МІСТО почалося з Половиці. Сталося це у 1743 р. заснуванням козаком Лазарем Глобою хутора над Дніпром, навпроти Монастирського острова. За короткий час він обріс дворищами та садибами і складався вже із шести кутків розкиданих на значній території понад протоками Половицею та Жабокрячем, які впадали у Дніпро. Таке собі рибальське село із шести вулиць. У 1751 р. Половиця з’явилася на Генеральній мапі Де Боксета як слобода. А до 1778 р. тут уже було доволі велике козацьке поселення. І теж позначене на мапі Саксаганського повіту. З часом Половиця стала джерелом з якого поступово зросло губернське місто Катеринослав, як із зерняти виростає величне дерево. Хоча жолудь і дуб зовсім не схожі між собою. Означені метаморфози не могли не відбитися не лише в актових документах, але й в усній меморіальній традиції та писемних наративах.
Хронологічно найдавніший опис Половиці знаходимо в оповіданнях одного з тамтешніх мешканців Микити Коржа. Хоча це джерело і є до певної міри ненадійним, все ж воно відображає і задокументовані реалії, до того ж наразі іншого і кращого немає. Розповідь Коржа була записана, опрацьована і упорядкована у 1831 р. Носій меморій засвідчував: «Коли мої пращури прийшли у цей край, в Нові Кодаки, то на цьому місці було не більше шести хат, і жили господарі зимівниками: першого прозивали Крошком, а ім'я забувся; другий – запорожець Андрій Токар; а третій – Лазар Глоба. Крошко жив на тому місці, де зараз гімназія, Токар – там, де нині дім штаб-лікаря Роде, а Глоба мешкав на тому самому місці, де нині дім ясновельможного й казенний сад, внизу над Дніпром, під скелею, де і млин його був, один на каменях влаштований, другий байдашний для сукновальні, в якій валяли сукно. З ним, тобто із Глобою, жив ще один козак, жонатий, Гнат Сидорович Каплун; тут же і мій власний дім був, і ми всі троє зі своїми родинами жили в одній хаті під одним дахом.
Хата була на дві половини, вважай, дві хати. На тому ж місці і на тих печищах, де була наша спільна оселя, нині влаштована караулка для сторожів та вартових солдатів, які тепер охороняють казенний сад і живуть у вартівні біля берега над самим Дніпром. Тут же і я мав дім із Глобою».
Феодосій (Макаревський), теж зі слів відомих йому старожилів, повідомляв про два великі допливи у слободу нового населення, та осадження хуторів Бобиря і Войцеховича біля витоків крутих ярів, відповідно Сухого та Кленового. За його інформацією вже «близько 1750 року по балках Бобиревій та Войцеховій оселилося багато неодруженого козацтва зимівниками та хуторами. У 1768 році сам генерал Ісаков, головний командир Новоросійської губернії, під час перебування в Новому Кодаці, відвідував Половицю, милувався її величною місцевістю і кілька годин із задоволенням слухав розповіді про неї балакучих запорожців Івана Тикви та Петра Бобиря. А в годину лихоліття, при агарянському нападі 1768 і 1769 років, заради порятунку себе і добра свого, тут збільшилося число неодруженого і сімейного козацтва. Потім після розорення Січі у 1775 році, багато із запорозького козацтва пішло з Чортомлика до Половиці, як у слободу далеку від битого козацького шляху, а тому затишну та спокійну».
Ще одна мемуаристка, корінна жителька Міста, українка, Горпина Понятовська наслухавшись у дитинстві переказів діда, згадувала: «Я сама запорозького заводу: мій дід жив між запорожцями, аж поки не зруйновано Січі. То він було багато розказує, як тоді було скрізь. Так сказано, я ще малою була, не все розбирала, що він казав. Я від батька та матері зосталася малою, сиротою, виросла між чужими людьми – то багато дечого забула вже.
Було розказує мені дід, що ще хлопцем був він у тих запорожців пастухом, либонь у самого найстаршого над ними (Глоби – В.З.) – він якось його й називав, та забула. Той старший, каже, жив отут, де тепер Потьомкіна сад, коло Дніпра. Там є такий яр – мов розкопаний – саме там, де недавно була ранжерея, – так оте розкопане – саме те місце, де був курінь того запорозького старшого. Курінь був зроблений з дерева: такі товсті дуби були вкопані в землю замість сох, а зверху над ними виведено верх. В курені тому жили запорожці – їх було не один. В середині стіни не мазані були, а в стінах скрізь були геть покопані такі печери: туди вони складали всяке добро, як привезуть було відкіль, і нікого туди не пускають, тільки сами й заходять. А як ідуть з дому, то запирають курінь на замок.
