Постійний евристичний пошук архівних документів і матеріалів відкриває перед дослідником нові можливості і нові знання. Означене стосується і вже нібито досліджених і вивчених подій, фактів і явищ. У даному випадку маю на увазі поміщицький маєток і дворянське гніздо родини Полів у селі Малій Олександрівці (нині – с. Полівське), що вже був предметом дослідницької уваги і до історії якого принагідно хочу внести деякі уточнення та доповнення.
Формування осідку родини Полів в селі Малій Олександрівці розпочалася задовго до самої їхньої появи у наших краях. Земельна ділянка, яка з часом стала їхнім дворянської помістям і про яку піде далі мова, до 1775 р. перебувала у власності запорозького січового товариства і тут, біля підніжжя балки Банної та двох витоків із джерел річки Житлової Саксагані, знаходився «житловий» козацький зимівник Банний. Коли ж петербурзька імперія знищила Січ, земля надійшла до земельного фонду Новоросійської губернської канцелярії (у Кременчуці), підлягаючи роздачі поміщикам. Після ретельної підготовки землемірами та межовими конторами планів відводів, у цій місцині, над ярами Широким та Криничуватим (тоді у Саксаганському повіті Новоросійської губернії), на початку 1778 р. за ордером Г. Потьомкіна отримав рангову дачу у 1500 дес. землі прапорщик Степан Іванович Іванов. За рік, 30 січня 1779 р. він організував і провів розмежування з сусідами відведеної йому дачі. Означене фіксують звітні відомості, в яких сказано, що у «пропорщика Иванова 1500 дес. при речке Житловой Саксагане и балке Крыничеватой по обоим сторонам, маловодны, сенокос средственной, а к хлебопашеству способны». Отже, першим приватним власником цієї землі став такий собі Степан Іванов, про якого варто сказати більше.
Степан Іванович Кіт (так його звали насправді), був кошовим старшиною, полковим хорунжим. А після скасування Січі, змінивши своє прізвище на Іванов, пішов служити до московської армії і отримав чин прапорщика. За це, ще восени 1775 р. по білету Азовської губернської канцелярії йому дісталося його ж запорозьке займище на р. Орелі – Котівка (поряд із Афанасівкою/Ковпаківкою, займищем паланкового полковника Афанасія Ковпака). Із аналізу наявних документів випливає, що вже у 1775 р. це село (все чи частково) стало власницьким (тобто поміщицьким), а колись вільні жителі – підданими. В описі рот Української лінії 1775 р. сказано, що «владельческая слобода Котовка (она же Ивановка) роты Нехворощанской, над лиманом прозываемым Котовым, на прежних землях, 150 дворов, 200 хат, 240 мужского, 260 женского, 500 обоего пола, от Украинской линии в 5 верстах». А у 1778 р. Кіт отримує від Г. Потьомкіна також згаданий маєток і на Житловій Саксагані.
Послуживши ще й у Чорноморському війську, Степан дістав чини підпоручика (на 1788 р.) та поручика при відставці. У міжчасі його служб, за ревізією 1782 р. власницька «деревня Котовка» (вже не слобода!) все ще належала прапорщику Іванову, за яким 14 чол. і 10 жін. статі душ та 1786 дес. землі. Тобто, із 500 слобожан-підданих він вже встиг 27 юридично і фактично закріпачити. Між 1782 і 1785 рр. Котівка по купчій перейшла від прапорщика С. І. Іванова до статського радника І. С. Алексєєва. Бо на 1785 р. Котівка Алексопольського повіту вже була приватною власністю поміщика Іларіона Алєксєєва, де він вже встиг спорудити на свій кошт Преображенську церкву, бо у проханні парафіян від жовтня того року сказано, що «церковь их построена собственным коштом помещика, его высокородия, господина статского советника и кавалера Лариона Спиридоновича Алексеева». Так легендарний козак Кіт, став московським прапорщиком Івановим, який із волелюбного запорожця перетворився на кріпосника-експлуататора своїх же братчиків. І якимось дивним чином і промислом, через цього Кота, історія Малої Олександрівки пов’язалася з Котівкою, а Полі з Алексєєвими.
