І день іде, і ніч іде.
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки!
Т. Шевченко
У сучасній українській історичній науці проблема міфологізації минулого стала просто епідемічною. Найяскравішим зразком такого локального пострадянського міфологемного історіописання є наукові й побілянаукові праці, присвячені життю та діяльності пересічного підприємливого поміщика Верхньодніпровського повіту і краєзнавця, дворянина німецького походження Олександра Миколайовича Поля (1832-1890). Саме сучасним містечковим історіографам належить пріоритет у створенні із нього образу/ікони «человека-легенды», а потім і «генія міста».
Роль і значення О. Поля неймовірно перебільшено, його заслуги як особистості аж надто переоцінено. Окремі епізоди настільки гіпертрофовано, що вони сягнули гігантизму і глобалізму до постаті планетарного масштабу («Планета Александр Поль»). Стараннями та невтомною працею істориків та їхніх епігонів-писателів витворено цілісний, класичний міф, котрий, як аксіома, не потребує жодних доказів і виступає як доконаний факт. Пошук документів, вимога документів від адептів Поля, сприймаються ними вороже, агресивно, як посягання на святая-святих. Вони не бажають знати, що у розпочатому розгорнутому дискурсі кожен має право голосу і право на власні думки та судження, і відповідати потрібно не брутальними випадами, а виваженими, науково обґрунтованими наративами. Зрештою, ця психологія зрозуміла: спробуйте переконати сталініста, що його божество – гіперзлочинець, який знищив мільйони людей.
Як же так сталося, що середньостатистичний поміщик, невдаха з різким холеричним темпераментом, юдофоб і великодержавний шовініст міг стати українським національним патріотом та героєм, «генієм міста на Дніпрі»? Як звичайна біографія пересічного дворянина, яких можна знайти десятки (а може й сотні), чомусь на якомусь етапі була піддана обожнюванню, почитанію, міфологізації і канонізації. На це запитання може відповісти хіба що глибокий, комплексний, системний аналіз всього того, що написано про Олександра Поля. І проведене нами вивчення дає підстави твердити, що історіографічну та бібліографічну вичерпність інформаційного потоку полезнавства (включно до 2018 року) можна розділити на чотири періоди: прижиттєвий, дореволюційний, радянський та пострадянський.
Прижиттєвий період. Родина Полів у губернському центрі мала дуже дурну славу через розголоси із убивством ганебного хтивого гаремника Миколи Поля, скандалами та судовими процесами біснуватої Марії Поль, шахрайськими оборудками та повним банкрутством Олександра Поля, про що не забували нагадувати у пресі його люті воріженьки. Газети писали дуже іронічно, особливо про борги єврейським купцям. І для переважної більшості тих, хто його знав, він був чоловіком ексцентричним, неврівноваженим, людиною, яка впадала у крайнощі. Вцілому сучасники оцінювали Олександра Миколайовича реалістично, даючи об'єктивні характеристики. Зокрема, у вересні 1866 р. губернський начальник Дунін-Борковський, звітуючи до Петербурга про роботу першого губернського земського зібрання писав, що «гласный Поль человек раздражительный и беспокойный».[i] Сусідка О. Поля по маєтку Деконська вважала його шахраєм, який ошукав криворізьких селян і саме так прокоментувала його бурхливу підприємницьку діяльність.[ii] Повітовий земський справник Браїловський на запит департамента Миністерства внутрішніх справ про особисті якості підприємця О. Поля у 1872 р. відповів, що той«страдает расстройством умственных способностей».[iii] Невже ці люди були упереджені, мали особисту неприязнь до нього чи були надто суб'єктивними? Якщо так, то яка причина, які пояснення, чим він їх дістав?
Власне, щоб дезавуювати таке негативне життєве тло, невеличка група товаришів намагалася поширювати позитивну інформацію про його нібито безкорисне служіння суспільству, певні заслуги, жертовність заради громади, народу, краю, держави. Звертає на себе увагу факт, що походила така інформації не від незалежних, нейтральних джерел чи від органів влади та самоврядування, а саме від близьких, друзів та співробітників.
Тому ще за життя Олександра Поля стараннями його найближчого оточення починає формуватися образ-легенда відкривача корисних копалин Криворіжжя, унікального колекціонера, зароджується, витворюється і поширюється міф про громадянина, благодійника і філантропа, жертводавця, уявного творця нового індустріального центру на півдні Росії. Впродовж 1885 – 1890 рр. з’явилося кілька важливих публікацій, які закладали підмурівок глорифікації і закріплювали у свідомості пересічного міського обивателя образ людини, позитивна діяльність якої на слуху.
Зрештою і Олександр Поль, дбаючи про власну комеморацію, вряди-годи долучався до цього процесу. Насамперед через нечисленні статті, але найбільше шляхом розповідей, які він дбайливо навіював вдячним слухачам. Саме від нього сучасники і нащадки дізналися про легендарну бабусю із горища, з її скарбовими прикомірками, про близьке споріднення з наказним гетьманом П. Полуботком, про пошуки і віднайдення руди, про відчуття себе малоросом тощо. Всі ці епічні сюжети і донині не закріплені документально, а тому продовжують залишатися легендами, якими, проте, дуже рясно посипають свої твори професійні історики.