Жінок у них не було, сами чоловіки жили. У них було багато всякої скотини – коров, волів, коней – так гурти і ходять. Коров доїли вони сами, та пастухи. Мій дід так гарно умів доїть корову, що й жінка так не видоїть, як він. Сами й масло били, сир виробляли, сказано – усе сами робили, бо жінок у них не було зовсім. А що того золота, срібла, які то дорогі були у них сідла, зброя і всякі вещі, то й сказать не можно. Золото і срібло було вони закопують. Дід розказував, що отут, де тепер Катеринослав, тут срібла закопано скрізь багато – і там на горі, де стоїть Тройця, і скрізь. А на острові, що проти саду Потьомкіна, там був льох у якійсь скелі, так у тому льохові, казав він, заховано дві бочки золота. Там уже шукали люде, так ніяк не найдуть, а як хтось найде – то поживиться.
Нас пастухів, розказував дід, було у запорожців цих багато. То ми було лягаємо спати на горищі куреня, зверху. Тіко рано, зараз і командує старший: «Ану, хлопці, пора вставать, гоніть скотину!». То ми зараз і схвачуємось.
А тут, де тепер город Катеринослав, тут скрізь були болота та очерети непролазні. Звіру тут водилось багато. Було удень звірюка потягне вівцю, то й не зачіпай його. Пасли скот вони усе по горі. Як тільки спустишся, кажуть, під гору, – оце де тепер пристань, –так тут і біда, від звіру не відіб’єшся. Сказано ж, вовка стільки було, що і вовчі чоботи носили і в вовчих кожухах ходили».
Як пересвідчуємося, усні розповіді не оминули увагою і засновника поселення. У носіїв меморій образ Половиці дуже тісно пов’язується з образом козака Лазара Глоби. Той таки М. Корж повідомляв, що «цей Глоба був неодружений і, перейшовши сюди на помешкання із Нових Кодаків, де мав челяді близько 15 кравців, займався також садівництвом: ми з ним удвох по всій горі нашої ділянки садили дерева. І цей нині так званий казенний сад, де будинок Потьомкіна, перше-наперше нами розведений був. Інших же трьох козаків, які жили тут, по сусідству з нами, у зимівниках, ні імен, ні прізвищ за давністю вже не пам'ятаю».
На маргінесі варто додати дещо із задокументованої інформації про засновника хутора, а відтак згодом слободи та міста Лазара Остаповича (Євстафійовича) Глобу. Народився він перед 1700 роком у містечку Медведівці (Ведмедівці) Чигиринського староства Київського воєводства Речі Посполитої. Про його родину і рід, про заняття ми наразі не маємо достовірних свідчень. Знаємо лише достеменно, що він був від роду козак, неодружений (холостяк) і неписьменний (неграмотний). Після 1734 р., вже дорослим чоловіком, прийшов у Нові Кодаки, – тоді паланковий центр Нової Січі, – де поступив на козацьку службу. Вочевидь він був ще й ремісником, майстром шевської справи, бо Кіш доручив йому виготовлення сукна, вичинку шкір та пошиття верхнього одягу для мешканців запорозьких зимівників та містечок – кожухів, свит, кобеняків, сіряків. Для цього йому в підручні було виділено і підпорядковано 15 пахолків – робітників-кравців.
У 1743 р. він, «для громадських потреб», поставив 4 млини на протоці Дніпра навпроти Монастирського острова і для побуту там поселив на березі хутір під Соборною горою. Один з млинів був сукновальний для миття і валяння сукна, яке йшло на виготовлення одягу (чим власне і займався Глоба). Згодом біля його хутора почали селитися й інші запорожці.
І далі займаючись цим промислом, розвів водночас городництво та садівництво, насадивши понад хутором на узгір’ї великий фруктовий сад «плодючих дерев». Від 1770 р. брав участь в російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. Спочатку у складі підрозділів козацької розвідки, по виявленню і знищенню турецьких укріплень вздовж Дністра, а потім у справжніх боях під Очаковом. За два роки дістав звання полкового старшини. На підтвердження своїх заслуг у ратних подвигах, 5. 07. 1773 р. в Криму, в ставці головнокомандувача отримав атестат підписаний самим князем О. О. Прозоровським. Того ж року вийшов у абшит (відставку) і повернувся до Половиці займатися шевським промислом та хутірським господарством. За офіційною версією Глоба благополучно пережив руйнацію Січі, був обласканий окупантом і у 1775 році отримав чин полкового осавула.
