Історична довідка. Виникнення та розвиток петриківського розпису Декоративний розпис – це один з видів декоративно-прикладного мистецтва. В Україні існують різноманітні стилі декоративного розпису, такі як косівський, опішнянський, миколаївський та інші, кожен з яких має свої особливості та техніку виконання. Найкраще розвинувся в Україні петриківський розпис – декоративно-орнаментальне малярство, яке сформувалося на Дніпропетровщині в с. Петриківка, що було засноване 1772 р. Петром Калнишевським. Все почалось з розпису стін, прикрашення свого житла. «Традиція селянського хатнього малювання виникла на Слобожанщині, Катеринославщині, Поділлі не пізніше 1860-х років» [5, С.31]. Розписували побілені глиняні стіни, призьбу, двері та вікна та інтер’єр хати, де головне місце займала піч. Здебільшого такою роботою займались дівчата та жінки, рідше – чоловіки. Розпис виконували, використовуючи природні матеріали: крейду, сажу, кольорові глини, яєчний жовток, фарби добували з рослин та навіть комах. Мистецтвознавчиня Надія Глухенька (1909–2002) у своєму нарисі «Петриківські декоративні розписи» вказує, що «зелену фарбу петриківчани видобували з пирію та з листя пасльону, синю – з квітів проліска, жовту – з пелюстків соняшника та лушпиння цибулі, жовтогарячу – з кори молодих яблуневих пагінців, фіолетову різних відтінків – з ягід бузини та шовковиці, червону – з соку вишні» [6,С.7]. Згодом найбільш відомі майстрині почали створювати паперові малюнки з квітковими орнаментами, «мальовки», які вони продавали на великих ярмарках, що проходили у селі. Таким чином, все більше людей зацікавлювались цим мистецтвом, воно набирало поширення. «Формування колекції петриківського розпису та науково-дослідна робота щодо вивчення народного промислу було започатковано академіком Дмитром Івановичем Яворницьким (1855-1940) на початку ХХ ст» [17]. За його порадою Євгенія Євенбах (1889 – 1981), учениця М. Реріха, здійснила експедиції по селах, досліджуючи народне мистецтво, збирала та копіювала декоративні орнаменти. У 1913 році в Петербурзі відбулась виставка, в основу якої лягла зібрана колекція робіт народних майстринь. Евенбах виконала аквареллю на кальці велику кількість фрагментів розпису, зібрала багато мальовок, які зараз знаходяться у фондах Дніпропетровського національного історичного музею ім. Дмитра Яворницького та Російського етнографічного музею у Санкт-Петербурзі. Вже у 1920-ті рр. в Петриківці сформувалось покоління видатних майстринь, таких, як Тетяна Пата (1884 – 1976), Ярина Пилипенко (1893 – 1979), Надія Білокінь (1894 – 1981), що заклали основи петриківського розпису. У кожної з них індивідуальний творчий стиль, своє бачення стилізації навколишньої природи. Важливою подією була республіканська виставка народної творчості, що відкрилася в Києві у 1936 році. Після неї Ірина Пилипенко (1893 - 1979) та Ганна Ісаєва (1912 -1983) отримали дипломи I ступеня, а Тетяна Пата й Надія Білокінь повернулися додому, здобувши звання майстрів народного мистецтва України. У тому ж році завдяки старанням місцевого вчителя Олександра Стативи у Петриківці відкрилась школа декоративного малювання. Головним викладачем на довгі роки стала Тетяна Пата. У 1958 році за ініціативи Федора Панка (1924-2007) було створено спочатку цех, а через три роки фабрику художніх виробів «Дружба», що проіснувала до початку 2000-х років. На початку 1970 –х років цех пілакового розпису при фабриці очолив визначний майстер Василь Соколенко. У 1950 – 1960 роках з розписом знайомляться за кордоном, відбуваються різноманітні виставки, у 1970 – х з’являється покоління нових майстрів, таких, як Володимир Глущенко, Андрій та Марія Пікуші, Ганна Самарська та інші, що поступово змінюють та вдосконалюють орнаменти петриківки.У 80-х роках настає час безмежної творчої фантазії, виділяються роботи Валентини Панко, Наталки Рибак, Валентини Карпець, Тетяни Лапшин, Ірини Назаренко, та інших. У 1991 році було створено підприємство, за ініціативою Андрія Пікуша, що стало називатись Центр народного мистецтва «Петриківка», і вже 30 років там зберігаються старі традиції розпису, що є основою для нових відкриттів у створенні квіткових композицій і орнаментів, адже кожен майстер має унікальний стиль, шукає власний шлях, спираючись на здобутки попередніх майстрів. За всі роки були сформовані цілі творчі династії, де народним мистецтвом займались всі члени сім’ї. Наприклад, Шишацькі, Панки, Соколенки, Пікуші, Тимошенки, сестри Стативи та інші[30]. У збереженні та розвитку петриківського розпису велику роль відіграє спадковість поколінь, передача знань від майстра до учня. Тетяна Анатоліївна Гарькава – заслужена майстриня народної творчості України, є ученицею Федора Панка, який, в свою чергу, навчався у Тетяни Пати, одної з перших та найвизначніших художниць в історії петриківського розпису. Таким чином, студенти Тетяни Анатоліївни є четвертим поколінням майстрів та мають можливість навчитись традиційному мистецтву «петриківки», зберегти цей унікальний скарб та оновити його, застосовуючи нові методи та власне бачення, вкласти свій внесок у розвиток та поширення петриківського розпису, передаючи навички та знання вже пятому поколінню учнів. З 10 по 14 червня 2013 р. у Парижі, в штаб-квартирі ЮНЕСКО, відбулась виставка-презентація «Петриківський розпис – колір традиції». На виставці«Петриківський розпис – колір традиції» було представлено 55 робіт з колекції Дніпропетровського художнього музею, 38 декоративних панно та 17 розписаних дерев’яних виробів. Гості виставки мали можливість не тільки переглянути найкращі твори визнаних майстрів, а й прослухати екскурсії та долучитися до створення власних малюнків на майстер-класах з розпису, організованих Тетяною Гарькавою.