід вважати XIII ст. Хоча, на її ж думку, сама варязька фальшивка створена раніше – у 50-х роках XII ст. в Ростово-Суздальській землі (!). Згодом, у часи монгольського погрому вигадана генеалогія спочатку акуратно впроваджена в авторитетну серед тогочасних інтелектуалів грецьку хроніку патріарха Никифора, а потім і в інші літописи.
Як було вище зазначено, джерелом поширення сакраментального сюжету стала легендарна розповідь під 862 р. автора ПМЛ про закликання варягів чотирма ільменськими племенами. Він нібито першим (бо наразі раніших текстів немає) записав до літопису цю легенду. Але насправді ніхто не знає що саме написав Нестор і що додав чи викинув Сильвестр. Твір, виготовлений у часи Володимира Мономаха впродовж 260-ти років переписували багато разів на замовлення різних князів. А тому «канонічний» первозданний текст повісті нам не відомий. Відомі лише його доволі пізні копії. А хронологія ПМЛ (особливо до ХІ ст.) взагалі нічого не варта, опиратися на неї немає жодного сенсу.
Найдавніший текст з легендою про Рюрика знаходиться в Лаврентіївському літописі і датується 1377 р. Його виготовив монах Лаврентій десь на Суздальщині (можливо у Володимирі-на-Клязьмі, де його знайшли). Скільки правок і доповнень могло бути внесено до первинного тексту за ці роки можна лише собі уявити по різночитаннях у наявних списках. Тому шукати відповідей на генеалогічні питання в ній марно. А при уважному читанні можна помітити, що ця легенда має вигляд пізнішої вставки. Рюрик згадується дуже коротко, обмежено і всього тричі; у 862, 879 і 882 рр. І все. Навіть виходячи вже з цього можна припустити, що означений сюжет потрапив до ПМЛ наприкінці ХІV ст. (тобто, у тому ж таки 1377 р.).
Наступним за хронологією появи документ, який містить текст ПМЛ, йде Іпатіївський літопис – рукописне літописне зведення виготовлене у 1420-х роках і знайдене у Костромі в Іпатіївському монастирі. Він має аж шість списків і містить різночитання як із Лаврентіївським літописом, так і між самими своїми списками. В легенді про Рюрика звідкілясь з’являються нові події, дати, імена, території, міста тощо. Означене лише підтверджує нашу впевненість у тому, що початковий текст Нестора/Сильвестра до кінця ХІV ст. міг змінитися до невпізнання. Але й тоді про «династію Рюриковичів» жоден літописець навіть не згадував. Лише про рід.
І пройшла ще якась дещиця часу, перш ніж легенду про Рюрика дістали із літописів і ввели до політичного жаргону. Це сталося на Московії в останні часи правління Івана ІІІ, який активно розбудовував династичну ідеологію та пропаганду своєї нової держави, що тихо визріла на Заліссі, протиставляючи її занепадаючій Золотій Орді. Казка про «призвание варягов» стала основоположним наріжним каменем, базовим підмурівком формування московитами свого національного міфу. Там власне ця легенда стала поширюватися і домінувати, особливо після розгрому і підкорення Новгорода (1477) та падіння Твері (1485), а також появи теорії «Москва – третій Рим», яка остаточно склалася у 1523 р. Саме відразу після її оформлення, уже 1527 р. і з’являється сфабрикований відомий політичний трактат «Сказання про князів Володимирських». Все це ланки одного ланцюга – довести генеалогічну легітимність династії московських Іванів та Василів і законність її зазіхань на спадщину Київської Держави. А це були претензії власне до всіх західних сусідів – від молдаванина до фінна. Тому київське походження роду московським князям було вкрай необхідне. Саме тут стала дуже доречною і знадобилася легенда про Рюрика.