Згідно з наявними документами, за два місяці після атакування Січі, 29. 09. 1775 р. та у червні 1776 р. в Новокодацькому воєводському правлінні йому видали два охоронні атестати, які підтверджували його лояльність до царського уряду і в яких стверджувалося, що він «поводився так, як обов’язок чесної людини вимагає, і ніяких розпусних вчинків проти нинішнього становища цього краю за ним не помічено, а навпаки намагався всіляко непокірних і розпусних товаришів своїх приводити до покори найвищій монаршій владі». В обох атестатах він іменується просто козаком.
Меморіальна традиція також започаткувала спроби пояснити походження назви слободи. Першим запропонував доволі наївну інтерпретацію той таки Микита Корж. За його словами «у цих місцях, починаючи від Старих Кодаків і до Нових по всій горі, що простиралася понад Дніпром, були надзвичайно великі ліси й густі чагарники, а поміж деякими чагарями були й сінокісні галявини, які з огляду на малу кількість жителів і небувалі до тих пір зими ніколи не скошувались, не орались і хлібом не засівались, тому ґрунт на тих галявинах від давності сильно затвердів і таку тьму-тьмущу родив полуниць, тобто ягід полуничних, що тим щедротам всі навколишні мешканці дивувалися, і ніхто їх зібрати не міг. І якщо, бувало, вони наспіють, а комусь заманеться з цікавості возом прокотити через ті галявини, то всі колеса будуть геть мокрі, як од води, і забарвляться, немов червоним сап’яном обшиті. Від такої надзвичайної й нечуваної рідкості та з подиву людського названа ця місцинка пращурами нашими, запорожцями, Половицею, тобто та, де є безліч полуниць».
Його респондент, а за сумісництвом редактор і видавець, Гавриїл (Розанов) зробив примітку, що таке пояснення навряд чи є достовірним. І вже від себе додав, що назвисько видать походить від першого мешканця – такого собі козака Половика. Щоправда, ні усні ні писемні джерела наших знань такого прізвища в Надпоріжжі не зафіксували. Вже опісля них робилися й інші спроби прив’язати назву до якогось Половця чи половців, а Д. Яворницький об’єднав її з річкою Половицею, яка на його думку означала половинну частину чогось (тобто від слова «половина»).
Насправді ж, широка і довга долина понад Дніпром, по якій текли з глибоких ярів безіменні протоки, була густо поросла степовою травою з тоненькими колосочками, яка здавна називалася полОвиця (з наголосом на «о»). Яскраво-зелена весною, вона швидко тьмяніла і вигорала під сонцем, стаючи жовто-золотою, половіючи (жовтіючи) по рівнині. Мешканці Нових Кодаків випасали тут худобу і женучи говорили: «Гонимо на пашу в полОвицю». Або: «Скотину вже напували в полОвиці». Так ця місцина, а з нею долина і найбільш повновода річечка дістали назви – ПолОвиця. А коли з’явилися там хутори їх теж назвали об’єднуючою назвою – слобода (вільне поселення) ПолОвиця. Найближче до цього розуміння у свій час підійшов український поет і фольклорист Іван Манжура. Але дуже «вчені» достойники не сприйняли його версії, підійнявши на сміх.
Половиця була заселена українцями, вихідцями з лівобережжя та правобережжя Наддніпрянщини, які й принесли зі своєї мови назву поселенню. До 1787 р. серед мешканців слободи згадуються такі імена та прізвища, як Лазар Глоба, Андрій Мандрика, Макар Таран, Гнат Каплун, котрі були полковими осавулами, а також полковий хорунжий Данило Косолап, домовласники Федір Крошко, Андрій Токар, Микита Корж, Іван Тиква, Петро Бобир (Бубир), Федір Скок, Василь Кияниця, Сухач (Сохач), Дій, Таран, Войцехович. Усі вони були козаками – запорожцями чи з Гетьманщини. До 1793 р. євреїв тут не було. Вони мешкали в Новому Кодаці де залишили по собі старий єврейський цвинтар.