Але повернемося на Житлову Саксагань. Як засвідчують документи, 30 січня 1779 р. Степан Іванов провів межування своєї рангової дачі. У звітних відомостях за 13 квітня та 9 червня 1781 р. сказано, що «в Саксаганском уезде при речке Житловой Саксагане и балке Крыничеватой по обоим сторонам у прапорщика Иванова – хат 2, малороссов 6 муж. и 5 жен., всего 11 душ и 1500 дес. земли». Можливо саме тоді поселення й отримало назву Мала Олександрівка, бо в окремих документах вказується, що її, як населений пункт, засновано у 1783 р. Але по ревізії 1782 р. такого села чомусь взагалі не значиться. А в описі дворянського очільника повіту Івана Руденка за 1786 р. дачу записано просто як маєтність, без поселенців і назви: «Подпоручика Иванова при р. Житловой Саксагани, на коей сам помещик жительствует и рогатого скота часть имеет – 1500 дес.». Тобто, Іванов там жив, мав дім (хату), але про населення не сказано нічого. А хто ж пасло той «рогатий скот»? Можливо були ті 2 хати що і у 1781 р., назви яким не було. Проте, і у 1787 р. помістя Іванова назване «пустошь Закрытая» в 1450 придатних і 50 непридатних десятин землі і теж без людей.
Через десять років, у січні 1789 р. вийшов термін заселення відводу. І С. Іванов, так і не спромігшись заселити отриману землю, щоб її від нього не забрали, змушений був продати помістя, розділивши його навпіл. Половину, у 750 дес., він спродав дружині підпоручика Тетяні Сербиній. Означене засвідчує документ 1789 р. в якому читаємо: «В уезде Екатеринославском: 1789 года генваря 8 дня от подпорутчицы Татьяны Андреевой дочери Сербиновой явлена купчая, данная ей 1788 года мая 9 дня от подпорутчика Степана Иванова сына Иванова на проданное им недвижимое имение, состоящее в Екатеринославском уезде при вершине речки Житловой Саксагани 750 десятин земли, без всякого на ней людьми населения, за 325 рублей». Тобто все ж виходить, що людей (а значить і села) там не було від четвертої ревізії. Чи вони розбіглися, чи Іванов переселив їх до Котівки – невідомо.
Другу половину маєтності (теж 750 дес.) підпоручик Іванов очевидно тоді ж продав поручику Григорію Павловичу Приймі (Примі). Походив він із військових канцеляристів Другої Малоросійської колегії і теж пішов на московське підхлібство. Підпоручик (у 1783 р.). Поручик (у 1794 р.). Займав уряди землеміра Маріупольського повіту (1784–1789) та засідателя Катеринославського нижнього земського суду у 1795–1796 рр. На придбаній у Іванова землі поселив невеличке сільце (присілок) Сутужне. Згодом цій маєтності буде присвоєний кадастровий № 157 ПГМ.
З інших документів нам також відомо, що після усіх продажів, на 1793 р. С. І. Іванов залишився поміщиком «деревні» Скотоватої в Новомосковському повіті, яку ділив з ротмістром К. Синельниковим і капітаном І. Немчиновим.
Тетяна Андріївна Сербина була донькою сотенного отамана та військового товариша Гадяцького полку Андрія Андрузького, мала братів Тимофія та Григорія. У 1775 р. стала дружиною запорожця, полкового старшини (хорунжого) Климентія Савовича Сербина, який (як і Кіт) зробив успішну кар’єру у москалів. Підпоручик (1788). Капітан (1798). Підполковник (1812). Кавалер ордену Георгія 4 ст. Про дітей подружжя нам наразі не відомо. А зі змісту цитованих відомостей випливає, що саме Сербина і поселила Малу Олександрівку, давши їй таке наймення, яке вперше зустрічається у 1795 р. Якщо це так, то знову ж, залишається нерозгаданим, чому село отримало таку назву. Варіантів відповіді багато, але без документів такі гадання безперспективні.
