Лошади меня мчат. Извозчик мой затянул песню, по обыкновению заунывную... Бревешками вымощенная дорога измучила мои бока...
Солоне
Поїздка розпочалася з повідомлення вокзальної жіночки про те, що автобус "Дніпропетровськ – Веселе" зламався, тож довелося їхати наступним за півгодини. Пасажири до повідомлення поставилися з поблажливим розумінням. Вчора була неділя, з усяким буває... Одразу за містом зависочіли замки чиновників та багатіїв. Картина втішна для ока, коли відволіктися від нав'язливих думок про джерела процвітання миловидного села на імʼя «Братське».
Проте далі від міста краєвид сумнішав. У райцентрі Солоному привернув увагу туалет на автовокзалі. Збудований за совєтів він давно втратив дах і двері, стіни ще трималися, але натякали на неминучу катастрофу ближчим часом; влас-не, те, що від нього лишилося, складалося з кількох забарикадованих лайном ді-рок у підлозі. Жінки і чоловіки справляли природні потреби перед очима пасажи-рів і перехожих, яких, певно, важко було цим здивувати. «Наближення до Євро-пи» саме в цьому конкретному пункті чомусь не стоїть на порядку денному місцевої громади, можливо тому, що передбачає вкладання коштів. Але все це матеріальне, тлінне, скороминуще... Духовні потреби вдовольняв новенький православний храм і молитовний будинок адвентистів сьомого дня, які зворушливо притулилися один до одного. Однак, за словами пастора, обидві пастви між собою не спілкуються, як і пастирі, певно немає спільної теми для розмови.
За рік ми знову побували у Солоному. За цей час ситуація з громадським туалетом на автовокзалі істотно не змінилася. Вочевидь, справа полишена плинові часу та стихії природних обставин. Проте на символічному рівні у подоланні наслідків тоталітарного режиму місцева громада добилася більших успіхів. Пам'ятник Леніну з центру села зник, лишивши по собі постамент для уславлення нового героя. Певно, коли боротьба зі слідами режиму триватиме й надалі, наступним може стати меморіальний комплекс, присвячений “Великій Вітчизняній війні”. Він зустрічає зацікавлених викарбуваним на стіні гнітючо-риторичним питанням від сталінського поета: «Хотят ли русские войны? Спросите вы у тишины...» і т.д.
Основною метою нашої подорожі до Солоного був будинок дореволюційних землевлавників та підприємців-меннонітів Бергманів, які до ліквідаційних законів періоду Першої Світової війни володіли в цій місцевості величезними маєтностями. Бергмани були чи не єдиними представниками «терпимого исповедания», про яких місцева єпархіальна преса згадувала прихильно і навіть із запопадливістю, бо вони дбали не лише про статки меннонітських громад, але й жертвували значні кошти на православні парафії [1]. Та це не врятувало їх від патріотичної антинімецької істерії. На жаль, окрім самого будинку і плитки на підлозі, нічого автентичного не лишилося. Так нам пояснили у музеї, який наразі на ремонті. Іноді до колишнього маєтку з Німеччини навідуються нащадки катеринославських меннонітів, які проводять тут якісь заходи.
У селах, подібних до Солоного, завжди можна зустріти дивакуватих народ-них самородків, дивацтва яких яскраво виявляються на тлі протиріччя між без-межжям творчих поривів та обмеженими рамками сільського побуту. Відтак міс-цевий ентузіаст фізкультури і поборник тверезості пенсіонер Григорій Петренко виглядає з точки зору стереотипного сільського побуту як екзотика. Він не знає, що таке лікарі, застуда і медична карта, ходить з оголеним торсом у далеко не спекотну пору і виглядає значно молодше за свій поважний вік. З котельні маєтку Бергманів він сотворив справжній центр фізкультурного дозвілля – клуб «Граніт» (знаходиться фактично на одному подвір'ї з архівом, бібліотекою, музеем та прокураторою). Бажаючі можуть потренуватися, підкачати м'язи, пограти в теніс, зависнути на турніку. При цьому – абсолютно безкоштовно. Оздоблення зали чомусь нагадало андеграунд застійно-перебудовчих років. Всюди висіли старі вицвілі плакати жіночок і чоловіків, чиї засмаглі тіла були розбиті на акуратні м'язисті квардатики, звісно, із неодмінними Шварцнеггером та Сталлоне. Духовною поживою боді-білдерів були підбадьорюючі цитати самого ензузіаста пана Григорія, розвішані на стінах. Одна з них чомусь запам'яталася найбільше: «Переконався на власному досвіді – фізкультура і спорт продовжують молодість людини».
