Процес утворення й консолідації дворянства Південної України розпочався у 1750-х рр. створенням поселених полків і виникненням на територіях їхньої дислокації Нової Сербії та Слов’яно-Сербії. Служили у них, як бачимо із документів, діти різних народів.[1] Другим етапом стало виникнення від 1764 р. у складі першої Новоросійської губернії офіцерського та управлінського корпусу.
Вже у підписах під наказами 1767 р. до Комісії Нового Уложення знаходимо окремо виділені групи дворян та навіть їхніх предводителів, хоча до «Жалуваної грамоти дворянству» було далеко – 20 років. У свою чергу, роздача земель офіцерам та урядовцям і заселення їх ще у складі цієї адміністративної одиниці дало поштовх формуванню тут не чисельної, але впливової соціальної групи земле-та душевласників, які у майбутньому стали економічним ядром новоросійського дворянства.[2] Згадуючи «богомерзкое» кріпосне право, діячка російської культури і мемуаристка, дворянка О. Смирнова скрушно написала: «О Екатерина, Екатерина! Сколько зла ты разлила по земле русской!».[3] І дійсно, колись вільний козацький край поступово перетворювався у рай для кріпосників.
Та найважливіший третій етап розпочався після ліквідації московським окупантом Запорожжя і роздачі його земель поміщикам. Спочатку на території Новоросійської та створеної Азовської губерній, а від 1783 р. у складі Катеринославського намісництва, яке об’єднало всю Південну Україну.[4] До спорудження Катеринослава, столиці примученого краю, роль адміністративного центру у 1783–1789 рр. виконував Кременчук , колишнє полкове та сотенне місто Гетьманщини і центр Новоросійської губернії. Там же 11 липня 1784 р. урочисто відкрили і щойно засноване намісництво з усіма губернськими (у тому й дворянськими) установами.
Саме у козацькому Кременчуці скликано перше Катеринославське дворянське депутатське зібрання, а також відбулися перші вибори губернського та повітових предводителів дворянства. Власне, з цього моменту і починається організоване дворянське життя Полудневої України. До Катеринослава ж намісницьке правління перенесено указом Катерини ІІ від 1 червня 1789 р. Але судячи із документів і публікацій, перші вибори дворянських чиновників безпосередньо тут відбулися лише у травні 1791 р.[5]
З консолідацією території губернії і з її поступовим заселенням інтенсивно формувалася і тутешня опора самодержавства, фундамент державної влади – дворянство. Цей процес був тривалим, і в цілому завершився лише у першій чверті ХІХ ст. Об`єктивними системоутворюючими соціально-економічними факторами витворення тут дворянського стану стали управління (військова та цивільна адміністрації) і поміщицьке землеволодіння.
Катерина ІІ прагнула структуровано упорядкувати та організувати свою соціальну опору на півдні. І незважаючи на певну специфіку (наприклад, поліетнічність) та незначні відмінності (зокрема, відсутність звичаєво-правових традиції), майже відразу після приєднання регіону до імперії за устійненим російським взірцем тут запроваджено місцеві дворянські інституції. Нормативною основою стала «Жалувана грамота дворянству» від 21 квітня 1785 р.
Перше місце у складі формованого нобілітету, поза сумнівами посідало російське служиле дворянство, За нашими даними та висновками інших дослідників, за національним наповненням у середовищі місцевого дворянства переважали росіяни.[6] Вони складали близько 55 %. Друге зайняли етнічні українці – близько 25 %. Вони були поділені між собою на кілька груп за територіальною та соціальною ознакою, часто-густо навіть не сприймаючись як одне ціле (ба, навіть ворогуючи між собою – такими вони і лишилися).
Спираючись на аналіз описів до «Атласу Катеринославського намісництва» 1787 р., Н. Д. Полонська-Василенко дійшла висновку, що серед 2143 поміщиків краю, які й стали основним ядром місцевого дворянства, було 68,2 % росіян-офіцерів (1461 особа), 13,4 % – російських урядовців і службовців (286 чол.) і 10,5 % представників української козацької старшини (224 чол.).[7] Хочу при цьому підкреслити, що серед вказаної дослідницею першої категорії (росіян-офіцерів) було багато і українців вихідців із козацтва, які встигли на час роздачі земель отримати російські військові звання. Тобто, козацький стан зробив значний внесок у формування південноукраїнського дворянства і згодом склав вагомий відсоток нобілітованих. Це були віхідці із Гетьманщини, Слобожанщини та знищеного окупантом Запорожжя.
