Відомий свого часу у нашому місті як вчитель словесності губернської гімназії, а в Харкові як вчений-філософ і автор підручника з логіки Іван Іванович Любачинський походив із людей «духовного званія». Народившись десь наприкінці 1783 р. чи наприпочатку 1784 р. був онуком і сином священників з містечка Люботина, що на захід від Харкова. Хтось із його пращурів став писатися Люботинським. Можливо що дід, бо прізвище самого Івана в документах ще подеколи звучало як «Любошинський» чи «Любочинський».
Батько, отець Іван (Іоанн) Любачинський, впродовж 1786–1789 рр. служив священником харківської, на той час дерев’яної, Воскресенської церкви. Історичні джерела характеризують його як людину розумну та діяльну, «ревностного и умелого руководителя», при цьому великого поціновувача «церковного благолепия». Власне саме він у 1788 р. ініціював побудову замість старої дерев’яної, кам’яної Воскресенської церкви на новому місці, за Нетічинським мостом. Але споруджували її вже без нього, позаяк у 1789 р. по благословенню єпископа Феоктиста (Мочульського) був переведений до іншої парафії. Але його родина продовжувала мешкати у Харкові. На 1866 р. там проживав такий собі Василь Григорович Любачинський – онук отця Іоанна.
Іван Іванович спочатку скінчив у Харкові бурсу (семінарію), а потім у 1805 р. Харківський колегіум (Тихоріанську академію). Саме того року у місті відкрився університет до якого він, як і більшість його однокашників, і вступив. У 1805–1806 рр. пройшов перший, підготовчий курс, а 1808 року скінчив філософське етико-політичне відділення. Був учнем німця, професора Й.-Б. Шада (1758–1834), який до Харкова викладав в Єнському університеті Тюрингії разом з представниками класичної німецької філософії – Гегелем, Шеллінгом та Фіхте. Тобто, наш герой отримав чудовий філософський вишкіл і склавши іспити, став одним із перших кандидатів Харківського університету. Того ж 1808 р. він приїхав служити викладачем до Катеринослава, куди його запросив директор місцевої гімназії Д. Т. Мізко. Не пориваючи зв’язків з alma mater, Іван підготував і у 1812 р. захистив магістерську дисертацію з філософії, а у 1816 р. докторську дисертацію, написану латинською мовою про антиномії чистого розуму (Disertatio inauguralis de antinoraiis rationis purae). Це були власні спостереження і розмірковування здобувача над «Критикою чистого розуму» І. Канта. Наступного 1817 р. у Харкові побачив світ його підручник «Логика или умоучение» для учнів гімназій та студентів університетів. Цей власний opus magnum він присвятив своєму колезі і теж вченому Д. Т. Мізку (1772–1847). Але чомусь не професору Шаду, хоча саме за зразком його харківського підручника «Чистої і прикладної логіки» автор скомпонував власний твір.
Дисертація І. І. Любачинського час від часу викликала зацікавлення істориків філософії і навіть удостоїлася перекладу та публікації у 1981 р. Мабуть же була того варта. Але наразі ми не будемо торкатися його любомудрія та світогляду, заглиблюючись в тонкощі поглядів, переконань, внеску до науки тощо. До того ж, це вже було зроблено зацікавленими особами. Наразі зупинимося на тому, що залишилося за лаштунками філософії, на інших його рисах і характеристиках, – на тому як склалася життєва сильветка у нашому краї, як жилося і велося філософу на службі учителем губернської гімназії впродовж 1808–1845 рр. Викладав він переважно словесність (російську мову та літературу), але в різний час вів також курси логіки, філософії, латинської мови. Отримував відповідні табельні чини: титулярного радника, колезького асесора. За вислугу років і за наукові заслуги у 1835 р. достроково отримав чин колезького радника і був нагороджений орденом св. Станіслава 4 ступеня.