Згідно з матеріалами ревізії 1795 р., «деревня Малая Александровка подпоручицы Татьяны Сербиновой, 725 удоб. и 25 неудоб. дес. земли; да не вошло 5 дес.; межована дача 30 января 1779 г.; ежегодной платы за десятину 2 ½ коп.; надо было населить 24 души муж. пола; сотоит неселенных 16 муж. и 12 жен.; недостает 8 муж. душ». Коли після ревізії 1795 р. поміщицькі садиби розділили за планом Генерального межування (ПГМ) цій дачі присвоїли № 156.
Тоді ж, у безпосередньому сусідстві з Малою Олександрівкою, мов той близнюк, як дача №157 уже значиться «деревня Сутужна порутчика Григория Примы, 725 удоб. и 25 неудоб. дес. земли; да не вошло 5 дес.; межована дача 30 января 1779 г.; ежегодной платы за десятину 2 ½ коп; надо было населить 24 души муж. пола; сотоит неселенных 16 муж. и 16 жен.; недостает 8 муж. душ».
Поряд з маєтками Сербиної та Прийми на колишній садибі С. І. Іванова, були села: Ілляшівка (дружини надвірного радника Анни Остроградської-Гаврилової), Водяне (майора Тимофія Андрузького, брата Тетяни) та Миколаївка (майора Миколи Адалимова). Принагідно також зазначу, що всі навколишні поміщики були близькими родичами. Зокрема, донька Г. П. Прийми Марія Григорівна витйшла у заміжжя за майора Миколу Борисовича Адалимова, власника сусіднього помістя. У шлюбі з ним мала сина Миколу (майора) і доньок: Варвару (у заміжжі Трушевська), Ганну (в зам. Гавриленко) і Клеопатру (в зам. Романовська). У 1803 р. вона вже вдова майора, а на 1811 р. (шоста ревізія) – поміщиця с. Варварівки, яка знаходилася через балочку, на лівому боці яру від Малої Олександрівки. Колишнє Сутужне дісталося від матері доньці Варварі і стало Варварівкою. На 1825 р. за М. Г. Адалимовою у Варварівці було 24 ревізькі душі і 749 дес. землі.
У цей же час, десь наприпочатку 1802 р., щойно відправлений у відставку капітан Іван Іванович Поль разом з дружиною Марією Федорівною Маламою купили у Тетяни Сербинової біля річечки (джерельного протоку) Житлової Саксагані поміщицький маєток у селі Олександрівці Малій тоді ще Катеринославського повіту. Тоді ж, у 1802 р., катеринославська межова експедиція відмежувала земельну дачу № 156, що зазначено у «Алфавіті межових книг Верхньодніпровського повіту» та в самих межових книгах. Що події відбувалися саме так, свідчить і той факт, що на час відставки у 1801 р. Іван Поль підданих і нерухомого майна не мав, а у 1804 р. за ним уже було 733 дес. землі, 5 чоловіків і 7 жінок кріпаків (12 душ). Купівлю Малої Олександрівки неодноразово підтверджують і документи зі справи про дворянство братів Полів, у яких чітко прописано, що це «наследственное имение, родителями благоприобретенное».
Отже, майбутні землі Полів спершу дісталися С. Коту-Іванову, згодом Т. Сербиновій, а вже від неї перейшли до подружжя Івана та Марії. За документами у 1827 р. Тетяна Сербина вже була вдовою, підполковницею і поміщицею Верхньодніпровського повіту, де за нею на 18.04.1827 р. був маєток у селі Веселий Кут, 23 ревізькі душі і 1135 дес. придатної для ведення сільського господарства землі. Тобто, за продану Олександрівку Малу, вона придбала значно більше і краще помістя у Веселому Куті.
По шостій (1811 р.) і сьомій (1816 р.) казенних ревізіях за майором Іваном Полем значилося сільце (присілок) Олександрівка Мала, що раніше було «деревней» (тобто садиби поміщиків у ньому ще не було), яке поселене у 1783 р., де 16 ревізьких душ (тобто лише чоловіків), 733 дес. і 1137 кв. сажнів землі. І на 1825 р. у межових книгах за ним записано цей маєток: 725 дес. придатної і 8 дес. і 1037 кв. сажні непридатної – всього 733 дес. і 1037 кв. сажнів.