З 2 по 7 грудня 2013 року в Баку, Азербайджан, проходила восьма сесія комітету з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. На ній учасники розглянули заявки на поповнення списку організації новими звичаями та формами творчості. У заході взяли участь близько 780 представників з 116 країн світу. Українську делегацію представляла громада з Петриківки – носіїв даної культурної спадщини, яку очолив голова Дніпропетровської обласної ради Євген Удод. Традиційно петриківці репрезентували експозицію творів та провели майстер-класи з розпису. 05 грудня 2013 р. петриківський розпис було внесено до Репрезентативного списку нематеріальної спадщини людства ЮНЕСКО. Тобто народне мистецтво вийшло за межі настінного розпису, здобувши всесвітнє визнання, піднялось на міжнародний рівень. Це стало можливим завдяки праці відомих та невідомих майстрів, керівництву художнього музею та директорці Тетяні Іванівні Шапаренко, що надали експонати для виставок та заповнювали досьє учасника. Значних зусиль доклала Тетяна Анатоліївна Гарькава, яка провела велику кількість майстер-класів, популяризуючи «петриківку», здійснила прорив в педагогічній майстерності, створивши потужну школу петриківського розпису, заснувавши у 2012 році нову спеціальність «Декоративно-прикладне мистецтво» в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі. Аналіз аналогів робіт, майстри Андрій Пікуш і Наталка Рибак Пікуш Андрій Андрійович – заслужений майстер народної творчості України (1981 р.), член Національної спілки художників України (з 1977 р.), лауреат премії імені Катерини Білокур (2009 р.), народний художник України (2013) [10].
Народився 29 жовтня 1950 року у селі Петриківка Дніпропетровської області. У 1961-1965 рр. навчався в дитячій художній школі; 1965-1969 рр. навчання у Дніпропетровському державному художньому училищі ім. Вучетича за спеціальністю «Малярство та педагогіка» (дипломна робота «Прощання», керівник – К.С. Беркута.) З 1969 по 1971 рр. служив в армії, після цього працював на фабриці «Петриківський розпис» по 1974 рік.
З 1972-1981 рр. – педагогічна праця у Петриківській середній школі за сумісництвом, 1981-1985 рр. – робота у Петриківській філії дитячої художньої школи.
Починаючи з 1974 по 1991 рр. працював в експериментальному цеху Дніпропетровського художньо-виробничого комбінату Художнього фонду Спілки художників України. А в 1991 р. Андрій Пікуш організував творче об'єднання «Петриківка» в якому народні майстри стали співвласниками підприємства. Від 2017 року очолює Дніпропетровську обласну організацію Спілки художників України.
Художник організовував та брав участь у багатьох українських та міжнародних виставках, поширюючи мистецтво петриківського розпису.
У 1983 р. – участь у Всесвітній виставці ЕКСПО – 83 «Людина та світ» (м.Монреаль, Канада); 1985 р. – перша персональна виставка у Дніпропетровському художньому музеї. У 1986 р. представляв виставку петриківського розпису у Польщі, у 1993 р. – у Канаді (м.Вінніпег, м.Саскатун), 2000 р. – у США (м.Чикаго, м.Філадельфія). У 2003 р. відбулась ретроспективна виставка «Немеркнучий світ петриківських розписів» у Музеї Народного декоративного мистецтва у Києві, а в 2015 р. – виставка робіт «Моя петриківська стежина» у Запорізькому обласному художньому музеї.
Роботи Андрія Пікуша вражають емоційністю, тонким відчуттям прекрасного, багатством кольорів та особливістю творчого почерку, який не сплутаєш з іншими. «Квітка – це не просто стилізація. Це величезний символ, символ краси, вершина прекрасного в природі. І це так є в усіх народів. І квітка, а не людина, є головною постаттю петриківського розпису. У цьому глибинна філософія нашої культури: людина є часткою природи, як і пташка, як і квітка. Ті, хто навчаться читати ті письмена, які закладені в петриківському розписі, зможуть вилікуватись від усіх комплексів і недугів сучасного суєтного світу», – сказав Радіо Свобода заслужений майстер народної творчості Андрій Пікуш [14]. З матеріалів дуже любить працювати з деревом, причому кожен виріб він виконує від початку і до кінця сам, майстер опанував токарну справу, прийоми ручної обробки. За словами мистецтвознавчині Л.Бондар, художник «віддає перевагу м’яким породам дерева – вербі, липі, березі, осиці, вишні, зберігає їх живу природну теплоту» [3]. Йому подобається створювати вироби для практичного вжитку, він відроджує до життя багато селянського забутого посуду – баклаги, медівниці, барильця, салатовки, коряки, бочівки та інше. Працює також над більш сучасними формами – цукерницями, вазами, великими настінними тарілями, відродив дитячі дерев’яні іграшки (сопілочки, свищики, скриньки на коліщатах). Художник не боїться експериментувати, у 1985 році він відкриває невідомі раніше техніки та матеріали, такі як розпис по шовковій тканині (батик), кольорове гутне скло, кераміка.
