Молдавський боярин Варлам Тихонович Булацель, у складі війська князя Д. Кантемира, брав участь у Прутському поході Петра І в 1711 р. Але тоді з запроданцями не пішов і до України прибув вже у часи царювання Анни Іванівни. У 1737 р. став полковником та поселився біля м. Чугуєва, де у 1752 р. (вже вийшовши у відставку), отримав маєток на р. Сіверський Дінець з млином «о трех амбарах». Його сестра, Ірина Тихонівна, ще до 1706 р. стала дружиною охотницького полковника І. Мазепи Андріяша Малами з Волощини, розмноживши цей рід по Україні.
Детальний генеалогічний розпис доволі великого роду Булацелів вже вчинив дослідник Вадим Рихляков. Ми ж, з інформації віднайдених архівних джерел, маємо змогу суттєво доповнити його положення новими персонажами та фактами. Насамперед йдеться про додаткові відомості щодо родини генерал-майора Іллі Варламовича Булацеля. Документ засвідчує, що у сповідальному розписові Миколаївської церкви Білгородської єпархії міста Чугуєва «священника Афанасия при оной церкви в приходе обретающихся во святую четыредесятницу» 1774 року записані: «Военные и их домашние: Чугуевского козацкого конного полку генерал Илия Варлаамов сын Булацель, 63 года; невестка ево Евдокея Стефанова дочь, 24 года; племенница ево Евдокея Федорова дочь, 11 лет». Далі іде доволі великий перелік їхніх дворових людей (47 осіб).
Проаналізувавши текст, ми приходимо до висновків, що Ілля Варламович на той час мешкав з родиною в Чугуєві з невісткою і небогою, був парафіянином Микольської церкви, мав 63 роки (близько 1710 р. н.) і був чинним генерал-майором і командиром Чугуївського кінного полку. Очевидно, що друга дружина Іллі Марія через хворобу не з’явилася на сповідь. Бо він не вказаний як вдівець (зазвичай такі обставини сімейного життя обов’язково зазначалися).
За розписом В. Рихлякова у Іллі Варламовича було лише двоє дітей: донька Єфросинія (у заміжжі за Африканом Максимовичем Павловим) і син Михайло. Отже, друга особа списку – це молода дружина (24 роки) Михайла Ілліча Євдокія Степанівна, з якою у нього ще не було дітей. Народилася вона десь у 1749 р., бо в сповідальних списках вік вказувався зі слів і не завжди точно. Сам капітан Михайло Булацель на той час був у діючій армії на турецькій війні (Кючук-Кайнарджійський мир було підписано щойно 10 липня 1774 р.).
Згадана третя особа, 11-річна племінниця Євдокія Федорівна (близько 1762 р. н.), була донькою брата Іллі – Федора Варламовича. Про нього ми знайшли відомості у документах його сестри Федори, про яку скажемо далі. Він – ще одна особа не вказана в родоводі В. Рихлякова, наймолодший з усіх дітей Варлама. Згадується у 1754–1757 рр. ще парубком в домі сестри-вдовиці Федори Требинської. Позаяк у 1774 р. Євдокії Федорівні було 11 років, то одружився Ф. В. Булацель десь у 1760/1761 р., а народився близько 1737 р. Більш детальних біографічних свідчень про нього ми наразі не віднайшли.
Ще однією учасницею наших причинок буде сестра Федора та Іллі – Федора Варламівна, яка теж відсутня в генеалогії В. Рихлякова. Тому зупинюся на ній більш детально. За виявленими документами виходить, що народилася вона ще в Молдові у 1720/1721 р. Михайло, Петро, Іван, Ірина та Софія Андріяшевичі Малами доводилися їй двоюрідними братами та сестрами. А її рідний молодший брат Григорій (1733 р. н.) був другом і товаришем по службі серба Івана Петровича Угричича-Требинського. Тому коли надійшов час заміжжя, Федору посватав сотник Іркліївської сотні Переяславського полку Олексій Требинський, якому вже було 57 років. Парубок, скажемо відверто, був вже підтоптаний.
Пошлюбилися молодята у 1740 р. У сповідальних списках Троїцької церкви містечка Ірклієва за 1742 р. про них записано так: «Алексей Николаев Требинский сотник ирклеевкий 58 лет, жена его Феодора Варламова 21, дети их: Славуя 1 года, Стефан 16 недель, Анна 2-х лет». За 1743 р.: «Алексей Николаев Требинский сотник ирклеевский 59, жена его Феодора Варламова 22, дети их: Савва 2, Стефан 1, Максим 3 недели, Анна 3-х лет». У 1744 році: «Алексей Требинский сотник ирклеевский 60, жена его Феодора Варламова 21, дети их: Савва 3, Стефан 2, Максим 1, Анна 4 лет. И далее оное семейство показывалось с прибавлением лет до 1751 года».