Опис Половиці вже після падіння Запорожжя і скасування у 1775 р. Січі подає нам невідома носійка меморії, яка маючи вже повних 95 років, улітку 1873 р. розповідала про своє життя фольклористу та етнографу Якову Новицькому. Тобто, народилася вона десь у 1778 р. З її пам’яті слобода постає як доволі велике та заможне поселення, яке широко розкинулося на великому просторі від берегів Дніпра до схилів круч та ярів. Своєму слухачеві вона повідомляла: «Служила я там у козака нянькою аж три годи. Тоді там жило запорозьке козацтво. Хати у їх були великі і малі, тіко тоді плани були великі: хата од хати геть-геть, далеко,– гонів двоє, або й троє. Огороди були од гори, де Собор, та аж до самісінького Дніпра. По горі садки були у каждого, а по низах левади; в левадах, було, росте капуста як відра, огірки, соняшники, тютюн і всяка там всячина. Слобода була чималенька, і люди жили все заможні, багато мали скоту, коней, хліба, сіна, бджіл. По горі стояли козацькі вітряки, і не такі, як тепер, німецькі, а менші, криті очеретом. На Дніпрі, – теж водяні млини на байдаках й було стукотять день і ніч».
І за словами М. Л. Коржа «Половиця й після атакування Січі ще довго існувала». Що вона собою являла у 1778–1786 рр. бачимо на збережених мапах. Згідно із цими спеціальними документами, слобода складалася із більше як двох десятків кутків і, простираючись в довжину і ширину, займала доволі значну площу побіля виходів Довгого, Кленового та Сухого крутих ярів аж до берега Дніпра.
Після атакування Січі Половиця пережила другий значний наплив козаків-переселенців із загарбаних окупантом зимівників, що опинилися в руках офіцерів та поміщиків. Вони селилися хаотично, незважаючи на вже устійнену займанщину, притісняючи корінних мешканців. Тому 18. 09. 1778 р. Л. О. Глоба, називаючи себе полковим осавулом, звернувся з чолобитною до губернатора М. Д. Язикова, по-перше зі скаргою на те, що «від нових поселенців, які оточили зусібіч моє житло, багато потерпають як мною посаджений ліс, так і розведені плідні дерева, називають ту землю, яка вже мною осаджена, вільною, своєю худобою нові обивателі спустошують, тому що все те не відмежоване». А по-друге уклінно прохаючи затвердити за ним усе набуте до 1775 р. рухоме і нерухоме майно: «Заради того покірно прошу вашого превосходительства наказати, щоб між показаними селищами для мене під завод і утримання тих млинів, а також для розмноження родючого дерева належну кількість землі, за відповідну оплату в казну, у вічне моє володіння на дванадцять дворів відмежувати, включаючи в цю ділянку і розведені вже мною до цього для суспільної користі ліс та плодоносні дерева; і на це моє чолобитне донесення милостиве рішення учинити».
Губернатор Язиков «милостиво» дав розпорядження Саксаганській воєводській канцелярії щоб «з поваги до добропорядної поведінки колишнього Запорозького війська полкового осавула Лазара Глоби та його працелюбність в економії, де зберігаються ним і розташовані на острові, званому Монастирському, і при домі його в селі Половиці фруктові дерева, пропоную воєводській канцелярії залишити все у власному його володінні й надалі; однак, до майбутнього розгляду та ухвали положення». Тобто, маєток Глоби на Соборній горі та узгір’ї на 18 вересня 1778 р. складався з великого саду, млинів та садиби під 12 дворів – ціле поміщицьке село.
У жовтні 1779 р. громада державної слободи Половиці, очолена Лазарем Глобою, «при 125 дворах, за власним сердечним бажанням і згодою, виявила намір своїм коштом влаштувати у себе дерев'яну церкву на честь святих апостолів Петра і Павла, з належним забезпеченням її та з відведенням 120 десятин землі майбутньому причту її, і попросила в консисторії законного розпорядження у цій справі». Дозвіл було отримано і доволі велику дерев’яну церкву збудовано. Але щойно споруджений храм, 6 серпня 1783 р., серед білого дня, з невідомих причин, спалахнув у верхів’ї і за годину згорів. Це був дуже поганий знак – «вестник бедствий грядущих».
А вони дуже швидко наспівали. Тому 15. 09 1781 р. Лазар Глоба знову звернувся в Кременчук до М. Язикова з чолобитною, прохаючи «за довготривалу та безпорочну службу, а тепер через слабке здоров'я, виключити з загальнонародних повинностей і вчинити по чолобиттю милостивий розгляд». І вже наступного дня, 16. 09. 1781 р. Язиков своїм ордером дав розпорядження очільникам Слов’янської (Нікопольської) провінції «полкового осавула Лазара Глобу, з поваги до його добропорядної служби, засвідченої представленими від генералітету атестатами, і перебування в битвах у минулу турецьку війну, а також через старість його років і слабкісь здоров'я, ні в які наряди та в роботи не посилати».