Андрій Пікуш є надзвичайно працелюбною, енергійною, поетичною особистістю з широким світоглядом та любов’ю до природи і краси. Дитинство у мальовничому селі, де жили і творили стільки талановитих майстрів, було важливим фактором формування митця. Це підтверджують слова самого художника: «Завжди буду вдячний долі за те, що народився я і виріс у чарівному куточку Придніпров’я, селі Петриківці. Щасливе, вільне, як степовий вітер, дитинство моє, пропечене сонцем, умите дощами у плавнях Чарикомишів, назавжди залишиться у пам’яті. Кришталево-чисті струмені Чаплинки, безкраї хлібні ниви, вишневі квітучі сади, вечірні співи моєї родини – все це незабутнє, осяяне відкриттям світу, рідного краю, на все життя вклало у серце потребу звернутися до пензля» [3].
Андрій Андрійович Пікуш виховав ряд талановитих майстрів, серед яких Заслужені майстри народної творчості України Н. М. Рибак, М. І. Пікуш, В. І. Карпець, В. І. Міленко, а також члени Національної Спілки Художників України Л. Ф. Скляр, М. І. Пата та ін.
Твори майстра входять до колекцій музеїв України та світу. Основні роботи: «Веселка» (1972), набір для галушок (1976), панно «Святкове» (1975), «Помідори та перець» (1976), «Яблунька» (1977), таріль «Цибульки» (1980), «Соняшники» (1983), баклага «Півонії» (1984), штоф червоний (1984), «Навіки в парі» (2004), «Півень» (2007), «Гніздечко» (2016), «Колядники» (2016), таріль «Пави» (2017) та багато інших (додатки 1.2).
Наталія Михайлівна Рибак – членкиня Національної Спілки Художників України (1989), заслужена майстриня народної творчості України (1999), нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня за визначні заслуги у сфері культури, учениця Андрія Пікуша, відомого майстра петриківського розпису.
Народилась 10.08.1958 р., у с. Балівка Дніпропетровської області. Любов до петриківського розпису загорілась у неї ще в школі, де молодий вчитель помітив її і допоміг розвинутись таланту. Після закінчення Наталя три роки навчалась в Петриківському спеціальному професійно-технічному училищі, з того часу вона постійно працює, виробляє свій власний стиль.
На питання журналістів газети «Новини Запоріжжя» про те, чому вона навчилась у відомого майстра Андрія Пікуша, художниця відповіла: «Саме він прищепив мені любов до робіт старих майстрів, до наших традицій. Тому, що якщо ви не знаєте традиції, то далі йти не можете» [11].
Тому Наталя Рибак, увібравши в себе мудрість досвідчених петриківських майстрів, обрала власний шлях у цій сфері, вона віддає перевагу малюванню картинок з життя народу, про це вона говорила в інтерв’ю Марії Слободяник: «Що таке петриківський розпис? У сучасному понятті – птахи і квіти. Але насправді це риби, птиці, коні, народна картинка. Так колись малювали люди – те, що бачили. За це я люблю народну картинку, в якій зображені сюжети з життя: побачення, сватання, весілля та інші важливі події» [28].
А коли її запитали: «За що ви любите петриківський розпис?», Наталя Михайлівна відповіла: «Тому що він оптимістичний, гармонійний, демократичний. Можна малювати, що і як завгодно. Головне, щоб це було гармонійно і подобалося людям. Це дуже цікавий вид мистецтва. Це те, що може об'єднувати народи і світ» [11].
Художниця бере активну участь у різноманітних міських, обласних, всеукраїнських та закордонних виставках. Зокрема в Канаді та Японії (м.Нагойя), де проходила всесвітня виставка EXPO-2005.
Своїм найбільшим багатством Наталя вважає сім'ю: чоловіка Михайла, який теж навчався у відомих майстрів: Василя Соколенка, Григорія Лавриненка, а зараз займається різьбою по дереві; та творчих дітей, що теж обрали для себе шлях мистецтва, пішовши на навчання до Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. Наталя працює в дуеті з чоловіком, він виготовляє їй форми для розпису, допомагає у всьому. Їх роботи розійшлись по приватних колекціях та музеях України, Англії, Японії, Китаю, США [1].
Окрасою села Петриківки є хата, яку за власним проектом збудував Михайло, а жінка розписала двері малюнками, наділеними філософським змістом: привітна дівчина зустрічає гостей, а навколо неї три рівні світу – водний, земний та небесний.
Цікавим фактом є те, що під час виставки у київському палаці «Україна» у 2002 році Наталя подарувала розписного свистунця Президенту України [1], яким тоді був Леонід Кучма.
Майстриня дуже любить свою справу, що є надзвичайно важливим, як вона каже, «робота моя – це ліки для душі» [8].
Основні твори: Сині квіти» (1978), «Квіти і виноград» (1983), «Квіти шипшини» (1985), «Птахи і квіти» (1988), «Господар двору. Індик» (1988), «Сичі в гаю перекликались» (2007), «Співають ідучи дівчата» (2008), «Ой піду я до млина» (2014), (додатки 1.2).