Окрім того, 20 листопада 1873 р. О. Полем опубліковано короткий вступ до ним же перекладеної книги Л. Штріппельмана, де знову ж не як документ, а як меморія, зафіксовано розповіді про знайдені ним аспидні ломки та здійснені пошуки залізної руди. І хоча більшість із наведених фактів теж не знайшли документного підтвердження, в подальшому вони використовувалися як підстава для оцінок, суджень та висновків. Це перша відома нам прижиттєва публікація, присвячена, власне, йому як ентузіастичному шукачеві корисних копалин Криворіжжя, які він «відкрив» у 1872 р. І належить вона йому самому.
Тому топос «відкривача рудних скарбів», схожий на відкривача Америки Колумба, став найбільш уживаний щодо О. Поля ще за його життя, уславлював та увіковічнював поміщика. І вже тоді в газетах вжито згодом улюблену дефініцію «наш новороссийский Колумб». Відтак про Поля, як невтомного дослідника різних корисних копалин Криворіжжя, впродовж 1873 – 1887 рр. писали і згадували Л. Штріппельман, С. Конткевич, М. Мельников (про розробку шиферу) та Д. Нікольський, – хто більше, хто менше, одні захоплено-емоційно, інші зовсім спокійно і без натяжок.
Зокрема, С. Конткевич просто подякував Полю: «Считаю при этом прятным долгом выразить мою искреннюю признательность г. Полю, не только содействовавшему всеми средствами успешному ходу моих занятий, но также предоставившему в мое распоряжение результаты всех изследований и разведок, которыя он с таким постоянством продолжает уже несколько лет в этой столь богатой в минеральном отношении местности».[iv] Саме вони в сукупності, витворюючи образ рудного першовідкривача, поклали початок легенді про «степового Колумба», який знайшов безцінний скарб для народу – залізну руду. Ймовірно, у зв'язку з поширюваними легендами, у 1884 р. гірничий інженер О. П. Кеппен звернув увагу наукової громадськості на те, хто насправді і коли зробив відкриття залізної руди у Кривому Розі.
Наступним за хронологією впродовж 1878 – 1890 рр. іде витворення образу вченого-археолога, ентузіастичного шукача і збирача старожитностей, безкорисного музейника. Першим про це заявив знов-таки сам Олександр Миколайович у повідомленні про три археологічні знахідки за 1866 – 1870 рр. особисто ним біля Нікополя у 1866 р., а також знайдені селянами біля сіл Мишуриного Рогу і Красного Кута(Деконського). Повідомлення про ці відкриття продублював М. Борисяк.[v] Більше знахідок, певно, не було, тому наступна інформація стосувалася вже зібраної колекції археологічних та інших предметів і артефактів, а також приватного музею, відкритого О. Полем у Катеринославі 1887 року.
Писали про це знову ж люди найближчого оточення: Д. Яворницький, М. Владіміров,[vi] і особливо І. Шмаков, який подав два матеріали. А саме: про колекцію та музей,[vii] а також про вшанування колекціонера на урочистому засідання Одеського імператорського товариства історії та старожитностей (саме коли в Катеринославі розгорівся кредитний скандал).[viii] Д. Яворницький вже тоді писав про О. М. Поля як визначного вченого, археолога та унікального збирача старожитностей у праці про Запорожжя, використовуючи як ілюстрацію світлини речей із його колекції.[ix]
Протягом 1880 – 1887 рр. з'являється інформація, в якій хоча ще і тьмяно, але вже проступає силует громадського діяча краю. Місцева преса поінформувала населення губернії про нагородження О. Поля орденом Станіслава 2-го ступеня, про надання йому звання почесного громадянина разом з Г. Алєксєєвим. У спогадах А. Миклашевський та у статті А. Чернявський[x] згадали йогопрізвище серед депутатів комітету з визволення селян та перших губернських гласних.
Були також фрагментарні повідомлення про дві благодійні пожертви, зроблені О. Полем, які згодом стали підставою для створення міфу про нього як безкорисливого та щедрого мецената, благодійника і філанторопа. Зокрема, 1884 р. – про дарунок кабінету природничих наук реального училища скам'янілого зуба момонта та зразків мінералів, а у 1887 р. – про пожертву 50 рублів на міську бібліотеку.
Наприкінці 1880-х років з публічними промовами на його честь виступали Д. Яворницький (9. 05. 1887), в Одеському товаристві старожитностей (14. 11. 1889) та нібито якісь легендарні анонімні прихильники на засіданні дворянського зібрання у грудні 1889 р. (у що мало віриться).
Отже, ще за життя О. Поля, стараннями друзів, співробітників, найближчого оточення та його власними починає формуватися образ-легенда відкривача корисних копалин Криворіжжя, благодійника, видатного колекціонера. Вже на той час виразно визначаються і простежуються основні напрямки глорифікації як людини позитивної, захопленої, настільки шляхетного дворянина, що дворянське зібрання нібито цілком серйозно обговорювало питання встановлення йому пам'ятника за життя! Означеним закладено підмурівок міфологізації, забронзовування та канонізації О. Поля у майбутньому. При цьому у більшості прижиттєвих публіцій автори уникали перебільшених згадок про нього як про визначного громадського діяча та успішного підприємця, – і зрозуміло чому.
