Кодацька паланка [1] стала першою січовою адміністративною одиницею нашого краю. Її створено близько 1656 р. у складі Старої (Чортомлицької) Січі (1652–1709) на базі Канівського, Черкаського та Переволочинского кошів. У часи Нової Січі (1734–1775) паланку у 1735 р. відновили. Територія, що складала 12 092 кв. км., знаходилася між Дніпром, Базавлуком, верхів'ям Інгульця і Тясьмином, лежала на рівнині Придніпровської височини, складеної з кристалічних порід Придніпровського гранітного щита, з товстими шарами суглинків і чорноземів. Вона була найбільш густонаселеною з усіх запорозьких паланок. А історія залюднення цього краю занурена надто далі у глибину віків, до часів кіммерійців і скіфів, печенігів та половців. І вже від початку ХVІ ст. Надпоріжжя і Запоріжжя стають об'єктом інтенсивної української козацької колонізації. Освоєні, укріплені і взяті козаками під охорону, відтоді стали вони Україною, українською землею, українським краєм, історичною серцевиною та материнським анклавом запорожців. Саме тут існували практично всі їхні Січі, починаючи з 1552 р.: Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Стара (Чортомлицька) та Нова (Підпільненська), тут же виникли і великі запорозькі селища-слободи: Старий Кодак, Новий Кодак, Мишурин Ріг, Микитин Перевіз, Таренський Ріг, Половиця та ін.
Адміністративний центр паланки розташувався в укріпленому фортецею містечку Новому Кодаці, заснованому ще у 1645 році. Там знаходилися гарнізон, правління на чолі з полковником та канцелярія. Відтак саме українське козацтво стало справжнім, істинним правовласником цих земель, сумлінними набувачем, оберігаючи, охороняючи і захищаючи їх впродовж більше 200 років (з 1552 по 1775 рр.). Приселком Нового Кодака стала слобода Половиця, заснована у 1743 р. козаком Лазарем Глобою, із якої виросло сучасне місто Дніпро. Після ліквідації Січі [2] на території паланки окупант утворив спочатку Саксаганський та Слов’янський (Нікопольський) повіти, а вже згодом Катеринославський та Верхньодніпровський.
Ще будучи січовою паланкою, її очолювали поставлені Кошем полковники. Від 1665 р. до 1775 р. відомо більше сорока (41) паланкових очільників (переважно за період 1746–1775 рр.). За історичними списками та реєстрами знаємо, що у 1762 р. полковником у Новому Кодаці був Петро Піскун, а у 1765 р. Іван Касьяненко. Завдяки архівній евристиці нам вдалося встановити ім’я полковника у міжчасі 1763–1764 рр. Ним виявився Мартин Заруба. При повному опрацюванні архівних матеріалів Коша Нової Січі можливе виявлення нових прізвищ і особистостей.
А про М. Зарубу повідомляв московський поручик Іван Ліфантьєв, який, прибувши 15 листопада 1764 р. на Січ, написав рапорт кошовому Пилипу Федорову про доправку грошей, пороху та свинцю з певними пригодами:
«Высокородному и высокопочтенному господину Войска Запороского Низового кошевому атаману Филипу Федорычу [3] от камандированого ис Киевской губернской канцелярии з денежною казною порутчика Лифантьева[4] Рапорт.
В силу данои мне Киевской губернской канцелярией инструкции, велено следовать водою по реке Днепру на бойдаке до урочища Старого Кайдаку. Я как прибыл в Новой Кайдак и требовал в том Кайдаке Новом от полковника Зарубы, которой там находитца, то обявлено, что лотцмонов не имеитца, которые бы могли провести до показаного Старого Кайдаку, да проистить невозжно за камениями множеством. А от Нового Кайдаку показали, что не далее как и от Старого еще несколько ближнее, в чем от него Зарубы с товарищеми письменно свидетельство взято мною, почему я мог ис показаного байдака выгрузится на берех и ожидать от вашего высокородия господина кошеваго атамана с старшиною, на чем повелено будет поднятца, резелюцыи на претставленой репорт от полковника Парфена Золотарева[5] к вашему высокородию, которой в скорости не получено. А получена им полковником Золотаревым на дороге. А определено от находящогося в том Кайдаке бывшего напреть сего господина кошеваго атаманом Петра Иваныча Калнышевского[6] и полковника (51зв.) Мартына Зарубы, что мне покласть на фуры по 60 пуд, в каторых запряжено будет по две пары волов и даставить до здешного места, и уверели меня в том, что растаянием от Нового Кайдаку до здешного места будет да трех сот верст. И велено оным подвочикам заплотити мне на пару по одному рублю по пети десяти капеик и следовать да показанного здешного места на 10 фурах. Я как мох увидеть столько растаянием от Нового Кайдаку да сих мест не находитца того числа верст, и не более как пятисотных до сто верст. А по даной мне инструкции значет, велено плотить по деньги на версту належеть и положено было не мение пятнатцати пуд, то более не придетца на каждаго вола по 50 капеек.
