За час свого існування (1805–1918) перша гімназія у Катеринославі (далі – КГ) мала різний статус та назву: у 1805–1837 рр. – Катеринославська губернська гімназія; у 1837–1864 рр. Катеринославська міська гімназія; у 1864–1911 рр. – Катеринославська міська класична гімназія; у 1911–1918 рр. Катеринославська Перша класична чоловіча гімназія. До 1837 р. вона була 4-класною, у 1837–1838 рр. реорганізована у 7-класну, а від 1871 р. мала 8 основних класів та один підготовчий. Спочатку КГ перебувала у дерев’яній споруді на розі вулиць Проточної та Дворянської. А у 1861 р., за проєктом архітекта І. М. Скотнікова, на Соборній площі, із цегли споруджено новий двоповерховий корпус у стилі примітивного російського классицизму. У 1904 р., за проектом архітекта Е. Харманского, праворуч до головної будівлі прибудовано у стилі модерн двоповерховий корпус. На його першому поверсі знаходилася гімнастична/спортивна заля, а на другому – заля урочистих подій.
Про «дух гімназії» – знання, навчальний процес, викладачів, директорів, залишили спогади її вихованці та співробітники: М. Арнольд, Д. Ґнєдін, Г. Залюбовський, С. Андрієвський, П. Козловський та ін. І, власне, саме про це наразі і піде мова у нашому нарисі. Найбільш ранніми з них є мемуарні нотатки Михайла Костянтиновича Арнольда. Вони охоплюють час від 1823 р. до 1827 р.
Народився Михайло у 1811 р. у Вільно (Вільнюсі). Його батько, Костянтин Павлович Арнольд, походив з м. Елбінга в Прусії (нині в Польщі), а мати Анна Петрівна Ган з Франції. Обоє, маючи доволі ґрунтовну, але домашню освіту, поїхали на службу до Російської імперії. Зустрівшись там в Литві, у 1799 р. побралися, народивши у шлюбі п’ятеро дітей (три доньки і два сини), із яких Михайло був найменшим. Від 1802 р. батьки мешкали у місті Могилеві на Дніпрі в Білорусії, де мати відкрила приватний пансіон для дівчат, а батько служив у заможних польських поміщиків гувернантом їхніх дітей. У 1817 р. сімейство переїхало до м. Сєвська Орловської губернії, де мати знову тримала дівочий пансіон, а батько став вихователем дітей багатого поміщика Сумського повіту Слобідсько-Української губернії Степана Івановича В’язмітінова. В його маєтку і мешкала вся родина Арнольдів до 1821 р., коли діти пана виросли і довелося батькові шукати нове місце. Воно знайшлося аж у Катеринославі, де родина прожила до 1831 року.
У вересні 1821 р. Костянтина Павловича прийняли на службу до Катеринославської гімназії вчителем німецької мови. За два роки там же він отримав чин титулярного радника. А Анна Петрівна знову відкрила благородний пансіон для дівчат, тепер уже на новому місці.
У своїх пізніших меморіях, М. К. Арнольд повідомляв, що «приїхавши до Катеринослава восени 1821 року, батько вступив на посаду вчителя німецької мови в гімназію. А мати подала прохання та оголошення, що відкриває дівочий пансіон. Навчальне начальство, маючи на увазі схвальні рекомендації про ґрунтовний зміст пансіонів у Могилеві та Сєвську, відразу дозволило його відкрити і для заохочення дало приміщення у великому будинку, що належав гімназії, недалеко від гімназичного будинку. Тут розмістилися і ми всі. І вже незабаром багато батьків Катеринославської, Херсонської та Полтавської губерній помістили своїх дочок у навчання. У перший рік блискучий результат на іспиті задовольнив батьків, слава пансіону зросла, і другого року у ньому вже було понад 30 вихованок. На третій рік випускний іспит затвердив славу закладу, і на 4-й рік там навчалося до 60 учениць.
Матері допомагали мої дві вже дорослі сестри. Вчителі гімназії всі були запрошені у викладачі; танцям та рукоділлям навчали мої сестри. Справи пішли добре, пансіон був у славі, і матеріальний достаток нашого сімейства все більше покращувався».