Десь у цей же час (1814–1820 рр.) знято експлікацію маєтності для виготовлення мап ПГМ Верхньодніпровського (з 1806 р.) повіту. На плані в Олександрівці бачимо лише панський дім, який стоїть самотньо одинцем, та квартал невеличкого села. Ці об’єкти співпадають з історичною топографією місцевості. Навпроти, на лівому боці балки, вказане село Варварівка, де за ревізією 1816 р., було 24 особи чоловічої статі, землі 749 дес. і 145 кв. сажнів. Пізніше (у 1860 р.) Варварівка показана північніше, що відповідає вже сучасному її місцерозташуванню. Чому так сталося є два пояснення: або це помилка топографів, або до 1858 р. Адалимови перенесли Варварівку подалі на північ від прямого сусідства з проблемними Полями. Друга версія має опосередковане підтвердження. У 1870 р. Олександр Поль побив М. С. Романовського, онука Марії Адалимової (сина її доньки Клеопатри). Схоже, що між цими родинами таки мав місце конфлікт. У 1868 р. цією маєтністю уже володів генерал Степан Деконський. А на травень 1886 р. дачу № 157 розмежували на 4 ділянки, об’єднавши їх із землями сусідньої дачі Адалимових з центром у с. Миколаївці (Богданівці).
Згідно із проведеною у 1835 р. восьмою казенною ревізією, за майором Іваном Полем вказано село Мала Олександрівка, 37 ревізьких душ (чоловіків) і вже 750 дес. усієї землі. А також збіжжя у стодолі і різних господарських споруд, оцінених у 10 000 руб. Уся ця рухома і нерухома маєтність була визначена ревізією у 48 400 руб. асигнаціями. І коли наприпочатку 1836 р. Іван Іванович помер, його сини Петро та Микола уклали 24 листопада 1836 р. мировий розподільчий акт спадкового майна. Брати полюбовно домовилися, що Микола сплачує Петрові законну половинну частину у 24 200 рублів і отримує увесь маєток у своє повне, довічне і спадкове володіння.
Позаяк у акті сказано, що на Миколу лягав обов’язок платити за селян податки у встановлені законом терміни, можна зробити висновок, що метод ведення поміщицького господарства у Івана Поля та його сина Миколи був одним з найгірших. «В имениях, где помещик брал на себя обязанности платить подати, за что принуждал крестьян работать ему четыре дня в неделю, крестьяне были бедны», – писав про таких господарів поміщик Олександрівського повіту Д. Ґнєдін.
Після укладення з братом акта розподілу батьківського майна, помістям впродовж 1836–1854 рр. володів підпоручик у відставці Микола Іванович Поль. За описом повіту 1850 р., в Олександрівці Малій на балці Водяній за ним вказано 725 дес. придатної землі, 1 вітряк, 12 селянських дворів і всього 78 душ (37 чол. і 41 жін. статі). В документі також зазначено, що «имение это устроено очень хорошо, имеет очень хорошие хозяйственные заведения, садов же значительных, с коих можно бы собирать фрукты для продажи, не имеет».
За усталеною версією, саме тут 20 серпня 1832 р. народився локальний дніпровсько-криворізький герой і геній О. М. Поль. Опосередковані дані дають мені підстави не погодитись із цим і висловити припущення, що сталася ця доленосна подія, не у Малій Олександрівці, де ще тоді жив поміщиком його дід Іван, а у селі Красному (Іванівці), де тривалий час мешкала друга родина його батька. У метричному записі Олександра не вказано ні місця народження дитини, ні місця проживання батьків. При народженні ж у 1836 р. меншої сестри Марії Поль вже у її свідоцтві Миколу Івановича названо поміщиком села Красного. Особливий Микола Поль, одружившись вдруге, пішов у прийми до вдови Івана Малами, яка мешкала у селі Красноіванівці. Там і народилися їхні перші діти.