Після скасування Січі, уже замешкавши як приватна особа, Лазар зберіг свої статки та маєтки, які надбав у попередні роки завдяки підприємницькій діяльності. Він продовжував володіти чималою садибою із садом та полем понад Соборною горою, а також придбав велику ділянку землі в районі озер, під Кленовим яром.
На 1779 р. Половиця нараховувала 125 дворів. У 1784 р. (за даними В. Біднова) 130 хат (дерев’яних та мазанок), 5 водяних млинів, 3 кузні і 771 жителя. Вже на 1790 р. у Половиці (!) було 155 дворів і 1450 жителів. Тому, коли після анексії 8 квітня 1783 р. Криму татари перестали бути жахом наддніпрянських земель, і виникла ідея про побудову у величному і привабливому місці нового великого адміністративного центру для всього примученого краю, то вибір Г. Потьомкіна упав саме на цю місцину. Так поселення дніпрових рибалок та кравців, які збували свою продукцію мешканцям Нового Кодака, стало губернським містом побіля Дніпра на садибах згаданих хуторів та кутків.
Око всемогутнього впало не лише на слободу, а й на обжитий, квітнучий яблуневим садом маєток Лазара. Перед 1787 р. Потьомкін його «віджав» у козака. «А через те, що мій товариш, вже згаданий Глоба, був дуже охочий до садівництва, – твердить М. Корж – то зайняв собі невеличку ділянку для саду неподалік од нас, біля озера, вгору по Дніпру, де нині фабрики. Засадивши садом і ту місцину, зайняв ще таку ж площу і, розвів дивовижний сад». За свідченням Аполона Скальковського князь Тавриди ніби-то купив садибу на Соборній горі за 3000 рублів, що неймовірно дорого як на ті часи. Єпископ Гавриїл (Розанов) вважає, що сума склала 500 рублів, що більш достовірно.
А 9 травня 1787 р. слободу Половицю урочисто перетворили у місто, якому дали огидну назву Катеринослав. Про цю сакраментальну церемонію відкриття нового губернського центру маємо спогади та нотатки очевидців: М. Коржа, Д. Горяїнова, графа Л.-Ф. Сегюра, герцога К. Де Людольфа, та записи в похідному журналі подорожі августійшої мандрівниці. Всі вони стверджують, що нове місто урочисто і церемоніально відкрили на високій кручі, під якою розкинулася слобода Половиця, і що від цієї події остання перетворилася в адміністративний осідок, якому для пишноти дали нову назву. Тобто, обране, освоєне, засноване, обжите і заселене українцями вже доволі значне поселення перетворили в імперське місто, перейменувавши його.
Так сталося не лише тут. Майже усі міста Південної України з чудернацькими назвами (колишнього Запорожжя) були утворені окупантом в уже існуючих українських поселеннях: Нікополь – в Микитиному Розі, Павлоград – в Матвіївці, Новомосковськ – в Самарі та Новоселиці. Така ж лиха доля спіткала і Половицю. Символом же започаткування тут нового міста мала стати закладка Преображенського собору. Щоправда його так і не було побудовано. Він взагалі не будувався після закладки. То ж чи можна вважати дійсним і започаткування нового міста?
Про те, як у травні 1787 р. Половицю перетворювали в Катеринослав є кілька наративів: розповідей, описів та нотаток. Того сакрального дна, на Соборній горі побували не лише козак Микита Корж та купець Дмитро Горяїнов, а й безліч придворної челяді, московської аристократії, а також такі європейські дивовижі та знаменитості як капельмейстер Джузеппе Сарті, граф Луї-Філіпп де Сегюр, герцог Себастіан де-Міранда та інші. Навіть імператор Священної Римської імперії Йосип ІІ був там. Подейкували, що коли Катерина ІІ поклала в основу собору перший камінь, він услід за нею поклав останній. Так воно і сталося.
А Половиця після урочистого відкриття міста продовжувала жити своїм життям. Це також відбилося у спогадах старожителів: «Город же почався тоді, як генерали стали набігать у Половицю, а потім і Катерина приїхала – розповідала респондентка Я. П. Новицького. – Тоді козаки кудись перебрались, а у мого хазяїна одібрато план, під город. А в ньому були дома великі і малі, було багато і землянок. По горі і в балочках – скрізь було люди живуть в землянках. Багато було крамарів, перекупок, коробійників. Товар навозили з городів всякий: тютюн, цибулю, мед, дьоготь, вісі, пшоно днища, мотовила, гребні, гребінки, витушки, повозки, демикто, ситці, пістро. Та всяку всячину: мазниці, ярма, мед, сукно, набойку. Перекупки з Кременчука, крамарі, чужоземці, пани. Народ усе чудний на виду, одежа на йому не така і мова чужа. Сказано – город. Було приїжають з моря і пикаті татари з верблюдами, навозять виноград, яблука всякі».