Того ради прошу вашего высокородия господина кошеваго атамана с старшиною чтоб соблаговолено было тем подводчикам, которые сюда денежную казну, порох и свинец привезли, платить за ту повоску от Новаго Кайдаку до сих мест каждому на 4 волов по рублю, а на пару пол рубля и тово довольно будет. А ежели по той цене заплотить, з того много передачи будет, и от того может ея величеству интересу ущерп понесть, да и мне нижайшему не остатца в штрафе, изысконо не было б с мене тех переданных денех. На что имею ожидать милостивого повеления, по чему приказано будет заплатить на 4 волов. Поручик Иван Лифантьев. 15 ноября 1764 году» [7].
Проаналізуємо цей документ. Із його змісту випливає, що наприкінці жовтня 1764 р. Київська губернська канцелярія відправила поручика І. Ліфантьєва з командою Дніпром на байдаках доправити на Січ (яка тоді знаходилася на р. Підпильній) «государеве жалування»: казну (плату за службу), порох та свинець. Прибувши на тих байдаках з вантажем до Нового Кодака, він попросив у тамтешніх начальників М. Заруби та П. Калнишевського лоцманів, щоб провести вантаж через пороги. Але ті відмовили, за браком таких, і порадили вивантажити багаж з байдаків на 10 фур, запряжених двома парами кожна, тобто чотирма волами. Вказавши, що до Січі 300 верст (насправді не було і 100), вони запросили у тричі перевищену оплату за довіз. Але Ліфанов був не в тім’я битий (а можливо начальники не погодилися на «відкати»). Тому прибувши на Січ він написав рапорт кошовому Пилипенку, в якому, виклавши суть своєї пригоди, просив втрутитися і встановити реальну платню, щоб не завдати збитків казні та і самому не втрапити під покарання штрафом. Сьогодні такі дії Заруби й Калнишевського назвали б «корупцією». Часи змінюються, але нічого не міняється!
За своїм семантичним походженням прізвище Заруба сягає княжих часів, коли ним означали урядовця-межувальника, який ставив межові знаки на кордонах володінь – зарубки (заруби), випікаючи їх залізом на деревах, чи вирізаючи засічки на спеціальних стовпах на кіпцях. Звідси назви кількох населених пунктів в Україні-Русі – Заруб, відомих з 1096 р. Його ж пізніше поширення у козацькому середовищі можливо вже пов’язувалося із словом «зарубати». Тобто, Зарубою називали шляхтича, який завдавав влучних смертельних ударів шаблею, який собі нею «хліба лицарського уживав». Не дарма ж це прізвище/прізвисько фіксуємо вже у знаменитому реєстрі 1649 року, в переліку більше 40 тисяч прізвищ якого зустрічаються:
Гнат Заруба – козак Чернавецької сотні Брацлавського полку;
Яцько Заруба – козак Хорольської сотні Миргородського полку.
Є також кілька похідних від основного (корінного) родового прізвища:
Василь Зарубенко – козак Бузівської сотні Уманського полку;
Михайло Зарубенко – козак Омельницької сотні Чигиринського полку;
Савка Зарубенко – козак Прилуцької сотні Кальницького полку;
Степан Зарубенко – козак Ковалівської сотні Полтавського полку;
Тиміш Зарубненко – козак Уцтивицької сотні Миргородського полку;
Мисько Зарубний – козак Гурівської сотні Прилуцького полку;
Матвій Зарубич – козак сотні Саварського Черкаського полку. [8]
По лівобічній Гетьманщині у ХVІІІ ст. мешкали також Лука Маркович Заруба [Зарубін], 1717 року народження, військовий товариш Ніжинського полку (1780–1782), котрий жив у Глухові з дружиною Тетяною, донькою козака. Та Йосип Зарубський – військовий товариш Гадяцького полку у 1760-х роках.
