Радянський період. У славну і все ще ностальгічну (завдяки міфам!) тоталітарну добу сталінізму історіографічний інтерес до особи Олександра Поля примусово згас аж до часів так званої «відлиги». Комуністи звеліли «предать Поля забвению как помещика и капиталиста». Впродовж 1917 – 1960 рр. про нього не було жодного спеціального дослідження, лише окремі спорадичні згадки в обоймі інших прізвищ або кілька інформативних речень без оціночних суджень та характеристик у матеріалах, присвячених зовсім різним темам.
Зокрема, у 1929 р. про Олександра Миколайовича згадали співробітники історичного музею (який колись носив його ім’я) П. Матвієвський (у статті про колекцію старожитностей) та В. Селінов (розповідаючи про криворізький залізорудний басейн); у 1953 р. О. Компан (вивчаючи формування пролетаріату Кривбасу) і у 1954 р. Д. Пойда (серед поміщиків, які входили до комітету визволення селян). Досліджуючи впродовж 1954 – 1960 рр. історію гірничорудної промисловості Кривбасу, згадували також про нього (серед інших ентузіастів у розробці залізних руд) В. Тухолка, Г. Малахов, О. Нестеренко, Г. Романченко, – без негативу, але і без дифірамбів та патосу.
Першою у радянську добу спеціально і більш детально у 1960 р. звернула увагу на вже добряче призабутого «пионера промышленного возрождения Кривбасса» історик промисловості, криворізька дослідниця Г. Романченко.[1] На грунті демонстративного методологічного консерватизму авторка дуже коротко і дуже обережно подала основні факти біографії О. Поля, зовсім нічого не говорячи про рід та родину (згадала лише про батька поміщика). Тим самим змігши уникнути не лише лещат жорсткої радянської цензури, але й тих помилок і неточностей, які вже кочували із статті у статтю. Авторка все ж звернула увагу на те, що дату народження Поля знали не всі її попередники, а також першою навела цитату із донесення справника Браїловського про ненормальність «піонера».
Г. Романченко написала для всесоюзного всерадянського читача досить об'ємний як на ті часи окремий біографічний нарис, але не додаючи нового у порівнянні з А. Синявським та І. Вертоградовим (на твори яких покликається). Побіжно зупинившися на громадській діяльності та на колекціонуванні, головну увагу зосередила на історії дослідження криворізького родовища залізних руд, спираючись на праці Л. Штріппельмана, М. Шимановського та С. Конткевича. Історикиня ніби підсумувала фактаж, зібраний ними, та оцінки і висновки. Насамкінець, не забувши облаяти зажерливих іноземних капіталістів за «хищнические способы добычи железной руды»,[2] завершила статтю вельми оптимістично: «из грязного местечка с соломенными крышами» Кривий Ріг, звісно ж завдяки радянській владі, зробив упевнений крок до «зияющих» вершин комунізму.[3]
Означена стаття стала першою ластівкою відновлення процесу глорифікації О. Поля уже в умовах радянщини. Знаменно ще одне: її нарис був першим і останнім на всесоюзному рівні. Надалі наш герой цікавив виключно місцевих регіональних істориків, письменників та газетярів. Його проігнорували навіть «Советская историческая энциклопедия» і «Большая советская энциклопедия». Аж у перебудовному 1989 р. зовсім манюню, символічну статтю про О. Поля помістила «Горная энциклопедия», котра визначила його дуже просто і скромно: «инициатор освоения минеральных богатств Криворожского бассейна, краевед-любитель», що може слугувати взірцем оцінювання, позаяк достеменно відповідає дійсному стану речей об'єктивної реальності.[4]
Нарис Г. Романченко також спонукав екзальтованих українців звернути увагу на край, де головними героями і дійовими особами були іноземці, росіяни та євреї, і шукати там щось своє. І, здається, Олександр Поль дуже вдало підходив для цього свого: «прямий» нащадок замученого проклятою Москвою українця-державника П. Полуботка, до того ж уже розпіарений місцевий діяч, якого ігнорували і росіяни, і євреї. Саме те, що потрібно! Тому українські писателі та довідники, як на диво, почали згадувати про нього. Спираючись виключно на статтю Г. Романченко, невеличку замітку про «українського краєзнавця», який «сприяв розвитку гірничої справи» і «залишив колекцію старовини», подала «Українська радянська енциклопедія».[5]Згодом у її російськомовному варіанті статтю продубльовано без змін.[6]
У 1970 р. колишній радянський історик із Києва, який благополучно жив у США, О. Оглоблін подав дуже коротку (але з портретом!) статтю в «Енциклопедії українознавства». Правильно вважаючи О. Поля німецького роду, автор (щоб посилити його українськість) споріднив його не лише з Полуботками, а й з Апостолами, що вже зовсім не відповідає історичній правді. Зупинившись переважно на колекціонуванні та краєзнавстві, він безпідставно пише, що Поль «відкрив багаті залізорудні родовища у Кривому Розі».[7]
Списувачі зі скабиного Інституту історії АН УРСР у 1971 р. скомпонували із статей Г. Романченко та О. Оглобліна коротку інформацію про О. Поля у своїй енциклопедії, і теж з помилками.[8] Про нього, як про «відкривача» криворізьких руд, не забулися згадати скандальна троньківська «Історія міст і сіл Української РСР»[9] та дослідники історії промисловості в Україні Ю. Лавров, Л. Мельник і Г. Михайлюк.[10]
Починаючи від 1972 р., коли О. Полю виповнювалося 140 років від дня народження, пам'ятливі особи, які, на щастя, «не впали у забуття», почали такі дати відзначати. Пріоритет на місцевому рівні належить поетові О. С. Завгородньому. Саме він першим згадав цю дату і нагадав про призабутого діяча забудькуватим землякам. Із закликом «Вшануймо Поля!» у травні 1972 р. він звернувся зі сторінок харківського письменницького журналу «Прапор», а наступного року опублікував коротку біографію О. М. Поля в місцевій комсомольській газеті «Прапор юності».[11]Наслідуючи колегу, нагадали про О. Поля читачам «Дніпра вечірнього» В. Пименов[12] та «Пам'ятників України» Є. Ципушкін.[13]
У статтях названих авторів відчувається відвертий вплив матеріалу Г. Романченко: Завгородній цитує її абзаци, а Ципушкін навіть назву взяв дослівно з тексту: «Піонер промислового розвитку Кривбасу». Означені публікації повторили всі помилки попередників (особливо Яворницького), мали популяризаторський, пропагандистський характер, компліментарний етос і компілятивний зміст, тому цікаві не з наукової точки зору (там ніякої науки немає), а радше як етапи міфологізації і глорифікації особи Олександра Поля за канонами і дозвільними рямцями тоталітарної радянської ідеології.
Такого самого спрямування (пропаганда, міфологізація та компіляція, але вже з претензією на документалізм) були і кілька матеріалів письменника і полум'яного комуніста І. Шаповала, вміщених у різних виданнях, у всіх назвах яких звучить нав'язливе слово Колумб, що можна сприймати лише літературним образом та гіперболою.[14] Його дописи є довільними художніми переказами і переспівами нарисів Яворницького, Синявського, Вертоградова та Романченко, уперто повторюючи всі їхні міфи, вигадки, помилки та недоліки. А тому не мають історіографічної цінності, позаяк не вносять нічого нового ні в оцінки, ні у фактичне наповнення біографії Поля.
Інші небайдужі місцеві майстри красного письменства теж не лишилися осторонь розпочатого відродження возвеличування О. Поля. У руслі забронзовування радянцями седньостатистичного поміщика 1984 року з'явилася досить об'ємна героїзована повість журналіста і письменника В. Заремби «Скарб дикого степу», літературний твір,«наближений до історичної правди».[15] Впродовж 1989 – 1991 рр. автор також друкував уривки із цієї повісті у криворізькій партійній газеті «Червоний гірник», а у 1992 р. перевидав твір вже під новою і дуже оригінальною назвою – «Степовий Колумб».
Хронологічно повість охоплює час від народження Олександра до його одруження. Звичайно ж, це літературний твір, у якому автор має право на вигадки і домисли, які і називаються художнім витвором. Тому ми не будемо його аналізувати, звертаючи увагу на наявні історичні помилки та викривлення, яких у творі дуже багато. При цьому повість дійсно надзвичайно рясно насичено цитатами із справжніх історичних документів, рідкісних видань, котрі засвідчують кропітку роботу автора в архівах та бібліотеках Москви і Ленінграда. Хоча письменник і намагався бути якомога ближче до історичної правди і вибудувати сюжет на документах, він не уникнув спокус: наприклад, взяв та й познайомив О. Поля із Т. Шевченком, який встиг ще й добряче позитивно повпливати на юного Олександра. Завдяки подібним непомірним літературним фантазіям образ О. М. Поля у творі вийшов надзвичайно лакований, єлейний, вкрай ідеалізований. Такий собі юний Володя Ульянов, революціонер, борець із покидьками-реакціонерами. Та гірше те, що вигадки письменника почали використовувати і тиражувати псевдодослідники як доконані факти. Наприклад, що О. Поль написав заповіт.[16]
Натхненний таким літературним щедевром, М. Худан друкував уривки уже зі своєї повісті про Поля «За висотою висота», патетичну поезію, присвячену Олександру Полю, написав С. Бурлаков, сценічну драму «Малоросійський Колумб» скомпонував Є. Шевадзуцький. Остання навіть була поставлена в театрі ім. Т. Шевченка у Кривому Розі. А 2 листопада 1991 р. відбулася її прем'єра. Щоправда, вистава дуже швидко покинула сцену. Із професійних же істориків уже в присмерковій агонії вічного союзу і безсмертної марксистсько-ленінської ідеології до біографістики О. Поля встигли долучитися дещицею В. Мирончук, С. Світленко та Г. Швидько.