Всю свою маєтність Микола Поль, згідно із правовим звичаєм майорату, заповів ще неповнолітньому синові від першого шлюбу Петру, а своїм же дітям від Ганни Полетики не лишив нічого. На маєтності Петра Миколайовича Поля у 1843, 1863 і 1864 рр. Сенат накладав своїми визначеннями заборони за взяті кредити на купівлю землі. Звернемо увагу на 1843 р.: ще ж був живий батько, а дієздатним чомусь визнали сина. По 10-й ревізії 1858 р., за Петром Полем у Малій Олександрівці була 31 ревізька душа. Тобто вже менше, аніж у батька у 1850 р. Можливо, частина була навтьоках, адже саме у цей час верхньодніпровські селяни масово помандрували «у Таврію за волею», кинувши своїх панів напризволяще.
За матеріалами десятої ревізії виконано статистичний опис Верхньодніпровського повіту, а також у цей час виготовлено так звану трьохверстову військово-топографічну «карту Ф. Шуберта». На ній прорисовано основні об’єкти садиби і села в Малій Олександрівці. Порівняно з ПГМ село і маєток помітно збільшилися. У 1843 р. в маєтку згадуються «усадебные хозяйственные заведения» у поміщика та селян. За описами дворянських садибних комплексів середини ХІХ ст. в помісті мали/могли бути: псарня, короварня, конюшня для робочої худоби, стайня для племінних коней, вівчарня, пташник, курник, хліви, свинарники, каретня, повітки, винниця, льохи, комори, зерносховище (винбарь). Все те, що було потрібне для утримання численної родини поміщика та обслуги – челяді, двірні.
На мапі Ф. Шуберта, за допомогою прорисовки, можемо побачити і визначити/встановити комплекс споруд поміщицької садиби і кріпосного села Олександрівки Малої. Якщо співставити показані об’єкти із сучасною супутниковою зйомкою села Полівського, то можемо простежити співпадіння існуючих об’єктів, а також побачити руді плями на полях, які вказують на колишні, вже знищені об’єкти. Там, де був місточок через балку, сьогодні дамба на колишньому колгоспному ставку, якого у часи Полів не було (принаймні на картах його немає).
Отож, комплекс поміщицької садиби Полів на 1858 р. складався з 6 споруд: панського будинку (прямокутник, зорієнтований на південь-північ), двох відокремлених флігелів (які мають певну симетрію між собою та до панського дому) та з трьох окремих споруд (льох чи клуня із городом, житло для дворових, комора/повітка). Північніше садиби знаходився виокремлений господарський двір з трьома будовами. Виділені ділянки, вочевидь, парк, городи, ниви та сади. Із цього комплексу дуже добре пізнається на мапі/прорисовці лише садибний будинок, який має ту саму азимутну орієнтацію, що й нині вцілілий дім. На південь від нього на найвищому місці стояв дерев’яний вітряк, наявність якого підтверджує і опис 1850 р. На північ від садиби на вершині балки Банної знаходився скотарський хутір, – видно позначені топографами кошару та житло для чабанів. Німці Полі мабуть-таки були господарливими власниками. На схід від садибного комплексу над балкою одним кварталом (вулицею) розташувалися 12 хат селян, які розділялися провулком, що виходив на місточок через балку (протік) Житлової Саксагані. Видно також, що через садибу і село проходив битий шлях, через села Божедарівку Веселу (на півдні) і Новеньке (Лободи) (на півночі), як відгалуження головної дороги із Саксагані до Верхньодніпровська.
Після скасування кріпаччини Петро Миколайович Поль 5 листопада 1862 р. уклав із колишніми кріпаками викупну та статутну угоди, які підписали 17 із 31 рев. душ. Тобто 14 душ відмовилися від наділу і це був дуже поганий показник стосунків пана із підданими. Угода мала здирницький щодо селян зміст. Селяни отримала по 4 десятини на викуп (всього 68 дес. одним шматком на общину) і чималі викупні платежі, до внесення яких вони залишалися тимчасово зобов’язаними пану – тобто працювати на нього.