Особливо багато фальсифікатів та міфів впроваджено до викладу історичного минулого в часи князювання наступників Івана ІІІ (1462–1505) – Василія ІІІ (1505–1533) та Івана ІV (1533–1584). Є факти, які засвідчують, як придворні ідеологи болісно шукали, майже наосліп намацували потрібний матеріал. Адже у них була відсутня династично-генеалогічна традиція: аж до початку XVI ст. в історичних та релігійних текстах зберігається варіативність і нестійкість у визначенні засновника (пробанда) династії, до якого намагалися доточити московських князів. У низці пам’яток XIV–XVI ст. на першому місці в родоводі князів стоїть Ігор Старий, як батько Святослава, а в інших – Володимир Святославич, як хреститель. Першого пропонували книжники, бо це відповідало давній літописній традиції, а другого церковні ієрархи – це відбивало трактування історії церквою.
Але поступово, під тиском геополітичних інтересів молодої агресивної держави, знаходиться більш прагматичний і безпрограшний варіант і на історичну арену виходить раніше нікому не відомий Рюрик. Наприкінці 1520-х років його династична першість затверджується як офіційна догма на століття вперед. Йдеться про згадане «Сказання про князів Володимирських» (1523–1527). У ньому родовід московських князів через Рюрика було доведено аж до Октавіана Августа. Саме у цьому творі вперше з’являється формула «із роду Рюрика». Але при цьому важливо наголосити, що випадків вживання терміну «династія Рюриковичів» у літературних та літописних пам'ятках XIV–XVI ст. теж немає. Тобто, князі Московії і у той час не вживали його як своє родове ім’я.
Генеалогічних відомостей про династію московських князів не було також і в жодному західноєвропейському джерелі XІV–XVI ст. А тим паче про їхнє походження від київських князів та ще й з натяками на Рюрика та варягів. Найближчий до нас польський історик Ян Длугош (1415–1480), автор 12-томної «Історії Польщі», який поза сумнівами користувався руськими літописами, не знав цієї легенди. Хоча він дуже деталізує полоно-центричність і європо-центричність Київської Держави, даючи винятково негативні оцінки Московії. Саме він першим увів до історіографії термін «jarzmo niewoli» по відношенню до суті влади Золотої Орди над руськими князівствами. Тобто у літописах, якими скористався Я. Длугош і які розповідали про історію Київської Держави від часів Володимира і Болеслава не було згадок про Рюрикову легенду. Це дуже симптоматично! Відсутня ця казка і в книжника Матвія Меховського, а також в «Хроніці Польській» знавців літописів Марціна та Іоахіма Бєльських.
Першим виклад варязької легенди про Рюрика західному читачеві запропонував у 1556 р. в трактаті «Нотатки про Московію» («Rerum Moscoviticarum commentarii») інтелектуал і дипломат барон Сигізмунд Герберштейн. Написав він її знаходячись фактично під домашнім арештом у Москві впродовж травня – листопада 1526 р. під впливом «Слова про князів Володимирських». Бо у викладі історичних подій він одним з перших пише про зв’язки московської держави з києво-руською спадщиною. Своїм же джерелом знань про русів і Рюрика називає літописи, які йому дали почитати на Москві під час утримання. Цю легенду і подальші події він викладає за Іпатіївським літописом, або за одним із його списків. Але саме ім’я Рюрика вживає лише тричі (як і літописці) і навіть не називає його засновником династії. Лише пише, що «з часу Рюрика до теперішнього князя, колишні государі не вживали іншого титулу, як великих князів чи володимирських чи московських чи новгородських». Але ж не київських. Тобто, апріорі ніякої «династії Рюриковичів» в Москві у 1526 р. барон Герберштейн не побачив. Так із московських політичних трактатів легенда про «Рюрика та його рід» перекочувала до нотаток С. Герберштейна, а вже від нього до хронік М. Стрийковського, Ф. Софоновича, І. Гізеля, полемістів ХVІІ ст. та ін.
Важливими історіографічними етапами в пропаганді варязької легенди після «Сказання про князів Володимирських» були Никонівський літопис (1556), «Лицевой летописный свод», так звана «Царь-Книга» (1568–1576) та «Сказание о Словене и Русе и городе Словенске» (1638). Кожен наступний твір обростав додатковими подробицями, датами, іменами, подіями, уточненнями тощо. Вони мали вирішальний вплив на всю подальшу історіографію московитів, яка поступово перетворювалася в політико-пропагандистську літературу легітимації московської династії. Прагнучи потопити читача в міріаді подій та імен її автори хотіли щоб випірнувши звідти, він виніс одне однісіньке усвідомлення: московські царі єдині законні і справжні володарі всієї Східної Європи від Чорного до Білого морів.