Що ж до напланованих палаців, то Микита Корж повідомляв, що «будинки ясновельможного князя Потьомкіна спорудили вже після проїзду імператриці, раніше вирили рови для підмурівку вище церкви, що зараз будується, біля теперішніх солдатських лазаретів, – в ту пору, коли ясновельможний ще був у Катеринославі з імператрицею, а після проїзду її наказав зводити його будинки на тому самому місці, де вони й стоять. Тут було посіяно тоді мій ячмінь, і ще й не зібраний був, як почали каменярі розміряти на підмурівок. Ми з Глобою, залишивши оселю й розведений нами сад, вибралися звідти по своїх місцях. Потьомкін у тих будинках майже ніколи не був до скону свого. Цеглу ж для спорудження хоромів ясновельможного привозили з Києва човнами по Дніпру, а надіслані імператрицею з Петербурга наступного року золоті панікадила, коштовні лампади й завіси для новобудованої соборної церкви висіли вже перегодом у будинках ясновельможного».
Про те, що ж сталося з мешканцями Половиці та їхніми садибами усна народна традиція теж зберегла пам’ять. За версією М. Л. Коржа «колишні мешканці Половиці розійшлися по інших поселеннях за наданою їм указом волею, куди хто забажає: більшість переселилася в Сухачівку, а менша частина перейшла в Мандриківку, де тоді лиш один козак сидів зимівником і головно займався рибною ловлею на Дніпрі. Від його прізвища – Мандрика – половицькі жителі, які до нього перебралися, назвали своє поселення Мандриківкою». А допоки в Половиці очищалося місце, «городом Екатеринославом» впродовж 1787–1791 рр. називалося містечко Нові Кодаки, бо там знаходилася значна частина присутностей губернського правління.
Автентичні архівні актові матеріали, сумніватися в достовірності яких немає жодних підстав, а також відомі та віднайдені наративи засвідчили, що переважна більшість населення покинула Половицю. Половина із виселенців (головним чином переселенці 1775 р. – колишні запорожці) подалася на службу в чорноморські козаки та в дніпровські лоцмани в селища над порогами. Інша половина – перейшли на мешкання в Нові Кодаки та у щойно засновані слободи Сухачівку і Мандриківку. З останньої влада намагалася добровільно-примусово перегнати усіх слобожан в Сухачівку, мотивуючи свої дії браком землі для двох слобід та конфліктом земельних інтересів держави, нового адміністративного центру та самих переселенців. Тобто окупант фактично вигнав корінних мешканців українців з їхнього поселення, забравши територію під губернський центр. А їхні садиби та обійстя заселив так званим «рабочим мастеровым народом». Відтоді серед мешканців і стали переважати такі прізвища як Нізяєв, Ксіпін, Лавягін, Горяїнов, Нелін, Неродін, Султанов, Некрасов, Антонов, а українців переназвали в Крістафорского, Остроухова, Полуянова. Так козацька Половиця густо поросла московською блекотою. У 1793 р. сюди ж із Нових Кодаків переселилися євреї, а згодом стали прибувати їхні єдиновірці із земель анексованих москалями у Речі Посполитої в 1793 та 1795 роках.
А Лазар Глоба нікуди не поїхав, залишившись на своєму новому хуторі біля озер. Можливо тому що був одинокий і вже дуже літній: як садівничий він добре знав, що старе дерево не можна пересаджувати. Усна традиція подає нам його як заслуженого запорожця, який після «подвигів ратних» насадив кілька садів, для власного естетичного задоволення – ходив алеями, релаксував та сидів під дубом поринувши у спомини про козацькі звитяги. Цей стереотипний образ козака нерідко протиставляється князеві Потьомкіну, який «рейдернув» і «віджав» майно у Глоби, силою змусивши діда покинути свій квітучий плодоносний сад. Його вигнали зі свого насидженого місця під скелею, бо там мав бути зведений палац для князя Тавриди. Він пішов до гаю в низині біля озер, посадивши там ще один фруктовий сад, ширший, сильніший і багатший. У ньому Глоба довершив свої корисні садівничі справи.
