Віктор ЗАРУБА: СЕЛО ДВОРІЧНИЙ КУТ У ДОЛІ МОЛДАВСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ЕМІГРАНТІВ АБАЗ ТА МОЦОКІВ

Свій початок ця історія бере у 1709 р. неподалік від України в князівстві Молдова, куди після полтавської катастрофи повели залишки армій шведський король Карл ХІІ та український гетьман Іван Мазепа. Адже ще у перші роки широкомасштабної Північної війни до неї поступово долучилися не лише козацько-гетьманська Україна, а й дунайські румунські князівства – Валахія та Молдова. На останню мали політичну візію кілька монархів. Насамперед московський цар Петро Романов. Одержимий імперіалістичними амбіціями завоювати і приєднати її до своєї держави, він, на релігійних емоціях, вирішив спокусити «лакомством нещасним» господаря князівства Дмитра Кантемира, який мав певний ресентимент щодо свого суверена і сеньйора османського султана Ахмеда ІІІ – одного з найуспішніших турецьких монархів.

Розпочалася хитра дипломатична гра. Ще напередодні походу Петра на Прут і Ясси, посол царя в Стамбулі П.А. Толстой встановив таємний зв’язок з Д. Кантемиром, наобіцявши золоті гори молдавським нобілям у разі переходу на бік москви. Князівські міністеріали Ілля Абаза та Іон Мерескул наприкінці грудня 1710 р. у Києві таємно зустрілися з царем і передали йому пропозиції щодо укладення російсько-молдавського договору. 17 травня 1711 р. зі спеціальним універсалом до молдавських нобілів звернувся командувач російської армії фельдмаршал Б.П. Шереметєв. Він закликав усіх, хто бажає звільнити Молдову від турків, відмовитися від присяги султану, взятися за зброю і вступити до лав царської армії. Але при цьому, перехід І. Мазепи на бік нового суверена москалі чомусь виклинали і називали зрадою.

Деякі молдавські бояри, послухавши свого князя, повірили московським обіцянкам. Проте, їхня довірлива авантюра закінчилася не тріумфом в Яссах, а огидним життям вигнанців у звичайних прикордонних селах слобідських полків. Із усіх зайд і перекинчиків наразі беремо до уваги лише двох кантемирівських бояр і міністеріалів: ворника Іллю Абазу та житничара Юрія Моцока. Бо саме вони й опинилися у Дворічному Куті.

Ворник Ілля Абаза (1655–1727) був сином абазина, придворного міністеріала та державного діяча князівства Молдови Андрія Абази (1629–1707) і Сафти (Софії) Докул – доньки князівського виночерпія. Коли виникла дунайська політична інтрига і розпочалася дипломатична суєта навколо позиції Кантемира, Ілля Андрійович займав уряд державного ворника (митника) і підтримав свого сюзерена, зустрічався з царем у Києві, а також першим із бояр зголосився вступити на російську службу. І коли 25 травня 1711 р. царські війська вже вели бої в тоді польському місті Яворові, йому був наданий чин полковника російської армії. З ним він і опинився у Харкові зі своєю ватагою та великою родиною де восени 1711 р. розквартировано молдавські полки.

Житничар Юрій Моцок належав до більш старої боярської еліти князівства. Він походив з буковинського роду, котрий розселився від Хотина до Ясс. З румунської слово «Moțoc» прекладається як пучок збитого волосся (по нашому – кучма). Вже починаючи від ХVІ ст. представники цього клану посідали поважні та відповідальні посади дрегеторів – придворних бояр біля молдавських князів у двірцево-вотчинній організації державного управлінні, яке склалося і побутувало у Молдові. Юрій Григорович в документах називається Георгій та Григорій, а по-батькові Юрійович, Григорович та Гергійович у різних комбінаціях. Історик Г.-З. Байєр іменує його Юрієм Івановичем. Походження та родовід цієї особи ще потребує з’ясування.

Згідно із задокументованою інформацією, у 1715 р. Юрій Моцок мав 52 роки, а відтак народився в Молдові близько 1663 р. Про його служби і маєтності до 1711 р. ми наразі не маємо свідчень. Достеменно лише відомо, що на той час він мав чин придворного житничого – тобто відповідального за збір і збереження збіжжя (жита). З ним же він згадується і вже мешкаючи в Україні. Восени 1711 р. він прибув до України в Глухів. Там отримав від Петра І чин капітана. На 1715 р. капітан Георгій Григорович Моцок разом із сином Григорієм, 14 років, вже мешкали у Харківському полку в подарованому «черкаському» селі Дворічному Куті.

Означене село, як поселення, в історії Слобожанщини не займає якогось особливого визначного становища, місця важливих історичних подій чи доленосних персонажів. Але з ним тісно пов’язалася історія двох відомих родин молдавських політичних емігрантів, які осівши в ньому, навіть змінили йому назву. Осаджене неподалік Харкова воно має свою доволі давню і до певної міри складну історію якою, як з’ясувалося, ніхто серйозно не займався. Інакше б не гуляла в краєзнавчому інформаційному просторі фантастична версія, що «у 1680 р. село вперше згадується в документах під назвою Волоський Кут, а у 1650 р. воно перейменоване у село Дворічний Кут». Навряд чи й могло таке трапитися. У 1650 р. ще ж і Харкова не існувало, бо дата його заснування дискутується в межах 1652–1654 рр. З цього приводу існують і інші не менш фантастичні гіпотези.

Найперші згадки про заселення цієї місцини переселенцями з охопленої національно-визвольною війною Наддніпрянщини нібито фіксуються під 1650 р. Після Білоцерківського миру 1651 р. потік біженців посилився і долина Вільшани та кут у її межиріччі стали заселятися інтенсивніше. Саме тоді на слободи переселилася родина козака і десятника Григорія Ковалевського – засновника великої родини козацьких сотників, а згодом вчених та громадських діячів. А у 1654–1656 рр. між ріками Лопанню і Харковом осаджено фортечку і поселено сільце, що з часом стали полковим містом Харковом. Коли ж у 1678 р. кримці захопили і спалили с. Дворічне (Двуречное), то йшлося про слободу на р. Осколі, а не про с. Дворічний Кут, якого ймовірніш за все ще й не було.

За браком документів і за наявною опосередкованою інформацією можна висловити припущення, що у 1680 р. село осадив переселенцями, взявши їх під особисту опіку і піклування, харківський полковник Григорій Донець (1620–1691), нащадки якого згодом почали прозиватися Донцями-Захаржевськими. Поселив він його на північний захід від Харкова, при битій дорозі до Богодухова, між Ольшаною та Пересічним, у місцині, де р. Вільшанка (вона ж Криворотівка) впадає в р. Уди, утворюючи розлогий кут, від якого поселення і назвали Дворічним Кутом. Принагідно означу, що на Харківщині були й інші об’єкти зі схожими назвами. Тому застерігаю не плутати наш Дворічний Кут з містечком Дворічним, слободою Дворічною, Дворічанською сотнею, річкою Дворічною, тощо.