Про нього, як викладача і місцевого інтелектуала, залишили спогади сучасники. Мабуть першим, хто його згадав був столичний петербурзький поет і перекладач Олександр Воєйков, який відвідав місто на Дніпрі у 1814 р.: «У Катеринославі є гімназія із садом на березі Дніпра, що знаходиться у квітучому стані. Їй дісталася частина бібліотеки князя Потьомкіна. Там я познайомився з бібліотекарем гімназії, учителем словесності Іваном Івановичем Любачинським. Це молода людина, ерудована і добре освічена. Правду сказати, рідко в якому губернському народному училищі можна знайти подібну книгозбірку, особливо щодо значної кількості іноземних книг». Після огляду бібліотеки, побродивши разом невиразним містечком, більше схожим на велике село, поет і бібліотекар пішли додому до директора Д. Т. Мізка, з яким Воєйков познайомився ще у Харкові.
На думку учнів та випускників Іван Іванович уособлював тогочасний «дух гімназії» – навчальний процес, знання, які вона давала, викладачів та їхні методи і прийоми навчання. Про це ми дізнаємося від її вихованців Михайла Арнольда та Дмитра Ґнєдіна, котрі залишили короткі спомини про часи свого гімназіювання та про вчителів. Зокрема, син викладача німецької мови та утримувачки жіночого пансіону М. Арнольд пише, що Катеринославська гімназія, тоді ще 4-х класна, була однією з найкращих, які він знав. Вчителі були людьми знаючими, всі молоді, закінчили в різних університетах курси наук зі ступенями кандидатів. А вчитель словесності І. І. Любачинський був навіть доктором філософії і у свій ще молодий вік вже написав багато книг, тому вважався дуже вченим і водночас абсолютним знавцем свого предмета. Але займався він ним не так щоб дуже вже зацікавлено.
До класу заходив завжди у шапці та шинелі. Дійшовши до кафедри, брудну шапку свою клав на стіл, шинель клав на вікно і повільно підіймався на сходинки кафедри. Сідає, мовчить, іноді, коли учні шепочуться, скаже: «Тихіше», і знову мовчить. Так триває хвилин п’ять, потім виймає картату хустку, подивиться на долоню, плюне на неї і хусткою розітре. Цю операцію він продовжує хвилин десять, і знову мовчання. Потім каже, ніби сам собі: «Книгу». Якщо слів його не дочують з першого разу, то він зачекає, подумає-подумає ще та й знову повторить трохи голосніше: «Книгу». І якщо і тоді ніхто не принесе йому книги, то він ще голосніше, і вже з досадою скаже: «Донець – книгу!».
А цей Донець був останнім учнем у гімназії, який сидів у кожному класі по кілька років та вже став добрячим парубком. І ось Донець несе ту книгу і починається читання лекції. Читав Любачинський швидко, невиразно і цілий рік нікого навіть не запитає, чи зрозумів хтось що їм читано. Іспитів піврічних не було і вже на річному вирішувалася справа, хто як навчався. Тому якби в гімназії не було ще одного вчителя словесності, молодого кандидата Харківського університету Петра Матвійовича Черкасова, то учні б закінчили курс, ледве маючи поняття про російську словесність і вже точно не знали б навіть орфографії.
Органічним доповненням меморій М. Арнольда, став чудовий нарис про гімназію та благородні пансіони при ній, скомпонований у 1879 р. поміщиком Олександрівського повіту, відомим у нашому краї громадським та освітнім діячем Дмитром Титовичем Ґнєдіним (1818–1885). Мемуарист навчався там впродовж 1827–1831 рр. і свою оповідь розпочинає словами, що «не можна не згадувати добрим словом нашу дорогу гімназію». Особливу ж увагу він приділив саме І. І. Любачинському, котрий мав диплом доктора філософії. За його словами, викладав він російську словесність і власного виготовлення дуже нудну логіку. Доктор був справжній філософ: досить великий собою, волосся носив коротке, зачесане на скронях назад, ходив у віцмундирі і чикчирах, у великих чоботях з китицями на халявах і на підборах з таким скрипом, що його наближення було чути за кілька кімнат. Ішов рішучою ходою, завжди з розчепіреними долонями, в які іноді потрапляв якийсь бешкетник хлопчисько, або клав великі пальці рук за жилетку під руками. Коли читав лекцію то завжди щипав зубами нижню губу, а часом плював на долоню однієї руки, розтираючи плювок пальцем іншої, дошукуючись таким чином чи немає в нього сухот.