Войкове
Село Войкове (до 1927 р. Воронове) було наступним на маршруті. Один ли-ше вигляд зупинки "Войкове" із загадковою дірою посередині не віщував нічого доброго. Назва села в теорії мала би виказувати пошану до патологічного маніяка, кривавого терориста, божевільного розпусника і незламного більшовика Петра Войкова. Він уславився полюванням на градоначальників, безжальними масовими вбивствами селян, а також участю у знищенні царської сім'ї в Єкатеринбурзі. Однак мешканцям Войков відоміший як значний радянський дипломат, що трагічно загинув від рук білогвардійців.
Серед громадських закладів у селі нам трапився розвалений дитячий садок і забита дошками сільська крамниця. Крізь щілини виднілася вітрина з типовими радянськими вагами і великою дерев'яною рахівницею. Мешканців села всього близко 90, з них певна частина – повоєнні переселенці із Західної України. Дітей у селі не помітили, а єдиним продуктом, що купувався селянами, був хліб. Його раз на тиждень розвозили подвір'ями за попереднім замовленням.
Поява у віддаленому селі чужих людей завжди викликає інтерес, що поєднує підозріливість і збентеження. Ми нічого не продавали і не купували, ні за кого не агітували, не переконували пізнавати істину чи вступати до ашраму. Розпитували про історію села, останніх поміщиків, вбитих більшовиками, шукали корінних старожилів, які могли щось пам'ятати. Правда, таких майже не лишилося, а центральне місце в колективних історичних споминах займала минула війна.
Мабуть не всі зустрічні повірили у «легенду» про істориків (так ми представлялися) та безкорисливий мотив, що привів нас до застряглого у безчассі села. Здавалося, усьому світові не було до нього ніякого діла, а плин історії зупинився тут наприкінці 80-х. Із сільської інфраструктури ніщо не вказувало на ХХІ століття. Про колгоспне минуле свідчили не лише понівечена крамниця і зруйнований садок, але й купа залізяччя на багатьох подвір'ях, яке нагадувало фрагменти розпайованої сільгосптехніки (тракторів і комбайнів). Може колись знадобиться?
Найцікавішим культурним обʼєктом у селі був старий поміщицький цвинтар родини Савицьких. Він виник на століття раніше за село, і не має з ним історичних звʼязків. Строго кажучи, цвинтар розташований за селом біля Бутовичівського лісу, і з того часу, коли в 20-х роках ХХ ст. виникло Войкове, він втратив свій елітарний характер. Войківці чомусь вирішили саме тут серед спочилих дворян знаходити і свій вічний спокій. Хоча у зарослях нам таки пощастило знайти надгробки дружини останнього тутешнього поміщика Павла Васильовича Савицького − Євгенії Христофорівни, яка померла 1897 року, і двох її малолітніх доньок – Наталі і Анни.
Село доживає віку, зате природа навпаки – оживає. Поля відпочивають від пестицидів, в лісі завелася дичина (вдалося навіть налякати зайця!) а в Сурі множиться риба, лелеки в'ють гнізда, дикі качки висиджують каченят в очереті. Як філософськи зауважив керівник експедиції проф. Віктор Заруба, знелюднення, хоч як це трагічно, швидко відновлює усі природні цикли.