Особливості, техніка, прийоми виконання петриківського розпису
Петриківський декоративний розпис – один з видів українського декоративно-прикладного мистецтва. Характерними рисами є унікальна техніка та прийоми виконання, гармонійне поєднання кольорів, стилізоване зображення української флори та фауни крізь призму творчої уяви.
Особливістю петриківського розпису також є те, що його можна виконувати на площинах і об’ємних формах, на різних матеріалах, таких як картон, метал, дерево, тканина, кераміка, скло та інших.
Характерним є те, що, хоча традиції залишаються незмінними, петриківський розпис постійно змінюється, трансформується, набуваючи нових рис. Зараз художники застосовують сучасні технології, малюють гуашшю, акрилом, аквареллю, а не саморобними фарбами з природних матеріалів, як раніше. Якщо в давнину до фарб додавали яєчний жовток, то зараз – клей ПВА, завдяки якому при висиханні поверхня, покрита гуашшю, стає матовою. Та деякі інструменти залишились такими ж: «кошачки» - пензлики з кошачої шерсті, які дозволяють творити витончені деталі та елементи петриківки; рогозинки та власні пальці, за допомогою яких можна намалювати ягоди та деякі квіти.
Для того, щоб оволодіти технікою петриківського розпису, потрібно навчитись виконувати чотири основні типи мазків: «перехідний», «гребінчик», «горішок», «зернятко». Важливим є «перехідний» мазок, що виконується двома фарбами: пензлем набирають одну, на кінчик – іншу фарбу, яка підходить колористично (наприклад, жовтий і червоний). В результаті на папері отримуємо плавний перехід кольорів. Також необхідно опанувати прийоми нанесення фарб різними інструментами, такими як білячий пензлик та його загострений кінець, «кошачка», піпетка, сірники з ватою та інше.
Для петриківського розпису характерні стрічкові та облямовуючі орнаменти. Композиційні співвідношення повинні бути гармонійними, головні елементи виділяються розміром і кольором, розміщуються зазвичай в центрі; другорядні елементи повинні доповнювати їх та пластично поєднуватись в єдиний ансамбль.
Елементи петриківського розпису – це стилізовані декоративні зображення об’єктів рослинного та тваринного світу, вираження творчої уяви художника.
Кожен майстер по-різному бачить навколишній світ, природу та втілює це у роботах. Тому петриківський розпис надзвичайно багатогранний, він легко поєднує в собі традиції старих майстрів та новизну форм і засобів вираження. Це мистецтво швидко набуває інших цікавих рис, деталей, змінюючись на очах, важко уявити, яким стане розпис через десятиліття та століття, та від цього він стає ще прекраснішим.
Петриківський розпис має цікаву символіку елементів, в якій відображається фольклор та поетичне бачення світу. Наприклад, калина – символ дівочої краси, щастя, долі; квітка – досконалість, краса природи; птах – зародженість життя, родючість, достаток; барвінок – молодість та здоров’я; троянда – кохання; голуб – мир та спокій, і багато інших, що мають своє особливе значення.
Найдавнішим традиційним елементом є «цибулька», прототипом якої стала звичайна цибуля в розрізаному вигляді. До речі, ця квітка зображена на логотипі «Петриківка» 2013 року, який виконала Людмила Горбуля. Багато квітів у петриківському розписі – вигадані, вони є витвором фантазії митця.
Завдячуючи Тетяні Анатоліївні Гарькавій, що видала перший підручник під назвою «Петриківський декоративний розпис», ми маємо унікальну можливість ознайомитися з авторськими техніками виконання елементів розпису, прочитати багато цінної інформації про особливості орнаментів, правила побудови композиції, колористичні вирішення, історію «петриківки» та багато іншого.
Таким чином, Петриківський розпис має глибокі історичні корені, він зародився у вигляді простого селянського стінопису у 19 столітті та пройшов з того часу великий шлях, здобувши міжнародне визнання, 15 грудня 2013 року увійшовши у Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини люства ЮНЕСКО.
Існують цілі покоління та династії видатних майстрів петриківського розпису, найбільш відомими є Т.Пата, Я.Пилипенко, Н.Білокінь, В.Соколенко, Ф.Панко, А.Пікуш, Т.Гарькава.
Андрій Пікуш та Наталія Рибак – талановиті майстри з різними творчими спрямуваннями, на їхньому прикладі можна простежити зв'язок вчителя та учня, спадковість традицій та новизну власного мистецького шляху.
Петриківський розпис – це складний світ стилізованих природних елементів, які змінюються, доповнюються деталями, гармонійно сплітаються в орнаменти та складні композиції, що виконуються у спеціальній техніці на різних матеріалах за допомогою прийомів та інструментів.
Мистецтво «петриківки» має свої правила, традиції, та водночас воно глибоко індивідуальне, вільне, для фантазії художника немає обмежень, саме тому твори петриківських майстрів зачаровують своєю красою.
Зміст та аргументація основної концепції, аналоги вишитих рушників Придніпров’я
Традиція вишивання рушників є важливою частиною національної культурної спадщини України.
Рушник – прямокутний шматок тканини з вишиваним, тканим або намальованим орнаментом, що традиційно використовується для оздоблення житла (декоративний) або в народних обрядах (обрядовий); рушники здавна були ознакою матеріального та духовного багатства української родини, уособлювали пам’ять роду, супроводжували під час найважливіших подій життя. Їхні орнаменти надзвичайно різноманітні, кожен має особливу символіку. Вишивані рушники – головна окраса української селянської хати, ними прикрашають стіни світлиці, застеляють столи, скрині, використовують в народних звичаях та обрядах. Вони і зараз відіграють важливу роль у побуті українців, займають значне місце в національній культурі.