Насамперед, найбільше дворянських родин українського походження започаткували діти козацьких старшин із Гетьманщини (нами нараховано більше 60 родин). Були серед них навіть нащадки та родичі відомих українських гетьманів різної політичної орієнтації: Апостола, Іваненка, Полуботка, Розумовського, Самуся, Скоропадського та Ханенка. Ставицькі походили із роду самого Богдана Хмельницького.
Відтак зазначу, що на мою думку, із козацької старшини Сіверщини походила і відома та впливова у Катеринославській губернії родина Алєксєєвих, про яких хочу сказати більше. І хоча наразі для впевненого твердження прямих документальних доказів бракує, опосередковані дані дозволяють висловити означене припущення у вигляді певної інтелектуальної конструкції.
Перші представники цього роду, – Іларіон Спиридонович та його брати, – не мають у нобілітаційній справі вказівок на предків: ні на батька, ні на діда (батька Спиридона). Виходячи з аналізу та синтезу наявної інформації, припускаємо, що вони є нащадками стародубського полковника Тимофія Олексієвича-Алєксєєва. Спробуємо обґрунтувати цю гіпотезу.
Тимофій Олексійович, який прозивався і писався як Алєксєєв, за версією дослідників історії Сіверщини належав до роду православної шляхти Журавок.[8] Тобто, син Олексія, брат Івана і дядько Луки Журавок, які мали садиби у Новгороді-Сіверському, Погарі та в Стародубі і були впливовими діячами та дідичами того закутка Гетьманщини. Спочатку Тимофій займався ремеслом,[9]а у 1654 р., вступив на військову службу козаком полкової Стародубської сотні і вже у лютому того року став сотенним старшиною. Згодом обирався стародубським городовим отаманом, призначався наказним стародубським полковником, ба, навіть наказним сіверським гетьманом.[10]
У важкі часи Чигиринських та Кримських походів двічі обіймав уряд стародубського полковника: у 1676 – 1678 рр. і у 1687 – 1689 рр. І коли за віком подав до демісії, на цій посаді на тривалий час його змінив ще один пробанд впливової катеринославської дворянської родини Михайло Андрійович Миклашевський (1640 – 1706). Останнього, убитого у боях за Несвіж, замінив Іван Скоропадський (1706 – 1709), а коли того Петро І призначив гетьманом, полковником став Лук’ян Журавка (1709 –1719), котрий у документах вже називає Тимофія Олексійовича своїм дядьком. Ці три впливові родини і утримували Стародубщину на зламі століть.[11]
Тимофій Олексійович мав сина Івана, якого одружив з донькою Спиридона Ширая Євфимією, сестра котрої була заміжня за сином М. А. Миклашевського. За тодішньою побутовою і канцелярською традицією/звичкою Івана Тимофійовича у документах називають або родовим прізвищем Алєксєєв, або батьківським Тимошенко. У березні 1706 р. у бою під Несвіжем його захопили у полон шведи. Наприкінці 1707 р. Іван повернувся додому хворим і немічним. Тому у травні 1714 р. ще молодим помер у Стародубі та був похований поряд з батьком побіля Покровської церкви. Євфимія пішла до монастиря і у 1729 р. згадана як черниця Катерина.[12]
Коли у 1712 р. у подружжя народився син, вони назвали його Спиридоном – на честь діда, Спиридона Ширая, та дядька, – товариша по зброї Івана Тимошенка, молодого Спиридона Спиридоновича Ширая, який напередодні появи на світ немовляти, у тому ж таки 1712 р. помер вдома від ран. А вже у Спиридона Івановича Алєксєєва із дружиною Марією Іларіонівною були сини Григорій, Микола та Іларіон, котрим і випало щастя стати одними із перших дворян Новоросійської та Катеринославської губерній.[13]
Крім певних документальних згадок, нашу гіпотезу підтверджують також опосередковані джерельні фактори добуті герменевтично-компаративістським шляхом. По-перше, коли відстежуєш біографію і послужний список Ларіона Алєксеєва, то дивуєшся, як нікому невідомий, без роду і племені чоловік дуже швидко робить доволі успішну кар’єру. Вже у сорок років він дійсний статський радник, голова Катеринославської палати кримінального суду, згодом почергово виконує обов’язки очільника Кавказького та Катеринославського намісництв, призначається тамбовським та псковським губернатором, має численні орденські нагороди.[14] Зрозуміло, що випадкових людей у цій номенклатурі ніколи не траплялося.