Григорій Донець, узявши мешканців Кута під особистий захист і патронаж, навзамін зробив їх своїми підданими. Тобто, від свого заснування і осадження це було власницьке село, а його мешканці підданими харківських полковників. Будучи чоловіком лютим, жорстоким та свавільним (такі були часи!), Г. Донець, як не дивно, вирізнявся побожністю та святенництвом. Бо саме він звелів поставити в селі першу дерев’яну церкву Різдва Богородиці. Він же був ктитором Успенської церкви в Харкові, а також фундатором і благодійником Курязького Преображенського монастиря. Там він у 1690 р. прийняв чернечий постриг під іменем ченця Авдія, там же у віці 70 років 18 липня 1691 р. помер і був похований.

Незадовго до відходу у вічність, у 1690 р. Г. Донець віддав у заміжжя доньку Уляну за амбітного і жвавого московита Федора Шилова (1666–1719), який саме розпочав робити стрімку військову кар’єру у Слобожанщині в Харківському полку. За донькою батько віддав зятеві і Дворічний Кут. Так у 1691 р. відбулася зміна власників у селі. Як повідомляв краєзнавець Філарет (Гумілевський), «отдельный храм Рождества Богородицы является в Куте при полковнике Федоре Шидловском, а в 1698 г. село Двуречный Кут, где подданные черкасы пана полковника Изюмскаго».

Син сотника московських стрільців Володимира Шилова Федір досяг значних особистих та майнових успіхів саме на Слобожанщині. Власне завдяки вдалому одруженню з донькою харківського полковника. У 1692 р. за підтримки впливових родичів Шилов дістає чин стольника (другий за рангом у московитів після боярина), і переходить до свого шурина Федора Донця наказним полковником у Харківський полк. І того ж таки 1692 р. стає полковником Ізюмського козацького полку на місце Костянтина Донця, займаючи цей уряд з перервами до 1711 р. У 1706–1709 рр. він одночасно очолював і Харківський полк, а впродовж 1707–1711 р. був головнокомандувачем (ніби гетьманом) усіх слобідських козацьких полків. Отримав від царя військові звання бригадира (1707 р.) та генерал-майора (1709 р.). Зі своїми полками Шилов взяв активну участь у Азово-Дніпровських походах на Кизи-Кермен і Азов у війні з Османською імперією, та в боях Північної війни, яка вибухнула у 1700 р. Також у 1707–1709 рр. придушував повстання донців, очолене Кіндратом Булавіним, а після загибелі відчайдушного отамана провів жорстоку пацифікацію донських станиць «понуждением к миру».

Починаючи від 1705 р. Федір Шилов, чомусь вирішивши, що він теж аристократ (як Захаржевські), почав називати себе «Шидловський» – намагаючись у такий спосіб ушляхетнити своє простолюдинське походження і наблизитися до московських нобілів, через нібито походження з польської шляхти.

Але в придворних інтригах Шилов переоцінив власний вплив і свої можливості, увійшовши у конфлікт з царським фаворитом О. Меншиковим. За намовою останнього, на початку травня 1711 р. заарештований за зловживання владою під час польського походу та за казнокрадство під час постою в Білорусії, Федір був звинувачений у державній зраді, відданий під військовий трибунал і засуджений до страти. Але все ж помилуваний царем з повною конфіскацією усього майна, позбавленням усіх чинів і звань і з забороною державної служби. Спочатку жив на Москві під наглядом, а згодом відпущений до Харкова, де й помер у 1719 р. нібито у віці 41 року (що, мабуть, не є правдивим з огляду на час його одруження).

Ще роблячи кар’єру, за свою вірну службу він регулярно отримував винагороди: чинами, званнями, дорогими подарунками, грошима та селами з рабами. В його власності знаходилися сіножаті, ниви, луки, гаї, греблі, млини, садиби, села та хутори, багато птиці, свиней, коней, овець та великої рогатої худоби. За свідченням документів та дослідників на час конфіскації майна у 1711 р. за Федором Володимировичем Шидловським-Шиловим у власності були записані дім та садиба у Харкові, села Рождественське на Сіверському Дінці, Іванівське на річці Гнилиці, містечко Балаклійка, села Новомлинське, Колодязне на річці Колодязній, Уколово у Курському повіті на річці Тускарі, Миколаївка на р. Моркості, Воробйове, Верентинове на річці Штевці, у Курському повіті на р. Білий Колодязь та нові поселення на р. Вільшанці. В цілому на час арешту генерал Ф. Шидловський мав в Ізюмському і Харківському полках та в Курському повіті разом 722 двори підданих, серед яких 633 українців (черкас), 54 московитів і 35 поляків (тобто вихідців із Правобережжя і Полісся). Це більше ніж 3610 душ обох статей. Означене підтвердили і сім жалуваних грамот уже молдаванам від 18 жовтня 1712 р.

Значна доля з маєтків припадала на село Дворічний Кут, яке за часів господарювання Шилова виросло майже удвічі. У квітні 1711 р. за ним в Куті були: церква дерев’яна Різдва Богородиці та 64 двори підданих (це в середньому 400 мешканців обох статей). А також значилися «дім з двома світлицями та кімнатами, дворище, хата біля воріт, стайня, 3 комори, 1 сарай, 4 свині, 16 гусей, 46 індиків, не вимолочене збіжжя в стодолі (пшениця, жито та овес) і 2 млини».

Саме у той час, коли судили і карали Федора Шилова і йшлося про його страту, а потім опалу і повну конфіскацію усіх маєтностей, 27–30 травня 1711 р. московська армія, форсувавши Дністер, вдерлася на територію Молдавського князівства, розпочавши знаменитий Прутський похід. Перед молдавською аристократією виникли непрості питання і примарні перспективи – як свого часу у 1708 р. і перед козацькою елітою, коли шведська армія Карла ХІІ рухалася в Україну.

Однак для Петра I похід виявився невдалим і 12 липня 1711 р. біля села Вадул Хушілор він підписав мирну угоду з Османами на ганебних для москви умовах. Цар був змушений на них погодитися, бо заледве сам зі своїми фельдмаршалами та полюбовницею Мартою не потрапив у турецький полон в оточеному на Пруті таборі. Що вже казати про нерозсудливих та необачних молдаван, які у серпні 1711 р. почвалали за невдахою-царем у вигнання.

За свідченням І. Некулче, серед молдавських політичних емігрантів були і ворник Іліє Абаза та житничар Юрій Моцок з родинами. Восени 1711 р. вони вже були у Харкові. Абаза зберіг звання полковника, а Моцок, отримавши чин капітана, від 1712 р. служив в ландміліційних полках, які квартирували по Слобожанщині та у прикордонній Переяславщині.

За виїзд з батьківщини, цар звелів подарувати молдавським дворянам 710 дворів у семи селах, відібраних у генерал-майора Федора Шидловського в Харківському та Ізюмському полках. Про таку волю іменний указ з’явився 9 червня 1712 р. (з доданим іменним списком), а вже у вересні князем Д. Кантемиром вчинено «справедливий розподіл», з наданням на маєтності сім іменних жалуваних грамот.

За інформацією Філарета «слобода Волосский Кут, иначе Двуречный Кут, была пожалована полковнику Илье Андреевичу Абазе вместе с другими волошскими дворянами, ибо Абаза первым объявил о своем желании поступить на российскую службу». За іншими джерелами ворник Ілля Абаза отримав окрему персональну грамоту, якою Петро I пожалував йому 40 дворів у селі Кут (Двурічний/Волоський) Харківського полку. Насправді ж, згідно з жалуваною грамотою, ворнику Іллі Абазі з маєтків Шидловського у Дворічному Куті виділено 46 дворів, земельні та лісові угіддя, млини, та сам маєток.