Отже, історіографія та літературна пропаганда постсталінського періоду і часів «перебудови» намагалася відновити та закріпити у суспільній свідомості образ О. Поля як першовідкривача та розробника криворізьких руд для народу, прогресивного громадського діяча і філантропа, безкорисливого колекціонера старожитностей, ліберального демократа із глибоким українським корінням. Але незважаючи на досить значну кількість матеріалів, наукову цінність зберігає лише одна стаття Г. Романченко, всі ж наступники стали її епігонами. А завдяки титанічним пропагандистським зусиллям місцевих письменників, драматургів та поетів радянський період полезнавства можна з упевненістю назвати літературним, вщент заповненим белетристикою. Вислідом їхньої діяльності стало те, що емоційні газетні компілятивні нісенітниці та художні домисли, по той бік здорового глузду, у наступні роки почали множитися у геометричній прогресії.
Пострадянський період. Дійсно, радянська пропаганда доклала багато зусиль до глорифікації і забронзовування нашого героя. Але вже довершила і вивершила справу її рідна донька – пострадянська історіографія, якій належать головні пріоритети. І, розглядаючи перебіг історіотворення цієї доби, зупинюся насамперед на працях професійних істориків та побіляісторичних вчених, людей обтяжених науковими дипломами. Серед них першою у пострадянську добу, із палким закликом «Возродим память о Поле!», звернулася у 1996 р. до «прогресивної культурної громадськості» міста на Дніпрі старший науковий співробітник історичного музею В. Лазебник на сторінках кількох видань. У 1997 р. вона підготувала до перевидання працю І. Вертоградова «Памяти А. Н. Поля», написавши до неї передмову «Неутомимый искатель».[17] Всього ж за 1996 – 2017 рр. нагромадила 14 відомих мені статей та матеріалів, які мають різний рівень підготовки. Найбільш вагомими із них є дослідницькі розвідки про Ольгу Поль, колекцію старожитностей та меморіальні місця, пов'язані із О. Полем. І саме їй, а не тим хто прагне перевершити її кількістю полезнавчих публікацій, належить пострадянський пріоритет у постановці основних питань відродження і пошанування культу О. Поля. Та й довідку міськраді про доконечну необхідність меморіалізації верхньодніпровського поміщика теж давав музей.
Що ж до постаті самого «генія міста», то виразно впадає в око особисте пристрасне захоплення авторки предметом дослідження, що іде на шкоду зазвичай стриманому змісту її публікацій і веде до явного переоцінення його ролі та перебільшення значення. У її візіях О. М. Поль – «выдающийся деятель Восточной Украины» і «первый Почетный гражданин г. Екатеринослава». Історикиня стверджує, що саме він добився будівництва залізниці і спорудження мосту через Дніпро у Катеринославі.[18] Особливо часто вживається формула, запущена свого часу Д. Яворницьким: «Поль оживил край и воскресил город Екатеринослав». Науковицю зовсім не бентежить та обставина, що при верифікації ця псевдотеоретична дефініція не знаходить емпіричного підтвердження.
На початку 2002 р., якось одночасно і ніби незалежно один від одного, у науковій періодиці з'являються нариси професорки Г. Швидько[19] та професора С. Світленка,[20] в яких несподівано виринає свіжа розповідь про роль, яку Олександр Поль нібито відіграв у діяльності «Общества сомоусовершенствования» (так званого «піквікського клубу») у Катеринославі впродовж 1858 – 1860 рр. Пріоритетно автори першими долучають діяча (власне, притягують за вуха) до цього дуже вузького гуртка «обличительной литературы». А за словами С. Світленка, Поль, одноосібно, серед цих кількох осіб, ще й нібито склав якесь там «помірковане ліберально-демократичне крило», бо він стверджував: «Я – малорос!»[21] І це при тому, що у нас уже був Тарас Шевченко (1814 – 1861), який у контексті самоідентифікації ніде не називася «малоросом» і не демонстрував із себе «малороса». Навіть у лексиці його творів слово «малоросійський» вжито лише двічі, і то по відношенню до назв чужих творів. А термін «Малоросія» прозвучав тричі для того, щоб підкреслити зневагу до обрусителів-кріпосників, котрі перетворили Україну в оцю саму Малоросію – країну плачу та горя.[22] Зате слово Україна у поета вжито 201 раз, Украйна – 33 рази, Вкраїна – 28 разів, український – 7 разів. Рідну мову він називав «наш прекрасний український язик».[23] Навіть його остання велика праця українською таки ж мовою названа «Букварь южноруський 1861 року», а не «малоросійський».
Їхня хитка історіографічна конструкція ледве тримається: сам клуб – fata Morgana, учасників – одиниці, фактів – обмаль, результат – нікчемний. Навіть констатуючи, що М. Баллін вважав О. Поля «недійсним піквіком», історики уперто переконують читача у тому, що він-таки був дійсним. І саме М. Баллін у спогадах пов'язав Поля з «експлуатацією Кривого Рогу». До того ж С. Світленко допускається ще й прикрих помилок: чомусь називає неправильну дату народження Поля (1829 р.), твердить, що «за освітою він був природником» і не забуває в документальному дослідженні про легендарну бабусю «зі славного козацького роду Полуботків».[24]
Зверну увагу, що клуб піквіків, як «орган любові»,[25] сприймався звичайним ситуативним тимчасовим товариським гуртком однодумців. Поль не був піквіком уже хоча б тому, що не писав «обличительных пасквилей на самый лучший в мире общественный строй». В. Єлагін та М. Баллін не вважали Олександра піквіком: ні організаційно, ні по духу. І вони жодним чином не вплинули на Поля, бо його характеристика – це цілковита протилежність ідеалам цих донкіхотів: він ніколи не виступив із критикою влади, не працював безкорисно на благо суспільства і така праця ніколи не була сенсом його життя.
Незважаючи на означене і на крах самого так званого піквікського руху у застійному суспільному болоті Грязеславля, професорка Г. Швидько свою статтю закінчує дуже оптимістично: «Якщо ж говорити про людей, «заражених» піквікством, то найяскравішою постаттю Катеринослава в наступний період вимальовується громадський діяч, колекціонер старожитностей і меценат Олександр Миколайович Поль».[26]
У цій та інших своїх публікаціях вона характеризує його як «знакову постать», «неординарну, а точніше, видатну історичну постать не лише нашого краю, а й України в цілому», «величну постать», яка незаслужено «впала у забуття». За її версією, «О. Поль є однією з найвидатніших постатей в історії Катеринослава та й усієї однойменної губернії другої половини ХІХ ст.», «йому належить відкриття криворізької залізної руди» і зрештою, якби не такі як О. Поль, «захиріла б нива життя». Історикиня стверджує, що «лише одиниці з числа наших земляків відають про те, що найстаріший у нашому місті міст через Дніпро також був збудований завдяки невтомній енергії та коштом О. М. Поля», що він «став першим почесним громадянином Катеринослава», а «його колекція старожитностей покладена в основу фондів нинішнього Дніпропетровського історичного музею».[27] Звісно, вся ця риторика – міфологеми.
Професору С. Світленку належить також дуже скромний за науковими мірками окремий нарис життя та діяльності О. Поля,[28] який написано на підставі статті А. Синявського, книги І. Кочергіна та власного нарису про «піквіків». Тобто приросту нових знань у ньому немає. Автор, у рямцях глибокого інтелектуального осмислення грандіозної постаті О. Поля, робить тут кілька концептуальних заяв про визначного вченого-історика, археолога, інтелектуала, благодійника тощо.
Як потужну наукову силу і авторитетного історика, професора С. Світленка залучали до напівдокументального фільму О. Каліновської «Генії міста. Олександр Поль», доручивши прокоментувати окремі епізоди.[29] І тут для нього О. М. Поль такий собі добрий дєдушка Лєнін із незабутніх і до болю милих часів, який «дуже любив свою землю, хотів вивчати її, дуже любив свій народ, тому що він постійно з молодих літ допомагав нужденним, знедоленим, бідним, хворим людям і увійшов в історію не тільки як видатний підприємець, не тільки як видатний інтелектуал, а і людина, якій були небайдужі інтереси, мрії і потреби власного народу» [1 хв. 39 сек.]. Правда, щось нагадує!? А скільки міфів в одному реченні! Ще треба так зуміти.
