Савченко С.: АРХІВ ЯК КРИВЕ ДЗЕРКАЛО РЕАЛЬНОСТІ

Андреа Граціозі у відомій статті про радянські архіви влучно описав поширений поміж істориків феномен «надмірного поклоніння архівним джерелам». В них шукають відповіді на питання, які вони в принципі не можуть дати, а з їхнього «мовчання» роблять помилкові висновки – ніби відсутність документів, що підтверджують певний факт, достатня для його заперечення.

Написання цього тексту є певною мірою наслідком багаторічного спостереження за роботою істориків, які сповідують подібний «архівний фетишизм». Його перше кредо: цінність архівного документа вища, ніж опублікованого, передусім через труднощі його здобування, а не через об’єктивну інформаційну роль у структурі дослідження. Друге кредо: архівний документ, що здебільшого вийшов з надр державного діловодства, дає більше об’єктивної ретроспективної інформації, ніж будь-який наративний «его-документ», в саму природу якого вкладено суб’єктивність. В цих тезах спробуємо показати сумнівність цього другого кредо (щодо першого – це й так очевидно).

Отже, архівні документи традиційно сприймаються як найбільш достовірні свідчення минулого, об’єктивні репрезентації історичної реальності, позбавлені суб'єктивних інтерпретацій сучасності. Однак критичний аналіз архівної документації виявляє фундаментальну проблему: архіви, подібно до медійного середовища, що його описав Волтер Ліппман у праці «Громадська думка» (1922), створюють власне «псевдосередовище», наповнене «псевдоподіями», які викривляють автентичну історичну реальність. Ліппманівська концепція псевдоподій – стереотипізованих образів дійсності, що формуються медіа і замінюють реальний досвід – набуває нового змісту при аналізі архівних практик. Архів, як інституція збереження пам’яті, парадоксально стає механізмом її деформації, створюючи специфічне «псевдосередовище» минулого, де історична реальність подається крізь призму вибіркового збереження, ідеологічного коментування та інтерпретативних викривлень.

Першим і найбільш очевидним механізмом викривлення реальності в архівах є ідеологічно детермінований опис документів. Архівні працівники неминуче привносять у свою професійну діяльність домінуючі ідеологічні парадигми епохи. Описуючи зміст документів, що відбивається у самих їхніх назвах, складаючи каталоги та анотації, вони здійснюють первинну інтерпретацію, яка може кардинально змінити сприйняття матеріалу дослідниками.

Цей процес нагадує концепцію фреймінгу в медійних дослідженнях, коли одна і та ж подія може бути представлена в різних контекстуальних рамках, що радикально змінює її сприйняття. Архівний працівник радянської епохи, описуючи документи царського періоду, використовував класову оптику, підкреслюючи експлуатацію селянства та ігноруючи аспекти, що не вписувалися в марксистську схему. Аналогічно, архівісти пострадянського періоду могли переакцентувати ті ж документи, виділяючи національні, релігійні або ліберально-демократичні аспекти, що раніше замовчувалися.

Така ідеологічна поляризація архівного опису створює ситуацію, коли дослідник отримує доступ не до самого документа, а до його інтерпретованої версії, опосередкованої світоглядними настановами архівного персоналу. Документ стає «псевдоподією» – спрощеною, однобокою репрезентацією історичної реальності.

Другий фундаментальний механізм викривлення полягає у принципах відбору документів для архівного зберігання. Упродовж XVIII-XIX століть архівні установи керувалися логікою накопичення насамперед тих документів, які фіксували порушення звичайного ходу подій. Увага зосереджувалася на девіантних явищах: кримінальних справах, заколотах, конфліктах, адміністративних порушеннях. Ця вибірковість створює ефект докорінної деформації історичної перспективи. Дослідник, що працює з архівними матеріалами XIX століття, неминуче стикається з переважанням документів про конфлікти, злочинність, адміністративні казуси. Брак документів про нормальні, гармонійні відносини між різними соціальними групами не означає, що таких відносин не існувало – вони просто не потрапили до поля зору архівної фіксації, їх просто не помічали.