Решта Кута (34 двори та інше майно) дісталася «Марку Житничару» (тобто Юрку Моцоку) по грамоті від 18.10.1718 р. З приводу цього дарунка Г. Байєр повідомляв, що капітан і житничар Моцок, після виїзду свого до Росії у 1711 р. отримав подарованих від Петра І в Харківському намісництві, Золочівської округи в селі Дворічному Куті 34 дворища. Відразу ж зверну увагу, що Абаза отримав 46 дворів, а Моцок 34 двора. Тобто разом виходить 80 дворів. А за описом 1711 р. їх було 64. Де взялися ще 16 дворів?

Завдяки цьому щедрому дарунку село змінює назву. В архівних документах за 1725–1732–1745–1760 рр. воно фігурує вже як Волоське, або Волоський Кут. Дістався волохам – і став Волоським. Кут перетворився на молдавський острівець серед Слобожанщини і не викликав зацікавлення у дослідників історії цього краю, які зверталися насамперед до минулого слобідських полків та слобідської старшини. Позаяк ні Моцоки, ні Абази в слобідських полках не служили і їх старшинами не були. При цьому зауважу, що історики чомусь ігнорують той факт, що власником Кута став не лише Ілля Абаза, але й Георгій Моцок, про якого не згадують у жодному дослідженні.

У віднайдених нами документах сказано, що житничару Юрію Моцоку із майна Шидловського «пожаловано в Харковском полку село Двуречное Кут, где тридцать четыре двора, да на речке Ольшане две мелницы называемыя Средняя да Путянская. И дана ему на оныя жалованная грамота на людей оного села и на мелницы в 1718 году октября 31 дня». Також задокументовано, що йому у 1715 р. у Харківському полку в селі Дворічний Кут даровано 34 дворища та дві греблі з млинами і прибудовами.

Означене засвідчує, що Кантемир високо цінував Абазу і Моцока, щедро винагороджуючи і тримаючи їх у своєму близькому оточенні. Його особисті щоденникові записи засвідчують, що біля нього залишилися в основному вірні люди, яким він безумовно довіряв і з якими поїхав жити на Москву: Аліплей, Кудрян, поручик Греку, капітан Брагу, Григораш Бантиш, камараш, сулжер, камердинер, Смокина. Серед інших згадуються житничар Юрій Моцок, ворник Ілля Абаза та його сини Євстрат Абаза і стольник Лупул Абаза. Весною 1722 р. вони супроводжували князя в подорожі по країні. Під час неї Іллі Абазі 16 травня видано як винагороду 65 копійок, а у п’ятницю 29 червня одному з братів Абаз Євстратію дано аж 2 рублі.

Доволі велика родина Іллі Абази (одних дітей 10) осіла в Куті. З огляду на те що він мав у Молдові і на те чимале сімейство, яке привів за собою, отримані ним маєтності були мізерні. У джерелі від 5.09.1724 р. згадана вся його рідня, яка жила із ним у селі: сам він, «полковник Илья Андреев сын Абаза 60 лет; у него дети Луппол 30 лет, Константин 17 лет, Николай 13 лет; у Луппола дети: Иван 3-х лет, Дмитрий 2-х лет. Да оной же полковник Обоза в сказке объявил, сын его Евстрат 23-х лет, в Санкт-Петербурхе при доме светлейшаго князя Кантемира». І уся ця зграя сиділа на шиї у немолодого вже полковника.

Ілля Андрійович одружувався двічі. Його першою дружиною була Єлизавета Федорівна Русул, яка народила 9 дітей: Марію (1687 р., стала дружиною Федора Ілліча Мерескула), Катерину (1687 р.), Лук’яна/Лукула (1691 р.), Костянтина 1-го (1692 р.), Івана/Іона (1695 р.), Параскеву (1699 р.), Аксинію (1702 р.), Костянтина 2-го (1705 р.) та Євстратія (1706 р.). Після народження у 1706 р. чергового немовляти, Єлизавета Федорівна померла.

Десь у 1709 р. він узяв собі другий шлюб із дуже юною дівчиною Софією (Сафтою) Миколаївною, теж представницею дому Русулів (Safta Rusu). У подружжя народилося двоє дітей: у 1710 р. (чи наприпочатку 1711 р.), ще в Молдавії, донька Анна (котра стала дружиною Федора Пилиповича Апостола-Кегича), а у 1712 р., вже в Харкові, син Микола. У 1769–1770 рр. Софія Абазина була живою, вдовою і мешкала поміщицею в своїй садибі у Дворічному Куті.

Родина житничара і капітана Юрія Юрійовича Моцока була меншою, але теж немалою. І він теж двічі одружувався. Сучасний кишинівський дослідник С. Бакалов повідомляє, що житничар Георге Моцок мав в Молдавії за дружину Марію Дмитрівну Боул – доньку Думитрашко Боула і його дружини Ілеани (Юліани). А за твердженням Байєра, уже в Україні його дружиною була Уляна Микитівна, донька спафарія (спатаря) Стуржеліва (Стурдзи). У цих двох шлюбах народилося четверо відомих мені дітей: доньки Софія, Олександра і Онисія та син Юрій Юрійович.

Усі доньки Юрія Моцока стали дружинами нащадків таких же молдавських заволок та перекинчиків, як і він сам. Старша Софія Юріївна, народилася ще у 1690-х роках, вийшла у заміжжя за Семена Івановича Кодряну, 1686 року народження, третього спафарія (мечоносця) при дворі Д. Кантемира. Середульша Олександра Георгіївна (близько 1710 р.н.) у 1730 р. стала дружиною ротмістра ландміліції Іона/Івана Ілліча Абази (1695 р.н.), і мала з ним п’ятеро дітей. Найменша Онисія Юріївна, яка народилася вже в Україні 1719 року, у 1742 р. стала дружиною поручика ландміліційного гусарського полку (з 1721 р.) Івана Афендика, котрий 30 жовтня 1742 р. вийшов у відставку капітаном. Він був сином молдаванки Єлизавети Данилівни Церкій та сороцького паркалабія (з м. Сороки) Семена Афендика, що у 1711 р. прибув із табором Д. Кантемира до Гетьманщини, ставши полковником Волоського корпусу. За універсалом І. Скоропадського у Переяславському полку Афендики від 1712 р. володіли селом Кулажинцями. У пари народилося троє синів: Василь (у 1744 р.), Іван та Семен Афендики, які мали нащадків.

Цілком очевидно, що необлаштоване життя у Дикому полі здавалося емігрантам примітивним, безглуздим і нецивілізованим. Вони дуже швидко гірко пошкодували за власним вчинком, зрозумівши, що занапастили родину, побачивши і відчувши на собі ординський московський рай. Про це свідчать кількаразові звернення до царя і султана з проханням про дозвіл повернутися на батьківщину у свої дорогі маєтки.

А 21 серпня 1723 р. помер ініціатор колаборації і, як наслідок, еміграції князь Дмитро Кантемир. Молдавські емігранти зовсім осиротіли, захищати їх вже не було кому. До того ж, після смерті 28 січня 1725 р. імператора Петра, на москві розпочалася гостра політична боротьба за владу, супроводжувана інтригами та чварами серед аристократії, котрій були глибоко байдужі якісь там молдавани у слобідських степах.