Так вчення про минуле в Москві стало ідеологією і пропагандою. У ХVІІІ ст. історичній науці міф про «род Рюрика» як історичну правду нав’язували у своїх об’ємних багатотомниках О. Манкієв, В. Татіщев, Г. Міллер, М. Ломоносов, М. Щербатов. У першій половині ХІХ ст. цю працю продовжили М. Карамзін та М. Погодін. Апогеєм же генеалогічного закріплення легенди, з походженням Рюрика від Октавіана Августа, стало видання у 1793 році праці «Родословник князей великих и удельных рода Рюрика», автором якої вважають саму Катерину ІІ. Цій специфічній літературі були притаманні такі формули та конструкції як «Рюриков княжеский род», «князья Рюрикового племени», «князья Рюрикового дома», «венценосцы племени Рюрика», «из рода Рюрика», «князья рода Рюрика».
Що ж стосується патроніма «Рюриковичі», то нам вдалося з’ясувати, що вперше цю генеалогічну фікцію у 1851 р. запровадив до наукових досліджень відомий представник офіційного московського історіописання Сергій Соловйов у першому томі «Истории России с древнейших времен». Йому ж належать і визначення «Рюрикова династия» та «династия Рюриковичей». При цьому, історик не лише запровадив цей термін, а й представив його як гештальт усіх нащадків Володимира, які нібито володіли закоренілим відчуття спорідненості у належності до одного роду. Цю генеалогічну фікцію відразу ж було імплементовано до суспільного та наукового обігу: до університетських та гімназійних підручників, літературних та філософських творів тощо. Вона як догма закостеніла в наступних історіографічних конструктах московської імперської, радянської та сучасної офіційної історіографії, ідеології і пропаганди.
Висновки. Таким чином, огляд історіографічної традиції легенди про Рюрика дає нам підстави стверджувати, що переказ про закликання ільменськими племенами варягів виник у Новгороді в другій половині ХІ ст. і на початку ХІІ ст. був записаний у Києві до ПМЛ. Розповідь ця не мала ніякого резонансу, не набула поширення і ніколи не використовувалася в династичній історії та державній практиці нащадків Володимира і Ярослава. Аж на початку ХVІ ст. її актуалізовано московськими князями Іваном ІІІ, Василієм ІІІ та Іваном ІV в політичних трактатах та історичних творах для легалізації власної династії як слов’янської і легітимації територіальних претензій до сусідніх держав.
Впродовж ХVІ–ХVІІ ст. легенду активно поширювали в Московії в релігійних, історичних та літературних працях, а від 1556 р., через нотатки С. Герберштейна, про неї дізналися і в Західній Європі. У ХVІІІ–ХІХ ст. міф про «Рюрика і його рід» став базисною домінантою, канонізованою основою початкової історії петербурзької імперії в багатотомних виданнях московської історіографії різних авторів. У 1851 р. історик С. Соловйов першим вжив, сформулював і обґрунтував теорію «династії Рюриковичів». Запропонована ним генеалогічна конструкція стала незаперечною в працях російських істориків кінця ХІХ–початку ХХ ст., в радянській історіографії та в великодержавній пропагандистській історії сучасної РФ.
Проведене нами дослідження доводить, що так звана «династія Рюриковичів» є генеалогічною фікцією, політичним конструктом і до історії як науки і як минулого не має жодного відношення. І насамперед тому, що не існувало засновника київського роду Рюрика, через що самі князі впродовж Х–ХІІІ ст. ніколи не називали себе його нащадками, і не ототожнювали з цілою «династією» цього персонажа. Їхня особиста родова ідентичність співвідносилася виключно з Володимиром Святославичем. Також жоден літопис до кінця ХV ст. не вживав такого патроніму до представників клану.