Від себе додамо, що вартість навчання в пансіоні Арнольд обходилася замовнику цих послуг недешево. За утримання повної пансіонерки потрібно було сплатити 700 рублів на рік, а напівпансіонерки – 500 руб. В останній, 1831 рік, існування пансіону, у ньому виховувалося 40 учениць.
У 1822 р. Михайло став учнем підготовчого класу Катеринославської гімназії, а в 12 років вступив до її першого класу і навчався впродовж 4-х років: з 1823 по 1827, не залишаючись жодного року другорічником (що тоді було поширеною практикою).
Про час свого гімназіювання та про вчителів Михайло залишив короткі спогади. Звичайно, і часу, і вчителів у нього було більше, але найбільше йому запам’яталися саме ці події і люди. Мобуть своєю харизмою, яка так вплинула на дитячу душу, що на все життя закарбувалася в ній. Решта пройшли непоміченими і не запам’яталися нічим особливим. Та й пам’ять наша епізодична, вибіркова, вразлива. Отож, мемуарист пише:
«Катеринославська гімназія, тоді ще 4-х класна, була однією з найкращих гімназій. Вчителі були люди знаючі, і всі молоді, які закінчили в різних університетах курси наук зі ступенями кандидатів. Вчитель словесності І. І. Любачинський [1] був навіть доктор філософії. Вчитель латинської мови, К. І. Герн [2], іноземний доктор права та витончених наук. Вчитель закону божого, тамтешній протоієрей, доктор богослов'я Максим Моторний [3].
При гімназії був шляхетний пансіон, який понад 15 років утримувався учителем латинської мови К. І. Герном. До Катеринослава він прибув з Геттінгена і став на службу перекладачем у контору німецьких колоністів. Маючи незвичайну наукову підготовку, він незабаром ґрунтовно засвоїв російську мову, прийняв посаду вчителя латинської мови в гімназії і, не залишаючи посади перекладача в конторі колоністів, відкрив чоловічий пансіон. Під час мого вступу пансіон існував уже років 15, і був у величезній славі. Більшість професорів Харківського університету були учнями Герна.
Опишу зовнішність цієї чудової особистості. Дідок, років 60-ти маленького зросту. Лисина на всю голову, а залишки волосся на потилиці зачісувалися на лобі, тримаючись крутим гребінцем. Завжди одягнений в коричневий фрак, в нанкові палеві панталони, вкладені у невеликі поверх панталон без каблуків чобітки; жилет коричневий, з манжетами, вічно покритими тютюновими плямами та тютюном. Голос різкий. Рухи швидкі. Завжди майже на бігу. Обличчя червоне, з таким самим носом. Означене свідчило, що він нерідко потихеньку попивав: але ми ніколи не бачили його п'яним.
Пізнання цієї людини були величезні: він ґрунтовно знав грецьку, санскритську, латинську, англійську та німецьку мови, і надзвичайно ґрунтовно засвоїв знання російської мови, так що часто за хворобою вчителя словесності читав за нього лекцію і викладав набагато доступніше, ніж сам учитель. Математику, історію, фізику, природознавство він знав ґрунтовно. Був чудовий піаніст, знав ґрунтовно генерал-бас, і навіть важко сказати, чого він не знав цілком ґрунтовно. Чудовими своїми здібностями він звернув на себе загальну увагу всього навчального округу. А довготривале утримання пансіону принесло йому значні статки.
Вчитель словесності, доктор філософії Іван Іванович Любачинський, займався своїм предметом так, що якби у нас в пансіоні не було іншого вчителя словесності, молодого кандидата Харківського університету Петра Матвійовича Черкасова [4], то ми б закінчили курс, ледве маючи поняття про російську словесність і вже точно не знали б навіть орфографії. Зауважу, що у свій вік він написав багато книг і вважався дуже вченим і водночас абсолютним знавцем свого предмета.