Мандрівник О. Афанасьєв-Чужбинський теж занотував, що колись на березі Дніпра, між Новим Кодаком та Кам’янкою, стояв невеличкий запорізький зимівник – хутір Половиця. Утримував цей зимівник запорожець Лазар Глоба і, за звичаєм козаків, що любили дерева навколо житла, завів у себе гарний плодовий сад. І жив собі та поживав той Глоба у своїй Половиці припиваючи і не передчував яку важливу роль зіграє його зимівник в історії. Бо згодом зимівник став селом Половицею, і на ного вельможний князь Тавриди звернув свою увагу. Місцевість цього села так сподобалася Потьомкіну, що він, у 1786 році, вирішив тут будувати Катеринослав, який незабаром був розпочатий, а на місці садиби Глоби найсвітліший збудував собі палац на крутому березі Дніпра, оточений садом – насадженим Лазарем. Останній же, переживши атакування Січі, був похований у своєму саду, нині казенному, в якому й досі видно могилу запорожця.
За запорозьким звичаєм Лазара Глобу поховали на його ж хуторі, в саду, в невеликій долині, серед лісових хащ. Корж твердив, що Глоба «помер там же у глибокій старості й похований у саду. А жив на світі більше ста літ. Нині на тому самому місці також казенний сад, і досі видніється над його могилою кам’яний стовп замість пам'ятника». Сам Корж помер у 1835 р., а про цей «кам’яний стовп» згадували й далі в наративній традиції.
Козак Лазар був мудрим, розуміючим чоловіком, він не мав зла на нове місто, яке позбавило його власності. Тому через багато років, коли заможний запорожець сходив у могилу, він заповів йому усе своє земельне майно, яким володів, що складалося з хутора серед гаїв, великого саду в ньому, ділянок живоплоту. Місто прийняло подарунок, влаштувавши на цьому хуторі прогулянковий парк, частково зберігши й плодовий сад. І хоча це дуже цінне надбання міста було улюбленим місцем прогулянок і відпочинку, проте воно чомусь не носило імені свого засновника: його називали просто – «садом скарбів».
Тривалий час в саду, у глухому закутку, стояв мурований із каменю та цегли обеліск із дуже лаконічним написом: «Запорожцю Глобі, засновнику Саду». Дійсно, його праця і пожертва принесли у сто разів більше корисних плодів місту, ніж гучне заснування Потьомкіним міфічної Пальмири без майбутнього, та мрійливих пустопорожніх імперських планів, які від початку було важко здійснити. Цей стовп, поступово руйнуючись, зберігся аж до радянських часів, допоки не зруйнувався до решти, перетворившись в купу битої цегли. Сад носив чужі йому назви – Казенного, Міського, Технічного, Менделя Хатаєвича, Валерія Чкалова. Зрештою, могилу було втрачено. Лише у 1972 р. в його саду (тоді – парк ім. В. Чкалова) було встановлено пам’ятник-кенотаф (скульптор Е. Курилов, архітектор К. Присяжний). А парк став носити ім’я свого законного засновника та власника аж у 1991 році. Нарешті сад, посаджений козаком, назвали його іменем, стерши з мапи міста першу комуністичну мітку.
Основоположник Міста і міський садівничий Лазар Глоба був і лишається доволі непростим історичним персонажем. Його біографія, заснована на переказах, має слабке документальне підтвердження. Обласканий Потьомкіним та Катериною, він спокійнісінько собі помер від глибокої старости у 1793 р. вже в Катеринославі. На відміну від тих старшин, кого запроторили на Соловки та в Сибір. Як висловився Д. Яворницький «В период времени от 1791 до 1793 года губернский город Екатеринослав окончательно уселся на месте бывшей запорожской слободы Половицы». І це дуже символічно: у 1793 році помер запорозький козак Лазар Глоба і того ж року остаточно перестала існувати козацька Половиця, перевтілившись у Катеринослав і порісши імперським перекотиполем.
Але не зважаючи на волю нових господарів життя, Місто тривалий час продовжувало називатися Половицею. Яків Новицький запитував у старенької жіночки: «А чи знаєте бабусю, як тепер називається Половиця. – А чом же, – відповідала вона, – люди називають Катеринославом, а ми по- старому звемо – Половицею». Означений рефрен мемуаристки особливо важливий. Він засвідчує, що в нових об’ктивних і вже незворотних реаліях, містяни та населення довколишніх сіл і слобід й далі називали губернське місто не Катеринослав, а Половиця, як і давніше.