Це прізвище (чи прізвисько) було доволі поширене і на Запорожжі ХVІІІ ст. часів Нової Січі, де проживало і служило доволі багато його носіїв. За реєстром 1756 р. їх нараховувалося 16 (18) осіб[9]:
Заруба Андрій, козак Мінського куреня (с. 93);
Заруба Гнат, козак Дінського куреня (с. 170);
Заруба Данило, козак Кальниболотського куреня (с. 51);
Заруба Дмитро, козак Івонівського куреня (с. 156);
Заруба Іван, козак Величківського куреня (с. 107);
Заруба Іван, козак Титарівського куреня (с. 221);
Заруба Кирик, козак Поповичівського куреня (с. 193, 266);
Заруба Мартин, козак Канівського куреня (с. 178);
Заруба Мартин, козак Рогівського куреня (с. 42);
Заруба Матвій, козак Переяславського куреня (с. 78);
Заруба Наум, козак Канівського куреня (с. 179, 181);
Заруба Семен, козак Івонівського куреня (с. 159);
Заруба Семен, козак Уманського куреня (с. 58);
Заруба Степан, козак Коренівського куреня (с. 233);
Заруба Степан, козак Переяславського куреня (с. 78);
Заруба Федір, козак Переяславського куреня (с. 79).
При цьому відзначимо, що залишається невідомим, чи означені носії мали його за родове наймення (з діда-прадіда), чи як прізвисько, дане вже на Січі при вступі до курінного товариства. Про декого з них історичні архівні документи розповідають нам дещо більше.
Зокрема, у січні 1759 р. згаданий Андрій Заруба[10] – козак Мінського куреня (на 1756 р.) [11], власник зимівника. Про нього козак Коренівського куреня Остап Бандурка розповідав, що той Андрій жив у зимівнику в Лузі в Бучках, а при ньому жив також Денис Бандурка, та козак Козина Трясця, який украв сідло, за що Андрій Заруба його із зимівника вигнав[12].
З віднайденого нами і зацитованого вище документу пересвідчуємося в існуванні полковника Кодацької паланки у Новому Кодаці Мартина Заруби. Ймовірно саме він вперше зустрічається в реєстрі Війська Запорозького Низового 1756 р. як козак Канівського куреня[13]. До слова згадаю, що письменник Улас Самчук у своєму романі «Марія» (1933 р.) увів як позитивного героя, господарливого селянина Мартина Зарубу. Саме у нього з дев’яти років жила і працювала головна героїня твору сирота Марія. За сім років служби Мартин віддячив їй тим, що виділив землю, корову і справив весілля – як рідний батько.
Під 1768 р. у документах згадується Михайло Заруба, козак Крилівського куреня, який служив у Бугогардівській паланці на промислах, а потім разом з іншими козаками полишив той промисел і приєднався до гайдамаків[14]. І вже під завісу існування Січі спливає справа ще одного Заруби – товариша Титарівського куреня козака Василя[15]. Спочатку він був сотенним старшиною Кобеляцької сотні Полтавського полку. На 1770 р. уже служив на Січі, брав участь у подіях російсько-турецької війни 1768–1774 рр. і був обраний козаками курінним отаманом. 27 червня 1771 р. із сотнею запорожців ніс прикордонну варту у Перевізькій паланці спостерігаючи за переміщеннями турецько-татарських чамбулів[16]. Згодом цю команду очолив Іван Кулик. Останнього у 1773 р. Кіш замінив товаришем Кущівського куреня Корнієм Бородавкою, а за писаря призначив товариша Дерев’янківського куреня Павла Плиску, оголосивши про це козакам і рибалкам Перевізької паланки ордером. Та вже у жовтні 1774 р. Бородавка повідомив Кіш про заворушення в команді під проводом товариша Шкуринського куреня Андрія Сукура. Корній скаржився також і на Василя Зарубу, що той не слухав його й підбурював команду до розрухів, але при цьому відмовився від посади осавула і команда обрала замість нього товариша Мінського куреня Омелька Лебединця. 14 грудня 1774 р. К. Бородавка вдруге поскаржився Кошеві на втручання В. Заруби в урядові справи команди й подав реєстр із прізвищами шести бунтівників, яких вислав до Січі для вжиття проти них санкцій[17].