У наступному сюжеті, прагнучи зробити із О. Поля щирого українця, він демонструє неординарний підхід: «Те, що в ньому оця українська кров була помітною, відчувається ще з дитинства, коли він зацікавився у бабусі, в садибі бабусі, в її будиночку старожитностями і самі дальні, самі темні закутки цієї бабусинівської оселі він дослідив і розшукав перші в своєму житті українські козацькі старожитності» [2 хв. 46 сек.]. Апогеєм же народолюбства Поля у вустах спікера звучать такі слова: «Поль, він був глибоко обізнаний в особливостях флори Придніпров'я, він знав численні трави і не просто знав лікарські рослини, а лікував селян» [10 хв. 41 сек.]. Цікаво, а як же антиселянські норми, які він пропонував до законодавства, а його неписьменні селяни-кріпаки, рабські душі яких він обідрав мов липку під час ганебного звільнення? А як же обдурені криворізькі селяни, землю яких він вигідно продав французьким капіталістам? Amicus Plato, sed magis amica veritas!
Проте найбільш плідним із дипломованих професійних істориків у царині полезнавства став І. Кочергін, котрому випала щаслива нагода усуспільнити та модифікувати ідеї і надбання попередників. За кількістю нагромаджених пропагандистських матеріалів по возвеличуванню й почитанію О. Поля він уже перевершив не лише їх усіх разом узятих, але, напевно, і всіх наступників.
За час продуктивної діяльності історик розвінчував одні легенди і зміцнював інші, писав про генеалогію Полів, про «визначну роль О. М. Поля в економічному та культурному піднесенні Придніпровського краю», про видатного земця, транформованого поміщика, успішного підприємця, колекціонера, благодійника, мецената, мислителя, генія, навіть давав професійну психологічну характеристику.
Його перші публікації, як уривки із майбутньої кандидатської дисертації, з'явилися у 2001 р. У подальшому автор спродукував кільканадцять статей різного формату та інформативності, розміщених у різних виданнях. Окремі друкувалися по кілька разів зі зміненими чи одноманітними назвами. Переважна їхня більшість це лише відредаговані та пристосовані до нового формату видання тексти із дисертації. В цілому ж мені відомі 33 його публікації, виготовлені впродовж 2001 – 2018 рр. Із них вирізняємо дві окремі книги: «Олександр Поль: мрії, справи, спадщина» (2002) та «Олександр Поль. Геній міста на Дніпрі» (2018).[30]
Історіографічну і концептуальну вичерпність здобутків історика репрезентує книга про «мрії» (власне, кандидатська дисертація). Вона складається із десяти розділів, у яких викладено головні складові життєвої сильветки О. Поля, а також із 4-х додатків, із яких найбільш історіографічно цінним є документальний додаток № 4. Друга книга теж складається із 10 розділів і вже додатків для туристів (які будуть ходити і причащатися геніальністю). Обидва видання можна сміливо розглядати відразу разом, позаяк за 16 років автор не спромігся переосмислити факти, поновити текст, доповнивши його новими матеріалами чи ідеями, змінити акценти чи вдосконалити оціночні судження. Тобто перед нами та сама кандидатська дисертація, подещо підточена терпугом. Тому зупинюся переважно на «мріях».
Фрагментацію біографії діяча історик здійснює за устійненим ще до нього сценарієм, але екзальтовані риторичні рефлексії та глорифікаторські зусилля сягають у нього емоційної напруги, перевершуючи попередників. Олександр Поль – це «постать всеросійського масштабу», «сіль землі, кращий представник народу», «знакова постать» із «сузір'я видатних особистостей» з «вродженою делікатністю», геній, який «із молоком матері всотав любов до рідного краю»[31] і т. д.
Нескінченні навіювання про «невпинний поступ Олександра Поля», якими переповнено спродуковані тексти, мають привести наприкінці читання до справедливої думки про геніальність «талановитого і яскравого громадського діяча» із «потужним внутрішнім потенціалом», який «проявив себе служінням на користь суспільства». Мало того, що подібні визначення мають вигляд карикатурної надмірності, вони спонукають вдумливого і підготовленого читача замислитися, що гучні та пустопорожні фрази щось приховують.
Мета історика була скромна, але почесна: підтвердити існуючі міфологеми, претворивши їх на незаперечну наукову істину та історичну правду. Концептуально праця і мислилася як наукове закріплення раніше озвучених чеснот місцевого діяча. Означене засвідчують дисертаційні висновки, у яких здобувач, серед іншого, стверджує, що «діяльність О. М. Поля була причиною тих позитивних змін, які відбулися в усіх сферах життя катеринославського суспільства останньої чверті ХІХ ст. На Придніпров’ї ці впливи відчуваються і зараз».[32] І це, власне, його головна домінанта в оцінюванні О. Поля, яка на епістемологічному рівні назавжди закріпилася у свідомості історика. Хоча насправді це та сама вже згадана перефразована улюблена формула про «воскресил и возродил».
Та для підкріплення цього свого твердження історик ніде документально не демонструє, не доводить причинно-наслідковий зв'язок між «безпрецедентними» діями О. Поля і їхнім «впливом на майбутнє Катеринославської губернії». Про яку діяльність йдеться? Олександр Поль не відкрив першим залізну руду, не збудував жодного металургійного підприємства, не запустив у дію жодної копальні, він не мав інших важелів впливу на такі грандіозні і далекосяжні соціально-економічні зміни, щоб робити подібні заяви.
В теоретичній полезнавчій аксіомі, що завдяки Полю «край ожив, а Катеринослав воскрес», відсутній будь-який зв'язок між конкретними ініціативами чи діями О. М. Поля, його скромною, рядовою громадською та нікчемною підприємницькою діяльністю, з одного боку, а з іншого – із наявністю покладів корисних копалин у регіоні, вигідним географічним положенням Катеринослава, із загальноросійським демографічним вибухом і ростом числа населення, створенням міської каналізації, пуском конки, прокладанням нових вулиць та бруківки, відкриттям трамвайних ліній, будівництвом у губернії залізниць, промислових підприємств тощо. Сам же О. Поль здобуті шляхом шахрайства орендні права на українську землю продав чужинцям і «возрождали и воскрешали край» саме вони, іноземці, експлуатуючи чужу їм територію хижацькими методами.
Насправді Катеринослав нічим не зобов'язаний О. Полю, а тим паче залізницею і мостом. Для таких гучних заяв і висновків немає жодних доказових документальних підстав. О. Поль не розробляв і не мав власних технічних планів будівництва залізниці і мосту, не їздив особисто від себе у міністества затверджувати їх, не вкладав кошти у будівництво цих об'єктів, не керував ним. Він був лише одним із членів двох делегацій, які губернське земство, дворянське зібрання і міська дума відправляли в уряд з клопотаннями. Він ніколи не очолював ці делегації. Зрештою по завершенні будівництва залізниці і мосту усіх, хто був хоч якось причетний до реалізації проєктів, нагородили: кого високими орденами і посадами, кого позачерговими чинами, когось званням «потомственного почетного гражданина», а Г. Алєксєєва і О. Поля зробили почесними громадянами Катеринослава, а відтак О. Поль і тут не був першим. Насправді першим почесним громадянином міста на Дніпрі був губернатор Катеринославської губернії у 1865 – 1870 рр. В. Д. Дунін-Борковський. Той самий, якому так допікали своїми набридливими зверненнями Марія та Олександр Полі, і який дав останньому вкрай негативну характеристику.
І все ж І. Кочергін має певні пріоритети у полезнавстві. Саме він перший здогадався зазирнути у довідник В. Модзалевського і побачити, що Ганна Полетика не була онукою Павла Полуботка, а у шостому поколінні нащадком його сестри Тетяни. Так йому випала щаслива нагода, зробивши геніальне відкриття, «вперше в історії скласти родовідне дерево Поля».[33]
Піддавшися на провокацію Д. Яворницького про «бабусю з горища», автор вирішив створити власну «версію, схожу на правду». На його глибоке переконання, це могли бути виключно прикомірки Варвари Манджос із Полтавщини.[34] Не міг він також оминути і теми піквіків, яку вже озвучили його наставники.
Не просто значну, а дуже велику увагу приділив історик Полю як земському гласному, сформувавши і закріпивши власну міфологему про Поля як «провідного земського діяча, голос народу в земстві». Власне, в цьому теж його модифікаційний пріоритет порівняно з попередниками, які мало чи дуже мало писали про означений аспект діяльності «генія». Це наріжний камінь, на якому тримаються усі його глорифікаторські зусилля. Розділ, який присвячено земській темі, найбільший за обсягом. Історик сумлінно, ретельно і детально переказав взяті із опублікованої управами звітності стенограми із виступами О. Поля, називаючи його «одним з самих активних, ініціативних та дієвих членів Катеринославського губернського земського зібрання», «корифеєм Катеринославського земства». Щоправда, у більшості сюжетів він не демонструє і не простежує зв'язку між популістськими заявами О. Поля і реально виконаною справою.