Мешканець Міста, Ісаак Станіславський у 1887 р. згадував: «Отец мой, Моисей, в 1790 прибыл в Екатеринослав из города Станислава в Галиции, по названию которого и присвоил себе фамилию Станиславский. В то время Екатеринослав представлял скорее деревню, нежели город, и носил название Половица». Інший єврей, один з перших мешканців містечка, таж розповідав, що «в городе Екатеринославе я родился и все время живу. Это он теперь называется городом, а раньше прозывался слободкой Половицей. Тогда всех этих каменных зданий не было, а были везде разбросаны убогие деревянные лачужки. Начиная от теперешнего помещения городской управы и до самых боен и далее тянулся длинный лес и густой терновник. На том самом месте, где теперь городская управа, было большое провалье. Впоследствии купец Луцкий выстроил дом, перешедший потом к его зятю Кранцфельду. Там, где теперь Реальное училище, помещался базар».
Вже йшов 1874 рік, а назва ще жила і побутувала в народі. Ось як про цей факт згадує польський історик М. Дубецький, який плив до Міста з Києва теплоплавом. Вже під кінець подорожі, коли всі втомилися від очікування її завершення, хтось на облавку голосно повідомив, що уже близько Катеринослав.
–Та це ще не Половиця, – сказав старий селянин українською мовою, коли люди почали сходитися на палубі, вибігаючи з кают і шукаючи в сутінках на правому березі річки містечко.– Це село Діївка, а за ним ще будуть Нові Кайдаки. Там ми і пристанемо, бо мілина не дає йти далі,– сказав дід, вже ніби сам собі, закінчуючи тихим бурчанням.
Історика вельми здивувало, що місцеві жителі і досі називають губернський центр Половицею, не маючи бажання звикати до нової назви.
– Як то Половиця?– запитав Дубецький. –Хіба стара назва ще залишилася і вживається?
– А яким ще ім'ям ти хочеш, щоб я називав Половицю? Так, дійсно, тепер там «губернія», понаїхало багато людей, набудували будинків, туди переїхали всі євреї з Нових Кайдаків. Бо це було запорозьке містечко, тут і ринок і сади були, до того, як Половицю, колишній хутір Глоби, стали називати Катеринославом. А я народився і виріс із цим іменем, і з ним я піду в могилу, для мене ця «губернія» завжди буде Половицею,–пробурмотів старий, вже трохи насупившись.
Назва Половиця жила і побутувала у розмовах до кінця 1890-х рр. Аж доки вимерло покоління носіїв традиції ХVІІІ століття. Її навіть влада намагалася забороняти системою покарань. Серед цих історичних цікавинок, згадаємо краєзнавця М. Шатрова (Штейна), котрому старожил Г. І. Лебедєв розповідав, що ще хлопчаком чув від старих тутешніх дідів таку легенду. На лівому березі, де до наплавного мосту підходить шлях з Підгороднього, стояв соцький з великою мідною бляхою на грудях – символом своєї високої влади. У руках добрячий ціпок. Під'їжджає дядько на запряженому круторогими возі. –Де їдеш? – Та в Половицю ж. Тут і відшмагають його ціпком, примовляючи: «Не в Половицю, а в Катеринослав!», –та так, що він, довго почісуючи спину, і ворогам закаже вимовляти це слово.
Місто час від часу змінювало своє наймення. Цю тенденцію спостеріг ще Микита Корж, який відзначав, що «починаючи з давніх часів запорозьких, Катеринослав має вже четверту назву: перша була Половиця, друга – Катеринослав, третя – Новоросійськ, а четверта – знову Катеринослав». Звісно ж, Корж не міг знати, що Місто ще тричі змінить назву, на дві офіційні – Дніпропетровськ і Дніпро, та одну неофіційну – Січеслав. Те ж саме твориться і з часом виникнення Міста. Ми переконані, що справжньою датою заснування поселення, яке сьогодні називається місто Дніпро є 1743 рік, і у 2023 р. йому виповнилося 280 років. А харизматичний, пасіонарний і загадковий козак Лазар Глоба є його фактичним засновником.
Бібліографія:
1. Беднов В. А. К биографии Лазаря Глобы. Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии (ЛЕУАК). Екатеринослав: Тип. губ. земства, 1912. Вып. VIII. С.
2. Новицкий Я. П. Народная память о Запорожье. Предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине 1875–1905 г. Екатеринослав, 1911.
3. Устное повествование бывшего запорожца Никиты Леонтьевича Коржа. Одесса: В городской типографи, 1842.
4. Феодосий (Макаревский А. Г.). Материалы для историко-статистическаго описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшаго XVIII столетия. Екатеринослав, 1880 р.
5. Шатров Михаил. Город на трёх холмах. Днепропетровск: Проминь, 1969.
6. Яворницкий Д. История города Екатеринослава. Днепропетровск: Промінь, 1989.