Дореволюційний період. Сказано було: мій кінець – це мій початок. І по смерті Олександра Поля, впродовж 1890 – 1917 рр., міфотворення, посилене раптовістю та загадковістю самої кончини, почало набирати обертів, а розпочата за життя глорифікація поступово переросла у витворення антропологічного ідеалу та посмертну канонізацію. Як і годиться друзям, відхід близького товариша вшановано кількома некрологами. На місцевому рівні у пресі відгукнулися ті самі, знайомі нам, Д. Яворницький,[xi] І. Шмаков,[xii] П. Веселовський та такий собі Єкатеринославець. Вони подбали про некрологічний пієтет і в газетах «Одесские новости», «Новороссийский телеграф», «Московские ведомости», «Новое время», «Горнозаводской листок», а також у часописах «Горный журнал»[xiii]та «Исторический вестник».[xiv] Переважну більшість означених матеріалів виготовлено та розіслано Д. Яворницьким і І. Шмаковим. До цього самого жанру відносимо і опубліковану похоронну промову священика Василя Разумова над могилою О. Поля, дещо запізнілий допис В. А. Яковлєва в «Записках» Одеського товариства старожитностей та короткі меморії І. Д. Яковлєва в газеті «Приднепровский край».
Некрологи однотипні, одноманітні, ніби писані пад копірку, не вирізняються об'єктивністю та документалізмом – така їхня специфіка говорити багато хорошого про покійника, особливо того, який так рано, раптово і загадково помер. Мабуть, над гробом такі слова і були доречні. Але що гірше – згодом ці твори перетворилися у джерело (іноді єдине) для складання біографій О. Поля. Вони і особливо промова В. Разумова, стали незаперечним документом, підставою для наукових висновків і для всього подальшого оцінювання. Їх цитували у різних вданнях, просто переписували і переказували як власні думки та оцінки безапеляційно і бездоказово. Саме у некрологах запущено кілька стійких біографічних штампів, які як аксіому використовували наступники.
Найбільше спричинився до витворення основних полівських міфологем Д. Яворницький, котрий також першим виступив і з некрологом на честь Олександра Миколайовича. Будучи молодшим на 23 роки, обожнював його і вважав своїм навчителем у колекціонуванні, листувався з ним впродовж 1884 –1889 рр., а від 1888 р. почав з пієтетом згадувати у власних творах. Саме Дмитро Іванович, започаткувавши полезнавство як історіографічне явище, доклав найбільших зусиль і до міфологізації та забронзовування О. Поля.
Впродовж 1890 – 1897 рр. історик опублікував три статті, якими не давав громадськості покою і можливості забути про «солнце русской земли». Дещо окремо в часі стоїть його «История города Екатеринослава», де теж є про О. Поля окремий нарис, що ніби став підсумком оцінювання діяча. Хоча й написана ця, не зовсім зручна сьогодні історія, у 1937 р., а вперше опублікована у 1989 р., методологічно і логічно вона належить до дореволюційної історіографії.[xv]
Нариси Д. Яворницького невеликі за об'ємом і змістом, але щільно насичені неточностями, вигадками і явними помилками. Текстам притаманні помітні неозброєним оком маніпуляції, хронологічні зміщення і відверта глорифікація О. Поля, якого наділено епітетами найвищого рівня гіперболізації. Емоційні рефлексії і риторика історика сягають оціночних суджень типу «выдающийся деятель всего юга России»,[xvi] чи більше того: «Поль не только крупная, но из ряда выдающаяся сила всего нашего южного края, он не только возвысил свою губернию на ступень первой промышленной губернии на юге, но и открыл громадное будущее для целой половины России».[xvii] На завершення науковець пророкує: «Имя А. Н. Поля пребудет вечным для всего края!». Не обмежуючи себе в компліментах на адресу діяча, Д. Яворницький визначив цим самимемоційну тональність всього майбутнього полезнавства.
У жодній праці дослідник не покликається на джерела, цілком покладаючись на власну пам'ять, яка постійно його підводить. Про це він кілька разів пише сам і зовсім відверто, вживаючи такі уточнення як «забыл», «не помню», «кажется» тощо. Для прикладу: розповідаючи про німецького професора, до якого поїхав Поль, додає: «фамилию которого я забыл».[xviii] Або, говорячи про мандри юного Поля, уточнює: «сколько времени бродил он – не помню».[xix] Чи що О. Поль придбав 500 дес. землі «сколько помнится у соседа Шмакова»[xx] (насправді В. Гельмерсена, і Л. Шмаков не був сусідом Поля). За його ж версією, О. Поль уклав угоду із селянами Кривого Рогу«здається» на 99 років (насправді 85).Etcetera, et cetera!
Можливо, тому Д. Яворницький увів до наукового обігу цілу низку історично недостовірних фактів, десь почутих чи самим домислених. Саме йому належить інформація, яка не відповідає дійсності, про те, що Іван Поль у 1791 р. отримав на р. Мокра Сура землю у нагороду за службу після закінчення російсько-турецької війни. Не отримав, а купив (бо ця земля уже мала власника), і не 1500 чи 500 дес., а 733 дес., і не на Мокрій Сурі, а у верхів'ях Житлової Саксагані.