Ось зразок лекції Любачинського. До класу він входив завжди у шапці та шинелі. Дійшовши до кафедри, брудну шапку свою клав на стіл, шинель клав на вікно і повільно підіймався на сходинки кафедри. Сідає, мовчить, іноді, коли учні шепочуться, скаже: «Тихіше», і знову мовчить. Так триває хвилин п'ять, потім виймає картату хустку, подивиться на долоню, плюне на неї і хусткою розітре. Цю операцію він продовжує хвилин десять, і знову мовчання. Потім каже, ніби сам собі: «Книгу». Якщо слів його не дочують за раз, то він зачекає, подумає, подумає ще та й знову повторить трохи голосніше «Книгу». І якщо і тоді ніхто не принесе йому книги, то він ще голосніше, і вже з досадою скаже: «Донець, (цей був останнім учнем у гімназії) книгу». І ось Донець несе книгу та починається читання лекції. Читає він швидко, невиразно, і цілий рік нікого не запитає, чи зрозумів що читано. Іспитів піврічних не було і вже на річному вирішувалася справа, хто як навчався.
Латинської мови навчав нас К. І. Герн. Цей предмет в кінці курсу можна було проходити, або замість нього, той хто хотів йти у військову службу, міг займатися в 4-му класі військовими науками, тобто фортифікацією, артилерією, атакою та обороною фортець. Для цього предмета визначено був особливий учитель – Аристарх Матвійович Черкасов [5]. Я скористався цим дозволом, і не маючи взагалі схильності до латинської мови, в 4-му класі рішуче відмовився вчитися латиною, а всі години, відведені для цієї мови, вживав на ретельне вивчення військових наук і на креслення фортифікаційних та артилерійських укріплень. Не передбачав я, що ця обставина, завадить мені через кілька місяців вступити до університету, і тоді моя кар'єра була б зовсім іншою.
Фізику та природознавство викладав у нас такий собі Усиков [6]. Цей, як кажуть, – ні швець, ні жнець, ні в дуду гравець. Викладав кепсько, як умів, і хто мав бажання робити досліди, мав пристрасть до ботаніки чи до фізики, той міг сам доходити до істини в дуже багатому фізичному гімназичному кабінеті, а також і з мінералогії за зразками того ж кабінету. Від Усикова ж толку було мало.
Історію, географію та статистику викладав дуже здібний і талановитий учитель Петро Черкасов, який теж займався повторенням словесності, незрозумілої нами у Любачинського, і ми предмети Черкасова знали чітко і вчилися не за тодішньою методою в зубряжку, а свідомо.
Французький учитель був парижанин із полонених французьких барабанщиків; говорив він паризьким найкращим акцентом, але ледве вмів сам правильно писати, а про граматику і синтаксис і гадки не мав. Деякі з нас, які вже з дому добре знали цю мову, мали бути репетиторами і допомагали йому. Але все-таки наші знання у французькій обмежилися базіканням.
Тривалий час він видавав себе за полоненого гвардійського капітана його величності імператора Наполеона І, і на цій підставі прийнятий був у царську службу і нагороджений за вислугу років табельним чином титулярного радника [7]. Але раптом пензенське губернське правління пише до директора: дійшло до відома губернського правління, що в катеринославській гімназії служить вчителем французької мови французький підданий Де-Вісто, то губернське правління, припускаючи, що цей іноземець не хто інший, як зниклий з Пензи француз цього імені, покірно просить зробити докладне про це дізнання, і якщо він саме той, то надіслати його до Пензи по етапу під конвоєм.
Гімназійне начальство, отримавши такий грізний папір і не бажаючи поставити директора у невигідне становище, оскільки він прийняв Де-Вісто за одне жваве знання французької мови, спочатку гувернером до свого сина, а потім затвердив його вчителем гімназії, відповідало, що цей Де-Вісто не той, який був у Пензі, а інший, його однофамілець, а пану Де-Вісту порадили прийняти православ'я і просити змінити прізвище, що він і зробив, і йому дали прізвище Безсонова, а потім його було переведено у Воронезьку гімназію тим же званням. Пенза заспокоїлася, а ім'я Де-Віста зникло зі списків.
У червні 1827 року випущено мене з гімназії з дуже пристойним атестатом, тільки в одній латинській мові значилося посередньо».
Разом з М. Арнольдом у 1827 р. цей заклад освіти закінчило ще 13 вихованців, серед яких були князь Олексій Вяземський, Василь Кащенко, Захар Рудченко, Петро Хандалєєв, Микола Потоцький, Петро Молчановський та інші. Згаданий мемуаристом Григорій Донець-Стефанов залишився ще на один рік і випустився у наступному 1828 р. вже маючи 20 років. За цей час одна із сестер Михайла, викладачка у маминому пансіоні, стала дружиною вчителя гімназії, словесника Петра Черкасова.