Тобто, на весну 1751 р. Федора вже встигла народити четверо дітей: Ганну, Саву (Славуя), Стефана та Максима. За два роки потому 19 березня 1753 р. Олексій Миколайович помер у себе вдома в Ірклієві. Опікунами сиріт стали генеральний писар Андрій Якович Безбородько та його старший брат Семен – переяславський полковий обозний.
Молодша на 37 років дружина і юна вдова пережила чоловіка всього на 14 років, у заміжжя більше не ходила, займалася вихованням дітей та інтенсивно вела господарство, дбаючи про нього і ретельно захищаючи від посягань різних зловмисників, ласих до чужого добра. З віднайдених фактів пересвідчуємося, що Федора була жінкою сміливою і відчайдушною, навіть можновладців не боялася зачепити у захисті свого власного. Означене засвідчують кілька архівних судових справ з позовами проти неї та її слуг різних осіб. Особливо визначально-скандальною стала справа про Чехівський (або Гетьманський) степ: вже за рік по смерті чоловіка Федора розпочала відчайдушну боротьбу за родовий шмат поля «не взирая на лица». У фонді Малоросійської колегії зберігаються скарги Федори на козаків та старшин, які зазіхали на її добро. Як і скарги скривджених на неї.
Відразу після смерті чоловіка, у 1753 р. вона стала фігурантом сімейного скандалу. Користуючись патронатом впливових хабарників братів Безбородьків, вчинила саботаж межуванню та розподілу спадкових угідь між Требинськими. Вона відверто симулювала втрату пам’яті, заявивши судовим виконавцям, що забулася хто опікуни її дітей і де знаходяться купчі грамоти на маєтності покійного чоловіка.
За рік, від 11 лютого 1754 р. до 20 вересня 1757 р. в Переяславській полковій канцелярії та по судах Гетьманщини тривала тяжба з нею економічної канцелярії гетьмана Кирила Розумовського через старосту її маєтків Івана Оржицького, який, за наказом пані, організував захоплення 26 овець та побиття гетьманського підданого Опанаса Соломки – жителя с. Чорнобая Чехівської волості Переяславського полку.
У червні 1754 р. за її наказом, дворецький Бакай з косарями (більше 40 чоловіків) захопили сінокісний Мотиженський луг біля Дніпра, який належав жителям с. Митьок, викосивши всю траву. При цьому пані сотникова особисто брудно лаяла козаків-власників і навіть кидалася бити їх обухом по голові. А 25 червня ще й подала скаргу у полкову канцелярію і за допомогою Семена Безбородька добилася того, що козаків схопили, забили в колодки і кинули на три тижні до в’язниці, де вони сиділи разом зі справжніми злочинцями – ґвалтівниками та розбійниками. У липні наступного року, разом зі своїм старостою І. Оржицьким та слугами Федора напала на кошару чорнобаївського козака Опанаса Соломки. Допоки вона його била, староста відігнав 26 овець в свою отару. Справа тривала ще й у вересні 1757 р. коли Федора зверталася до полкової канцелярії прохаючи винести визначення «за приключение ей и брату ее Федору Булацелю, также и домовым служителям и многим наемным косарам на жалованном ей сенокосном луге прозываемом Мотишинским сотни Ирклиевской казаками Иваном Овдиенком, Супруном Сепакою с товарищи гвалтовное нападение, бои и грабителство и бесчестие».
3 червня 1757 р. дозорця Чехівської волості К. Розумовського, військовий товариш Федір Іллєнко доповідав своєму босу, що, згідно з розпорядженням, у минулому році в чорнобаївському степу було влаштовано кошару для черкеських і шльонських овець пана гетьмана, вчинено споруди і викопний колодязь. Але 23 грудня 1757 р. чорнобаївський житель Марко Орел доніс, що невідомо з якого дива вдова сотника Требинського Федора наслала на той степ своїх козаків і посполитих. За його словами, нацьковані сотничкою посіпаки, скориставшись відсутністю доглядачів і сторожів, ґвалтовно розорили кошари, зруйнували всі споруди, знищили колодязі і реманент. Отож тепер для овець його ясновельможності місця вже немає.
За наказом Федори 23 березня 1758 р. її челядь зруйнувала в чорнобаївському степу усі межі, засипала рови, розорала, повиривала і повикидала межові стовпи і кілки, овець розігнали по степу, а вівчаря Явтуха Нощенка прибили. Шкоду гетьману Требинська заподіяла значну, але компенсувати відмовилася. Аж 1 червня 1758 р. військовий канцелярист Антін Гайворонський передав наказ Розумовського провести ретельне розслідування і вивернути з порушниці кошти за завдані збитки.
7 серпня 1758 р. Переяславська полкова канцелярія викликала Федору для з’ясування суті справи і вона пояснила, що в тому степу вона нічого не чіпала, а старий колодязь стоїть собі як і стояв перше. А степ той – Требинських, жалуваний імператорською грамотою у 1745 р. Тому гетьманський дозорця даремно щось там влаштовує на чужій землі. Вона на всіх управу знайде, навіть на пана гетьмана.