Письменник О.С. Вусик у «Словнику українських синонімів» назвав цілу низку дійств, які відбуваються в нашому регіоні з застосуванням рушника. Це такі народні обряди: «брати рушники», «вернутися з рушниками» (сватати); «вишивати рушники», «готувати рушники», «рушники дбати» (збирати придане); «перев’язувати (пов’язувати) рушником»; «подавати рушники»; «посилати за рушниками»; «ставати на рушник» (одружуватися)… Кількість вишитих рушників і їхнє оздоблення були ознакою соціальної приналежності людини, визначали її добробут, майновий стан.
В різних регіонах України традиції вишивання рушників надзвичайно різноманітні, кожна область, інколи навіть село володіли своїми унікальними техніками вишивання. Різноманітні сюжети вишивок українських рушників відрізняються своїм характером і композицією. Виділяють кілька основних елементів, які найбільш часто використовуються українками для вишивки обрядових рушників:
· Головний мотив - Дерево Життя;
· Центральний елемент у вигляді восьмикінечної зірки, візерунка з восьми частин, хреста або ромба;
· Окремі самодостатні мотиви;
· Сюжети з космогонічним змістом;
· Мотиви у вигляді решітки;
· Композиція вишивки, що складається з декількох ярусів;
· Орнаментовані стрічки.
Цікавим є те, що українським майстриням відомо близько 250 видів вишивальних швів, які базуються на 20 техніках.
Але хотілося б акцентувати увагу на вишивці Придніпров’я, а саме Катеринославщини. Значна колекція рушників ХVIII–XX століть зберігається у фондах Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького. Інтер’єр української оселі на Катеринославщині традиційно оздоблювався настінним розписом, домотканими доріжками, килимами і, звичайно, рушниками.
Колекцію рушників Дніпропетровського національного історичного музею завідуюча відділом етнографії В.М. Філоненко поділяє за часом, призначенням, матеріалом і технікою виконання. Рушники були різноманітними: утиральні, які використовували щодня; декоративні – ними прикрашали вікна, стіни, вішали на божницю та картини, вони надавали тепла, затишку оселі; ритуальні або обрядові. Інші декоративні рушники називали кілковими, бо чіпляли їх на кілки, забиті над дзеркалом, сюжетною картиною-вишиванкою, вікном, дверима, фотопортретами [12].
Традиційно вишивальниці на Катеринославщині застосовували конопляні, лляні та вовняні нитки, і тільки на межі ХІХ–ХХ ст. з’являються бавовняні та шовкові.
Найбільшу групу в колекції становлять рушники ХІХ ст. Всі вони виготовлені вручну з домотканого льняного і конопляного полотна. Техніка вишивки на них різноманітніша, ніж на рушниках ХVIII ст., композиції багатші. Вони вишивались вишивалися гладдю, лиштвою, хрестиком, прикрашалися вирізуванням, мережкою та мереживом. Нитки фарбували природними барвниками, які виготовляли з коріння, листя, ягід, трави, квітів. Для закріплення кольору нитки запікали в житньому тісті, так вони протягом десятиліть не втрачали свого забарвлення.
На рушниках з музейних колекцій кін. ХVIII – поч. ХХ ст. переважає монохромна (із застосуванням одного кольору) вишивка червоними нитками. У разі двокольорової гами візерунка до червоного додається блакитний. Вишивка приблизно на третину загальної довжини покриває край виробів, центральна ж частина, за традицією, вільна від шитва. Орнамент обмежений рамкою – суцільною (по всьому периметру), зімкнутою або не зімкнутою ( в центральній частині) – у вигляді одинарного або подвійного зиґзаґу, фризу або хвилястої гірлянди з елементів рослинного чи рослинно-геометричного орнаменту, що також іноді вміщений у зиґзаґову композицію. Геометричні орнаменти виконувались техніками, пов’язаними з лічбою ниток: набируванням, низзю, закидуванням, лічильною гладдю, качалочкою. Стрімкий біг по полотну рослинних орнаментів не зупиняли рушниковий і тамбурнийшви. Рослинні орнаменти, вишиті полтавською двосторонньою гладдю, вільно стелились по тканині.
У ХХ ст. техніка вишивки рушників стає простішою, переважно, це – гладь, рідше хрестик простий або болгарський. Композиція візерунку теж стає простішою. За призначенням – частіше декоративні та весільні рушники.
Підосинова М.А., старший науковий співробітник Дніпропетровського національного історичного музею дослід
жувала катеринославські рушники: «Як правило, по низу і з боків рушника майстриня вишивала рамочку. Вона могла бути дуже скромною, наприклад, хвиляста чи ламана смуга, тоненькі пунктирні смужки самі по собі і поєднані з іншим геометричним чи рослинним орнаментом або розташовані у шаховому порядку квадратики; рамка могла бути у вигляді в’юнка або окремих рослин, рослин і геометричних фігур (часто ромбів); на рушникові буває рамку утворюють птахи, які вишиті з обох боків рушника, або пташки чергуються з квітами. Рамочки на рушниках робили трішки вищими за основний сюжет, вони могли бути замкнуті, тобто мати горизонтальну смугу угорі над орнаментом»[12].