Тому полковник І. Абаза, а разом із ним капітан Ю. Моцок та інші вчиняють кілька спроб дістати прощення у султана Османської імперії Ахмеда III і дозвіл від царя повернутися на батьківщину в Молдову. На початку 1727 р. Ілля Абаза таки отримав від Таємної ради Катерини І милість залишити Російську імперію із чотирма синами (мабуть без Євстратія, який жив при Кантемирах). Але приїхавши до Києва, щоб оформити паспорти, він якось дивно зненацька не очікувано захворів і потрапив до монастирської лікарні Києво-Печерської лаври. Відчуваючи наближення смерті, сповідався, прийняв чернечий постриг і в 71 рік помер у травні 1727 р. Похований в печерах лаври як монах Іларіон. Дуже символічно: прах «зрадника» упокоївся в землі «зрадників». Численна ж родина Іллі Абази продовжувала жити, розмножуватись і господарювати в Дворічному Куті.

А ось у Юрія Моцока щасливе життя у цьому селі якось не склалося, щось пішло не так. За твердженням Байєра, у 1727 р. він теж просився, щоб його відпустили назад до Молдови. Але чи дозволили йому виїзд, чи він і помер в Україні історику не було відомо. Що ж, у милу Молдову до рідні ніхто його не відпустив. І, як пишуть, у 1727 році, «Юрья Моцок, пришед в крайнюю скудость от росплаты долгов и пожилых денег, продал Харьковского полку городничему Леонтею Голуховичу, сотнику Ивану Дробицкому да Варваре Васильевой дочери Ковалевской за шестьсот рублев» всю свою частку землі, підданих і млини у Дворічному Куті. На наш погляд, продав він цей прибутковий маєток зовсім не через «скудость», а маючи надію на дозвіл виїхати назад до батьківщини, як сподівався і Ілля Абаза.

Син Юрія Моцока згодом повідомляв, що «вышеписанной отец мой, по выезде с волоской нации, служил императорскому величеству по смерть свою». А трапилася вона, за його ж словами, у власному його домі в Переяславі, невдовзі після 1743 р. Тобто, у віці понад 80 років молдавський житничар Юрій Григорович Моцок помер, втративши перед тим всі маєтності – і в Молдові, і на Харківщині.

Як ми вже вище зазначили, його середульша донька Олександра стала дружиною Івана Ілліча Абази, поріднивши ці дві родини. Вони мали п’ятеро дітей: синів Костянтина (1732 р.н., поручик, титулярний радник, одружений з Дарією Миколаївною Арнаутовою, донькою поручика); Олексія (1734 р.н., калічкою від народження, але одруженого з донькою міщанина Ганною Григорівною Глухівською); Івана (1735 р.н., вахмістра, який помер одинаком); Григорія (1741 р.н., який помер у дитинстві) та доньку Марію (1742 р.н.), яка у першому шлюбі була за якимось Костенком, а у другому заміжжі за підполковником Яковом Данулом. Саме це споріднене сімейство і зіграє свою роль у подальших подіях Дворічного Кута.

Син житничара Григорій Моцок, ставши переяславським полковим хорунжим, усе своє наступне життя та всі свої зусилля скерував на повернення втрачених батьком маєтностей. Вже у травні 1742 р. він написав щойно коронованій імператриці Єлизаветі чолобитну з проханням про повернення йому помістя у Дворічному Куті. При цьому, просив дати дозвіл і розпорядження викупити колишні маєтки батька з тим, щоб прибуток за час володіння, пішов новим власникам як його компенсація покупних грошей. Тобто, ще й не платити нічого за повернення.

Він зазначив, що «отцем, жичничером Юрием Моцоком, мимо меня наследника, пожалованных для содержания ему и детей его в Харковском полку села Двуречного Кута продано с принадлежащими к оному двумя плотинами о четырех мельничных амбарах. Сам же, будучи в том 1727-м году в службе, про означенную отцом продажу был не сведом, а когда изведал, то за далними походами и за другими нуждами просить об оном случае не мог».

Свою правову позицію прохач мотивував указом Петра І про те, що даровані маєтки мали статус вотчини і їх заборонялося відчужувати у сторонні руки: «просил чтоб означенную проданную отца его жалованную ему вотчину и с мельницами по силе именного указу 1715 году апреля 5 дня по котором данных выезжим волохам вотчин продавать, закладывать и поступаться не велено, а чиновным людем владеть теми данными деревнями по наследству».

З огляду на цю, дійсно викладену в указі Петра І норму, 25 травня 1743 р. «Сенат приказал, тое село Двуречное Кут с мелницами от оных Голуховича, Дробицкого и Ковалевской, даже если они кому продали, возвратить и ему челобитчику Моцоку отдать; за которые же взятые по крепостям отцом его деньги, заплатить ему Моцоку тем людям, кому оные проданы были». Тобто, Сенат ухвалив рішення повернути усі маєтності Григорію, за умови повернення ним покупцям коштів. Для цього 25 травня сенатори скерували відповідні вказівки для виконання владі на місцях: у Білгород головному командиру слобідських полків генерал-поручику І.О. Бібікову, у віданні якого був Харківський полк, та до військової канцелярії Правління гетьманського уряду в Глухові, якому підпорядковувався суплікатор.

Забравши 8 серпня 1743 р. в глухівській канцелярії надіслані з Сенату папери, Г. Моцок повіз їх у Харків до Комісії установлення слобідських полків. Але прибувши з’ясував, що вона уже припинила свою роботу. Тому повернувся додому в Золотоношу ні з чим і справа затихла. До того ж, за цей час у Григорія невдовзі помер батько, згодом згорів дім, а потому померла дружина,– відтак було не до суплікацій.

Лише у червні 1768 р. він знову вдався до пошуків втраченого і до нової атаки на державні установи. Він починає все від початку і звертається до високих інстанцій у Петербурзі, подаючи чолобитну Катерині ІІ: «И дабы высочайшим вашего императорского величества указом повелено было сие мое челобитие в правительствующем Сенате принять и отискав в оном по челобитью моему об селе Двуречном Куте и мелницах имеющееся решение, на основании оного об отдаче означенного села Двуречного Кута с жилым двором и мелниц во владение мое и наследников моих, зачитав держателям тех мелниц от дня решения по отдачу в сумму ту, яко я за отца моего оным покупщикам заплатить должен. И указ учинить, чтоб я получил те село с жилым двором и мелницами во свое правильное владение». Тобто, чолобитник і далі наполягав, щоб оброчні гроші за користування млинами, були зараховані власникам як його компенсація. До слова, і таку норму містили тогочасні закони.

Сенатори вдруге розглянули чолобитну та надіслані документи і 19 серпня 1769 р. відправили усі папери до Харкова губернатору Євдокиму Щербиніну, а 19 травня 1770 р. надіслали йому і указ. У ньому, на підставі розпорядження імператриці звеліли: розібратися з ситуацією на місці і вчинити згідно з чинним законодавством. Якщо ж на правочин у губернатора не вистачить повноважень, то всі документи знову надіслати в Сенат разом зі своїм особливим «мнєнієм» щодо справи. 22 травня 1770 р. Є. Щербинін пише у Сенат рапорт про отримання документів і викладає власну пропозицію у цій тяжбі.