Для кращої організації побуту і навчання приїжджих учнів, при гімназії діяли два приватні пансіони. Перший з них містився навпроти гімназії у вигляді довгої казарми пофарбованої у жовтий колір. Утримував її гімназійний вчитель, німець Карл Іванович Герн, який викладав латинську мову і мав диплом доктора витончених наук. Другий (у якому виховувався і сам Д. Ґнєдін) знаходився через вулицю від будинку гімназії, був вибіленою спорудою у формі літери «Г» і утримувався теж її вчителем, українцем («малоросом») Любачинським. Плата за утримання вихованців у його пансіоні складала від 600 до 800 рублів на рік, а діяв він впродовж 1820–1835 рр. Утримуючи пансіон і служачи в гімназії Іван Іванович став заможною людиною. На зароблені таким чином кошти він придбав у місті кілька домоволодінь, які здавав в оренду.
Вихованці пансіону (майже всі – дворяни) цілком залежали від власника, якому були довірені батьками і який один мав право на стягнення. Він не був присутній на уроках в гімназії, але наглядачі приносили виписки із журналів і приховати погане навчання чи поведінку було неможливо. Тому Любачинський, за правилами тогочасної педагогіки, іноді практикував тілесні покарання, але частіш за все лінійкою по руках. Сікли ж дуже рідко і ця екзекуція проводилася раптово за якусь безглузду витівку. Він особисто хапав бешкетника за руку, швидкими кроками вирушав з ним до свого кабінету, де в одну секунду голова винуватця опинялася поміж ніг вчителя, а задниця діставала кілька ударів різок чи лінійки і особа покараного так швидко виставлялася з кімнати, що навіть не могла зрозуміти, що з нею трапилося. Але такому покаранню піддавалися лише вихованці підготовчого та першого класів. Окрім побоїв карали стоянням на колінах, позбавленням однієї страви чи цілого обіду, або прогулянки у міському саду і гри там в м’яча. Це останнє було найбільш болючим для підлітків.
Батьки вихованців висилали до свят різні харчі: хліб, пироги, овочі, масло, м’ясо, рибу, птицю, фрукти і навіть ласощі, які розподілялися поміж учнями. Харчування у Любачинського не було аж надто хорошим, але все-ж не голодним: гарячий суп чи борщ, каша, або смаженина в соусі, у свята пироги чи тістечко. Власник пансіону завжди сидів за одним столом з учнями, хоча йому і подавали окремо дві страви, якими він іноді ділився з вихованцями (коли тих було небагато). Зрештою, в пансіоні Герна їжа була зовсім погана: так принаймні подейкували його учні.
Що ж до рівня пропонованих знань і засвоєння їх пансіонерами, то самі ж вихованці вважали, що у Любачинського було менше успіхів у науках, ніж у німця. До певної міри винні були самі діти, які вивчивши досконало дивакуватий флегматичний характер свого директора, користувалися ним на власний розсуд і частенько його обманювали. А дивацтва і примх в ньому була безодня. Наприклад, він ніколи не водив своїх пансіонерів до щойно спорудженого і урочисто відкритого у 1835 р. Преображенського собору, адже церкви при гімназії не було. За його глибоким філософічним переконанням дзвіниця собору, збудована вкрай недбало, обов’язково завалиться просто на голови йому та вихованцям саме тоді, коли вони будуть під нею проходити.
Проте по суті своєї натури філософ був дуже доброю людиною і любив дітей. Багатьох бідняків різних станів виховував на власний кошт, а після закінчення ними гімназії особисто возив до Харкова, щоб влаштувати до університету і навіть давав гроші на перші місяці. Безкорисливо допомагав талановитим учням. І навіть якщо вони були трохи розпущені, їхня особистість не була такою приниженою, придушеною, як в сусідньому пансіоні: вихованці філософа мали власну думку, свої судження. Як людина, він стояв недосяжно вище свого суперника і бізнес-конкурента німця Герна.