Принагідно хочу також зауважити, що викупні і статутні угоди є дуже цінним джерелом не лише з соціальної та сільськогосподарської історії краю. А й промислового розвитку. Маю на увазі зафіксований в них факт, що населення краю знало про наявність корисних копалин в місцевих земельних ресурсах. Про це окремо сказано в статутних та викупних угодах сіл Покровського, Запорозької Ущелини, Дубової Балки та Божедарівки. В угоді селян останньої, на вимогу поміщиків записано: «Если в землях крестьянского надела откроются каменно-угольныя копи, меловые, алебастровые, аспедные ломки, железные руды, белые, красные и другие редкие глины и т. п. ценные ископаемые, то крестьяне не имеют права ими пользоваться без особаго разрешения помещика». Означене зайвий раз засвідчує, що ніяким відкривачем криворізької руди О. М. Поль не був.
На 1865 р. і у 1868 р. Петро Миколайович володів маєтністю у 1500 дес., скуповуючи землю, а впродовж 1868–1882 рр. за ним лише біля Малої Олександрівки 1415 дес. Його родова садиба (після звільнення і відокремлення М-Олександрівки) від 1870 р. стала називатися хутір Судебний, позаяк він, як власник, у 1869 р. став мировим суддею і приймав у себе прохачів. Від 1873 р. і станом на 20.12.1878 р. за ним також пустка Дубовий Яр на 781 дес. У 1882 р. штаб-ротмістр у відставці Петро Поль ще володів 1415 дес. землі з хутором Судебним, хоча й мав земські недоїмки за місцевими поборами. Та вже впродовж 1890–1892 рр. родова земельна маєтність із хутором остаточно продається власником. До початку 1890 р. П. М. Поль продав усю землю колишньої батьківської садиби, лишивши собі біля Судебного всього 100 дес. 12 вересня 1890 р. землемір Поляков розмежував дачу № 156 на три ділянки. І згідно з межовою книгою на 15 червня 1892 р., земельну дачу № 156, яка складала 733 дес. придатної землі, вже було розділено на три ділянки. Перша у 223 дес. і 955 кв. саж. (А-96) належала купцеві Олександру Володимировичу Малому. Друга в 79 дес 1350 кв. саж. (А-97) належала товариству селян-власників с. Малої Олександрівки (земля, отримана ними після звільнення з кріпацтва та докуплених 11 десятин). Третя в 330 дес. 1971 кв. саж. (А-98) стала власністю селянського товариства сусіднього с. Водяного, яке придбало її у Петра Поля. За Полями ж у родовому помісті лишилося всього 100 дес. землі навколо хутора. Сам же власник Судебного Петро Поль помер наглою смертю від отруєння у 1893 р. Як розпорядилися спадкоємці його майном – відомостей наразі немає. Схоже, що його придбав той самий купець О. В. Малий, який наприкінці ХІХ ст. радикально змінив і перепланував кам’яницю, відому серед краєзнавців як «дім Поля», «садиба, де народився О. М. Поль», «садиба О. М. Поля в с. Полівському». Виходячи з проведених фахівцями обстежень, а також із власних оглядів та спостережень, доходимо висновку, що дивом ще збережена пам’ятка дворянської садибної культури –таки родовий дім Полів, але кілька разів (на початковому підмурівку) перебудований до невпізнання.
На маргінесі можемо висловити припущення, що первинний панський дім збудував у 1820-х рр. Іван Поль. Саме у цей час у сусідньому селі Миронівці/Семенівці поміщик С. Миронов будував Вознесенську церкву за проєком архітекта М. Насєдкіна, який був і виконробом. Обстежена/оглянута нами кладка підвального приміщення церкви дуже схожа на кладку і цеглу у підвалах дому Полів. Є така імовірність, що і архітектор був той самий: окремі елементи (наприклад, колони) мають певну подібність. Кожен новий господар (Микола Поль у 1836–1854 рр., Петро Поль у 1854–1893 рр.) під себе перебудовував, добудовував, міняв планування оселі. За розповідями місцевих жителів, дім мав ще й високий другий дерев’яний поверх з розкішною верандою чи мансардою. Але він згорів. В усіх зовнішніх стінах неодноразово прорубували нові вікна та двері, а старі отвори замуровували.