А у серпні 1770 р. в Сенат подає чолобитну вже новий власник помістя Микола Ілліч Абаза і виставляє колосальний рахунок на 1220 рублів і 80 копійок. Понад удвічі більше ніж продажні 600 руб. Тому 25 вересня 1770 р. Є. Щербинін подає у вотчинний департамент нові пропозиції щодо того, як бути тепер уже з Моцоком і Абазою. На цьому власне справа тимчасово призупинилася, бо постало питання сплати «пожилого» згідно з обрахунками М. Абази. Справа зайшла в глухий фінансовий кут: занадто великий рахунок виставив своєму родичеві Микола Ілліч.

У ті роки, коли Григорій Моцок прагнув повернути втрачені маєтки, в цей же час родина Абаз теж намагалася тяжбами зміцнити своє хитке майнове становище у Дворічному Куті. В ході архівної евристики дослідження історії роду Абаз, нами виявлено кілька справ, які дали можливість зазирнути у побут молдавських вигнанців на Слобожанщині в останні десятиліття ХVІІІ ст. Насамперед звернемо увагу на знайдені матеріали ревізії, яка проводилася у 1770 р. в Слобідсько-Українській губернії. Є в ній ревізькі «сказки» і поміщиків Дворічного Кута Абаз. Як в самому селі, так і в присілках – хуторі Гостроверхівському та слобідці Полупанівці.

Згідно з ревізією 1769 р. та описом 1770 р. душевласниками у Дворічному Куті були сім представників родини Абаз:

1. Софія Абазина, друга дружина Іллі Андрійовича, яка виявляється ще була живою, самостійно господарювала і за нею було записано 44 ревізькі душі (осіб чоловічої статі).

2. Її син, прем’єр-майор у відставці Микола Ілліч Абаза, за яким записано 72 ревізькі душі.

3. Поручик у відставці Костянтин Іванович Абаза (син Олександри Моцок), за яким записано 36 ревізьких душ.

4. Поручик Федір Євстратійович Абаза, за яким записано 36 ревізьких душ.

5. Поручик Андрій Євстратійович Абаза, за яким записано 29 ревізьких душ.

6. Поручик Іван Євстратійович Абаза, за яким на хуторі Гостроверхому записано 9 ревізьких душ.

7. Поручиця Марина Осипівна Абаза (вдова Антона Лук’яновича і донька сумського полкового писаря Осипа Антонова), за якою у слобідці Полупанівці записано 37 ревізьких душ.

Із означених відомостей ми також дізнаємося, що в 1760/70 рр. в Дворічному Куті жили люди з прізвищами: Анциненко, Бацман, Безсінний, Бондаренко, Борзний, Бублейник, Булацаєнко, Васильченко, Велменко, Волошенко, Волошин, Галичан, Гаркушенко, Глазовський, Гриненко, Даниленко, Дерев’янко, Дехтяренко, Динник, Дрозд, Іванченко, Карабан, Кисіль, Коник, Краковський, Крупа, Крупенко, Кушніренко, Литвиненко, Македонський, Марченко, Метлаш, Мирошниченко, Пасічник, Петрушок, Рибальченко, Рубан, Савенко, Сегиденко, Сергієнко, Соловей, Старець, Старченко, Сумченко, Ткач, Ткаченко, Тураш, Харченко, Хоруженко, Циганок, Чешенко, Чупруненко, Шаповаленко, Шевченко, Шиненко, Шиян, Шияненко, Щербак та ін. Як бачимо, село було українське, або по тогочасному «черкаське».

На 1770 р. родина Абаз володіла у Дворічному Куті 263 ревізькими душами. Там же мешкало і 12 вільних душ, не поміщицьких селян. Майор Микола Абаза і його дружина Тетяна Герасимівна (уроджена Кованько) мали також кріпаків у селі Шарівці. На 1779 р. за ними там записано відповідно 6 і 167 рев. душ, а на 1787 р. 161 і 180 рев. душ.

У дворянських списках за 1772 р. в Краснокутській окрузі серед дворян показаний прем’єр-майор Микола Ілліч Абаза, 73 років, мав 180 рев. душ; в Богодухівському повіті жив титулярний радник Костянтин Іванович Абаза, за яким піддані в Харківському повіті. На вересень 1780 р. за реєстрами дворян Харківського намісництва вказувалися: в Харківській окрузі поручик Іван Абаза 59 років, за ним в с. Островерхівці 22 рев. душі. В Золочівській окрузі секунд-майор Андрій Абаза, 39 років, за ним 302 рев. душі; титулярний радник Костянтин Абаза, 49 років, мав 24 рев. душі, служив в Богодухівському комісарстві комісаром і був визначений на службу в Краснокутську нижню розправу; рідний брат його Олексій не служив через каліцтво, мав 47 років і 16 душ підданих; секунд-майор Андрій Євстратієвич Абаза 39 років, за ним 302 рев. душі у тому числі його дружини в Сумській провінції 229 душ підданих черкас. У Валківській окрузі капітан Григорій Антонович Абаза, 35 років, жив в с. Полупанівці і мав 35 душ.

На початку 1778 р. переяславський полковий хорунжий в абшиті Григорій Моцок знову звернувся в Сенат з проханням вирішити його справу по апеляції на претензії Миколи Абази, який вимогами виплати «пожилого» заблокував її подальший розгляд. 17 квітня 1778 р. губернатор Д. Норов дає наказ в Слобідський вотчинний департамент повернути справу Г. Моцока знову до розгляду, а М. Абаза мовляв, нехай змагається за своє в окремому цивільному провадженні, а те, що він ремонтував і прибудовував – то звичайний процес довготривалого володіння. Того ж дня департамент відправив справу до губернатора. Почалася нова волокита.

Проте, змінилися обставини. Нові господарі маєтностей капітана Юрія Моцока вирішили спекатися непевної власності. В одному з документів за 1768 р. сказано, що «село Двуречной Кут с двумя мельницами и жилым двором от покупщиков Голуховича и Дробицкого поступили в продажу до племянника умершего митрополита воронежского. По умертвии же и оного племянника, женою его имение продано отставному майору Николаю Ильину сыну Абазе. А двумя мелницами прежняя покупщица Ковалевская владеет».

В документі за 1777 р. говориться, що частка Варвари Ковалевської, куплена за 300 рублів, таки ж залишалася у її володінні. А ось частка Голуховича і Дробицького за цей час зазнала кількох продаж. У 1729 р. вони придбали її за 315 рублів. У 1736 р. продали за 360 рублів капітанші Катерині Григорівні Бульській. Вона ж, вже будучи полковницею, у 1749 р. продала маєтність підпрапорному Юрію Юрійовичу Сіроманському (племіннику митрополита). Останній, під закладну у 1200 рублів, здав частину села майору Миколі Абазі, та так і не виплативши боргу – помер у 1761 р. Його вдова, Ганна Василівна Сіроманська (уроджена Ковалевська, сестра Варвари), того ж року відступила майно кредитору. Так власником більшої частини колишнього помістя Юрія Моцока став М.І. Абаза. Два млини, по купчій від неї ж, були придбані титулярним радником Іваном Яковичем Ковалевським та тим таки Миколою Абазою.