Бутовичівка
Тож милуючись природою ми пішки дійшли до Бутовичівки. Вона розкину-лася у долині за лісом і відрізнялася від Войкового. Її назва була приємнішою, вона походить від прізвища бунчукового товариша Степана Степановича Бутовича, власника рангової дачі. Згодом через шлюбно-родинні звʼязки село потрапило у володіння панів Савицьких [2]. У селі є невеличкий сільмаг, нещодавно оновили єдиний у цій місцині пам'ятник з братською могилою. Ясна річ, присвячений полеглим воїнам “Великої Вітчизняної”. На відміну від Солонянського, він аскетично простий, підкреслено деідеологізований (без пафосних надписів, зірок, тризубів, серпів-молотків і прапорів). Пам'ятник є предметом гордості для селян, які мають хоч якесь «місце пам'яті». Зберігся також охайний будинок клубу, проте жодних заходів, за свідченням старожилів, там давно ніхто не проводив. Як сказала одна бабуся, вночі стає страшно через місцевих пияків. Вони почувають себе єдиною владою на селі. Зрештою, не безпідставно, бо іншої тут немає.
В обох відвіданих нами селах пам'ятають про останніх поміщиків панів Са-вицьких, маєток яких стояв коло лісу (колишнього панського парку). Та все, що від будинку лишилося – непевні обриси ландшафту. Якщо добре пошукати, можна знайти залишки битого барського посуду. У споминах теперішніх селян про поміщиків, не лише у Бутовичівці, але майже в усіх довколишніх селах, увиразнюються два провідних сюжети. Обидва стосуються скарбів. Перший повʼязаний із головою поміщика\поміщиці, відрізаною\відрубаною безіменними бандитами\комісарами, що хотіли вкрасти\конфіскувати на благо трудящих золото, прикраси та гроші. Після того відокремлену від тіла голову тягали собаки сільськими вулицями. Можна було би вважати цей сюжет легендарним, але в селі Настополь, що неподалік Бутовичівки, з поміщицею Анастасією Гердзей озвірілі бандити\полумʼяні революціонери так і вчинили.
Другий сюжет стосується посмертної долі дворянського золота. Наприклад, у Бутовичівці розповідають, що нащадки Савицьких живуть в Америці\Європі і одного разу вони приїздили на місцевий цвинтар, де в могилах предків шукали золоті скарби, надійно сховані від експропріаторів. Не дуже зрозумілим є похо-дження цієї легенди. Скоріше за все, вона виросла зі стереотипів, спопуляризованих Ільфом та Петровим, бо ще в середині ХIХ ст. Василь Олексійович Савицький, один із найзаможніших в новозаселеному краї дворян, писав своєму племінникові (предводителю дворянства Катеринославського повіту), що невідомо скільки протягне на останній карбованець, і що борошна зосталося лише на місяць. «...Больше ничего нет.., сахару не больше как на неделю.., жена моя много заняла у соседей.., надо было поотдавать. Уведомь также за Степу [його син. – Авт], есть ли надежда, что он будет принят в корпус [в Петербурзі – Авт.]. Он, я думаю, о сю пору босый ходит, у него были очень плохие сапоги... У меня ничего нет: ни чая, ни сахару, ни, даже, людям хлеба...» [3].
Щоправда, останній поміщик Бутовичівки Павло Васильович на початку ХХ ст. зумів перевести своє господарство на капіталістичні рейки і трохи розбагатіти, але навряд чи настільки, щоб заривати на цвинтарі торби із золотом. До речі, ле-генда про золото може базуватися і на фактах біографії цього капіталіста-поміщика, який ймовірно разом із сином Михайлом емігрував до Франції («гос-подин из Парижа») як учасник білогвардійського руху.
Хай там як, «скарби Савицьких» та інших дореволюційних землевласників не дають спокою «чорним археологам», які періодично з примарною надією перекопують дворянські кладовища. Сховане під могильною плитою поміщицьке золото є локальною версією національного футурологічного міфу про золото Полуботка, що має несподівано віднайтися і сотворити українське економічне диво. Бо сподіватися більше немає на що.