Після закінчення чотирирічного курсу, шістнадцятирічний Михайло мав намір вступити до Харківського університету, але через проблему з латиною, пішов на омріяну військову службу, де спочатку пройшов курс військового училища артилерійського мистецтва, потім служив спочатку в Лубенському гусарському полку, а далі ротним командиром Віленської бригади прикордонної охорони. Брав участь у придушенні польського повстання та бунту новгородських військових поселенців у 1831 р. У тому ж таки 1831 р. родина Арнольдів поїхала з Катеринослава до Одеси.
Наприкінці 1830-х років М. Арнольд вийшов у відставку в чині капітана і у 1840 р. одружився з дворянкою Анастасією Яківною Яковлевою (1817 р. н.). Молода родина замешкала у Вільні. З їхніх дітей мені відомий лише син Федір (1842–1906), який служив урядовцем-інтендантом у військовому міністерстві. А також онук – Володимир Федорович (1872–1918) – відомий ліберальний народник, економіст і статистик, дід знаного математика, академіка Володимира Ігоровича Арнольда (1937–2010). Саме онук на початку жахливого 1917 року опублікував спогади М. К. Арнольда в часописі «Голос минулого», які були написані його дідом на схилі літ і обриваються подіями 1833 року.
Хронологічним продовженням і органічним доповненням меморій Арнольда, став чудовий нарис про гімназію та благородні пансіони при ній, написаний у 1879 р. поміщиком Олександрівського повіту, відомим у нашому краї громадським та освітнім діячем Дмитром Титовичем Ґнєдіним (1818–1885). Мемуарист навчався тут у 1827–1831 рр. і свою оповідь розпочинає словами, що «не можна не згадувати добрим словом нашу дорогу гімназію».
Серед іншого він зазначає, що цей храм премудрості, являв собою вельми довгу, дерев'яну споруду, що знаходилася в долішній частині міста на розі вулиць Дворянської та Прорізної. У ній були 4 класи, актова заля, кабінет і два холодні коридори з жахливою мінусовою температурою взимку. Будівля не використовувалася більше ніким, окрім учнів, які приходили на заняття з двох приватних пансіонів та власних міських помешкань. Поруч стояв маленький будиночок, в якому мешкали доглядач, сторож і кілька казеннокоштних вихованців.
Автор цілком відверто пише, що як і всі тогочасні гімназії, вона була поганою: жодної системи викладання, навчали абияк всьому підряд – наукам загальноосвітнім з латинською мовою, спеціальним, військовим. Багато викладачів не вирізнялися глибоким знанням свого предмета. Зокрема, викладач французької (із полонених у 1812 р. наполеонівських солдатів) умів говорити, читати і писати, але літератури не знав взагалі, а викладач грецької зовсім не володів давньогрецькою мовою, а знав лише розмовну новоелінську.
При Катеринославській гімназії діяли два приватні пансіони. Перший з них містився навпроти гімназії у вигляді довгої казарми пофарбованої у жовтий колір. Утримував її гімназійний вчитель, німець Карл Іванович Герн, який мав диплом доктора витончених наук і викладав латинску мову. Проте, в особі цього доктора було мало витонченого. Він був низького зросту, з червоним, як буряк обличчям, з густими прищами на лобі та носі, з кучмою довгого волосся на потилиці і скронях, яке він зачісував на лисину зав`язуючи червоною стрічкою у пучок, від чого той нагадував гребінь чи то півня, чи то одуда. Ходив у синьому віцмундирі, таких же штанях, або в чорних чикчирах, які заправляв у халяви чобіт з козячої шкіри без підборів. Говорив дуже різким пташиним дискантом, був чоловіком сухим, морально зіпсованим і згодом помер у в`язниці перебуваючи під слідством за звинуваченням в огидному кримінальному злочині, факти якого були доведені слідчими [8].