І цей міф легко спростовується доконаними фактами. Впродовж служби у земстві О. Поль жодного разу не взяв на себе відповідальності зайняти керівну посаду, позаяк не був цілісною, самодостатньою особистістю, не володів стратегією і тактикою керівника, державного діяча (як, наприклад, новомосковські поміщики Г. Алєксєєв та М. Родзянко). Він цього уникав, бо панічно боявся відповідальності, відмовлявся від високих посад, позаяк перебуваючи на них потрібно було приймати рішення і, знову ж, нести за них відповідальність. До того ж часто просто ігнорував засідання як чергові, так і позачергові. А від участі у роботі повітового земства, коли воно йому стало непотрібним, просто самоусунувся.
Поль не був винятковим гласним, він був лише одним із багатьох. Його участь у земській роботі не була ні особливою, ні унікальною. Нікого з гласних він не перевершив, нікого не «заряджав екстраординарністю», хіба що дивував ексцентричністю. Навіть його брати Петро та Михайло служили земству нічим не згірш за нього і в тих самих роках. Таких гласних, як він, були сотні у восьми повітах Катеринославської губернії. І навіть кращих, які зробили набагато більше справ, причому реальних, а не одними промовами. А крикунів і популістів там теж вистачало. І, зрештою, коли земство щось йому доручало і він робив, то це був його прямий службовий обов'язок як обраного депутата/гласного, а не унікальна милість чи заслуга.
Дослідник свідомо уникає говорити про прикрі події, які йому відомі. Щоб не мати клопоту з незручними фактами, він ретельно їх профільтровує або просто замовчує. Наприклад, дуже обережно сказано про боротьбу О. Поля за моральність учениць Маріїнської гімназії. А як саме він боровся? Також нічого немає про батька, який мав певні психічні особливості і був розпусним гаремником, убитим селянами; про несповна розуму навіжену сестру Марію, яка підняла сімейний скандал на всю Російську імперію, зруйнувавши власну родину; про здирницьке звільнення власних селян, про шахрайство із криворізькими поміщиками, а потім селянами.
Історик так і не відповів на сакраментальні запитання: куди поділися 1 250 000 франків і акції на таку саму суму, отримані у 1881 р. і звідки взявся вже у 1889 р. борг у 700 тисяч рублів сріблом? Які ще кістяки в полезнавчій шафі ховаються за цією темною справою? Поза дослідницькою увагою залишилися причини конфлікту з М. Романовським; чому і за що виступив проти Поля криворізький священик; справу з С. Володіним подано в загальних рисах, причому шахраєм і злим демоном зображено саме Володіна, який захищав права та інтереси обдурених селян. Така методика називається крутійством і маніпулюванням. Свого часу пізньоримський інтелектуал Амміан Марцелін із цього приводу висловився афористично: «Історик, який замовчує події, чинить не менший злочин аніж той, який їх вигадує». А історику з кількома дипломами варто було б це знати.
Незважаючи на видимий документалізм, автору не вдалося уникнути фактичних неточностей. Він, зокрема, зазначив, що О. Поль був «першим почесним громадянином м. Катеринослава»,[35] що той двічі «відкривав» криворізьку руду: у 1866 р. в Орлиній Ущелині, а потім у 1872 р. десь на Саксагані. При цьому, пишучи що не Поль першим знайшов рудні поклади, постійно вживає слова «відкрив», «відкривач» тощо. Він також озвучив нісенітницю про пам'ятник за життя. Тоді ж треба було пояснити і документально підтвердити за що хотіли ставити пам'ятник злісному банкруту? Історик послідовно наполегливо стверджує, що поховали О. Поля 28 липня, а про похоронні події неділі 29 липня якось зовсім не згадує.[36]І чому Катеринослав, який поспіль ридав у день похорону, «зрозумівши, кого він втратив», так швидко забув де могила О. Поля (у центрі міста!). Продовжуючи логічний ланцюг наведених авторських аргументів і фактів, вона ж мала б стати центром поклоніння.
Виходячи з аналізу праць цього дослідника, залишається відкритим питання і про національну ідентичність та самоідентифікацію О. Поля. Так ким же він був: німцем, русским, малоросом чи українцем? Уникаючи слова «малоросс» (якось незручно сьогодні та ще й для генія, та ще й для оберігача національної пам'яті), у дисертації він пише про українця, у 2006 р. на Московщині представляє його російським німцем,[37] а у 2017 р. – палким українським патріотом.[38]
Шкода, що очевидні факти та явища чомусь не стали досліднику підставою для поглибленої аналітичної рефлексії, тому щоб перевершити «людину-легенду», якої виявилося замало, дійшло до «генія міста». І нам, тут зрештою, йдеться навіть не про предмет дослідження, а про методологію: якщо вчений-історик зорієнтований на об'єктивність, то він опановує/опанує будь-яку наукову проблему. Розвінчавши легенди попередників про дідів (Полуботка та кардинала), дослідник бере і витворює сумнівне оціночне судження про генія міста. А в чому геніальність генія? Ми не знайшли у книзі, яку так і названо «Геній міста», фактів про геніальність, а тому залишаємо питання відкритим для відповіді.
Класичним епігоном уже відомих текстів є канд. іст. наук Т. Ніколаєва, яка у 2011 р. підготувала біографічний нарис про О. Поля.[39] Її матеріал компілятивний, до того ж виконаний дуже недбало. Наприклад, науковиця у власний текст запозичує дослівно, без лапок, абзац із книги І. Кочергіна: «Серед «піквіків» панували ліберальні погляди і просвітницькі ідеї. Незважаючи на досить молодий вік, О. М. Поль вже мав усталені погляди на життя і не міг беззастережно сприйняти всі ідеї «піквіків», хоча багатьом з них (наприклад, ідеї створення шкіл, бібліотек та музеїв) співчував і підтримував». Але посилання робить на статтю Г. Швидько, де цієї фрази немає.[40] Мають місце також і фальшиві посилання на архівні матеріали.
Фахівчиня повторила і «науково» закріпила всі головні міфологеми попередників: про «найактивнішого члена» селянського комітету та присутствія (із останнього він утік); про видатного земця (насправді посереднього); про золоту медаль за роботу в редакційній комісії (насправді срібну); що у 1860 р. до нього особисто звертався цар (класичний фейк); Поль називав себе українцем (насправді «малороссом», а була ж уже дворянка Лариса Косач, яка себе українкою звала); визначного діяча промисловості та яскравого представника промислової буржуазії (який насправді не створив жодного промислового підприємства); що «він оживив край і воскресив Катеринослав» (ну а як же без цього!). А також і інші «архетипи». Зокрема у сюжеті про колекцію вона навіть виправляє Яворницького, гадаючи, що той не знав національну грошову одиницю Британії: його 200 тисяч срібних доларів замінює на свої 200 тисяч фунтів стерлінгів[41] (насправді все це теж фейк). І колекція не стала основою музею, як твердить науковиця, її жалюгідні рештки опинилися там аж у 1912 р. завдяки пожертві вдови, а не самого Поля, котрий ніколи не мав намірів дарувати її місту.
Ще більш інтригуючий контекст має висновок про те, що «діяльність О. Поля співзвучна нашому часу і варта наслідування».[42] І ось тут вона має рацію. Так, Поль дійсно герой нашого часу, саме наш час і покликав його до наративів та на міські майдани. Навіть не знаючи про те, що був такий собі Поль, його активно наслідують сучасні «шановані» прихватизатори, рейдери, земельні шахраї, дерибанщики, продажні лобісти, розкрадачі бюджетних коштів, злочинці при владі.
У 2018 р. з'явилася стаття канд. іст. наук С. Прокопенка, у якій автор вже від самого початку констатував мов висновок, що «Олександр Поль відіграв значну роль у розвитку освіти на Катеринославщині».[43] Дослідником перелічено посади Поля як члена губернської училищної ради (а він там був не один), попечителя Реального училища та члена опікунської ради Маріїнської гімназії, а також взято два окремі загальні фрагменти із його виступів. Виділені епізоди нібито безпосередньої діяльності Поля не знаходять підтвердження в публікаціях, на які посилається автор. У кращому разі прізвище Поля є в обоймі. Зрештою, в чому ж була ця «значна роль», так і не дав відповіді.
Відбираючи потрібні факти, історик констатує, що «в 1876 р. О. М. Поль, як гласний губернського земства, ініціював від імені опікунської ради виділення земськими зборами на завершення будівництва безвідсоткової позики на 10 років у сумі 8 тис. крб. У 1878 р., як зазначала багатолітня начальниця гімназії О. Я. Риндовська (Чернова), «завдяки енергійному і гарячому клопотанню члена опікунської ради О. М. Поля» губернські збори взагалі скасували цей борг».[44] Тут він явно суперечить іншому досліднику, І. Кочергіну, який писав протилежне: «О. М. Поль подав клопотання губернському земству про виплату боргу в розмірі 8000 крб., які гімназія завинила земству, і домігся позитивного вирішення цього питання».[45] І обидва покликаються на одне джерело,[46] і обидва не знайшли жодного факту пожертвувань від Поля на її користь.
Загальновідомо, що у фонд Маріїнської гімназії офірували значні суми Г. П. Алєксєєв, М. С. Кох, І. М. Дурново, М. Д. Мізко, Є. Г. Мізко, – по 2 та 3 тисячі рублів. На губернську чоловічу гімназію давали кошти її попечителі М. М. Котляревський (6 000 руб.), Г. П. Алєксєєв (9 452 руб.), Г. А. Байдак (3 150 руб. ), В. С. Коростовцев (2 860 руб.) та ін. А де ж мільйони О. Поля? А де ж найщедріший піклувальник, меценат? Подібних сум він ніколи ні на що не жертвував.