Кольори вишивки мають глибоке символічне значення. Білий колір символізує творця світу і сонця. Відомо, що цей колір означає невинність, непорочність, чистоту.
Червоний – найбільш поширений колір вишивки, символізує любов до людини, до життя, енергію сонця, радості, знак удачі й захисту. Він є сильним, випромінює потужну енергію, тому використовується у весільних рушниках. У відомій пісні співається: «Червоний – то любов, а чорний – то журба». Не зовсім так вважали стародавні українці. Чорний – колір землі, головної годувальниці. Тому наші предки чорний колір вишивки асоціювали саме з землею та її плодючістю. Чорна вишивка на одязі обіцяє її власникові багатство та добробут.
Синій – поширений колір на вишиванках нашого краю, це – символ неба та води, що звільняє від хвороб і приносить душевний спокій.
Зелений –асоціюється з молодістю, красою, безтурботністю й весною. Є символом народження і зростання. Раніше вважалось, що присутність зеленого кольору у вишивці рятує від природних стихій.
Золотий або жовтий кольори є символом меду і пшениці, достатку, багатства і радості.
Усі перераховані кольори вважаються традиційними для вишивки українського одягу, аксесуарів, рушників. Багатобарвні орнаменти у вишивці рушників і одягу зустрічаються в усіх областях України. Та саме наш край славиться різнокольоровою вишивкою чудових, барвистих і унікальних орнаментів.
Наприкінці ХІХ ст. на Катеринославщині з’являється та набуває поширення так звана петриківська двостороння гладь, яка зустрічається в селах поблизу Петриківки. Такі рушники є в шкільних музеях сіл Єлизаветівки, Китайгорода, Шульгівки, Сорочиного, Гречаного. Кольорова гама вражає своєю яскравістю та насиченістю – малиновий, синій, зелений, рожевий, блакитний, салатовий, бордовий при домінуванні брунатного або вохристого кольорів. Поліхромність традиційної «вишивки Петриківки» підкреслюють всі дослідники народного мистецтва.
В українській обрядовості рушник посідає особливе місце. Дослідниця української вишивки І.О. Вербицька висловлює думку, що «орнаменти, символи, знаки, котрі наносилися на рушники, передають інформацію не конкретно про історію якогось народу, хоча, безумовно, вона там присутня, а про планетарну та космічну ґенезу, про створення Людини та інших форм Життя. Ці полотняні криптограми містять коди, ключі до розуміння того, за якими законами Творець збудував цей Світ» [12].
На українських рушниках нашого регіону переважали квітковий і рослинний орнамент, доповнений геометричним візерунком. Геометричні візерунки (ромби, кружальця, хрести, лінії) – це символи Води і Сонця. Візерунок «сонце» зображується восьмикутною квіткою, або розеткою. А ось візерунок «вода» схожий на скрученого вужа. Рослинні орнаменти (дубове листя, виноград, барвінок, калина) демонструють красу природи. Частіше вишивали калину, листя дубу, грона винограду, троянди, лілії, чорнобривці, червоний мак, а також птахів. Ніжністю, ліричністю, коханням віяло від весільних рушників. На них вишивали віночки з троянд, парних птахів і обов’язково калину.
Калина – символ України, любові, щастя, багатства, вірності, краси та надії. Оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущого роду.
В музеї історії міста Кам’янського зберігається дівочий рушник, вишитий у 1908 р. Надією Коваленко, жителькою с. Петриківки Катеринославської губернії. Рушник вишитий заполоччю, хрестиком на домотканому полотні з рослинним орнаментом, в якому сплетаються калина, волошки, колоски. А соловей на гілці калини символізує продовження роду.
Птахи – символи людських душ. На родинних рушниках птахів вишивали при корені, середині стовбура і віття з обох боків дерева життя. Це свідчило про міцність та незнищеність роду.
З любов’ю наш народ ставиться до ластівки – вірної супутниці людської оселі. Ця пташечка завжди несе добру звістку, турбується, щоб людина не пропустила благословенної пори для створення сім’ї та зміцнення господарства. Шлюбну пару символізують соколи, голуби, півні. Характерною ознакою весільного рушника є розташування птахів один до одного голівками. Вони тримають у дзьобиках ягідку калини, або сидять на основі дерева, символу нової сім’ї.
Як вказує Підосинова М.А: «Взагалі, рушники, на яких вишиті птахи, дуже цікаві. Жінкам у всі часи хотілося щастя та ладу у сімейному житті, тому пташок, як символів такого щастя, вишивали на весільних рушниках – їх розсаджували на гілках дерева, або над ним, поміщали по обидва боки рушника дзьобами один до одного. На одних рушниках птахи реалістичні, на других стилізовані і навіть екстравагантні. Роздивляючись такі рушники, відчуваєш політ фантазії автора, його почуття волі і відчуття могутності оберегу» [12].
Берегиня –важливий елемент орнаменту, особливо весільного рушника. Зображується у вигляді квітки або квітучого дерева, букету або вазону. Берегиня символізує материнську силу жінки, мати-природу, яка створює, захищає, оновлює та несе гармонію в життя.
Пави – птахи дуже поважні, за свою казкову красу розсідаються на весільних рушниках і, здебільшого, мають над собою Боже благословення – вінець чи вінок. Пава – це жар-птиця, що несе в собі сонячну енергію розвитку, тому вона – птах сімейного щастя.