Пансіон Герна користувався популярністю серед батьків вихованців, позаяк вважалося, що там учні краще опановують іноземні мови. Хоча німець і брав дорожче за утримання, але ж він і витрачав більше. Його пансіонери ходили до гімназії тільки на три предмета: його власну латинську мову, а також на російську словесність та логіку, які викладав І. І. Любачинський, утримувач другого пансіону. Решту дисциплін викладали їм в самому пансіоні гімназійні вчителі за окрему плату, навіть військову виправку, фортифікацію, артилерію, муштру і рушничні прийоми. Останні практикувалися на дерев`яних, пофарбованих у червоний колір гвинтівках. Військові науки викладав вчитель географії, який розумівся на них не більше від учнів.
У К. Герна панувала велика строгість: за погане навчання практикувалися тижнева і місячна розправи, а за поведінку постійні. В пансіоні були карцер і окрема кімната для екзекуцій, де стояли лава з приладдям і у великому запасі різки – у свіжому і соленому вигляді. Про їжу ж учні казали, що вона дуже прикра. Нагадаємо, що все це мова йде не про селянських дітей, а переважно про дворянських.
Другий приватний пансіон (у якому виховувався сам Д. Ґнєдін) знаходився через вулицю від будинку гімназії, був вибіленою спорудою у формі літери «Г» і утримувався теж її вчителем, українцем («малоросом») Іваном Івановичем Любачинським, котрий мав диплом доктора філософії. Викладав він російську словесність і власного виготовлення дуже нудну логіку. Доктор був справжній філософ: досить великий, волосся носив коротке, зачесане на скронях назад, ходив у віцмундирі і чикчирах, у великих чоботях з китицями на халявах і на підборах з таким скрипом, що його наближення було чути за кілька кімнат. Ішов рішучою ходою, завжди з розчепіреними долонями (в які іноді потрапляв якийсь бешкетник хлопчисько), або клав великі пальці рук за жилетку під руками. Коли читав лекцію то завжди щипав зубами нижню губу, а часом плював на долоню однієї руки, розтираючи плювок пальцем іншої, дошукуючись таким чином чи немає в нього сухот.
Взагалі, ця особа була надзвичайно оригінальною, з дивацтвами. Наприклад, він ніколи не водив своїх пансіонерів до щойно спорудженого Преображенського собору, адже церкви при гімназії не було. За його глибоким філософічним переконанням дзвіниця собору, збудована вкрай недбало, обов`язково завалиться на голови йому та вихованцям, саме тоді, коли вони будуть під нею проходити. По суті він був людиною доброю, любив діток, багатьох бідняків різних станів виховував на власний кошт, а після закінчення ними гімназії особисто возив їх до Харкова, щоб влаштувати до університету і навіть давав гроші на перші місяці. Але ж дивацтв та причуд у ньому була тьма-тьмуща. Взагалі ж, учні Любачинського були менш успішні аніж Гернові: користуючись добротою свого вчителя, вони його добряче обдурювали.
Вихованці залежали від власника пансіону, якому були довірені батьками і який один мав право на стягнення. Він не був присутній на уроках в гімназії, але наглядачі приносили виписки із журналів і приховати погане навчання чи поведінку було неможливо. У Любачинського теж побутували тілесні покарання, але частіш за все лінійкою по руках, сікли ж дуже рідко і ця екзекуція проводилася раптово за якусь безглузду витівку. Він особисто хапав бешкетника за руку, швидкими кроками вирушав з ним до свого кабінету, де в одну секунду голова винуватця опинялася поміж ніг вчителя, а задниця діставала кілька ударів різок чи лінійки і особа покараного так швидко виставлялася з кімнати, що навіть не могла зрозуміти, що з нею трапилося. Але такому покаранню піддавалися лише вихованці підготовчого та першого класів. Окрім побоїв карали стоянням на колінах, позбавленням однієї страви чи цілого обіду, або прогулянки у міському саду і гри в м`яча (це останнє було найбільш болючим для підлітків).
Харчування у Любачинського не було аж надто хорошим, але все-ж не голодним: гарячий суп чи борщ, каша, або соус і смаженина, у свята пироги чи тістечко. Власник пансіону завжди сидів за одним столом з учнями, хоча йому і подавали окремо дві страви, якими він іноді ділився з вихованцями (коли тих було небагато). Батьки вихованців висилали до свят харчі, масло, птицю і навіть ласощі, які розподілялися поміж учнями. Плата за утримання вихованців у пансіоні І. І. Любачинського складала від 600 до 800 рублів на рік.