Д. Т. Гнєдін також повідомив дуже важливу деталь з біографії І. І. Любачинського, яка дозволила реконструювати і дещо продовжити його життєпис за межами гімназії. Мемуарист зазначав, що якось прив’язавшись до одного хлопчика зі своїх пансіонерів на ім’я Сергій Саблін, він одружився з його матір’ю-вдовою, щоб, як він сказав, «правильно закінчити освіту» свого улюбленця.
Його дружиною стала вдова майора Сергія Олександровича Сабліна, котрий загинув в російсько-турецьку війну 1828–1829 рр., поміщиця Херсонської губернії майорша Олена Леонтіївна. На 21 травня 1832 р. вона ще була Сабліною: того дня стала хрещеною матір’ю племінника Костянтина, сина свого брата штаб-ротмістра Леонтія Леонтійовича Добровольського. Тобто, походила з відомого і розгалуженого у тих краях роду Добровольських. Народилася у 1801 р. в сім’ї майора Леонтія Семеновича та його дружини Дарії Юхимівни Саренко. Батько останньої, поручик у відставці, потім титулярний радник Юхим Саренко, поміщик Єлисаветградського повіту, надбав аж чотири маєтки. Та й родині Добровольських на початку ХІХ ст. належало кілька сіл в тамтешніх повітах. Від свого ж батька Олена успадкувала маєток у селі Володимирівці (що на р. Бешці) Олександрійського повіту. На середину 1820-х рр. воно ще належало йому і там було 691 десятина і 369 кв. сажнів землі.
Ось так, завдяки означеним обставинам, десь у вересні 1832 р. Іван Іванович доволі пізно одружився, вже маючи 49 років. Проте, його сімейне життя виявилося щасливим і в родині один за одним у Катеринославі народилося троє синів: Костянтин (6 червня 1833 р.), Дмитро (29 жовтня 1834 р.) та Іван (19 червня 1837 р.).
Піклуючись про їхнє майбутнє Іван Іванович подбав про дворянську нобілітацію родини. Адже сам він дворянином не був, походячи із духовенства. Проте, на той час вже мав право на дворянство, і за вислугу чину та по ордену (тобто за власні заслуги) пройшов дворянську нобілітацію. На початку 1835 р. (маючи 52 роки) він подав до Катеринославського дворянського зібрання прохання про внесення його роду до дворянської родовідної книги. 3 травня збори ухвалили позитивне рішення і внесло його з синами Костянтином і Дмитром (Іван на той час ще не народився) до 3-ї (цивільної) частини родовідної книги дворян Катеринославського повіту. Визначення зборів своїм указом затвердила Тимчасова присутність Герольдії 29 травня 1842 р. за № 1985. Згодом до роду долучили й сина Івана.
У 1845 р. у віці вже 60 років Іван Любачинський остаточно залишив освітню ниву. Продавши того року у місті одне зі своїх домоволодінь, він оселився в помісті дружини. Там зайнявся нерентабельним, а відтак малоефективним поміщицьким господарством, про яке, як пишуть очевидці, він не мав жодного уявлення і ніякого поняття, а з селянами поводився так само, як колись зі своїми пансіонерами. Наприклад, влітку, під час спеки у жнива, коли косарі випивають величезну кількість води, він забороняв їм це робити, даючи через кожну ¼ години або й через годину всього по склянці води, а в дні вологих густих туманів змушував селян тепліше одягатися в кожухи, що, зрозуміло, заважало їм працювати.
Нам наразі не відомо якого часу і де помер Іван Іванович. Після 1845 р. згадок про нього ми не знайшли. І коли у 1855 р. святкували 50-річний ювілей гімназії його вже не згадували як живого чи запрошеного на урочистості. А ось його дружина, Олена Леонтіївна, продовжувала поратися у своєму поміщицькому маєтку у с. Володимирівці (воно ж Сабліне і Некрасове) Олександрійського повіту Мошоринської волості, де на 1860 р. було 149 мешканців (74 чоловіка і 75 жінок). У 1861 р. колезька радниця О. Л. Любачинська взяла участь в облаштуванні побуту звільнених від кріпаччини селян і впродовж 2.09.1863–28.01.1864 рр. підписала зі своїми ревізькими душами статутні угоди й отримала викупні платежі від держави. Села Саблине і Володимирівка існують і сьогодні. Але тамтешні мешканці навіть не підозрюють, що в їхніх краях жив, а можливо навіть ліг у землю відомий у свій час український філософ Іван Любачинський.