В цей же час проводився опис Харківського намісництва і в його документах за 1779 р. Моцока названо Маценком (ймовірно під час розшифровки тексту неправильно прочитано). Також означено, що в Залочівській окрузі «помещиков Маценка и Абази слободи Двуречной Кут владельческих подданних» всього 231 рев. душа. Долю кожного власника не вказано, а відтак потрібно було їх розділити і розмежувати землю.

Пройшов час і 21 вересня 1781 р. вже старий, змучений трясучою хворобою Григорій Моцок рушив в останній бій, подавши Катерині ІІ чергову чолобитну, з проханням відмежувати вже визначені йому до володіння землі, відновивши цим боротьбу за повернення і узаконення за собою батькової власності у Дворічному Куті. Його звернення спричинило нову тяжбу з Абазами, яка сягнула апогею у 1783–1785 рр. До справи сутяжники задіяли абсолютно всі можливі державно-судові та адміністративні інстанції імперії: імператорку, Сенат, губернатора/намісника, вотчинний департамент, Харківську судову палату, Харківський земський верхній суд, Золочівський повітовий/земський суд, Золочівський нижній земський суд, комісарство, урядовців на місцях.

Спочатку усе йшло нібито добре, аж раптом 30 березня 1783 р. племінник Г. Моцока Костянтин Іванович Абаза подав чолобитну, прохаючи виділити з того майна і законну частку добра, яка приходиться на сестру Моцока, а на його матір Олександру Юріївну Абазу уроджену Моцок. На той час Костянтин Іванович служив в Харківській палаті кримінального суду суддею і використавши адмінресурс, а також прогалини, колізії та суперечності в законодавстві про успадкування вотчин, вирішив забрати у дядька ¼ частину маєтка діда Юрія Моцока. Останній мав четверо дітей (сина і 3-х доньок), отже ділити потрібно було на чотири долі. Тому К.І. Абаза вимагав ¼ долю для себе і для синів покійного вже брата Олексія (50 на 50). Тобто від ¼ долі відщипнути 0,5 собі і їм теж 0,5 на трьох.

Узгіднено з документами пік перебігу судової тяганини, суплікацій та апеляцій у справі тепер уже не лише повернення майна, а й виділення з нього долі на Абаз, припав на 1785 р. Зрештою, Юрій Моцок здався і погодився виділити долю племінникам. Сторони уклали мирову угоду і суд ухвалив рішення розмежувати землю в Дворічному Куті між власниками.

21 червня 1785 року провели перше межування. У спільне володіння секунд-майора Андрія, прем’єр-майора Миколи, капітана Григорія, титулярного радника Костянтина, прапорщика Костянтина і вахмістра Сави з братами Абаз із усіх угідь Кута наміряли «семсот семдесят три десятины две тысячи двесте девяносто два квадратных саженей». Решту, за вирахунком ¼ долі отримував полковий хорунжий. Всього ж обміряної землі в Куті зазначено «тысяча четыреста девяносто две десятины и тысяча девяносто квадратных саженей».

Нарешті Григорій Моцок досяг свого. Але внаслідок цієї акції утворилося черезсмужжя володінь, тому він попросив суд виділити його землю окремо від Абаз. Суд констатував, що усім Абазам були «назначены угодьи поименно, а земли число десятин но каждому порознь и в каким местам и по каким урочищам именно не означена и владеет он с того имения некоторою толко частию с ными Абазами чрезполосно и просил о выделе ему того за ним отказанного имения к одному месту особо от их Абазов учинить указ. Велено означенному полковому хорунжему Григорию Моцоку по отказным книгам которые в Золочевском нижнем земском суде имеются, надлежащее число земли и угодья к одному месту выделить и означить границы».

І на його прохання, вже за допомогою старшого сина, переяславського полкового обозного Миколи Моцока, за рішенням суду 7 листопада 1786 року провели друге розмежування. Воно закінчилося полюбовно, що засвідчили підписи задоволених землевласників: «К сему разделу по доверенности отца моего хорунжего полкового Григория Юриева сына Моцока сын его полковой обозный Николай Григорьев сын Моцок руку приложил». Також «к сему разделу руку приложили: коллежской ассесор Константин Иванов сын Абаза; капитан Григорий Антонов сын Абаза; по доверенности отца, пример маиора Николая Ильина сына Абазы, сын ево порутчик Василий Николаев сын Абаза; секунд маиор Андрей Евстартьев сын Абаза и карнет Савва Алексеев сын Абаза».

Таким чином, після усіх мирових угод, межувань та поділів, Абазам належало при Куті 773 дес. і 2292 кв. сажні землі. Землі вже давно покійного Юрія Моцока склали 760 дес. Їх мав успадкувати Григорій Моцок, за умови виділення долі на Костянтина Івановича та на його племінників Саву Олексійовича з братами Федором і Дмитром. Тому виділили з неї Григорію 569,6 дес., а Абазам в долю дали 189,3 дес.

Із двох основних власників Дворічного Кута Моцок був один, а Абаз більше шести (в різний час). Софія Абаза на той час уже померла, а її син прем’єр-майор Микола Ілліч залишився єдиний ще живий син ворника. Як Софія розпорядилася своєю долею землі і підданих в Куті згадки ми не знайшли. Можливо тому, після відділення Моцока, Абази вирішили розмежувати і власні угіддя, відділившись один від одного.

На їхнє прохання, за рішенням суду 5 грудня 1786 року провели вже третє межування: «Золочевской нижней земской суд по прозбам Золочевской округи села Двуречного Кута помещиков коллежского ассесора Константина Иванова, секунд маиора Андрея Евстратьева, прапорщика Константина Лукьянова, капитана Григория Антонова, порутчика Василия Николаева по доверенности отца ево пример маиора Николая Ильина детей Абазов, за коими вообще, пахатной и не пахатной земли, сенным лугом, лесу и мелниц в селе Двуречном Куте в дачах Олшанских отказу оное недвижимое и по сие время не в раздел, а в общем их владении состоит. Ныне ж оны желают дабы за каждым порознь написанное в том отказе число земли, сенокосу, лесу и мелниц со всеми ко оному селу принадлежностей и угодий выделено было, и просилы о выделе им каждому порознь значащихся по тому отказу частей учинить указ».

Справа ця закінчилася у січні–квітні 1787 р. рапортами Золочівського суду в Харківську цивільну палату та записами останньої в журналах про проведене розмежування та задоволення усіх претензій усіх сторін та учасників.

Отже, на 1787 р. Григорій Моцок таки досяг свого і повернув у власність маєтки батька, даровані тому ще у 1712 р. Також означимо, що саме завдяки судовій тяжбі за помістя з Моцоком, Абази розділили та розмежували і власні маєтності, успадковані від Іллі Андрійовича у 1727 р. його синами та вдовою. До 1786 р. ці угіддя ніколи не розмежовувалися і користувалися на власний розсуд, іноді дуже свавільно: і що до селян, і що до родичів.