У дійсності до справи освіти Олександр Поль ставився дуже кепсько. Почнімо з того, що у високоосвіченого культурного дворянина у маєтку не було жодного письменного селянина, геть чисто всі були неграмотні. А ось поміщик Олександрівського повіту Д. Гнєдін відкрив у своєму селі початкову школу для селян ще задовго до скасування кріпаччини.[47]Не краще було і на громадській ниві. Для прикладу. Обраний до згаданої С. Прокопенком губернської училищної ради на перше триріччя 1866 – 1869 рр. О. Поль був бездіяльним, в чому згодом зізнавався сам.
На ниві народної освіти О. Поль залишався консервативним шовіністом. Означене засвідчують наявні в документах і навіть наведені в окремих дослідженнях факти. Зокрема виступив проти створення мережі фельдшерських та ремісничих професійно-технічних шкіл, як і проти відкриття жіночої гімназії у Верхньодніпровську, яка на його думку, не мала б жодної користі для суспільства. Зате саме він запропонував вигнати із Маріїнської гімназії єврейок, які, як твердив О. Поль, «дурно влияют на учениц-христианок». Ось так насправді він піклувався і дбав про народну освіту.
Для восьмого тому «Енциклопедії історії України» у 2011 р. досить об’ємну статтю про О. М. Поля виготовив канд. іст. наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України заступник головного редактора «Українського історичного журналу» О. М. Донік.[48] Здавалося б вже де-де, а в цитаделі історичної науки міфи та фейки не пройдуть. Та нажаль, на жаль, жаль…. Взявши за основу таке ненадійне джерело як популярно-пропагандистську книжку журналіста В. Платонова (про яку детальніше буду говорити далі), а також використавши статті Яворницького, Синявського, Вертоградова та Романченко, автор вважає О. Поля «значним» громадським та культурним діячем, науковцем, підприємцем, археологом, колекціонером. Як і її джерела, енциклопедична стаття старшого наукового співробітника містить низку фактичних помилок та оціночних неточностей. Зокрема: село Мала Олександрівка, де нібито народився О. Поль, сьогодні називається Полівське, а не Малоолександрівка, – це зовсім інше село, яке до того ж знаходилося не у Верхньодніпровському, а у Криничанському районі; відзначений за участь у роботі селянських комісій і комітетів не золотою, а срібною медаллю; вдова О. Поля передала рештки колекції до музею не у 1905 р., а в 1912 р., і не «виконуючи його волю», а подарувала сама особисто – такої волі від О. Поля не було, він хотів продати збірку. Автор вперше згадав факт дарування Полю статусу «довічного гласного». Звідки він це взяв? Такої норми не було в положеннях про земство. О. М. Полю безпідставно приписується «перетворення Катеринославщини на провідний центр гірничодобувної та металургійної промисловості» (і як він це зробив?), що той у 1866 р. відкрив у балці Дубовій поклади залізної руди, що завдяки «неодноразовим клопотанням Поля перед урядом було отримано дозвіл на спорудження Криворізької (Катерининської) залізниці» (!) тощо. Сміливим, хоча й сумнівним є твердження, що полівська колекція артефактів Запорозької Січі перевершила колекцію В. Тарновського. Я б так не сказав. Та й збірка останнього присвячувалася раритетам Гетьманщини, а не Запорожжя – а як відомо це різні регіони України. Також у списку джерел міститься якесь підозріле посилання на анонімну архівну справу.
Відтак виникає питання: а чи варто довірятися іншим дописам цього видання? Щоправда, статті про О. Поля містять й інші сучасні енциклопедії та довідники. Але вони настільки примітивні, виготовлені сумнівними продуцентами, що не варті окремої уваги навіть як побічний продукт полезнавства. На матеріал О. Доніка ми звернули увагу лише з огляду на фірму, під егідою якої він репрезентований.
Крім означеного фундаментального доробку когорти дипломованих істориків, хочу також згадати і статті доктора філософії А. Фоменка з нехитрою назвою «Скарби степового Колумба»[49] та доктора фізики В. Шендеровського з такою самою оригінальною назвою «Степовий Колумб».[50] Інтелектуальна парадигма, як модель пояснення явищ і подій минулого, у виготовленій ними науковій продукції зовсім не демонструє своєї продуктивності. А стаття В. Шендеровського (без жодного посилання!) є зразком того, як не треба писати. До того ж подібні історіописання, на тлі обговорення сутнісних методологій і філософських проблем історичного пізнання, мають примітивний вигляд, а кидаючи місток до національного самоусвідомлення та самоідентифікації, породжують почуття вторинності і меншовартості.
Обидва короткі нариси теж містять багато міфів, помилок та неточностей. Але їхнім головним лейтмотивом є навіювання думки, що Поль є «першовідкривачем залізорудних родовищ Криворіжжя»,[51]або, дещо обережніше: «криворізьку руду О. М. Полю довелося відкривати заново».[52]Те, що Поль – відкривач покладів корисних копалин Криворіжжя і, головне,– покладів залізних руд, є максимою полезнавства. І хоча цю нісенітницю давно спростовано, адептів годі вгомонити.
Окрім щойно названих «провідних полезнавців», не можу не згадати про збірникові, газетні та електронні публікації дуже різних науковців та краєзнавців. Кілька разів у Кривому Розі проводилися громадські заходи, під час яких обговорювалися і факти із біографії О. Поля. Зокрема, у 2018 р. міська науково-практична краєзнавча конференція «Криворіжжя – славетний гірничий край», а також у 2020 р. громадські читання «О. М. Поль і розвиток гірничої промисловості у Криворізькому басейні». Вислідом діяльності місцевих фахівців стали збірники наукових праць, у яких навіть публікувалися «науковці» із дев’ятого класу середньої школи.
Серед криворізьких полезнавців єдиним автором, який, не будучи професійним дипломованим істориком, підійшов до вивчення і дослідження діяльності О. Поля з високою мірою професійності і відповідальності, є О. М. Петров. Незважаючи на своєрідний історіографічний стиль, його книга «Источники – чистые родники» вигідно вирізняється на тлі побілянаукової глорифікації, лакування та пустопорожньої компліментарщини, позаяк автор пише притомні речі.[53] Зокрема, у другому розділі О. Петров подав як передмову до публікації дослідження-звіту Л. Штріппельмана детальний, виконаний професійно та методично правильно аналіз подій, пов'язаних з історією відкриттів та із дослідженням криворізьких корисних копалин. На цьому тлі він переконливо і аргументовано розвінчує існуючі легенди і міфи про нібито безкорисне народолюбне відкриття і дарування рідному краю корисних копалин Олександром Полем. Його дуже слушні аргументи вагомі, достовірні і переконливі. Як висновок, дослідник констатує: «На самом же деле А. Полю никогда не принадлежала и не будет принадлежать пальма первенства в отношении открытия железных руд».[54]
Крім власне біографії О. Поля, пострадянськими дослідниками вперше актуалізовано також інтерес до меморіальних місць, пов'язаних із ним. Найбільше їхньої уваги, звісно, прикуто до пошуку могили. І тут з’ясовується, що той був настільки маловідомою та забутою особою, що вже ніхто не може точно вказати не лише на місце його поховання у центрі міста, але й на міський будинок у Катеринославі, який то знаходять, то знову гублять. Означене стосується і садибного поміщицькогомаєтку у с. Полівському (Малій Олександрівіці). Останні обстеження й інформація О. Харлана[55] переконують, що від автентичного дому лишилися лише «коробка» та портик, а решту побудовано наприкінці ХІХ ст., а отже, не Полями, а останнім власником тамтешньої землі – купцем О. Малим.
Про Олександра Миколайовича надзвичайно багато і аматорських публікацій: збірникових, газетних, електронних; заміток різних непогрішимих краєзнавців. Проте у своїй переважній більшості вони вторинні, компілятивні, містять відвертий плагіат, виготовлені наукоподібно, лише розтиражовують пропагандистські міфологеми і не містять новизни, не мають самостійного, дослідницького характеру, не додаючи нових фактів чи хоча б тверезих оцінок ні в судженнях, ні в переосмиленні сказаного і написаного.
І у цьому специфічному дискурсі головним тиражувальником та постачальником міфологембула і є пострадянська журналістика. Тому кілька слів про неї і насамперед про цілу книжку журналіста В. Платонова «Человек-легенда Александр Поль».[56] Вперше автор заговорив про нього у 1997 р. і до 2014 р. опубліковав 5 матеріалів. Названа книга має еклектичний характер і складається із семи основних розділів, присвячених виключно життю та діяльності головного героя, а також зі вступу та декількох додатків різного характеру, змісту і якості. Серед них є інтерв'ю, статті інших авторів, некрологи, нарис В. Гіляровського, кільканадцять листів, три дописи самого О. Поля тощо.