Він же, не розібравшися у генеалогії, започаткував і епопею з онукою Павла Полуботка. Спочатку (у некролозі) дослідник написав, що з Полуботківною одружився Іван Поль, але вже у статті у «Вестнике» уточнив: дружиною Івана була Малама, а «онука гетьмана» стала матір'ю Олександра Поля (тобто останній був його праонуком). Насправді ж Ганна Полетика аж у шостому поколінні доводилася нащадком Тетяни Полуботок, сестри Павла. Всюдисуща в полезнавчих наративах «бабуся з горища» теж запущена в обіг нашим видатним істориком.
А чого варта його вигадка про те, що «Александр Николаевич Поль вел свой род по мужской линии» від ... бездітного англійського кардинала часів Генриха VIII Реджинальда Пола (1500 – 1558).[xxi] І звідки він це взяв?! Причому в рукописі онуком кардинала спочатку був уже Іван Поль. Але схаменувшись і побачивши різницю у 300 років, закреслив і виправив на «нащадком». Цю чудову гіпотезу міфологізатори не підхопили лише тому, що «Історія Катеринослава» лежала неопублікованою аж до 1989 р. У цій праці також вперше автор пише про навчання О. Поля в Катеринославській гімназії, де він «плохо шел».
Історик першим безпідставно подає прізвище Івана Поля як фон-Поль, що нібито має вказувати на титулованого спадкового дворянина з родунімецьких (остзейських) баронів. Насправді Іван Поль був невідомого й досі походження і, згідно з формулярним списком, проходив службу не як дворянин, а як представник непривілейованого стану. Припускаю, що взято цю неточність із німецькомовного видання книги Л. Штріппельмана, де О. М. Поль написав своє прізвище саме так, вочевидь «для солідності». Хоча слідів читання цієї праці чи принаймні знайомства із нею у статтях Д. Яворницького зовсім не помітно. Згодом неточності та помилкові твердження Д. Яворницького (всі чи частково) повторили інші дослідники, іноді покликаючись на нього, а у більшості випадків навіть не згадуючи.
Дмитру Івановичу належить також низка інших фейкових тверджень та оціночних суджень. Зокремапро те, що О. М. Поль «открыл в Криворожье богатыя железныя руды, исходатайствовал проведение Екатерининской железной дороги», що губернське дворянство не полишало «вопроса о сооружении АлександруНиколаевичу памятника еще при жизни», а також безсмертна дефініція щонібито «Поль оживил край и воскресил город Екатеринослав».[xxii] Виходячи із логіки останнього судження, до появи «генія міста» край лежав без тями у комі, а Катеринослав взагалі помер.
Отже, зовсім не спираючись на чітку систему міцних наукових конструкцій дослідницької структури, на надійні і перевірені джерела, Д. Яворницький зумів витворити науковий дискурс цілісного, ідеального, жертовного громадського діяча і його фундаментальну біографічну схему, зіткану із міфологем: а) визначний громадський діяч всеросійського масштабу; б) першовідкривач криворізької руди; в) безкорисний організатор промислового розвитку цілого півдня Росії; г) будівничий Катерининської залізниці та мосту через Дніпро; д) видатний історик, археолог та колекціонер. Саме цей вчений визначив дослідницькі риси, риторичну тональність і емоційний ключ, якими потім послуговувалися полезнавці, писали, повторили і повторюють цілі покоління його епігонів. Власне, він окреслив і напрямки подальших досліджень, а наведені факти та вжиті оцінки надовго стали канонами у викладі біографії О. Поля. Його меморіальні вигадки наступні покоління популяризаторів розтиражовували вже як доконані історичні факти.
Впродовж 1890-х років також виходить низка інших праць, які так чи інакше стосуються чи торкаються особи О. Поля, згадок про нього. Особливо багато з них за ці роки присвячено Полю-колекціонеру, краєзнавцю, археологу. Окремих осіб дуже хвилювала доля його колекції, яку потихеньку розпродували. Вони били на сполох. Особливо переймався даною темою вже згаданий Д. Яворницький, подавши кілька заміток про колекцію та обіцяний міською владою музей імені Поля, який потрібно створити і організувати.[xxiii]
При цьому окремо хочу виділити капітальну працю 1893 року Катерини Мельник «Каталог коллекций древностей А. Н. Поля в Екатеринославе», до якої вона зробила короткий біографічний вступ «А. Н. Поль и его коллекция», використавши ненадійні статті Д. Яворницького. Як і її джерело, К. Мельник не знала дати народження Поля, який факультет він закінчив, прізвище діда пише через фон-Поль, перебільшує науковий рівень Полтавської гімназії тощо. Але вартість каталогу не у біографічній статті, а в описі самої колекції: власне, завдяки йому ми сьогодні знаємо, що у своїй більшості та збірка являла.[xxiv]
У подальшому на тему старожитностей та музею потроху писали також Ф. Преображенський, оберігачка музейних фондів А. Скриленко, газетяр О. Авчінніков, науковці В. Данілов, Е. Штебер, місцеві газети, «Московские ведомости», журнали «Киевская старина», «Исторический вестник», «Украинская жизнь». Уцілому об’єктивно оцінюючи О. Поля як колекціонера, вони, проте, ніде не зазначали про походження колекції, як вона набувалася, хто, коли і як створював музей ім. Поля. Означені недоліки згодом використано для маніпулювання, приписування усіх заслуг О. Полю.