Дерево життя (Світове древо, Вазон, Древо Роду) – назви центрального символу в українській вишивці, а особливо в рушниках, що є символом цілого космосу, вічності. Його умовно можна розділити на 3 частини – коріння, стовбур та кору, які співвідносяться з підземним, земним і небесним світом. Сягаючи своїм коренем глибин витоків, воно розвивається в могутній стовбур (вісь Всесвіту) з кроною, спрямованою вгору. У Дереві втілено уявлення людей про нескінченність Світу та Життя, що знаходяться поза межами простору і не підкоряються плину часу, воно об’єднує минуле з теперішнім та майбутнім. Найчастіше дерево проростає з «вазону», горщику і зображується квітучим [13].
Дуб, як і виноград, часто використовується в зображеннях Древа Життя. Це дерево у всіх культурах вважається символом міцного здоров'я, сили, довголіття, чоловічої краси, мудрості та інших якостей.
Вишиті рушники, оспівані в народних піснях і думах, стали живою історією народної творчості. В Україні говорять, що найкращі рушники виходять у тих жінок, які «якщо плачуть – то перли сиплються, а коли сміються – то всі квіти розцвітають».
Актуальним є збереження та відтворення рушникових композицій майстринь нашого краю, вивчення їхнього семантичного наповнення та духовного призначення.
Розробка та етапи виконання весільних рушників
Особливою рисою петриківського розпису є те, що його можна виконувати на різних матеріалах, таких як картон, метал, дерево, тканина, кераміка, скло та інших. Розпис на тканині є складним процесом, малювати потрібно акриловими фарбами, попередньо зробивши підмальовок. Можна розписувати хустки, серветки, народні костюми, де замість традиційної вишивки – петриківський розпис, а у моєму випадку – весільні рушники. І хоча така технологія розпису акриловими фарбами по тканині є сучасною, традиція ткання та вишивання рушників сягає далекої давнини, коли символіка, звичаї, обряди займали особливе місце в житті українців.
Власну інтерпретацію вишитих рушників виконала видатна майстриня Тетяна Якимівна Пата у 1929 -1930 рр., намалювавши 2 декоративні рушники на папері, застосовуючи темперу.
Вперше рушники у петриківському стилі розмалювала у 2010 році випускниця спеціальності «Декоративно – прикладне мистецтво» Погоріла Тетяна Василівна під керівництвом заслуженої майстрині народної творчості України Тетяни Анатоліївни Гарькавої. Таким чином, була започаткована унікальна практика створення рушників в техніці петриківського розпису.
Завданням моєї дипломної роботи є розробка та створення 5 весільних рушників у петриківському стилі. Я зображую традиційні елементи та композиції, але також на їхній основі створюю власні квіти, виконані за допомогою традиційних матеріалів і технік.
«Осінні барви», «Зимове мереживо», «Ніжні візерунки», «Морозне сяйво», «Чарівні мальви» - такі назви мають весільні рушники, три з яких виконані в теплій гамі, а два – в холодній.
На рушнику «Осінні барви» я зобразила традиційні кучерявки в ансамблі з червоними і жовтогарячими квітами, стилізованими ягодами фізалісу та бірюзовими ромашками. Композиція рушника аналогічна третьому під назвою «Ніжні візерунки». Головну частину простору займає прямокутник, загострений вгорі в формі даху, внизу – широкий бігунок, а з боків рушника – тоненькі. (додатки, ілюстрації до розділу 2).
На рушнику «Зимове мереживо» композиція виконана в стриманих холодних тонах, є геометричною, складається з ромбу в центрі, трикутничків та бігунків. На тканині зображені вигадані зимові квіти в поєднанні з цибульками, пупʹянками, ягодами та ромашками (додатки, ілюстрації до розділу 2).
Рожево-червоні та жовтогарячі квіти разом з пишними цибульками квітнуть на рушнику «Ніжні візерунки», доповнюють композицію різноманітні пупʹянки, ромашки та інші елементи. (додатки, ілюстрації до розділу 2).
Рушник «Морозне сяйво» виконаний контрастними кольорами, переважає синій, фіолетовий, яскравими акцентами є помаранчеві елементи. Головними елементами є сині квіти, блакитні цибульки у пишному вбранні з пелюсток та зимові кучерявки. Композиція перекликається з рушником «Зимове мереживо» (додатки, ілюстрації до розділу 2).
На рушнику «Чарівні мальви» зображені червоні мальви в поєднанні з блакитно-синіми і жовтогарячими квітами, що символізують кольори українського прапора. Композиція складається з горизонтального ромбу та трикутничків в центрі, а решту простору займають бігунки (додатки, ілюстрації до розділу 2).
Тож традиція вишивання рушників сягає глибокої давнини, це надзвичайно багатогранне та символічне мистецтво, кожен елемент вишивки має своє глибоке значення. У кожному регіоні України склались свої особливості вишивки, власна методика та символіка. Та незмінним є те, що рушники відіграють важливу роль в обрядах та побуті українців, супроводжуть всі найважливіші події життя людини.
Розмальовувати тканину акриловими фарбами розпочали не так давно, але це дуже гарна та вражаюча техніка. Петриківський розпис органічно виглядає на рушниках, з його використанням можна створювати унікальні орнаменти, враховуючи аналоги вишивки.