Активізація поширення легенди розпочалася аж на початку XVI ст. московськими князями з метою утвердження свого роду як європейської династії та у зв’язку з претензіями на спадщину Київської Держави Х–ХІІІ ст. Розповідь про Рюрика була потрібна щоб довести, що їхня держава давня, що її засновано навіть не в Києві, а ще раніше на півночі в Новгороді, а також для боротьби зі справжніми нащадками київських князів, які ще жили на Заліссі. Є підстави вважати, що Московське князівство (улус) XIІІ–XV ст. було політичним продуктом Золотої Орди, а представники місцевої династії були нащадками Чингізидів. Тому джерел своєї державності московитам варто шукати не в Києві, а в Каракорумі. «Династія Рюриковичів» була вислідом пошуку Московією власної ідентичності, її прагнення бути причетною до європейської цивілізації і культури.
-----------------------------------------------------
ПРИМІТКИ
1. Актеву, Веремуд, Гуди, Інегелд, Карли, Карн, Лідул, Руалд, Руар, Рулав, Стемид, Труан, Фарлаф, Фост, Фрелав.
2. Олег Віщий; Олег Святославич, син Святослава Ігоровича; Олег Володимирович; Олег Ігорович; Олег Інгварович Красний; Олег Мстиславич; Олег Романович, син Романа Михайловича; Олег Святославич, син Святослава Всеволодовича; Олег Святославич, син Святослава Ярославича; Олег Святославич, син Святослава-Бориса Ольговича; Олег Святославич, син Святослава-Миколи Ольговича; Олег Ярославич та інші.
3. Обычьии слы: Вуефаст от Святослава, сына Игоря; Искусеви от княгини Ольги; Слуды от Игоря, племянник Игорев; Улеб от Володислава; Каницар от Предславы; Шихберн Сфандр от жены Улеба; Прастен Тудоров; Либиар Фастов; Грим Сфирьков; Прастен Акун, племянник Игорев; Кары Тудков; Каршев Тудоров; Егри Евлисков; Воист Войков; Истр Аминодов; Прастен Бернов; Ятвяг Гунарев; Шибрид Алдан; Кол Клеков; Стегги Етонов; Сфирка...; Алвад Гудов; Фудри Туадов; Мутур Утин. Купцы: Адунь, Адулб, Иггивлад, Улеб, Фрутан, Гомол, Куци, Емиг, Туробид, Фуростен, Бруны, Роальд, Гунастр, Фрастен, Игелд, Турберн, Моне, Руальд, Свень, Стир, Алдан, Тилен, Апубексарь, Вузлев, Синко, Борич.
4. Ігор-Іван Василькович; Ігор Глібович; Ігор Давидович; Ігор Ольгович; Ігор Святославич (син Святослава Ольговича); Ігор Святославич (син Святослава Ярославича) та Ігор Ярославич.
5. Ольга Васильківна, донька Василька Володаревича; Ольга Васильківна, донька Василька Романовича; Ольга Глібівна; Ольга Костянтинівна; Ольга Юріївна; Ольга, донька В’ячка Святославича.
6. Святослав Володимирович, син Володимира Святославича; Святослав Володимирович, син Володимира Святославича; Святослав Володимирович, син Володимира Всеволодовича; Святослав Володимирович, син Володимира Давидовича; Святослав Володимирович, син Володимира Мстиславича; Святослав Всеволодович, син Всеволода Володимировича; Святослав Всеволодович, син Всеволода Ольговича; Святослав Всеволодович, син Всеволода Святославича; Святослав Всеволодович, син Всеволода Юрійовича; Святослав Всеславич; Святослав Глібович Брянський, син Гліба Ростиславича; Святослав Глібович Пронський, син Гліба Ростиславича; Святослав Давидович (Микола Святоша); Святослав Давидович, син Давида Юрійовича; Святослав Ігоревич, син Ігора Святославича; Святослав Мстиславич, син Мстислава Ізяславича; Святослав Мстиславич, син Мстислава Михайловича; Святослав Мстиславич, син Мстислава Романовича; Святослав Мстиславич, син Мстислава Ростиславича; Святослав-Борис Ольгович, син Олега Святославича, Святослав-Микола Ольгович, син Олега Святославича; Святослав Ростиславич; Святослав Святославич, син Святослава Глібовича; Святослав Святославич, син Святослава Титовича; Святослав Титович; Святослав Юрійович, син Юрія Володимировича; Святослав Ярославич, син Ярослава Володимировича; Святослав Ярославич, син Ярослава Святославича; Святослав Ярославич, син Ярослава Юрійовича; Святослав Ярославич, син Ярослава Ярославича та інші.