Його ж нащадки залишилися жити в м. Єлисаветграді та повіті. Пасинок, Сергій Сергійович Саблін, у 1836 р. скінчив курс Катеринославської гімназії, потім Харківський університет і пішов на військову службу. На 1855 г. жив в маєтку поручиком у відставці. Був власником кутка с. Володимирівки, який називався Сабліне.
Про старшого сина Костю нам відомо, що у 1846 р. він ще був живий. Але в подальшому не згадується, зокрема серед випускників гімназії чи військових училищ. Очевидно, не переживши дитинство, рано помер.
Другий (середульший) син Дмитро на 17-му році життя у червні 1852 р. закінчив Катеринославську гімназію зі срібною медаллю і 16 серпня вступив до юридичного факультету імператорського Харківського університету. У 1855 р. ще навчався там як студент. На 1861 р. вже був кандидатом прав і служив по цивільному відомству юристом у м. Тамбові на 2-й поліційній дільниці. Наприкінці 1880 р. одружився і поселився в маєтку матері. 10 вересня 1881 р. у подружжя народився син Дмитро, якого охрестили в церкві села Мошориного. А 5 квітня 1886 р. дворянське зібрання Катеринослава долучило його до дворянства, внісши до 3-ї частини родовідної книги нобілів Катеринославського повіту.
У 1886 р. Дмитро Іванович мав не дуже високий чин колезького секретаря і з родиною вже мешкав у Єлисаветграді у власному будинку і наступного 1887 р. року його було обрано старшиною Клубу єлисаветградського дворянства. Родина користувалася прибутком з колишнього маєтку Олени Леонтіївни, у якому в 1895 р. було відкрито Сабліно-Знам’янський цукрово-рафінадний завод. Йому в оренду і здавали свої землі Сабліни та Любачинські. Відтак могли дозволити собі благодійність: 1899 року Дмитро Іванович жертвував 5 руб. на організацію публічної бібліотеки в Єлисаветграді, а його дружина, З. Є. Любачинська, у 1898 р. офірувала єлисаветградському благодійному товариству 3 рублі.
Їхній син, Дмитро Дмитрович у червні 1899 р. скінчив 8-й клас (повний курс) Єлисаветградської гімназії і отримав атестат. Влітку 1899 р. місцева преса опублікувала оголошення про відкриття в Катеринославі вищого гірничого училища з двома відділеннями: гірничим і заводським. У вересні 1899 р. Дмитро Дмитрович пішов туди навчатися, але у вересні наступного 1900 р. став студентом фізико-математичного факультету (математичного відділення) Новоросійського університету в Одесі. На 1914 р. він вже мав фах інженера-технолога і служив фабричним інспектором по відомству Міністерства торгівлі і промисловості в Гірничому управлінні півдня Росії. Впродовж 1914–1917 рр. у чині колезького секретаря жив у м. Маріуполі, служив у фабричній інспекції і був інспектором 5-ї дільниці, контора якої знаходилася по вул. Георгіївській-42. Там же, в Маріуполі, захопила його революція і громадянська війна. Як склалася його подальша доля мені наразі невідомо.
Найменший, третій син І. І. Любачинського Іван (теж Іванович) обрав військову кар’єру. У 1854 р. закінчив повний курс Полтавського кадетського корпусу, був відправлений у Дворянський полк, звідки скерований до 3-го саперного батальйону. Невдовзі, скінчивши Константиновский кадетский корпус, повернувся у Полтаву, де служив викладачем корпусу і був репетитором з історії у 1859–1860 рр. Після цього знову служив у 4-му саперному батальйоні, який 1863 року передислокувався до Ризького військового округу. Після виходу у відставку залишився в Прибалтиці (у м. Мітаві – нині Єлгава). Там і загубилися його сліди.