Розписані петриківським розписом рушники можуть бути використані у весільних обрядах та інших урочистих подіях, застосовуватись з естетичною та освітньою метою у навчальних закладах, бути окрасою інтерʹєрів приміщень, зокрема світлиці, вівтаря храму або частиною експозиції виставкової зали.
Петриківський декоративний розпис – це мистецтво, що постійно перебуває в розвитку і русі, інтегрується в сучасне і майбутнє, не втрачаючи традицій минулого.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Абрамова Т. Розписного свистунця вона подарувала самому президенту // Наше місто. – 2002. – 10 серпня. – С.16.
2. Алексеенко А. Жителей Днепропетровщины приглашают пройтись "петриковской тройкой" / А. Алексеенко // Мечта. – 2015. – № 49. – С. 2.
3. Андрій Пікуш: Петриківський декоративний розпис. Каталог. Дніпропетровськ, 1986. – 24 с.
4. Белоусов Е. В. Петриковка – жемчужина Украины / Е. В. Белоусов. –Днепропетровск : ИМА-пресс, 2014. – 160 с.
5. Гарькава Т.А. Петриківський декоративний розпис : підручник / Т. А. Гарькава. – Дніпро : Ліра, 2017. – 218 с.
6. Глухенька Н. О. Петриківські декоративні розписи / Н. О. Глухенька. – К.: Мистецтво, 1965. – 45 с.
7. Глущенко С. Славна Петриківщина майстрами / С. Глущенко // Петриківські вісті. – 2000. – № 35(8.09). – С. 3
8. Гнатко М. Гроно талантів Рибаків / М. Гнатко // Зоря. – 2002. – № 92 (17.08). – Ст.17 серп. – С. 6
9. Давиденко Г. Перша персональна... / Г. Давиденко // Сільські новини. – 2012. – № 13 (29.03). – С. 8.
10. Джерело доступу: https://petrykivka.dp.ua/andriy-pikush/
11. Джерело доступу: http://uanews.zp.ua/culture/2018/08/10/123953.html
12. Джерело доступу: https://www.dnipro.libr.dp.ua/Vishivka_rushniki_ornamenti
13. Джерело доступу: https://etnoxata.com.ua/statti/traditsiji/osnovnye-traditsionnye-simvoly-i-sistemy-znakov-v-vyshivkah-ukrainskih-rushnikov/
14. Джерело доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/24304217.html
15. Джерело доступу: http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2017/03/blog-post_79.html
16. Джерело доступу: https://day.kyiv.ua/uk/article/poshta-dnya/dyva-vid-nataliyi-rybak
17. Капустіна Н., Шапаренко Т. Петриківський декоративний розпис – перлина України // Петриківський розпис. Бібліографічний покажчик. – К., 2018. – 77 с.
18. Коваль І. Урок живопису від народної майстрині / І. Ю. Коваль // Васильківський вісник. – 2012. – № 20 (17.03). – С. 2.
19. Кокошко Ю. Путешествие за чудо-цветком / Ю. Кокошко // Наше місто. – 2020. – № 47(19.11). – С. 15
20. Корж К. Пульс Петриковки / К. Корж // Огни Приднепровья. – 2008. – № 49 (25.12). – С. 8.
21. Миколайчук Г. Петриківський розпис та... аргентинське танго / Г. Миколайчук // Сільські новини. – 2013. – № 42 (17.10). – С. 1
22. Народные художники Украины Анна Николаевна Самарская и Андрей Андреевич Пикуш // Петриковка – жемчужина Украины / Е. В. Белоусов. –Днепропетровск : ИМА-пресс, 2014. – С. 92-101.
23. Огризкіна О.М. Етнографічна колекція // Наш край: збірник праць з археології, історії та музеєзнавства. Випуск 1. Видавництво "Промінь". Дніпропетровськ, 1971 С.63-72.
24. Петриківська весна в Дніпродзержинську // Відомості. – 2010. – 21 (26.05). – С. 4.
25. Петриківська весна в Кам’янському // Событие. – 2019. – № 35 (28.08). –С. 2.
26. Петриківські розписи. Київ, Видавництво «Мистецтво», 1973. – 98 с.
27. Пікуш А.А. Нехай живе одвічне диво пензля / А. А. Пікуш // Зоря. –2015. – № 89 (18.11). – С. 18.
28. Рибак Н.М. Наталія Рибак: Скільки живу – стільки малюю! [Інтерв'ю] / Н. М. Рибак // Вісті Придніпров'я. – 2013. – № 67 (29.08). – С. 24.
29. Романенко В. Розквіта Петриківка в її диво-квітах / В. Романенко // Зоря. Глас народу. – 2006. – 9 лют. – С. 8.
30. Тверська Л. Придніпров'я…// Петриківка: альбом репродукцій Petrykivka: Album of reproductions. Дніпропетровськ: ВАТ «Дніпрокнига», 2004. С. 17-35.
31. Терентьєва Н. Всеукраїнському референдуму – 20 років / Н. Терентьєва // Вісті Придніпров'я. – 2011. – № 94 (6.12). – С. 3.
32. Чирич Л.М. Майстер Петриківського народного розпису Андрій Пікуш / Л. М. Чирич // Історія і культура Придніпров'я: невідомі та маловідомі сторінки : науковий щорічник. –Дніпропетровськ : НГУ, 2013. – Вип. 10. – С. 63-69.
33. Шестакова О. Петриківський розпис // Петриківський розпис. Джерела: книга-альбом. Київ: Мистецтво, 2018. С. 5-9.
Comments