До чеснот та незаперечних заслуг автора, поза сумнівами, належить віднайдення в архівах та публікація матеріалів з історії родини Полів. Саме він вперше оприлюднив (принаймі як ілюстрацію) і увів до наукового обігу такі документи як справу про дворянство роду Полів, листи представників родини Полів та ін. Книга насичена (навіть перенасичена) джерельно-ілюстративним матеріалом, що частково чи повністю подається у вигляді уривків та додатків. Незважаючи на хаотичність подач, це великий плюс означеної праці. Видання також рясно і щедро ілюстровано відомими та унікальними світлинами, але відбитками дуже поганої якості.[57]
Концептуально для В. Платонова Олександр Поль – легендарна особистість. Про генія він ще не наважився (чи не здогадався) написати. Урочисто-піднесена емоційна риторика супроводжує читача від першої до останньої сторінки. Означене засвідчують гіперболізовані сенсаційністю оціночні судження на кшталт «великий подвижник, предприниматель, правозащитник, меценат, знаменитый коллекционер», постать планетарного масштабу.[58]
В цілому виклад біографії діяча у В. Платонова відповідає канонам, започаткованим Д. Яворницьким, А. Синявським та І. Вертоградовим. Можливо саме тому йому не вдалося уникнути і помилок, які не лише щедро запозичує від попередників, але і творить сам. При цьому місцями журналіст не забуває піддавати критиці Яворницького за перебільшення та явні вигадки, а також якихось анонімних «популяризаторов», які їх розтиражували.[59] На жаль, і сама книга Платонова містить інформацію, яка не відповідає дійсності або є відвертою вигадкою.
Наприклад, щоб зробити смерть О. Поля більш природною, автор (без посилання на джерело) пише, що від 1889 р. той став страждати болями біля серця;[60] звіт про роботу земства він датує 1856 роком, а земства відкрито щойно 1866 р., і там же Петра Ананійовича Струкова називає Даниловичем;[61] музею присвоєно ім'я О. М. Поля не у 1905 р., а в 1902 р.;[62] не англійці пропонували купити колекцію, а (згідно з інформацією Яворницького) це Поль запропонував придбати її.[63] Автор також безпідставно і безапеляційно приписує Олександру Миколайовичу побудову Катерининської залізниці і мосту через Дніпро, на які той нібито навіть давав власні кошти.[64] Без жодних доказів журналіст твердить, що «Александр Поль своей деятельностью заложил основы Брянского, Гданцевского, Каменского и других чугунолитейных, сталеплавильних, рельсопрокатних, трубопрокатних заводов империи» (!), що він «соединил железной дорогой руду Криворожья и уголь Донбасса».[65] Годі й говорити, що все це фейки.
Не забувся В. Платонов детально розповісти і про легендарну «бабушку Варю», яка так обожнювала козацтво, що і Сашу «пристрастила к истории Запорожской Сечи».[66]А была ли бабушка!? Журналіст також намагається зблизити Олександра із Т. Шевченком, але робить це обережніше, аніж В. Заремба.[67] Не знаючи чим його герой займався впродовж 1854 – 1858 рр., автор дає волю літературній фантазії.[68]Зокрема, стверджує, що Олександр у 1854 р. «стал главой большого семейства», а сам же Поль нібито говорив друзям, що, скінчивши університет, взяв до рук паличку та й гайда бродити степами.
Твердження, що вже у квітні 1860 р. Олександр Поль «высочайше отмечен золотой меделью за личный вклад в подготовку и проведение крестьянской реформы 1861 г.»,[69] містить хронологічне зміщення і не відповідає положенню про цю медаль. О. Поля, як члена губернського комітету, могли нагородити лише срібною. До золотої він не доріс чином і, головне, посадою. Зрештою, відсутній документ, який би підтвердив факт такого нагородження.Суперечить історичній достовірності і твердження, що О. Поль «1 ноября 1860 г. был лично принят императором Александром ІІ как депутат от Екатеринославской губернии».[70] З якого дива? Я б так не наважився сказати.
У книзі є також кілька пікантних моментів. Наприклад: «Поразительно, какой доверчивый у нас народ, – говорить В. Платонов з приводу протестації С. Володіна, якого демонізує. – Сколько раз его грабили, обманывали, дурили, но никто выводов не делал. Появлялись новые аферисты…».[71]І ці сакраментальні слова якнайкраще підходять саме для характеристики угод О. Поля із селянами Кривого Рогу. Неоднозначно сприймається і авторський висновок про те, що сучасний Кривий Ріг (як відомо, зона екологічної катастрофи) – це найкращий пам'ятник Олександру Полю.[72]
Книга В. Платонова концептуально замислена і виконана як суцільний панегірик «людині-легенді», тому пересипана гіперболізованими епітетами найвищого рівня оцінювання і, звичайно, нічого спільного з об'єктивним, незалежним історичним дослідженням не має. Проте вперше опубліковані документи, тривалий час забезпечуватимуть їй читацьку увагу. Хоча змістовно цей досить об'ємний нарис є зразком того, як титанічні зусилля приносять нікчемні плоди.
Активною популяризаторкою різних міфів про О. М. Поля та його рід, під виглядом «версій, схожих на правду», є також журналістка і краєзнавиця Г. Солдатенко (Семенча). Її карколомні припущення та «генеалогічні мозаїки» друкувалися у різних виданнях чи виходили окремими книгами. Мені відомо вісім із них.[73] За браком у текстах елементарної науковості, аналізувати їх не будемо. Але зазначимо, що вже якщо авторка поставила за мету поріднити когось із кимось, то жодні історичні чи логічні перешкоди не зможуть завадити реалізації такого доброго наміру. При цьому газетярка, «не претендуючи на науковість», все ж «дає поштовх до подальших наукових пошуків» вже науковцями. У неї і не таке можливо.
Журналіст, мистецтвознавець і геолог С. Бушак у 2012 р. підготував про Олександра Поля ювілейний нарис.[74] На відміну від В. Платонова та Г. Солдатенко, він пише набагато стриманіше, без зашкалюючої емоційної риторики. Праця містить посилання на джерела і розлогі цитати із документів. Автор намагається не повторювати відвертих вигадок та нісенітниць авторитетних краєзнавців. І, напевно, іронізуючи із місцевих екзальтованих науковців та науковиць, зазначає: «Беручи до уваги унікальні заслуги Олександра Поля перед рідним краєм, деякі дослідники вважають, що історію Катеринославщини можна поділити на періоди до Поля і після нього».[75] Однак, користуючися їхньою продукцією, автору не вдалося досягти цілковитої об’єктивності і не наробити похибок.
Немає жодного документа, який би стверджував, що «Олександр Миколайович пишався козацьким походженням своїх предків, приналежністю до роду Полуботків». Також сам О. Поль ніде не стверджував, що він, «починаючи з 1866-го, впродовж кількох років проводив детальне геологічне і геоморфологічне дослідження корисних копалин Криворізького регіону». Не відповідає дійсності й запевнення, що «свою багатющу колекцію О. М. Поль передав Катеринославському музею». Село Миронівка, «де протягом 1870-х років видобували графіт високої якості», знаходилося не в Олександрівському, а в Олександрійському повіті Херсонської губернії. Іван Поль не отримав«за службу земельну ділянку площею 819 гектарів (750 десятин) на березі річки Мокра Сура на Катеринославщині», а купив 733 дес. на Житловій Саксагані. Рідної сестри Лідії в Олександра не було, а була зведена сестра Леоніда Малама, яку по-домашньому називали Ліда.[76]
Нездоровий ажіотаж журналістів особливо посилювався у ювілейні роковини, коли увесь міський інтелектуальний простір зсихався до Поля. При цьому, які тільки видання не друкували передовиці про патріота Придніпров’я та України. Серед них «За агломерат», «Рятувальник», «Событие», «Недвижимость в движении», «Хобі», «Металлург», «Бизнес-гильдия». Навіть «Комуніст Кривбасу», забувши безсмертні настанови класиків марксизму, вшановував «помещика и капиталиста».
Одноманітність та однотипність насичених сенсаціями текстів підсилює незліченна кількість публікацій зі словом Колумб. Автори ніби змагаються один з поперед одного, повторюючи мов той заспів: Колумб (Александрова, Забродько, Кочергін, Мороз), рудний Колумб (Бухтіяров), залізорудний Колумб (Савельєв), Колумб залізорудного Кривбасу (Варгатюк), Колумб маленької Америки (Забродько), Колумб Придніпров'я (Бурейко, Мороз, Орлов, Орлова), Колумб нашого краю (Шаповал), малоросійський Колумб (Шевадзуцький), новоросійський Колумб (Бурлаков, Ляліна, Скрицький, Платонов, Шаповал), український Колумб (Шаповал), степовий Колумб (Аліванцева, Біловицька, Бурлаков, Гамоля, Довгаль, Заремба, Івашкевич, Кавун, Кононенко, Куленко, Лазебник, Орлов, Положій, Рижков, Терентьєва, Фоменко, Шахваладян), Колумб дикого степу (Нечипоренко) тощо.[77]
І вже у сенсаційних заголовках звучать відверта гіперболізація та обожнювання: «Жизнь начинается с Поля» (Гамольський), «Он оживил губернию» (Прудченко), «И послал нам бог Поля» (Данілов), «Постать велетенського масштабу» (Воронова), «Пророк нашої Вітчизни» (Савельєв), «Человек, ожививший край» (Старостін), «Человек, изменивший Днепропетровск» (Кувшинова), «Видатний син України» (Титов), «Ім’я його пребуде вічним» (Воронова), «Титан железного края» (Мельник), «Батько гірничого краю» (Байдужий), «Заклинач аспідів» (Довгаль), «Людина століття» тощо.[78]
Засоби технічного прогресу ХХІ сторіччя, котрі дозволяють оперативно доводити інформацію у найширші народні маси, дають аматорам від науки невичерпні можливості. Для прикладу. Така собі Світлана Скорик, яка називає себе ще й «председателем земного шара» (!),[79] розмістила в Інтернеті електронний нарис, як нове слово у науці: «Александр Поль: подвижник из Екатеринослава». Навіть неозброєним оком виразно помітний відвертий плагіат, щедро запозичений із книг Платонова та Кочергіна. Та це зовсім не бентежить «председателя земного шара», вона такими дрібницями аніскілечки не переймається, позаяк робить «святу справу» для «святого чоловіка».