На 1790 р. поміщиками-землевласниками у Дворічному Куті були кілька представників родини Абаз (всього за ними 790 дес. землі). Зокрема: майор Микола Ілліч (173 дес.); колезький радник Костянтин Іванович (110 дес.); майор Андрій Євстратійович (245 дес.); капітан Григорій Антонович (160 дес.); прапорщик Костянтин Лук’янович (83 дес.) та корнет Сава Олексійович з братами Федором і Дмитром (20 дес.). Капітан Григорій Абаза у 1790 р. помер, залишивши малолітніми шестеро дітей: Олександра (його опікуном Валківська дворянська опіка призначила колезького секретаря Івана Абазу), Дмитра, Василя, Марію, Уляну та Настю.

Якщо Абази й далі, аж до половини ХІХ ст. згадуються власниками Кута, то ось Моцоки після 1787 р. чомусь більше не фігурують як його поміщики. Ця проблема ще потребує свого з’ясування шляхом поглибленої документальної евристики в архівах, які сьогодні на жаль недосяжні для українського історика.

Коли саме помер полковий хорунжий Григорій Моцок ми ще не встановили: 1787 року він був живий, але вже в немічному стані, розбитий болячкою – по народному трясцею, а по науковому хворобою Паркінсона. Його син, полковий осавул Микола Моцок, впродовж судової тяжби 1783–1787 рр. допомагав батькові вести справи з Абазами за маєтки. Він згадується поміщиком Кута лише у 1782 р. (тобто, ще за життя батька). Тоді він мав чомусь «куплених» (у кого – ?) «30 ревізьких душ у селі Дворячному Золочівського повіту Харківського намісництва». Тобто, це таки ж був Дворічний Кут, власне його частина чи куток.

У 1786 р. Микола Григорович, як шляхтич, вперше нобілітувався у дворянському зібранні Київського намісництва (по Золотоніському повіту), де у чині прем’єр-майора був внесений до родовідної книги спадкових дворян. Згодом, як місцевий поміщик та душе власник, був внесений до 3-ї (військової) частини родовідних книг Слобідсько-Української губернії (по Харківському повіту). Вже після смерті, у 1846 р. разом з нобілітацією сина Олександра, який мав тоді 78 років і служив у Золотоноші в суді у чині колезького асесора, був внесений до 3-ї частини родовідних книг дворян Полтавської губернії. Рішення зборів затверджено указом Герольдії від 18 жовтня 1846 р. за № 4426. Означений факт засвідчує, що Олександр на той час був живий, дбав про дворянський статус роду, але власником Кута не був, хоча саме він мав би його успадкувати. Помістя ж він мав у Золотоніському повіті.

Після усіх адміністративних перетурбацій Волоський Кут, відійшов до Харківського повіту Слобідсько-Української губернії. І в подальшому, у статистичних описах Харківщини прикінцевих років ХVІІІ – перших десятиліть ХІХ ст. Моцоки не згадуються у звітно-податкових відомостях. Абази ж продовжували там господарювати, поступово утворивши два помістя, одне з яких очевидно колись було за Моцоками.

Основна (ще від Шидловського) частина маєтку належала спочатку Миколі Іллічу Абазі та його матері Софії, а опісля дісталася його синові Василеві. Друга приходилася на нащадків Євстратія Ілліча. Тому у 1801 р. дворяни, поміщики Василь Миколайович та Андрій Євстратійович Абази спорудили у Дворічному Куті на власний кошт кам’яну церкву Різдва Богородиці, яку у 1916 р. сфотографував мистецтвознавець Стефан Таранушенко.

Тоді ж, 1802 р. у селі господарював титулярний радник Василь Миколайович Абаза, який вирощував картоплю на «аглицький манір», досягши у цьому значних успіхів. На 1804 р. за ним в Куті було спадкових та куплених малоросійських та великоросійських селян 80 чоловіків і 80 жінок, а разом 160 осіб обох статей. Скніючи безвиїзно у цій провінційній тьмутараканській глухомані, він переосмислював історію свого давнього молдавського роду в нових суворих реаліях московського самодержавства. І «тоски ради» на схилі літ став автором відомих (але так і не надрукованих) спогадів під назвою «Век дворянства», – зі значними елементами морально-етичних повчань своїм дітям та усім нащадкам.

Після смерті мемуариста його помістя успадкував син Микола. А 6 листопада 1850 р. Микола Васильович Абаза (1804–1863) продав своєму старшому брату Огію Васильовичу Абазі (1783–1852) село Дворічний Кут Харківського повіту. Невдовзі Огій помер, і тепер вже його спадкоємець, син Олександр Огійович Абаза, впродовж 18.01.1853 р.–19.03.1854 р. вів жваве листування з повітовим предводителем дворянства Максимом Максимовичем (старшим) Ковалевським з приводу продажу йому (Ковалевському) села Дворічний Кут Харківського повіту. А у березні 1853 р. Максим Максимович таки купив це помістя, оформивши всі належні юридичні папери. Тому інформація що у 1851 р. тут народився його син, відомий вчений і масон М.М. Ковалевський, не відповідає дійсності.

За архівними документами, на 1820 р. ще однією частиною Кута, окремим помістям, володів підпоручик Федір Олексійович Абаза (1767–1827), один з претендентів на долю Г. Моцока, який у 1825 р. побудував церкву в с. Піщаному Харківського повіту – маєтку своєї дружини Єлизавети Миколаївни. Також у 1826–1830 рр. в Куті мав маєток і 40 ревізьких душ син Андрія Євстратійовича Абази, харківський повітовий справник Андрій Андрійович Абаза (1786–1852). І у 1833 р. за ним в селі значилися 41 душа чоловічої статі, орного поля 190 десятин, сінокосу 50 десятин, під поселенням 7 десятин, лісу будівельного 10 десятин, дров’яного лісу 10 десятин, хворостяного лісу 30 десятин, незручної для обробітку землі 3 десятини. Всього 300 десятин. Тягла на польових роботах 10, посівних площ 50 десятин. Річний прибуток обчислювався 2000 руб. чистими на рік. Це була та доля Андрія Євстратійовича, яка згадувалася в документах ще за 1769–1786 рр.

Андрій Андрійович теж помер у 1852 р. Як розпорядилися майном його спадкоємці наразі нам не відомо. Але зрештою ця частина маєтності опинилася у власності їхніх близьких родичів Цоніних. Бо тітка Андрія Андрійовича, донька Івана Євстратійовича Абази, Стефанида Іванівна, вийшла заміж за титулярного радника, засідателя Катеринославського совісного суду (у 1808–1815 рр.) Семена Івановича Цоніна. У них був син Андрій Семенович Цонін, капітан (у 1851 р.), підполковник (у 1882 р.), кавалер ордена Георгія 4 ст., внесений до 2-ї (військової) частини родовідної книги спадкових дворян Харківської губернії. Саме він і згадується як власник землі та садиби в Дворічному Куті у 1866 р, 1889 р. та в описі Г.К. Лукомського за 1914 р. Також відомо, що у 1877–1882 рр. він мав дім та лавку в м. Харкові.