Та коли погоджуєшся із тим фактом, що він син Спиридона Алєксеєва і онук Євфимії Ширай, то все відразу пояснюється. Адже він стає близьким родичем О. Безбородька (секретаря і радника Катерини ІІ), П. Завадовського (фаворита імператриці), а також вельми впливових при дворі Гудовичів та Скоруп. І вже через них інших дуже важливих для імперії людей. А тоді як і нині, непотизм, кумівство, сімейність високих урядовців вважалися чеснотою та всіляко заохочувалися. Із цього делікатного приводу спадають на думку слова хрестоматійного літературного героя, сучасника тих подій:
«Я перед родней, где встретится, ползком;
Сыщу ее на дне морском.
При мне служащие чужие очень редки,
Все больше сестрины, свояченицы детки...
Как станешь представлять к крестишку ли, к местечку,
Ну как не порадеть родному человечку!».[15]
Очевидно, що і високопоставлені родичі «раділи» Іларіону Спиридоновичу. Завдяки їхній підтримці він і зробив карколомну кар`єру.
По-друге, – це шлюби у родині Алєксєєвих, які укладалися не із представниками дворянських родин глибинної етнічної Росії, а з такими ж дітками колишніх славних козацьких старшин Гетьманщини і головно Сівещини: Селецьких, Тарновських, Запорожських, Родзянок, Корецьких, Кулябок-Корецьких, Романовських. Гроші до грошей, земля до землі. Зрозуміло, що ця родина не випадково тісно пов`язувалася саме з козацько-старшинською знаттю, а не із московською елітою, що теж вказує на її українське походження.
І, нарешті, самі Алєксєєви ніколи не співвідносили себе до жодного великоросійського роду Алєксєєвих і гербами їхніми не послуговувалися. Більше того, першу гербову справу порушив останній представник катеринославської гілки роду Георгій Петрович, та так і не встиг завершити.
Міцно вгніздившися на Катеринославщині, Алєксєєви відіграли важливу роль в історії та культурі цього краю, на що вже вказували дослідники.[16] Син Іларіона Дмитро, масон і доктор Оксфордського університету, впродовж 1808 – 1830 рр. очолював дворянство губернії.[17] Цю ж важливу посаду у 1874 – 1886 рр. обіймав онук останнього – Георгій Петрович: дійсний статський радник, обер-гофмейстер.[18] Згодом його змінив зять – князь Микола Урусов, останній губернський предводитель, розстріляний комуністами.
Їхнім родовим гніздом на Придніпров’ї стала Котівка на Орелі – знаменитий колись маєток, осідок науки, мистецтва та культури.[19] У 1916 р., за два роки до тотального погрому, чудовий опис котівського палацу і парку подав художник та мистецтвознавець Г. К. Лукомський. Він зазначав, що садиба вражала витонченістю та красою, дбайливістю з якою її упорядкували, доглядали, оберігали і примножували господарі у кількох поколіннях.[20]Шкода, що від цієї пишноти уціліли лише рештки сходів до головного будинку.