Отже, як пересвідчуємося, гімназійний філософ Іван Любачинський залишив по собі добру пам’ять серед своїх вихованців та учнів. Ті, хто його знали особисто, писали, що він, як і подібні йому темпераменти та характери не любили підлабузництва, низькопоклонства, нашіптування різних навуходоносорів та сікофантів; він відзначав добрих учнів, але робив це так, щоб не збуджувати заздрості в інших. Маючи достатньо часу і вчителів мемуаристи звернули особливу увагу саме на нього, їм найбільше запам’яталися події пов’язані саме з ним. Мабуть своєю філософічною харизмою, яка так вплинула на дитячу душу, що на все життя закарбувалася в ній. Решта пройшли непоміченими і не запам’яталися нічим особливим. Та й пам’ять наша епізодична, вибіркова, вразлива.
Наукова зірка Івана Любачинського яскраво спалахнувши у молоді роки, швидко і згасла. Він, з якихось невідомих нам причин не повернувся до рідного Харкова, не став університетським професором, а погрузши в буденну побутову рутину адміністративного містечка скнів в убогій губернській гімназії, навіть не ставши її очільником. Ще молодим, після 1820 р. один із перших українських філософів-кантіанців завершив наукову діяльність, цілком поринувши у навчальний процес та власний бізнес. Вихований батьком-священником і бурсою, скромний у стосунках і побуті, він і до життя поставився по-філософськи. Виходячи з незборимих обставин фатальної долі утримував пансіон, здавав в оренду нерухомість, займався раціоналізацією сільськогосподарського виробництва і збутом поміщицької продукції. Тому про нього швидко забули. Як полюбляють примовляти ті ж філософи, скромність – це найкоротший шлях у невідомість і забуття.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
Абашник В. А. Харьковская диссертация И. И. Любачинского «Об антиномиях чистого разума». Грані. № 4. 2012. С. 51–56.
Багалей Д. Миллер Д. История города Харькова за 250 лет его существования. Харьков, 1904. С. 205.
Багалей Д. И. Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам). Том 1–2. Харьков, 1893–1898. Т. 1 (1802– 1815). С. 82.
Воейков А. Ф. Екатеринослав. (Из записок одного русского путешественника). Летопись ЕУАК. Екатеринослав, 1915. Выпуск 10. С. 271–286.
Воспоминания М. К. Арнольда. (1819–1833). Голос минувшего. № 2. Февраль, 1917. С. 205–208.
Ґнєдін Д. Мої спогади. Підготовка до друку, передмова та коментар доктора історичних наук, професора В. М. Заруби. Дніпро: Ліра, 2020. С. 25–28.
Историко-филологический факультет Харьковского университета за первые 100 лет его существования (1805–1905). Х., 1908.
Каменский З. А. Послесловие к переводу диссертации И. Любачинского. Кантовский сборник. Выпуск 6. Калининград, 1981. С.129–133.
Ljubaczinsky I. De antinomiis rationis purae. Dissertatio quam ad gradum Doctoris Philosophiae in Caesarea Literarum Universitate Charcowiae constituta consequendum conscripsit Ioannes Ljubaczinsky, Philosophiae Magister, Gymnasii Ekaterinoslaviensis Praecep[1]tor, Consilarius Titularius. - Charcowiae: Typis Academici, 1816. 38 p.
Любачинский И. Вступительное рассуждение об антиномиях чистого разума, которое для соискания степени доктора философии в императорском университете, в Харькове учрежденном, составил Иоанн Любачинский, магистр философии, преподаватель Екатеринославской гимназии, титулярный советник. Харьков, в академической типографии, 1816 г. Перевод А. А. Столярова. Кантовский сборник. Выпуск 6. Калининград, 1981. С. 112–128.
Любачинский И. Логика или умоучение, сочиненное учителем словесности Екатеринославской гимназии доктором философии Иваном Любачинским. Х., 1817.
Попов М. Иван Любачинский. Русский биографический словарь. Т. «Лабазина–Ляшенко». СПб., 1914.
Харьков. Исторический календарь: люди, собития, дати. Харьков. 2017. Июнь. С. 69.
Comments