Після ремонтів, перепланувань та вдосконалень додалися прибудови. Означені дії привели до значної зміни первинної планової структури споруди. А коли садибу придбав купець Олександр Малий (як співпало: Олександрівка Мала та Олександр Малий), він наказав викинути усі кахлеві комини, печі, груби, димоходи і замінив їх паровим опаленням. Окрім садибного дому, неподалік від нього до нашого часу збереглися господарські будівлі: льох, корівник, стайні та комори, які за усіма ознаками збудовані вже на початку ХХ ст. О. Малим.
Отже, земля родового помістя дворян Полів у 1778 р., при розподілі рангових дач у кількості 1500 дес. дісталося С. І. Іванову (Коту), який у 1789 р. розділив свою власність навпіл і продав 750 дес. Т. А. Сербиній. Вона ж назвала поселення Малою Олександрівкою (назва вперше зустрічається у 1795 р.). Від неї у 1802 р. земля з селянами по купівлі дісталася майору Івану Івановичу Полю. Останній придбав помістя незаконно, бо не був дворянином, до того ж чужинцем, який навіть не присягнув цареві, а значить заволодів ним через хабарі, корупцію та непотизм. Він же тут мешкав впродовж 1802–1836 рр. з родиною. У 1836 р. від нього помістя успадкував (за мировою угодою з братом) несповна розуму Микола Іванович Поль і жив тут доки його у 1854 р. не убили кріпачки. Далі помістя успадкував його старший син від першого шлюбу Петро Миколайович Поль, який жив у цьому маєтку, що після звільнення і відселення селян став називатися хутір Судебний, зі своїми дружинами і дітьми до смерті (отруєння) у 1893 р. Після цього увесь маєток продано купцеві О. Малому, який і володів ним до 1917 р. Вже в радянські часи Малу Олександрівку і Варварівку об’єднали в одне село – Полівське, яке сьогодні належить до Верхівцевської міської територіальної громади Кам’янського району Дніпропетровської області.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
Гнєдін Д. Т. Мої спогади. Дніпро: Ліра, 2020. С. 49.
ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 1044-А (том 1). А. 41–44. 65. №120. 81–83зв.
ДАДО. Ф. Р-1684. Оп. 2. Спр. 804–810.
ДАХерсонської області. Ф. 14. Оп. 1. Спр. 51. №93 і 94.
Записка из дела о дворянском происхождении рода Поль для доклада оной в Правительствующем Сенате. СПб., 1847. С. 35 – 37, 39, 41.
Інгульський степ. Альманах. Вип. 2. Київ, 2017. С. 229, 272.
ІР НБУВ. Ф. V. Спр. 3716. Опис Верхньодніпровського повіту 1849–1850. А. 312.
Крестьянское дело в Екатеринославской губернии. 1863 г. 22 мая. № 15. С. 25, 27. 11 ноября. №23. С. 22, 24.
Общий алфавит фамилиям владельцев, имения которых находятся под запрещением. Т. 6. СПб., 1867. С. 2918.
Описи Степової України. Том 10. Запоріжжя, 2009.
РГАДА. Ф. 1354. Картографические планы дач Генерального межевания Верхнеднепровского уезда. Часть 1. Дачи № 156 и № 157.
РГАДА. Ф. 1354. Оп. 113/1. Д. 691. Алфавит дач генерального межевания Верхнеднепровского уезда. 36 л. Л. 7 (д. Варваровка, № 157). Л. 1. №3/156. Л. 1. №3/156 (Александровка Малая).
РГАДА. Ф. 1354. Оп. 113/2. Д. 692 (176). Алфавит дач специального межевания Верхнеднепровского уезда. 97 (98) л. Л. 6, № 96, 97, 98 /156 (Александровки Малой три части). Л. 19 об. (д. Варваровки 4 части, № 37–40/157).
РГИА. Ф. 1343. Оп. 51. Д. 98. Л. 25об., 26–27.
РГИА. Ф. 577. Оп. 11. Д. 318 (1/11). Поль П. Н., дер. Малой Александровки (28 декабря 1863 г.–10 октября 1864 г.). 20 л. Д. 357. Л. 7–7об. 16.08.1862 г.
Список населенных мест Российской империи. Т. ХІІІ. Екатеринославская губерния. СПб., 1863. 152 с.
Феодосий (Макаревский). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Екатеринослав, 1880. С. 454.
Comments