У зв'язку з промисловим бумом, який переживала Катеринославщина на зламі століть, згадували у наукових та популяризаторських статтях і про О. Поля як розшукувача руди, промисловця і підприємця. Часом доречно, а у більшості безпідставно і голослівно, переповідаючи міфологеми Д. Яворницького. Іноді занадто пристрасно, як його співробітник по підприємництву М. Шимановський, іноді нейтрально – Є. Рогозін, Б. Брандт, П. Рубін, В. Ден, М. Набіркін, І. Глівіц, П. Фомін, а також В. Гіляровський у репортажах та нарисах про «залізорудну гарячку» у Полудневій Україні. Їхні згадки і оцінки вторинні, побудовані не на документах, а на меморіях та уже відомій літературі.
Зокрема, у 1898 р. близький до Олександра Миколайовича співробітник, його особистий секретар і діловод В. Кониш, опублікував невеликими подачами у газеті «Приднепровский край» напівмеморіальні та напівдокументальні нариси з історії пошуків залізної руди у Криворіжжі.[xxv] Вказуючи на джерела, автор зазначав, що цей твір він написав «главным образом, со слов покойного Поля, причем мне, конечно, пришлось пользоваться и печатными источниками, являющимися теперь библиографической редкостью. Кроме того, в моем распоряжении имеются некоторыя выписки и выметки из рукописей покойнаго Поля, сделанныя с его разрешения, когда я, удостоенный его доверием, имел честь под его непосредственным руководством и с его указаниями помогать ему в составлении разных докладов, записок и представлений, касавшихся преимущественно Криворожских руд и постройки тогда еще не существовавшей Криворогской (ныне Екатерининской) железной дороги».[xxvi]
Означені нариси-меморії побудовані без певної системи і логіки, а короткі повідомлення розповідають про історію відкриттів криворізьких руд до О. Поля; про нібито невдалу експедицію Кульшина (№ 133); та нібито провальну експедицію Барбота-де-Марні (№ 146); про збирання Полем предметів старовини (№ 134); про організацію ним розробки видобутку аспиду (№136); про пошуки та віднайдення руди в Орлиному Гнізді у 1866 р. та поїздку до Харкова в аптеку Сартисона, де зроблені аналізи породи показали 67,32% заліза (№ 139); про діяльність Джона Юза в Бахмутському повіті та доповідну записку Поля міністру держмайна з пропозицією показати знайдені родовища в обмін на виключні права на їхню розробку, а також про звернення до В. Дуніна-Борковського і земства (№145); зрештою про суворо засекречену експедицію Л. Штріппельмана та поїздку до Парижа і укладену угоду із французами (№ 149; № 161).
На шкоду хронологічній послідовності і логіці, автор довільно оперує матеріалом на власний розсуд, додаючи та домислюючи те, чого бракувало, переставляючи місцями факти, нашаровуючи кілька подій в одну і розділяючи одну на кілька. У нарисах, що у своїй більшості згодом стали достовірним джерелом знань для полезнавців, пропагандистів та письменників, В. Кониш, особисто зацікавлений у глорифікації свого благодійника, теж запустив в обіг кілька стійких і понині міфологем. Зокрема, саме він детально розповів як О. Поль нібито знайшов руду на Криворіжжі у 1866 р., а потім чомусь вдруге «відкривав» її вже у серпні 1872 р. разом із Л. Штріппельманом. При цьому автор нарисів не приховує шахрайства Поля, відверто розповідаючи як той, разом з іншими учасниками експедиції, ошукав наївних поміщиків, замаскувавшись мисливцями та археологами. І це нібито було так весело та кумедно шукати скарби в чужих кишенях!
Того самого року В. Кониш опублікував означені нариси також і в Курську у газеті «Курский листок».[xxvii] Його меморії у подальшому привели до когнітивних концептуальних зміщень у дослідженнях біографії О. Поля, наслідком і результатом чого стали псевдознання «схожі на правду».
Згадував про участь О. Поля у реалізації проєкту Катерининської залізниці В. Нечволодов, але при цьому не переоцінюючи. Проте у його короткому нарисі, вміщеному у книзі «По Екатерининской железной дороге», названо неправильно не лише дату народження, але й чомусь дату смерті (27 липня 1890 р.), що взагалі дивує.[xxviii]
Про О. Поля як громадського діяча у цей час, як і за життя, знову писали зовсім небагато, фрагментарно, але все ж згадували земську діяльність та участь у підготовці селянської реформи 1861 р. Ще не перебільшуючи його заслуг та ролі, коротко означили ці аспекти у статтях та матеріалах І. Ребрін, І. Борець, П. Веселовський, В. Осипов.
Знову ж завдяки друзям, про містечкового «генія» з'явилися статті і в енциклопедичних виданнях. Нариси помістили «Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона»,[xxix]«Большая энциклопедия»,[xxx] словник Д. Язикова. Статті в них короткі, не позбавлені помилок, написані переважно на підставі некрологів. Але особливе місце у середовищі цього жанру займає «Русский биографический словарь» О. Половцова, що у 1905 р. подав досить об'ємну як для такого видання і такої персони статтю, підписану якимось Іваном Давидовичем. Виходячи з аналізу тексту, на нашу думку це спільна стаття Д. Яворницького та І. Шмакова, зроблена останнім. За основу взято опубліковані ними ж у 1890 р. некрологи, із незначним додатком новизни. Найсуттєвішим є те, що саме тут вперше подано точну дату народження О. М. Поля. Представлений же матеріал не позбавлений фактичних та оціночних неточностей. Наприклад, нагороджено Поля не «многими орденами», а лише одним орденом Станіслава 2-го ступеня, і не в 1882 р., а у 1883 р. Тут також вперше, хоч і компліментарно та схематично, викладено такі біографічні загальники: а) родина і рід; б) освіта; пошуки і розробка корисних копалин; в) громадська діяльність; г) археологія та колекціонування. Наприкінці статті подано чималий список використаних джерел та літератури, що в історіографії полезнавства взагалі зроблено вперше.[xxxi] Після цієї досить грунтовної статті енциклопедії почали згадувати про О. Поля вже аж у 1963 р.