Інтернетом гуляють жахливі заголовки на кшталт «Крестный отец криворожской мафии», «История олигархов: отец Кривбасса Александр Поль» тощо. А запропоновані вже в текстах постулати у більшості не відповідають історичній правді. Опуси означеного штибу потрібно читати обережно, щоб не отруїтися історією.
Таким чином, титанічними зусиллями пострадянських істориків, журналістів та добровольців-пропагандистів методикою глорифікації, міфологізації та забронзовування із О. М. Поля виплекано ідеальний образ визволителя селян, геніального гласного, підприємця-новатора, безкорисливого жертводавця, народолюбця, піклувальника про робітників і селян. Причому самі автори повірили, що Поль і був таким, яким вони його намалювали. Але якщо відкинути сентименти та ресинтименти емоційних писателів, то легенди про генія усіх часів і народів легко розбиваються об скелю доконаних і задокументованих історичних фактів. Все, що легко будується, легко й руйнується.
Замість епілогу. Отже, головні історіографічні міфологеми про О. М. Поля, які міцно устійнилися в наративах, зводяться до того, що є він: відкривачем покладів корисних копалин Криворіжжя і, головне, – покладів залізних руд; видатним діячем селянської реформи 1861 р.; реформатором широких демократичних поглядів; активним «піквіком», який належав до «поміркованого крила» клубу дивакуватих бібліофілів; народолюбним поміщиком та успішним землевласником, який перетворив власну економію у зразкове господарство; провідним і впливовим земським діячем усієї Катеринославщини; народолюбцем, голосом народу у земстві; визначним, невтомним і успішним підприємцем; будівничим залізниці та мосту через Дніпро; першим і головним почесним громадянином Катеринослава, котрий із властивою йому ефективністю зробив Придніпров’я таким, яке воно є сьогодні; рідкісним благодійником, меценатом та філантропом; невтомним піклувальником про освіту та охорону здоров'я, які завдяки йому з'явилися і розвинулися у нашому краї; видатним істориком, археологом, мислителем та інтелектуалом; унікальним збирачем старожитностей, колекція якого стала міським музеєм; харизматичним пасіонарним діячем величезного масштабу, завдяки якому Криворіжжя перетворилося в індустріальне серце України; геніальним українцем, патріотом, найвидатнішим достойником Придніпров'я і всієї України![80]
О. М. Поль ніколи не був українським патріотом, вже хоча б тому, що продав запорозький степовий скарб «на расхищение и эксплуатацию» чужинцям, які жодного права на багатства української природи не мали. Сам же він особисто, не переймаючись якоюсь там Україною, висловлював сподіванку і глибоке переконання, що його діяльність у краї і «громадные рудне богатства Екатеринославской губернии скоро будут призваны к жизни, и она сделается этим еще более достойною своего назначения – быть живым памятником славы Августейшей Государыни».[81] Тобто зовсім не України чи Запорожжя, а Катерини Другої!
Ніяких, навіть елементарних, проявів українства у О. Поля не було. Як член навчальних рад, він жодного разу не виступив за навчання українських дітей українською мовою, як гласний не запропонував запровадити, хоча б факультативно, вивчення селянськими дітьми у найбільш українському Верхньодніпровському повіті рідної їм мови, а не слухати від вчителів про огидні московські «риги» та «гумна». Чи став він на захист української мови, яку мов злочинницю у 1863 р. і 1876 р. забороняв наш лютий ворог?
Нам не відомо жодного факту, щоб О. Поль хоча б раз пожертвував на друк хоча б однієї української книжки, хоч на одне видання «Кобзаря», яких впродовж 1867 – 1888 рр. було вісім, здійснених на пожертви приватних осіб. Якого українського письменника чи митця він підтримав? Заклик до збору коштів на пам'ятник Котляревському у Полтаві пролунав ще у 1881 р. за його життя, коли французи дали йому мільйони франків, але такого жертводавця не було. Не кажучи вже про більше.
Рід Полів прибалтійського походження, за офіційною версією – німецького, але, можливо, що просто німецькомовного. В дореволюційній історіографії він виключно «истинно русский человек, с простыми русскими речами», «солнце русской земли». А нині для Росії – він діяч «русского мира», «русской культуры» в Україні. Сам Поль ніколи себе не називав українцем, хіба що один раз малоросом, як couleur locale (і то за спогадами). Але малорос і українець – це зовсім різні самоідентифікації, і, як нещодавно з'ясувалося, ворожі одна одній.
Його німецькість ну ніяк не вдається приховати: першу статтю В. Лазебник опубліковано у збірнику «Вопросы германской истории»,[82] вшанування Поля у 1997 р. відбулося в українсько-німецькому центрі, його біографія, подана І. Кочергіним, прикрасила збірник «Немцы России». Д. Дорошенко без жодних сентиментів зазначав, що катеринославський «музей запорожської старовини названий іменем німця Поля».[83]Задокументовані факти засвідчують, що за ментальністю Поль був типовим німцем, а за ідеологією монархістом і великодержавним шовіністом.
Із прикрістю доводиться константувати, що інформаційний простір навколо О. Поля перенасичений примітивними, компліментарними, необ'єктивними опусами без нового документального наповнення, славослівними панегіричними книгами і статтями, метою яких є виключно уславлення «генія», а не історична правда. У більшості виготовлених матеріалів, з претензією на науковість, порушено елементарні основи історичного дослідження: принципи історизму, об'єктивності, системності наукового аналізу, ретельної герменевтики та компаративістики джерельної бази. Травматичне полезнавство спонукає до ще більш невеселих роздумів і щодо перспектив національної історичної науки, і щодо пізнання минулих подій та внутрішнього світу людей тих епох, що пішли за горизонт.[84] Як відповідь, чомусь виринають думки про історичний агностицизм, безсилля відновити справжню реальність, замість якої постають міфи та відверті фальсифікати-симулякри.