Зелений Клин
«11-го июня 1912 г. Нововремевка. Дорогой мой Саша. Не писала тебе два дня, т. к. хотела дождаться твоего письма, а из Пе-тербурга письма приходят на день позже... Третьего дня приезжали Юля с Нонной и Катей; обедали здесь и пили чай. Вчера вечером дети катались вер-хом и в тильбюри, а потом с Верой на молодых жеребчиках в степь. Только что приехали, как слышим шум автомобиля и подъезжает Нечаев с офицером. Просидели здесь около часу, и Б. А. пригласил нас на воскресенье на обед. Сегодня же мы все едем вечером к Фреям, если, конечно, дождь не помешает...» 12 июня. 1912 г. Нововремевка. Вчера были у Нечаева. Он был изыскано любезен. За обедом прежде всего чокнулся за мой приезд, потом, за здоровье отсутствующих мужей и, прежде всего, за тебя. Просил передать тебе, когда я буду тебе писать, его привет. Всем дамам и девицам, а нас было пять, преподнёс огромные букеты роз» [4].
Так писала про крупного місцевого землевласника, автомобіліста, «прожи-гателя жизни» і свого сусіда Бориса Нечаєва [5] Лідія − дружина Олександра Ал-лендорфа, інженера Єкатерининської залізниці і донька поміщика Володимира Гаркушевського. Власне, заради цих «бывших людей», як атестувала їх робітничо-селянська влада, ми й приїхали до малесенького села з поетичною назвою «Зелений Клин» (до революції – Нововремевка). Нас, зокрема, цікавив Гаркушевський сад, або, як його називають місцеві – Баришенський. Гаркушевські володіли цією землею до революції 1917 року, а Баришенським сад названо тому, що його стежками колись гуляли молоді баришні Гаркушевські.
Після дивної розмови, сповненої хитрої селянської діалектики, місцевий пе-нсіонер погодився стати нашим гідом і відвести нас до саду на своєму старенькому "Москвичі". Про всяк випадок, з остраху перед гіпотетичними репресіями, він просив лишити його ім'я в таємниці. Взагалі селянам Наддніпрянської та Південної України на якомусь ментально-архетипічному рівні властива недовіра до приїжджих із міста, якими благими намірами вони б не прикривалися.
Сад дуже заріс, перетворившись на непролазні хащі Єдине, що ми знайшли у саду – надмогильний камінь з надписом: «Здесь покоятся рабы Божии». Камінь лежав у такому положенні, що прочитати імена цих рабів виявилося неможливим. Можливо і тут встигли понишпорити шукачі поміщицького золота... На жаль, схованої десь у хащах плити Людмили Олександрівни Гаркушевської, матері тієї Лідії, лист якої цитувався вище, ми так і не знайшли.
Зелений Клин − символічне віддзеркалення трьох епох. Сад і плита були «місцем пам'яті» про імператорську Росію; руїни ферми, розібрана сільгосптехніка і висохла дерев'яна криниця нагадували про Радянський Союз. Нині в селі немає ані крамниці, ані кіоску, ані генделика, ані будь-яких інших громадських закладів, окрім кладовища. Про Україну нагадували хіба що самі мешканці, які здебільшого просто доживали віку у крихітному степовому закутку.
[1] Павловский Я. Замечательный факт попечения иноверца-меннонита о благоустроении православного местного сельского храма и общества // Екатеринославские епархиальные ведо-мости. 1889. № 15. С. 440–447. [2] Заруба В.М. Наталівка. Село на Україні. Історичні нариси. Дніпропетровськ, 2013. с. 10. [3] Там само. С. 12–13. [4] Письма Л.В. Аллендорф (Гаркушевской) супругу. Май-июнь 1912 года: http://olifantoff.ru/pisma-l-v-allendorf-garkushevskoj-suprugu-maj-iyun-1912-goda/ [5] Заруба В.М. Вказ. пр. С. 27–28.
З матеріалів історико-краєзнавчої експедиції «Стежки минулого». (березень 2014 – вересень 2015 р.) Голова експедиції проф. В.М. Заруба Учений секретар доц. С.В. Савченко Фотокореспонденти І.Є. Савченко, А.С. Савченко
Comentarios