Готуючись до урочистого відкриття у Катеринославі ще недобудованого на той час приміщення щойно створеного науковцями міського музею, названого іменем О. Поля, розлогу наукову статтю про нього підготував історик, учень В. Антоновича, директор Катеринославського комерційного училища колезький радник Антін Синявський.[xxxii] Знаменно також, що цією статтею він відкрив перший том десятитомної «Летописи» Катеринославської вченої архівної комісії – наукових записок теж щойно заснованого, першого і єдиного за всю історію міста, наукового історичного товариства, яке реально існувало і діяло завдяки А. Синявському.
На початку автор заявив, що його мета полягає у зборі всього, що на той час вже написано про О. Поля, чим спонукати наукову громадськість до подальших пошуків та споминів. Історик поділився і власними меморіальними екскурсами про те, як вперше почув ім'я Олександра Поля від В. Антоновича у 1884 р., а зустрівся із ним у 1889 р. на археологічному з’їзді в Одесі. У свідомості історика його герой вивершився у «силу громадного общественного значения».[xxxiii]
Нарис Антона Степановича – найбільший і найґрунтовніший з усього написаного про Поля до 1917 р., на що ми вже звертали увагу.[xxxiv] Він складається із вступної частини, розповіді про родину і освіту, пошуки і розробку Полем залізорудних покладів, його громадську діяльність, колекцію старожитностей і дуже розлого про похорон. Намагаючись бути максимально об'єктивним та наближеним до документальних джерел, саме Синявський першим звернув увагу на той факт, що і до Поля велися дослідження корисних копалин Криворіжжя, про які той добре знав. Гойно користуючись каталогом К. Мельник, автор детельно описав частину колекції, відповідно класифікуючи її експонати. Подав він також і історію мандрів старожитностей після смерті О. Поля.
Але досягти цілковтої об'ктивності А. Синявському теж не вдалося. Досить об'ємна стаття не позбавлена окремих недоліків та дрібних неточностей. Ахілесовою п'ятою наративу є відсутність достовірних документів, як і цілковита відсутність посилань на джерела. Вже на самому початку, вирвавши слова міського голови І. Яковлєва із контексту, автор створює не лише привабливий, а й до певної міри геніальний образ О. Поля. І, на відміну від попередників, які воліли не згадувати про його малоросійство, українофіл А. Синявський вважав за потрібне особливо наголосити на цьому аспекті ментальності свого героя. Означене дало підстави наступникам зробити того не лише українцем, але й геніальним патріотом всієї України (тобто національним героєм).
Не перевіривши факти озвучені попередниками, використавши некролог, написаний Д. Яворницьким, автор повторив його помилкове твердження (від якого той і сам уже відмовився), що дружиною Івана Поля була жінка із родини Полуботків. А вже у другому коліні народився й О. М. Поль. Історик не знав, коли той випустився із гімназії, який факультет університету закінчив та який фах отримав, не знав і дату народження, назвавши 1829 р. Історію предків виклав дуже плутано і теж із помилками. Також Синявський чомусь безпідставно приписав Олександру Полю і авторство історичної повісті про похід турків на Астрахань у ХVІ ст.
У вже визначеному загальному компліментарному стилі він некритично використав інформацію Д. Яворницького, І. Шмакова, П. Веселовського тагазетних статей, чим запустив до наукового вжитку власні міфологеми. У зв’язку із цим зазначу, що рясно поширюваний у полезнавчих біографіях факт про те, що під час зустрічі із делегатами від губерній імператор звертався особисто до О. М. Поля,[xxxv] вперше запущено саме А. Синявським. При цьому він покликається на якихось невідомих очевидців. Можливо, він мав на увазі А. Миклашевського?
Але ні в архівних документах, ні у друкованих спогадах учасника і очевидця означеної події А. М. Миклашевського таких фактів знайти не вдалося. Детально розповідаючи про свою зустріч і розмову з царем, Миклашевський про О. Поля зовсім не згадує.[xxxvi]І в його ж оприлюдненому листі до дружини зі столиці теж нічого немає про особисте звернення царя до О. Поля чи особисту зустріч із ним.[xxxvii]Зрештою, слова Олександра ІІ про молоді сили реформаторів (якщо дійсно вони мали місце) адресувалися усім присутнім на прийомі молодим дворянам, а не безпосередньо і виключно одному О. Полю.
І все ж саме А. Синявський виробив максимально наближену до наукової схему конструкції життєвої сильветки О. Поля, якої дотримувалися у тому чи іншому варіанті усі, хто далі про нього писав.