[1] Романченко Г. Н. Александр Николаевич Поль. С. 201 – 210. [2] Романченко Г. Н. Александр Николаевич Поль, с. 209. [3] Романченко Г. Н. Александр Николаевич Поль, с. 201–210. [4] Горная энциклопедия. – М., 1989. – Т. 4. – С. 192. [5] Українська радянська енциклопедія. Т. XI. – К., 1963. – С. 364. [6] Украинская советская энциклопедия. Т. VІІІ. – К., 1982. – С. 402. [7] Енциклопедія українознавства. – Т. 6. – Париж-Нью – Йорк, 1970.– С. 2230. [8] Радянська енциклопедія історії України. – К., 1971. – Т. 3. – С. 422 – 423. [9] Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область.– К., 1969. – С. 286, 287. [10] Патріот Придніпров’я та України, с. 15 – 75. [11] Завгородній О. С. Вшануймо Поля // Прапор. – 1972. – № 5. – С. 101 – 102. Він же. Колумб Придніпров’я // Прапор юності.– 1973.– 6 січня.- № 3. – С. 3. [12] Пименов В. Краєзнавець, дослідник. Гортаючи календар // Днепр вечерний. – 1972. – 12 серпня. – № 188. – С. 2. [13] Ципушкін Є. Піонер промислового розвитку Кривбасу // Пам’ятники України.– 1973.– № 4.– С. 40–41. Стаття містить також матеріал, відверто запозичений у О. Завгороднього. [14] Шаповал І. Колумб Придніпров’я // Зоря.– 1982. – 7 серп. № 149. – С. 4. Він же. Колумб нашого краю // Пам’ятники України.– 1983.– № 2.– С. 53–54. Він же. Український Колумб // Донбас. – 1983. – № 4. – С. 108 – 112. [15] Заремба В. І. Скарб Дикого степу. Повість.– К.: Молодь, 1984. – 152 с. [16] Нечипоренко М. Цей загадковий Поль // Голос України. – 11 вересня 2002. – С. 8 – 9. [17] Лазебник В. И. Неутомимый искатель // Вертоградов И. Ф. Памяти А. Н. Поля / сост. В. И. Лазебник.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 1997.– 57 с. – С. 1–27. Она же. Об увековечении памяти А.Н. Поля в Днепропетровске (Екатеринославе) // Вопросы Германской истории. Германия и мир: проблемы межэтнических контактов и государственных взаимоотношений. В двух томах. История.– Дн-к: ДГУ, 1998.– Т. 1.– С. 47–53. Она же. Возродим память о Поле // Наше місто.– 1998.– 10 серпня. – № 95. – С. 2. [18] Лазебник В. И. Об увековечении памяти А. Н. Поля, с. 47 – 48. [19] Швидько Г. К. О. М. Поль і Піквікський клуб у Катеринославі // Бористен. – 2002. – № 5. – С. 4 – 7. [20] Світленко С. І. «Піквіки» Катеринослава // Грані.– 2002. – № 2. – Березень – квітень. – С. 10 – 16. [21] Світленко С. І. «Піквіки» Катеринослава, с. 15. [22] Словник мови Шевченка. В двох томах. – К.: Наукова думка, 1964. – Т. І. С. 392. [23] Словник мови Шевченка. Т. ІІ. С. 359 – 360. [24] Світленко С. І. «Піквіки» Катеринослава, с. 15. [25] Слова із статті С. Світленка. [26] Швидько Г. К. О. М. Поль і Піквікський клуб, с. 7. [27] Швидько Г. К. Знакова постать // Кочергін І. О. Олександр Поль: мрії. С. 3 – 6. [28] Світленко С. І. Поль Олександр Миколайович (1832–1890 рр.) // Діячі державної влади та самоврядування Дніпропетровської області: історичні нариси: У 2-х томах. – Дн-к АРТ-Прес, 2009. – Т. 1. – С. 342 – 353. [29] Генії міста. Олександр Поль. Документальний фільм / Коментарі С. Світленка. URL: https://www.youtube.com/watch?v=33EY35027l0 [1 хв. 39 сек.; 10 хв. 41 сек.]. Міф про народолюбне лікування селян О. Полем першим поширив письменник Шаповал: Шаповал І. В пошуках скарбів. – К.: Дніпро, 1983. – С. 235 – 236. [30] Кочергін І. О. Олександр Поль. Геній міста на Дніпрі. – Дніпро: Герда, 2018. – 112 с., іл. [31] Кочергін І. О. Олександр Поль: мрії, с. 7, 18, 31, 144. [32] Кочергін І. О. О. М. Поль і його місце в суспільно-політичному житті та економічному розвитку півдня України другої половини ХІХ ст.: автореферат дисертаціі к. і. н. – Дн-к, 2003. – 16 с. [33] Швидько Г. К. Знакова постать, с. 5. Хоча насправді, якщо вже бути скрупульозно точним, першою заявила про означені факти у 1999 р. радіожурналістка Г. Семенча. [34] Кочергін І. О. Олександр Поль: мрії, с. 17, 19. [35] Кочергін І. О. Олександр Поль: мрії, с. 143. [36] Кочергін І. О. Олександр Поль: мрії, с. 144. Він же. Олександр Поль. Геній, с. 92. [37] Кочергин И. А. Поль Александр Николаевич // Немцы России: энциклопедия. Т. 3: П-Я / редкол.: О. Кубицкая (пред. редкол.) и др. – М.: ЭРН, 2006. – С. 118 –120. [38] Патріот Придніпров’я та України, с. 3 – 14. [39] Ніколаєва Т. Олександр Поль: підприємець, громадський діяч та дослідник Придніпровського краю // Краєзнавство. – 2011. – № 2. – С. 183 – 190. [40] Ніколаєва Т. Олександр Поль, с. 185, 189. [41] Ніколаєва Т. Олександр Поль, с. 188. [42] Ніколаєва Т. Олександр Поль, с. 183. [43] Прокопенко С. Л. Роль Олександра Поля у розвитку середньої освіти Катеринославщини // Грані. – Том 21. – № 4. – 2018. – С. 12 – 17. – С. 13. [44] Прокопенко С. Л. Роль Олександра Поля, с. 14. [45] Кочергін І. О. Дворяни і навчальні заклади Катеринославської губернії у другій половині ХІХ ст. // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. Вип. 10. – Дн-к: ДНУ, 2012. – С. 44. [46] Чернова А. А. Историческая записка о Екатеринославской Мариинской женской гимназии со времени ее основания по 1 августа 1881 года / А. А. Чернова. – Екат-в, 1883 – 109 с. – С. 8, 9, 12, 39. [47] Гнєдін Д. Т. Мої спогади. – Дніпро: Ліра, 2020. – С. 14. [48] Донік О. М. Поль Олександр Миколайович // Енциклопедія історії Уктаїни. Том 8. – К., 2011. – С. 378. [49]Фоменко А. Скарби степового Колумба // Дніпропетровськ: минуле і сучасне. – Дніпропетровськ: ДніпроКнига, 2001. – С. 276 – 279. [50] Шендеровський В. Степовий Колумб // Пам'ять століть. – № 4 – 5. – 2007. – С. 146 – 149. [51] Шендеровський В. Степовий Колумб, с. 146. [52] Фоменко А. Скарби степового Колумба, с. 276. [53] Петров А. Н. Источники – чистые родники. – Дн-к, 2011. – С. 86 – 141. [54] Петров А. Н. Источники, с. 106. [55] Харлан О. В. Комплекс садиби поміщиків родини О. М. Поля в селі Полівське на Верхньодніпровщині (результати попередніх досліджень) // Історія і культура Придніпров'я: Невідомі та маловідомі сторінки. – Випуск 12. – Дніпро, 2016. – С. 9 – 19. [56] Платонов В. Человек-легенда Александр Поль. – Днепропетровск: Проспект, 2002. – 205 с. [57] Платонов В. Человек-легенда, с. 82, 92, 96, 139, 150. [58] Платонов В. Человек-легенда, с. 31, 101. [59] Платонов В. Человек-легенда, с. 27. [60] Платонов В. Человек-легенда, с. 92. [61] Платонов В. Человек-легенда, с. 40. [62] Платонов В. Человек-легенда, с. 99. [63] Платонов В. Человек-легенда, с. 81. [64] Платонов В. Человек-легенда, с. 89. [65]Платонов В. Человек-легенда, с. 89. [66] Платонов В. Человек-легенда, с. 14, 21. [67] Платонов В. Человек-легенда, с. 21. [68] Платонов В. Человек-легенда, с. 27 – 30. [69] Платонов В. Человек-легенда, с. 199. [70] Платонов В. Человек-легенда, с. 199. [71] Платонов В. Человек-легенда, с. 85. [72] Платонов В. Человек-легенда, с. 97. [73] Солдатенко Г. Генеалогічна мозаїка роду Полів // Бористен. – 2003.– № 7.– С. 26–27. Солдатенко Г. Гласний Верхньодніпровського повіту // Придніпровський комунар.– 10 березня 2004 р. Семенча Г. Версія, схожа на правду. Історичний нарис. – Дн-к, Ліра, 2007. – 180 с. Семенча Г. Войны роз, или Потомок кардинала // Экспедиция XXI.– 2007.– № 2.– С. 9. [74] Бушак С. М. Феномен Олександра Поля. До 180-річчя від дня народження // Геолог України.– 2012. № 4. – С. 115 – 119. [75] Бушак С. М. Феномен Олександра Поля, с. 115. [76] Бушак С. М. Феномен Олександра Поля., с. 115, 116, 117, 119. [77] Патріот Придніпров’я та України, с. 15 – 75. [78] Патріот Придніпров’я та України, с. 15 – 75. [79] Биография, Творчество. Скорик Светлана Ивановна. Председатель Земного шара: https://stihi.pro/svetlana-skorik.html : https://www.youtube.com/watch?v=kTpzX4S-Lzo&ab_channel=%D0%A1%D1%82%D0%B8%D1%85%D0%B8 [80] Докладніше про реального О.М. Поля, а не його фантомний образ у моїх публікаціях: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2851-zaruba-v-m-sekreti-polishinelya-zagadkova-smert-i-taemnitsya-pokhovannya-o-m-polya ; http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2781-viktor-zaruba-oleksandr-pol-bez-grimu-ta-prikras ; http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2788-viktor-zaruba-yak-oleksandr-pol-obduriv-krivorizkikh-selyan ; http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2786-viktor-zaruba-oleksandr-pol-i-pomishchiki-krivorizhzhya-istoriya-odnogo-shakhrajstva [81] Поль А. Н. Предисловие // Штриппельман Л. Южно-русские месторождения магнитных железных руд и железного блеска в Екатеринославской (Верхнеднепровского) и Херсонской губерниях. – СПб., 1873. – 50 с. – С. 6. [82] Лазебник В. И. Об увековечении памяти А. Н. Поля, с. 47 – 53. [83] Дорошенко Д. І. Мої спомини про давнє-минуле (1901 – 1914). – Вінніпег, 1949. – 167 с. – С. 124. [84]Савченко С. В. Историография как форма ложных воспоминаний // ДОКСА. Збірник наукових праць з філософії та філології. Випуск 1 (27). Пам’ять та ідентичність. – Одеса, 2017. – 326 с. – С. 31 – 43.
Comments