Перші два директори гімназіі (Д. Мізко та Я. Ковалевський) залишилися у пам`яті випускників людьми надзвичайно симпатичними, від яких учні не чули жодного грубого слова. Вчителі теж не дозволяли собі самоуправства, а їхнє невдоволення чи задоволення виражалися виключно журнальними оцінками.
Але вже у 1840-х рр. все змінилося, з’явилися нові форми, методи, підходи та явища імперської системи освіти, що відбилися вже у споминах Г. Залюбовського. А за словами Д. Ґнєдіна якими б поганими не були 4-класні гімназії, вони все ж були краще наступних 7-класних. Якщо в цих останніх досягався дещо кращий результат при передачі знань (та й то сумнівний), проте в них моральний бік виховання був незрівнянно гіршим. Учні цілком були віддані на розсуд цілої маси начальницьких наставників. Будь-який вчитель, коли мав до того бажання, міг бити учня по щоках, скубти за волосся, інспектор мав право сікти різками, директор пороти, завелися нашіптування, кляузництво, підлизування, протекції одним, гоніння на інших.
Дмитро Ґнєдін закінчив гімназію у 1831 році. Його випуск нараховував 19 чоловік, переважно діти місцевих поміщиків: Ломаковський, Тарловський, Солошич, Золотницький, Потоцький, Желтухіни, Жерліцини. З відомих осіб лише майбутній професор Демидівського ліцею Яків Калиновський. За словами мемуариста, якщо стара школа і не давала особливого знання, проте і не вбивала в учнів людської гідності і почуття справедливості, а нова, семирічна школа, додаючи дуже мало в знаннях, вбивала як людську гідність, так і справедливість. Які моральні чесноти міг мати юнак, який зносив досить тривалий період найобразливіше ставлення до себе з боку його вихователів? А всі ж ці молоді люди мали покликання утворити із себе нове суспільство і дати йому новий напрямок розвитку.
Примітки:
1. Любачинський Іван Іванович – колезький радник і кавалер ордена св. Станіслава, служив у гімназії впродовж 1808–1835 рр. Народився у 1783 р. Закінчив у 1808 р. Харківський університет. Магістр (1812) і доктор (1816) філософії. Автор кількох монографій та підручників.
2. Герн Карл Іванович – колезький радник, кавалер ордена Анни 3 ступеня, доктор філософії та витончених наук, вчитель латини у 1812–1831 рр. Автор підручників. Створив фонд гімназії, а на пожертвувані ним кошти впродовж 1810–1831 рр. виготовлялися золоті та срібні медалі для випускників-відмінників.
3. Моторний Максим – протоієрей Преображенського собору, викладав закон божий в гімназії у 1815 – 1838 рр.
4. Черкасов Петро Матвійович – учитель гімназії у 1823 – 1831 рр.
5. Черкасов Аристарх Матвійович – учитель військових наук у 1820 – 1830 рр., колезький радник, згодом вчитель російської граматики, географії, історії. Служив до 1850 р.
6. Усиков Василь Петрович – колезький радник, служив з 1824 р. до 1846 р.
7. Безсонов (Безансон) Олександр – вчитель французької мови у 1823–1831 рр.
8. Архієпископ Гавриїл теж пише, що він «несчастно век свой окончил». Гавриил (Розанов). Продолжение очерка истории о Новроссийском крае. Записки Одесского ОИДР. Том 5. Одесса, 1863. С. 448.
Бібліографія:
1. Воспоминания М. К. Арнольда. (1819 – 1833). Голос минувшего. № 2. Февраль, 1917. С. 194 – 224. С. 205 – 208.
2. Ґнєдін Д. Мої спогади. Підготовка до друку, передмова та коментар доктора історичних наук, професора В. М. Заруби. Дніпро: Ліра, 2020.
3. Грахов Я. Д. Краткий историческо-статистический обзор Екатеринославской гимназии и подчиненных ей учебных заведений. Одесса, 1856.
4. Локоть Ф. Столетие Екатеринославской классической гимназии. 1805–1905. Краткий исторический очерк. Екатеринослав, 1908.
Comments