Отже, проведене дослідження показало, що кодацьким полковником Нової Січі у 1763–1764 рр. був Мартин Заруба, сподвижник П. Калнишевського, а його прізвище (чи прізвисько) було доволі поширеним у козацькому середовищі очевидно ще з часів виникнення в Україні козацтва. При цьому, означене в інфінітиві воно набирало таких форм, як Зарубенко (онук чи син Заруби), Зарубський, Зарубний, Зарубин та Зарубич,– залежно від регіону розповсюдження. І вже насамкінець, на маргінесі зауважу, що сам я народився на території колишньої Кодацької паланки у селі, на місці якого колись стояв зимівник старого заслуженого козака-гніздюка С. Чекереса[18]. Хто із названих вище козаків був моїм пращуром встановити наразі не вдалося. Але відомі мені предки – прапрадід Дорофій, прадід Андрій та дід Василь Заруби – походили з місцевого козацького населення, яке після 1775 року одружившись, залишилося мешкати по створених військових слободах. Дружина Андрія Дорофійовича, Віра Леонтіївна Васильковська, народилася і виросла в колишньому сотенному містечку Кишеньці, теж була із козацького роду, який дав кількох сотенних старшин південних сотень Полтавського полку. По своїй матері – Анастасії Здорик, вона була родичкою українських письменників Юрія Яновського та Олександра Біличенка (Олеся Гончара).
_______________________________
1. Слово «паланка» у турецькій мові означає невелику фортечку, укріплене поселення.
2. ПСЗ РИ. СПб. 1830. Том 30. С. 132. Маніфест Катерини ІІ від 14.08.1775 р. про ліквідацію Січі.
3. Пилипенко/Федоров Пилип Федорович (1694–1795) – козак Канівського куреня, курінний отаман, військовий суддя (1754 р.), кошовий отаман Січі у 1764 році.
4. Ліфантьєв Іван – дворянин, родом із колишніх московських стрільців. На 1764 р. поручик, служив у Києві і виконував доручення губернської канцелярії – доправляв гроші, порох і свинець на Січ. Службу закінчив з виходом у відставку в чині генерал-майора (1802 р.).
5. Золотаревський (Золотар, Золотарьов) Парфеній (Пархом, Парфен) – козак Корсунського куреня, курінний отаман цього ж куреня, похідний полковник. У 1764 р. очолював депутацію до Санкт-Петербурга для отримання військового жалування.
6. Калнишевський Петро Іванович (1690–1803) – кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 р. та у 1765–1775 роках. Генерал-поручик московської армії, кавалер ордена Андрія Первозванного.
7. ЦДІАК. Ф. 229 (Архів Коша Нової Січі). Оп. 1. Спр.156. Про відрядження депутації «столичників» за жалуванням. 1763–1765 рр. 117 а. А. 51–51зв.
8. Реєстр Війська Запорозького 1649 року. Транслітерація тексту. Київ: Наукова думка, 1995. 592 с.
9. Архів Коша Нової Запорозької Січі 1734–1775: корпус документів. Том 5. Реєстр Війська Запорозького Низового 1756 року. Київ, 2008. С. 370.
10. Архів Коша Нової Запорозької Січі 1734–1775: корпус документів. Том 4. Київ, 2006. С. 221.
11. Архів Коша. Т. 5. С. 93.
12. Архів Коша. Т. 4. С. 221.
13. Архів Коша. Т. 5. С. 178.
14. Архів Коша Нової Запорозької Січі 1734–1775: корпус документів. Том 6/7. Київ, 2019. С. 218.
15. Цю справу було виявлено і опрацьовано мною ще у 1977 році.
16. Перевізька паланка розташовувалася вздовж лівого берега Інгульця з центром у Перевізці.
17. ЦДІАК. Ф. 229. Оп. 1. Спр. 286. Про відправку запорозького полковника І. Кулика з сотнею запорожців у Перевізьку паланку для спостереженням за рухом ворога. 1771–1775 рр. 115 а.
18. Чекерес Самійло – козак Брюховецького куреня, курінний отаман, похідний полковник (Архів Коша. Т. 5. С. 123, 304).