[1] Полонська-Василенко Н. Д. Заселення Південної України в половині ХVІІІ ст. (1734 – 1775). Частина І. Заселення Нової Сербії та Слов’яносербії. – Мюнхен: УВУ, 1960. – С. 204 – 222. [2] Полонська-Василенко Н. Д. Заселення Південної України в половині ХVІІІ ст. (1734 – 1775). Частина ІІ. Заселення Новоросійської губернії. – Мюнхен: УВУ, 1960. – С. 46 – 69. [3] Смирнова-Россет А. О. Дневник. Воспоминания / Литературные памятники/ Издание подготовила С. В. Житомирская. – М,: Наука, 1989. – 789 с. – С. 80. [4] Полное собрание законов Российской империи. Собрание первое. Том 22 (1784 – 1788). – СПб., 1830. – С. 10–11. [5] Машуков В. Д. Первые дворянские выборы в городе Екатеринославе в 1791 году // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии (ЕУАК). Выпуск 10. – Екатеринослав, 1915. – С. 97–112. [6] Полонська-Василенко Н. Д. Заселення Південної України в половині ХVІІІ ст. (1734 – 1775). Частина ІІ. Заселення Новоросійської губернії, с. 102 – 133. Заруба В. М. Загублені у часі: нариси з історії катеринославського дворянства. – Дніпро: Ліра, 2020. –216 с. – С. 30 – 35. [7] Полонська–Василенко Н. Д. Південна Україна після зруйнування Січі // Полонська–Василенко Н. Д. Запоріжжя XVIII ст. та його спадщина. Том ІІ. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1967. – С. 207 – 235. – С. 214. [8] Універсали Івана Мазепи 1687 – 1709. Частина друга. – Київ –Львів, 2002. – 757 с. – С. 673. [9] Еліти і цивілізаційні процеси формування нації. Збірник статей. Том 1. – К., 2006. – 492 с. – С. 215. [10] Заруба В. М. Козацька старшина Гетьманської України (1648 – 1782). Персональний склад та родинні зв’язки. – Дніпропетровськ: Ліра, 2011. – 932 с. – С. 484 – 485. Кривошея В. В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. – К.: Стилос, 2010. – 792 с. – С. 736. – С. 63 – 64. [11] Лаєвський А. С. Старшинський корпус Стародубського полку за доби гетьмана Івана Мазепи // Сіверянський літопис. – 2015. – № 4. – С. 18 – 32. [12]Модзалевский В. Л. Тимофей Алексеев, полковник стародубский (1676 – 1678, 1687 – 1689) и его семья. (Очерк из истории Малороссии XVII – XVIII в.) // Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. – Фонд ХІІ. – Справа 38. (Рукопис статті). [13] Российский государственный исторический архив (РГИА). – Фонд 1343. – Опись 51. – Дело 98. – Родословная книга внесенных во оную дворян Екатеринославской губернии в течении 1798–1819 гг. – Л. 1–184. Листы 3, 29, 30, 126, 127, с оборотами (Алексеевы). РГИА, ф. 1343, оп. 45, ед. хр. 608. – Алфавит дворянских дел Екатеринославской губернии за 1813–1848 гг. (Алексеевы). [14] Дніпропетровський національний історичний музей ім. Д. Яворницького. Відділ фондів ( ДНІМ. ВФ). – Арх – 536, а. 9 (Родовідна книга). Там само. – Арх – 34147 (повідомлення про орден Володимира 4 ст.). Там само. – Арх. –34153 (повідомлення про орден Анни 1 ст.). [15] Грибоедов А. С. Горе от ума. Действие 2, явление 5, слова Фамусова. [16] Абросимова С. В. Катеринославські дворяни Алексєєви (за документами родинного архіву) // Південна Україна ХVIІІ – ХІХ століття. – Запоріжжя, 2003. – Випуск 7. – С. 126–140. Кочергін І. О. Катеринославський дворянський рід Алексєєвих // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження. Випуск 13. – Дніпропетровськ, 2015. – С. 88 – 96. [17] ДНІМ. ВФ. Арх. – 472 (Імператорська грамота предводителю дворянства). [18] ДНІМ. ВФ. Арх. – 753 (Грамота на дворянство від імператора). [19] Феодосий (Макаревский). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии. Церкви и приходы прошедшего ХVIII столетия. – Екатеринослав, 1880. – С. 126. [20] Лукомский Г. К. Котовка Екатеринославской губернии // Столица и Усадьба. – Петроград, 1916. – № 51.
Comments