7. Яків Ханнука, Авраxам га-Парнас; ель бар Манас Реувен бар; Гостята бар Кьябар Коген; Шимшон Юда на прізвисько Сварта; Ханука бар Моше; Куфін бар Йосеф; Манар бар Шмуель Коген; Юда бар Іцхак га-Леві; Синай бар Шмуель; Іцхак га-Парнас.
------------------------------------------------------------------
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
Войтович Л. В. Княжа доба: портрети еліти. Біла Церква, 2006. 782 с.
Войтович Л. В. Рюрик и происхождение династии Рюриковичей: новые дополнения к старым спорам. Русин. 2013. № 1 (31). С. 6–41.
Герберштейн С. Записки о Московии. СПб., 1866. С. 9–12.
Голб Н., Прицак О. Хазарско-еврейские документы X века. Москва-Иерусалим, 1997.
Гордієнко Д. Рюриковичі чи Володимировичі? Ucrainica Mediaevalia. 2018. Vol. 1. С. 31–43.
Грамоти XIV ст. Київ, 1974. 256 с. С. 9.
Данилевский И. Н. Александр Невский: Парадоксы исторической памяти. «Цепь времен»: Проблемы исторического сознания. Москва, 2005. С. 119–132.
Данилевский И. Н. Древняя Русь глазами современников и потомков (ІХ–XІI вв.). Курс лекций. Москва, 1998. 399 с. С. 41–44; 61–68; 78–81; 160–180.
Данилевский И. Н. Повесть временних лет: герменевтические основы источниковедения летописных текстов. Москва, 2004. 370 с. С. 76, 77, 196, 248, 302, 303.
Данилевский И. Н. Рюрик – это легенда! Русская планета. 5 октября 2014 г.
Древняя Русь в свете зарубежных источников. Хрестоматия. Том ІІ. Византийские источники. Москва, 2010. С. 190–215.
Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей XIV–XVI вв. Москва-Ленинград, 1950. С. 7, 9, 11–21, 33.
Іларіон Київський. Слово про Закон і Благодать. Давня українська література. Хрестоматія. Київ, 1992. С.195–214.
Константин Багрянородный. Об управлении империей. Москва, 1991.
Лаврентиевская и Троицкая летописи. Полное собрание русских летописей. Том 1. СПб., 1846. С. 1–123.
Литвина А. Ф., Успенский Ф. Б. Выбор имени у русских князей в Х–XVI вв. Династическая история сквозь призму антропонимики. Москва, 2006. 740 с.
Літопис Руський за Іпатським списком. Переклав Леонід Махновець. Київ, 1989. С. 13, 20, 26.
Откуда есть пошла русская земля. Москва, 1986. 702 с. С. 563–564.
Памятники русского права. Вып. 2. Москва, 1953. С. 27, 29.
Повесть временных лет. Под ред. В. П. Адриановой-Перетц. Москва-Ленинград, 1950. Часть 1. Тексты и перевод. С. 34–39; 231–236.
Пчелов Е. В. Рюриковичи. История династии. Москва, 2018. 688 с.
Пчелов Е. В. Рюриковичи. Тысяча лет одного рода. Москва, 2001. 376 с.
Родословник князей великих и удельных рода Рюрика. СПб., 1793. 277 с. С. 2–4.
Соловьев С. М. История России с древнейших времен. В пятнадцяти книгах. Книга 1. Тома 1–2. Москва, 1959. С. 36, 56, 58, 105, 121, 242, 243, 275, 276, 283–307, 335, 350.
Толочко А. П. Очерки начальной Руси. Киев–СПб., 2015. 336 с. С. 17–18; 19–98. 20–34, 202, 205, 207, 209.
Федотова П. И. Дитя монгольського погрома. К проблеме историчности князя Рюрика. Свободная мысль. 2017. № 6 (1666). С. 5–22.
Comentários