До двадцятої річниці смерті Олександра Поля місцевий історик Іван Вертоградов підготував дослідження його життя та діяльності під назвою «Памяти А. Н. Поля».[xxxviii] Нарис складається з логічних частин, які до певної міри повторюють статтю А. Синявського: а) рід, родина, освіта; б) пошуки та розробка залізорудних покладів; в) громадська діяльність; г) збирач старожитностей; д) смерть, бучні похорони і вшанування пам'яті.
Щедро запозичуючи матеріал у Д. Яворницького та А. Синявського, автор у преамбулі зазначив, що підготував роботу на підставі нових джерел, які ним та іншими віднайдено у приватних осіб, в архівах духовної консисторії, дворянського зібрання, Полтавської гімназії, Дерптського університету (на той час вже Юр’ївського, у якому навчався і сам автор). Означене тут же підтверджується повним цитуванням метричного свідоцтва про народження О. М. Поля, що в історіографії зроблено вперше.
Визнаючи, що так і немає гідної Олександра Миколайовича біографії, він чомусь не виготовляє її, а закликає земство та міську думу «принять все меры к тому, чтобы составить его обстоятельную биографию, которая является историческою необходимостью».[xxxix] Дивно, а що завадило автору зробити це? Тобто очевидно, що історик не вважаввласну працю «обстоятельной биографией». Проте ця брошура окремо засвідчила, що полезнавство як дослідницький напрямок стало доконаним історіографічним фактом.
На відміну від попередників, І. Вертоградов подає посилання на джерела, першим наводить нові дані про Миколу Поля, викладачів Полтавської гімназії (при цьому знову перебільшуючи їхній вплив на юного Олександра), вперше згадує про казус із срібною медаллю, яку нібито через інтриги Поль не отримав, точно вказує факультет, час закінчення і присвоєний фах у Дерптському університеті,викладає детальну біографію, дає опис і оцінку громадської, підприємницької та культурницької діяльності.
Підтримавши «колумбоманію», історик занадто дуже багато цитує (власне, просто переписує) із статті Д. Яворницького. Вказуючи на «дефекты в работах посвященных А. Н. Полю», Вертоградов і сам не уникнув недоліків, повторивши майже всю названу вище низку вигадок та неточностей Дмитра Івановича.
У його викладі та оцінках О. Поль уже остаточно постав канонізованим та навіки забронзованим діячем «всеросійського масштабу», безгрішною постаттю, історичної величі особистістю, жертовним страждальцем за народ, народну справу і рідний край: «выдающийся своими способностями», «обладатель огромной и самой разнообразной коллекции», «самый просвещенный и энергичный деятель Новороссии». Вертоградов репрезентувава землякам уже готовий антропологічний ідеал, який «представлял собой натуру глубоко благородную, честную, гуманную, высокообразованную и просвещенную. Это был гражданин, проникнутый сознанием своего достоинства и долга по отношению к себе, семье, обществу и родине, с нежным сердцем, изящным вкусом».[xl]Тому коли після падіння кривавого комунізму розпочалося відродження міфу про Олександра Поля, саме до його праці (а не до статті Синявського) насамперед звернулися глорифікатори.
Після виходу брошури І. Вертоградова впродовж 1911 – 1916 рр. подибуємо лише окремі поодинокі компліментарні, без критичного аналізу згадки про О. Поля в історичних нарисах про історію земства та Кривбас.[xli]
Із означеного констатуємо, що найбільше до створення наукового образу і до забронзовування Олександра Поля у дореволюційний період спричинилися Д. Яворницький, А. Синявський та І. Вертоградов (і, особливо, перший із них). Виробивши разом з іншими авторами дослідницьку схему історіографічного полезнавства, вони водночас створили і міцні основи для його безпідставної глорифікації у наступні часи. Саме впродовж 1890 – 1917 рр. спродуковано основні міфологеми про Олександра Поля, а тому написаному уцей час в жодному разі не можна цілком довіряти, не перевіривши інформацію іншими, незалежними і достовірними джерелами.