Тоді ж, уже у власному донесенні надісланому К. Г. Розумовському, Федора скаржилася, що її, беззахисну вдову, дозорець Левицький вибив із володіння: наїхав з пахолками на хутір, хату розвалив, а все дерево з хати кудись завіз, пастуха ж Уласа Щура нагайками сполосував нещадно, ще й похвалявся все геть спалити. Тому люди її розбіглися по околиці. Принагідно зауважу: Федора Варламівна була неписьменна і під цією суплікою замість неї підписався юний син Максим.
У 1760 р. справа все ще тривала, бо 14 серпня А. Гайворонський писав до генеральної канцелярії, що незважаючи на заборонний ордер та суворий гетьманський наказ, Требинська вперто будує хати, сараї, кошари на землях Чехівської волості. Очевидно ця огидна тяжба так і не була закрита остаточно. Позаяк у 1766 р. уже син Федори військовий товариш Максим Требинський вів суперечку за володіння землями у Чехівській волості із сенатором і дійсним таємним радником Іваном Івановичем Неплюєвим, якому після ліквідації московським царизмом козацького гетьманату дістався той гетьманський степ.
Були у Федори Варламівни маєтності і в інших місцях, і там теж не все було благополучно. Від 29 листопада по 1 грудня 1754 р. до Переяславської полкової канцелярії скаржилися курінні отамани і козаки Іркліївської сотні на вдову іркліївського сотника Требинського за її настирне намагання привласнити сотенну громадську сіножать під селом Мотиженцями. В ратуші містечка Оржиці в 1758 р. тяглися розбірки про її сварку за землю з тамтешніми козаками. Ця тяжба влітку 1762 р. закінчилася печально: в Оржиці зібралася юрба «в многолюдстві і на слободку вдовствуючої іркліївської сотникової Требинської напавши, значних грабунків завдали і людей 11 родин ґвалтівно забрали, а куди поділи і досі невідомо». Померла Федора Варламівна ще не старою, 19 липня 1767 р. та була похована поруч зі своїм чоловіком біля Троїцької церкви в Ірклієві.
Використані джерела і література:
Інститут Рукопису НБУВ. Ф. 133. №35. Кушнір-Марченко К. Пани Требинські. А. 89, 126–127зв., 128зв., 129зв., 130зв.–131.
Кривошея В. В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. Київ: Стилос, 2010. С. 708–709.
Лазаревский А. М. Исторические очерки полтавской Лубенщины XVII–XVIII вв. Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. Книга одиннадцатая. Отдел II. Издана под редакцией А. М. Лазаревского. Киев, 1896. С. 96.
Рыхляков В. Н. Род Булацелей. Поколенная роспись. СПб., 2005. С. 7–9.
ЦДАМЛМ. Ф. 91. Оп. 1. Спр. 1. Родоводи Требинських (два варіанти). ІХ. 1840 р.–16. VІІ. 1871 р. А. 4.
ЦДІАК. Ф. 51. Oп. 1. Спр. 860. Про поділ бунчуковим товаришем Данилом та новосербськими капралами Миколою та Іваном Требинськими спадщини свого дядька, сербського воєводи і відставного сотника Іркліївської сотні Переяславського полку Славуя Требинського. 10 липня 1753–листопад 1755 рр. А. 7.
ЦДІАК. Ф. 51. Оп. 1. Спр. 1095. Про передачу на розгляд до Переяславської полкової канцелярії скарги курінних отаманів і козаків Іркліївської сотні на вдову іркліївського сотника Федору Требинську за її настирне намагання привласнити сотенну громадську сіножать під селом Мотиженцями. 29 листопада–1 грудня 1754 р. А 1–8.
ЦДІАК. Ф. 51. Оп. 1. Спр. 1101. Про передачу на розгляд до Переяславської полкової канцелярії скарги економічної канцелярії гетьмана Кирила Розумовського на вдову іркліївського сотника Федору Требинську та на старосту її маєтків Івана Оржицького за захоплення 26 овець та побиття гетьманського підданого Опанаса Соломки – жителя с. Чорнобая Чехівської волості Переяславського полку. 11 лютого 1754–23 червня 1755 рр. А 1–10.
ЦДІАК. Ф. 54. Оп. 1. Спр. 381. Про суперечку за володіння землями у Чехівській волості між сенатором Неплюєвим та військовим товаришем Требинським. 1766 р. А А. 1–7.
ЦДІАК. Ф. 2008 (Чугуївське духовне правління, м. Чугуїв Бєлгородської губернії, з 1765 р. Слобідсько-Української губернії, з 1780 р. Харківського намісництва, з 1796 р. Слобідсько-Української і з 1835 р. Харківської губерній). Оп. 1 (Чугуївське духовне правління). Спр. 90. «Роспись именная Чугуева исповедающихся». 1774 р. 132 а. А. 111–112.