Ось таким чином, після усіх перерозподілів власниками Кута у другій половині ХІХ ст. залишилися Ковалевські та Цоніни. Саме вони, М.М. Ковалевський та А.С. Цонін і підписали у 1864 р. викупні та статутні угоди із колишніми кріпаками Дворічного Кута – тобто, на той час там уже не було і Абаз. За історико-статистичним описом 1864 р. Дворічний Кут (він же Волоський, чи Воложський) значився як власницьке село Вертіївської волості, при ріках Удах і Ольшанці, в 1-му стані (Марефи) Харківського повіту. Від Харкова 26 верст, від станової квартири 35 верст. 46 дворів (!). Жителів 192 чол. і 212 жін. статі (всього 404 мешканців). Діяли православна церква і винокурний завод. Як бачимо, від 1712 р. кількість дворів і жителів зросла на мізерний відсоток. Добре що село взагалі не вимерло чи не розбіглося.

У 1878 р. в Куті була кам’яна церква Різдва Богородиці, збудована у 1801 р. на кошти титулярного радника Василя Абази і майора Андрія Абази, з кам’яною огорожею і кам’яною дзвіницею, що споруджені вже коштом ротмістра Миколи Абази. Також мали місце хлібний запасний магазин, вітряк, 2 шинки, 77 дворів (!) селян-власників, 251 чол. і 246 жін. статі. Знаходилися дві поміщицькі садиби: підполковника А.С. Цоніна і доцента Харківського університету М.М. Ковалевського. В обійсті останнього був великий дім, двір, 13 житлових споруд, винокурня, вітряк, водяний млин, кузня, 30 чоловіків і 29 жінок робітників. У 1882 р., за сприяння Ковалевського, в селі відкрито народне училище (школа) на 100 хлопчиків. За описом 1886 р. колишнє власницьке село Дворічний Кут при річці Удах, мало 77 дворів (!), 497 жителів, церкву, каличку і спиртзавод (який належав професору-масону).

Впродовж 8.02.1880–11.03.1906 рр. новий землевласник, відомий на всю імперію М.М. Ковалевський, здавав в оренду земельні ділянки біля Дворічного Кута Костянтину Захаровичу Бекарюкову та селянам Вертіївської і Пересіченської волостей Харківського повіту. Зберігся акварельний план земельних володінь Ковалевського в Дворічному Куті за 1900 р. І, як вже зазначено, на початку ХХ ст. в селі було дві дворянські садиби: М.М. Ковалевського і А.С. Цоніна. Ні Абаз, ні Моцоків у ньому вже давно не було.

Коли маєток ще належав професору М. Ковалевському (але сам він там давно не жив), його відвідав садибознавець Георгій Лукомський. І згодом, у 1914 р., коли власник вже продав цю маєтність, відвідувач, зачудований її красою, написав: «Садиба, заснована полковником Шидловським, нині належить Макс. Макс. Ковалевському. Будинок же пізніший, у стилі, що віддалено нагадує англійську готику. Нині його двері зачинені наглухо, вікна і балкони забиті дошками. Привільно розрослися чагарники навколо будинку… Плесо ставка покрите лататтям, сам ставок оточений алеєю величезних сріблястих тополь. Колись предки ще не могли насолоджуватися сучасним виглядом цих могутніх дерев. А нащадки? Зневажливо кинули вони все! Чарівні липи, величезні берези, плакучі верби біля води сумно заглядають у воду, пустельні галявини у фруктовому саду і самотня урна на могилі невідомого в саду біля церкви, що знаходиться поруч із будинком. Церкву цю, споруджену ще 1690 року, пізніше перебудовано. Кілька самотніх, занедбаних могил, пам’ятники, що понахилялися на бік, зарослі травою плити стежин... Наприкінці двору – старовинні комори. Такий був вигляд садиби, коли вона ще належала М.М. Ковалевському. Що сталося з нею тепер?».

За кілька років після Лукомського, у 1916 р. Дворічний Кут відвідав уродженець Лебедина відомий згодом український мистецтвознавець, а тоді ще молодий дослідник, Стефан Таранушенко. Він сфотографував церкву і її іконостас. А у 1922 р. помістив ці світлини у своєму першому альбомі пам’яток мистецтва старої Слобожанщини та згодом у виданні 1928 р. Про садибу він чомусь промовчав.

А сталося ось що. У 1912 р. М.М. Ковалевський продав земельні угіддя та маєтності місцевим жителям, а у 1916 р. помер. Садиба тимчасово залишилася за спадкоємцями. Але вже за рік вся приватна власність втратила будь-яку актуальність, бо до влади прийшов червоно-комуністичний більшовицький гегемон і, як сказав класик, «история прекратила течение свое».

Моцокам так і не судилося пожити і попанувати у Дворічному Куті. А от Абаз за час життя у селі народилося дуже багато. Відомих і невідомих. Один лише наївний мемуарист Василь Миколайович разом з дружиною привели на світ 17 дітей. Були серед них і знаменитості для свого часу. Ну хоча б той же Огій Васильович.

Отже, після інвазії 1711 р. численні діти і онуки політичних емігрантів Іллі Абази та Юрія Моцока поступово разселилися по Слобожанщині та Гетьманщині разом з нащадками інших молдавських втікачів. Власне всіх їх чекала неприваблива перспектива асиміляції, русифікації і перетворення на рабів московського самодержця. І дійсно, ніхто із їхнього найближчого потомства не зробив блискучої кар’єри, не досяг високих чинів та нагород. Дехто з онуків (вахмістрів, прапорщиків) навіть не став одружуватися, чекаючи повернення на батьківщину. Хіба що кільком вдалося вирватися із степової провінції до Києва чи Глухова на службу перекладачами (товмачами) контори Колегії закордонних справ та Малоросійських колегій.

Третє та четверте покоління перекинчиків і заволок в безперспективних умовах життя дрібних степових поміщиків, компенсуючи брак ваги у суспільстві, почали шукати і знайшли зрештою втіху самореалізації і самоідентифікації в історії роду, пов’язуючи себе (провінційних унтер-офіцерів у відставці) зі славними дідами – представниками впливової молдавської нобілітованої знаті, спорідненими з князівськими родами Молдови, Валахії, Речі Посполитої, Османської імперії, із відомими і владними історичними постатями: бейлербеями Абаза-пашами, гетьманами Конєцпольськими та ін. Наприкінці XVIII – наприпочатку ХІХ ст. вони ілюзорно все ще вважали себе молдавськими патріотами відданими кривавому імперському деспотизму, котрий рано чи пізно приєднає їхню дорогу батьківщину до омріяної Московщини, зробивши «вільною». O, sancta simplicitas!

Не маючи метричних свідчень та інших переконливих документів, на початку ХІХ ст. вони не могли довести своє давнє шляхетне походження і їх внесли до родовідних книг у найнепрестижнішу першу частину – тобто як початкових, перших дворян, заслужених осіб не дворянського походження. Лише від середини ХІХ ст., вже наступному поколінню повністю адаптованих, асимільованих та інтегрованих до всеросійського соціального середовища і суспільно-політичних умов і реалій, таки вдалося домогтися більшого. І вже тут вагомим важелем стало шлюбне споріднення із провінційною та загальноімперською знаттю.

Представники родин Абаз і Моцоків, займаючи відповідальні посади в автономній українській козацькій адміністрації та в московській армії, відіграли певну історичну роль як військові діячі та управлінці. Вони служили полковими старшинами (хорунжими, осавулами), поручиками, майорами. Вже в страшний радянський час дехто з них емігрував, дехто став жертвою комуністичної диктатури та терору, а решта назавжди розчинилася в морі «єдінаго савєцкаго народа».