[i] Кочергін І. О. Олександр Поль: мрії, справи, спадщина. – Дн-к: НГА, 2002. – 222 с. – с. 202. [ii] Деконская Е. М. Замечательные медиумические явления. Из дневника Е. М. Деконской.– СПб.: Тип. В. Домакова, 1901. – С. 2 – 3. [iii] Романченко Г. Н. Александр Николаевич Поль // Труды Института истории естествознания и техники. Т. 33. История горной техники и металлургии.– М.: Изд-во АН СССР, 1960.– С. 20. [iv] Конткевич С. Геологическое описание окрестностей Кривого Рога Херсонской губернии // Горный журнал.– 1880.– Т . 1. – № 3. – С. 345. [v] Борисяк Н. Д. Несколько слов о новейших археологических находках в Харьковской и Екатеринославской губерниях // Труды третьего археологического съезда в России, бывшаго в Киеве в августе 1874 года. Приложения.– К., 1878.– Т. 2.– С. 205–211. [vi] Владимиров М. М. Археологический музей Александра Николаевича Поль // Екатеринославские губернские ведомости. Часть неофициальная (далі – ЕГВ. ЧН). – 1887.– 5 декабря.– № 96.– С. 6. [vii] Шмаков И. Археологический музей А. Н. Поль // ЕГВ. ЧН.– 1888.– № 10.– 6 февраля.– С. 4. [viii] Шмаков И. А. Письмо в редакцию // ЕГВ. ЧН. – 1890.– 11 апреля.– С. 2 – 3. [ix] Эварницкий Д. И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. Часть І. – СПб., 1888. – С. 54 – 70. [x] Чернявский И. Очерк открытия первого Екатеринославского губернского земского собрания и губернской земской управы // Екатеринославский юбилейный листок (далі – ЕЮЛ). 1787 – 9 мая – 1887. – 1887. – 9 мая. – № 15.– С. 134–136. [xi] ЕГВ. ЧН.1890, № 50, 28 июля, с. 1 (Некролог А. Н. Поль). [xii] Шмаков И. А. А. Н. Поль // ЕГВ. ЧН. – 1890. – 28 июля. – С. 1. [xiii] Горный журнал. – 1890. – Том 4. – № 10. – С. 161 –162. Смесь (А. Поль. Некролог). [xiv] Исторический вестник (далі – ИВ). – 1890. – Том 42. – Октябрь. – С. 275 – 276. [xv] Яворницкий Д. И. История города Екатеринослава. – Дн-к: Промінь, 1989. – 197 с. У ній аватор вже іноді подає посилання на джерела, здебільшого на працю І. Вертоградова та на свої власні статті. [xvi] ИВ, 1890, том 42, октябрь, с. 275. [xvii] ИВ, 1890, том 42, декабрь, с. 797. [xviii] ИВ, 1890, том 42, декабрь, с. 796. [xix] Синявский А. С. А. Н. Поль. Биографический очерк к открытию здания областного музея его имени // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. – Вып. 1. – Екатеринослав, 1904. – С. XIII – XXXIV. – С. XVІІІ. [xx] Яворницкий Д. И. История города Екатеринослава, с. 178. [xxi] Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (далі – ІР НБУ). – Ф. І (Особисті матеріали). – Спр. 22021 (Яворницкий Д. И. История города Екатеринослава.– Рукопись. 1930-е гг.). – С. 129. Яворницкий Д. И. История города Екатеринослава, с. 174 – 175. [xxii] ИВ. – 1890, октябрь, с. 275 – 276. Принагідно зазначу, що Д. Яворницький був свідомий своїх численних помилок і ставився до цього по-філософському. Означене підтверджує його знаменита ювілейна сакраментальна сентенція, якою він заповів виправляти власні недоліки наступним поколінням істориків. [xxiii] Эварницкий Д. И. Забытая коллекция древностей // ЕГВ. ЧН. – 1897. – № 267. – 10 декабря. – С. 2, 3. [xxiv] Мельник Е. А. Н. Поль и его коллекция // Каталог коллекций древностей А. Н. Поля в Екатеринославе. Вып.1 / сост. Е. Мельник. – Киев, 1893. – 300 с. – С. I – V. [xxv] Коныш В. Краткий очерк открытия криворожских железных руд // Приднепровский край. – 1898. – №№ 133; 134; 139; 145; 146; 149; 161. [xxvi] Приднепровский край, 1898, № 133, с. 3. [xxvii] Коныш В. Краткий очерк истории открытия Криворожских руд // Курский листок. – 1898.– №№ 58 – 61, 65, 66. [xxviii] По Екатерининской железной дороге. Вып. 1. – Екатеринослав, 1903. – С. 19 – 23; 54 –55. [xxix] Брокгауз Ф. А., Эфрон И. А. Энциклопедический словарь.– СПб, 1894.– Т. 24. – С. 390. [xxx] Большая энциклопедия. Словарь общедоступных сведений по всем отраслям знания / Под ред. С. Н. Южакова. – СПб., 1904. – Т. 15.– С. 403. [xxxi] Русский биографический словарь под редакцией А. А. Половцова. – Т. 14. – СПб., 1905. – С. 457 – 460. [xxxii] Синявский А. С. А. Н. Поль, с. XIII –XXXIV. [xxxiii]Синявский А. С. А. Н. Поль, с. XХIII. [xxxiv] Заруба В. М. Антін Синявський: життя, наукова та громадська діяльність (1866 – 1951). – Дніпропетровськ: Ліра, 2003. – 284 с. [xxxv] Синявский А. С. А. Н. Поль, с. XХІІІ. [xxxvi] ЕЮЛ. 1787 – 9 мая 1887. – 1887. – 30 мая. – № 24. – С. 227. [xxxvii] Романюта І. М. Андрій Михайлович Миклашевський: життя та діяльність мовою музейних експонатів // Історія і культура Придніпров’я: Невідомі та маловідомі сторінки. Вип. 8. – Дн-к, 2011. – С. 160 – 176. – С. 164, 166. [xxxviii] Вертоградов И. Ф. Памяти А. Н. Поля (по поводу 20-ти летия со дня его смерти). – Екат-в, 1910. – 27 с. У 1997 р. книжка була перевидана фотоспособом. [xxxix] Вертоградов И. Ф. Памяти А. Н. Поля, с. 3. [xl] Вертоградов И. Ф. Памяти А. Н. Поля, с. 15, 19, 20. [xli] Бібліографію публікацій про О. М. Поля див.: Патріот Придніпров’я та України (до 185-річчя від дня народження Олександра Поля): Бібліографічний покажчик / Упорядники: І. Голуб, І. Кочергін. – Дніпро, 2017. – 76 с.
Чудова стаття, показує правдивий образ цього міфологічного персонажа.