Парадигматичним прикладом такого викривлення є репрезентація церковно-парафіяльних відносин. Архіви рясніють документами про конфлікти між парохами та парафіянами, скаргами на священників, судовими справи про церковне майно. Створюється враження вічного протистояння між духовенством та вірянами, яке загострюється аж до 1917 року. Однак відсутність документів про доброзичливі відносини між церквою та громадою відображає не реальний стан справ, а лише принципи архівного накопичення. Злагода та взаємоповага не потребували документування, тому залишилися поза межами архівної фіксації (хоча й такі трапляються, наприклад, записи про храмові пожертви, виділення общинної землі для кліриків тощо, але на них не сфокусовано увагу).

Третій аспект архівного викривлення пов’язаний із хибною інтерпретацією кількісних змін у документальних масивах. Збільшення кількості документів про «народні протести», соціальні конфлікти, адміністративні порушення упродовж XIX – початку XX століття часто інтерпретується як свідчення зростання соціальної напруженості, революційних настроїв, кризи старого порядку.

Однак ця інтерпретація ігнорує фактор демографічної кореляції. Зростання кількості протестних документів корелює не лише із радикалізацією суспільства, але й з об’єктивним збільшенням населення та вдосконаленням системи документообігу. В 1780 році в імперії мешкало 27,8 млн. підданих, у 1880 вже 84 млн., а на 1913 рік – 159 млн. Більше людей – більше потенційних конфліктів, судових справ, адміністративних порушень. Наприкінці ХIХ століття, особливо після 1881 року, – в контексті політизації повсякдення, розширення поліцейської мережі нагляду та культури доносу, вдосконалення бюрократії, – почали документуватися події, які раніше не привертали увагу і не протоколювалися.

Таким чином, дослідник, що не враховує цю кореляцію, може дійти помилкового висновку про «революційну ситуацію», тоді як реальність демонструє лише природний ріст населення та бюрократизацію управлінських процедур. Викривлення архівної реальності стає особливо проблематичним, коли воно перетворюється на основу для конструювання політичних міфів та ідеологічних наративів. Вибіркове та споживацьке використання архівних документів дозволяє створювати пропагандистські історичні концепції.

Архівні «псевдоподії» – документи, інтерпретовані поза їхнім контекстом – стають матеріалом для ідеологем. Наприклад, радянська історіографія цікавилася, накопичувала та колекціонувала документи про соціальні конфлікти до 1917 року, намагаючись переконати усіх, що ці колекції відбивають реальність в усій повноті.

Усвідомлення архіву як «кривого дзеркала реальності» вимагає переосмислення підходів до роботи з історичними джерелами. Дослідник має враховувати не лише зміст документів, але й контекст їхнього створення, принципи відбору для архівного зберігання, ідеологічні установки архівних працівників, демографічні та адміністративні фактори, що впливали на обсяг документації.

Критичний аналіз архівних матеріалів передбачає реконструкцію не лише того, що документовано, але й того, що залишилося поза межами документування. Відсутність певних типів документів може бути не менш інформативною, ніж їхня присутність. Дослідник має розвивати «герменевтику підозри» щодо архівних джерел, усвідомлюючи їхній сконструйований характер. Подібно до медійного «псевдосередовища», архів створює власну реальність, що може кардинально відрізнятися від автентичних історичних процесів.

Розуміння цих механізмів неминучої деформації є критично важливим для сучасної історичної науки. Лише усвідомлюючи конструктивістський характер архівних джерел, їхню здатність створювати «псевдоподії» минулого, дослідник може наблизитися до розуміння історичної реальності. Архів залишається незамінним інструментом історичного пізнання, але цей інструмент вимагає критичного, рефлексивного використання. Передовсім, історик має не забувати фундаментальний факт: архів – це не пряма репрезентація дійсності, а інструмент влади, який заздалегідь визначає, що має бути пам’яттю, а що – ні. Це середовище, яке лише виглядає статичним, а насправді є непомітною для зовнішнього ока динамікою селекції, накопичення, інтерпретації – динамікою, що здійснюється в інтересах «історичної політики».

Опубліковано і посилатися на: С. Савченко. Архів як криве дзеркало реальності // КУЛЬТУРОЛОГІЯ ТА СОЦІАЛЬНІ КОМУНІКАЦІЇ: ІННОВАЦІЙНІ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ CULTURAL STUDIES AND SOCIAL COMMUNICATIONS: INNOVATION STRATEGIES OF DEVELOPMENT МАТЕРІАЛИ МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ (20–21 листопада 2025 року). Харків, 2025. С. 254-256.